— Правильно! Правильно! — почулися вигуки.
Макаренко зблід, закусив губу. Над столом звівся нахмурений академік Саклатвала.
— Я прошу товаришів, — сказав начальник будівництва, — не забувати про елементарну ввічливість, не поспішати з різкими висновками на адресу окремих осіб і не перетворювати нашу сесію на засідання суду. Слово має академік Револ.
Коли сріблястий академік піднімався на трибуну, до Саклатвали підійшов його секретар і подав якийсь папірець. Моя увага роздвоювалася: я стежив за Револом і одночасно зацікавився папірцем, який читав Саклатвала. Бувши близько від начальника будівництва, я помітив, що він нахмурився, ще раз перебіг папірець і на якісь півхвилини задумався, зовсім не слухаючи оратора. Після того щось сказав секретареві. Той підійшов до Макаренка, шепнув йому кілька слів, а тоді подався в наш бік. Головний інспектор тунельних робіт піднявся з свого місця і наблизився до Саклатвали.
— Технічні проблеми нам доведеться на якийсь час відкласти, — говорив Револ, — бо обговорення їх само собою перетворюється в суд над інженером Макаренком і тими, хто його підтримує.
В цей час біля мене опинився секретар Саклатвали і, нахилившись, прошепотів Кротову:
— Начальник будівництва просить вас негайно підійти до нього.
“Кротову дадуть слово, — подумав я. — Що ж він говоритиме?”
Саклатвала показав Макареикові щойно одержаний папірець. Молодий інженер швидко перечитав його і, може мені так здалося, сторопів.
— Але щоб не перетворювати сесію Ради в суд, — говорив Антон Револ, — ми мусимо вимагати усунення інженера Макаренка від роботи на будівництві, віддання до суду, який визначить кару за безперечний, на думку абсолютної більшості з нас, злочин.
Але абсолютна більшість присутніх не слухала промовця, а стежила за нарадою, яка відбувалася за столом президії між Саклатвалою, Макаренком і Кротовим. Туди ж пішов і Самборський.
Антон Револ продовжував свою промову, яка очевидно була добре продумана і мала правити за зразок блискучого ораторського хисту, але раптом його перебив Саклатвала, попросивши хвилину уваги.
— Товариші, нам доведеться перервати засідання, — сказав він. — Одержано повідомлення про катастрофу в районі дев’ятсот двадцять п’ятої шахти. Півгодини тому в тунель прорвалися підземні води. Інженер Макаренко та інженер Кротов негайно вилітають літаком. Завтра ранком туди ж вилетить спеціальна комісія. До складу комісії ввійдуть представники нашої Ради.
НІЧНИЙ ПОЛІТ
Звістка про катастрофу вразила всіх. Сріблястий академік мов завмер на трибуні. Черняк, що сидів біля мене, схопився з свого місця і побіг до Саклатвали. Інженери і професори напружено витягали голови, ждучи, що ще скаже начальник будівництва далі.
Я сидів, як очманілий. В голові моїй повстали підземні зали та коридори, де вчора вранці я проїздив електро-танком, спливали страшні картини поводі, а може, й обвалів. Тривога огортала мене за моїх друзів і за всіх. Там же Ліда, Аркадій Михайлович, Тарас, Догадов! Чи не трапилося лиха з ними?
Макаренко і Кротов уже вийшли з зали.
В цю хвилину чиясь рука торкнулась мого плеча. Я озирнувся і побачив Томазяна.
— Ідіть негайно за мною, — сказав він мені і, повернувшись, пішов до дверей.
Я слухняно подався за ним.
На вулиці слідчого ждала машина.
— Негайно до готелю, — наказав він шоферові.
У машині Томазян мовчав, не відповідаючи на жодне запитання. Лише коли ми під’їздили до “Витязя Іркуте”, він порушив свою мовчанку.
— Зараз вилітаємо в Забайкалля. Ми повинні прибути на “дев’ятсот двадцять п’яту” якщо не раніш, то разом з інженерами.
— Вони вже, мабуть, на аеродромі.
— Можливо. Ми теж зараз там будемо. Обурююсь і вами і собою, — говорив слідчий, коли ми заходили до готелю. — Чого вас принесло на сесію і чому я це дозволив вам?
— А хіба ж би я запобіг катастрофі, коли б був там?
— Боюсь, щоб якісь темні люди не скористалися з катастрофи для своїх цілей. Хтозна, що там робиться. Серед загальної паніки їм найлегше викрасти документи, які їх цікавлять, збільшити катастрофу.
Пробігши коридором І тільки-но зайшовши до кімнати, Томазян почав телефонувати. Після короткої розмови з обласним прокурором і начальником аеропорту він дістав дозвіл на швидкісний літак, який через сорок п’ять хвилин мав бути готовий до вильоту.
— На збори даю вам п’ять хвилин, — сказав мені слідчий.
Що можна зробити за п’ять хвилин? Я встиг лише забігти у свій номер, схопити перший, що потрапив під іруку, чемодан і повернутися до Томазяна.
У вестибюлі мене спинив портьє, спитавши, куди я йду. Довідавшись, що в п’ятнадцятий номер, попросив передати спішного листа, щойно одержаного на ім’я Томазяна.
Я глянув на конверт і побачив, що адреса написана ніби знайомим почерком. Але не маючи часу розглядати, подався до слідчого, який дожидав мене.
— Молодець, — похвалив він. — Я думав, що ви ще довго копатиметесь.
— Ну, чого ж, — гордо відповів я, — а ви?
Він теж уже був готовий.
— Ось вам лист.
— Відкіля?
— Портьє передав. Щойно одержано.
Томазян розірвав конверт і швиденько почав перечитувати. Але в міру читання швидкість ця зменшувалась. Мабуть, лист був для нього цікавий, бо він підійшов до письмового стола і засвітив лампу. Цей лист затримав нас ще хвилин на десять.
— Здається, запізнюємось, — натякнув я на те, що вже пора їхати
— А й справді, — сховавши листа в портфель, сказав слідчий.
Ми вийшли на вулицю, сіли в машину, і шофер одразу перейшов на третю швидкість. Машина ковтала чорну стрічку полірованого шосе, освітленого електричними ліхтарями. Томазян знову мовчав. Лише напівдорозі спитав, хто з моїх знайомих зараз на дев’ятсот двадцять п’ятій шахті.
Я перелічив усіх, кого знав.
— А скажіть, хто з них і як ставиться до Макаренка?
— У мене таке враження, що всі вони йому симпатизують. Це, можливо, пояснюється особистими взаєминами. Він же учень професора Довгалюка. До нього дуже добре ставиться брат Ліди Станіслав Шелемеха.
Я нічого не сказав про взаємини між Лідою і Ярославом, вважаючи, що це не повинно обходити мого співбесідника.
— І всі вони рішуче його захищають?
Цього я сказати не міг ні про Аркадія Михайловича, ні про Ліду. Тарас в рахунок не йшов.
— Найзавзятіший його прихильник серед тих, кого я вам назвав, це, безперечно, Догадов.
— А справді, ви вже колись говорили мені про нього. Чим же він аргументує свою прихильність до Макаренка?
— Він вважає його найталановитішим інженером і цілком поділяє його погляди на систему будівництва Глибинного шляху.
— Він сам хіба інженер?
— Ні, він журналіст. А ви знаєте, ця порода людей завжди сміливо висловлює свою думку з приводу всяких явищ і подій, дає свою оцінку кому й чому завгодно.
— А чому б вашому другові не виступити із статтею на захист системи робіт Макаренка? Як він пише?
Правду сказати, я не знав, що відповісти Томазяну. Адже я особисто ніколи не читав ні статей, ні нарисів Догадова. Він у редакції завідував відділом кореспонденції. Був спецкором “Зорі”, кореспонденції його я кілька разім зустрічав, вони були написані грамотно, але уваги до себе не привертали. З його попередньою журналістською діяльністю я майже не був обізнаний. Так довелося й відповісти.
— Шкода, — протяг Томазян.
— Чому?
— А я хотів, щоб ви натякнули йому на бажаність такої статті, де б захищалися ідеї Макаренка і давалася докладна критика його опонентів.
— Ви особисто підтримуєте Макаренка?
Відповідь слідчого мене дуже цікавила, але він мене розчарував.
— Я хотів би докладно розібратися в цих технічних питаннях, — сказав він.
— Гаразд, я скажу Догадову, може, в нього вийде щось цікаве.
— Спробуйте, тільки не кажіть, що це я пропоную. Краще коли він вважатиме, що то його ініціатива. Тоді напевне старанно попрацює над такою статтею.
Машина спинилась перед будинком аеровокзалу. Звичайно я бував тут удень, коли життя на вокзалі било ключем.
На невеличкому майданчику завжди стояло багато машин, в повітрі і на аеродромі гуділи мотори, звучали радіоповідомлення про прибуття та відліт рейсових літаків. Тепер тут було безлюдно. Крім нашого авто, в кутку бетонованого майданчика чорніли ще якихось два — мабуть, чергових. Вражала тиша, яку порушувало лише чахкання авіаційного мотора десь на аеродромі, захованому від нас будинком вокзалу. Ось мотор загуркотів сильніше, і щойно ми пройшли спорожнілою залою для пасажирів та опинилися на ґанку з протилежного боку, як побачили, що з аеродрому піднявся в повітря літак, мигнув зеленим лівобортним вогником і полетів на схід. Про це свідчив хвостовий вогник, що зникав у зоряному небі, немов літуча зірка.
— Макаренко і Кротов полетіли, — сказав Томазян.
Мабуть, так воно й було, хоча, під’їжджаючи сюди, я сподівався, що нас випровадять однією машиною.
Черговий по аеровокзалу, відрядивши той літак, зайнявся нами.
— Ваша машина готова, — сказав він. — Пілот Атабаєв жде на аеродромі. Бачите, он там.
Він показав на машину, що стояла за кілька сот метрів від інших літаків, які, мабуть не вміщуючись в ангарах, простяглися рядком на полі.
— На трасі польоту погода погана, — продовжував черговий. — Над Байкалом туман, а за Хабар-Дабанським хребтом шквалистий вітер. Може, відмовитеся від польоту?
— Ні в якому разі, — рішуче відповів я. — Он та ж машина полетіла.
— Я їх попереджав, але вони не послухались. Пілот не заперечував, і я випустив машину.
— А наш пілот заперечує?
— Навпаки… Це такий шибайголова…
— І прекрасно…
Томазян мовчав. Черговий повів нас до літака, але коли довелося лізти в кабіну, мій супутник раптом затримав мене і заявив:
— Ось що. Я бачу, що мені треба залишитися в Іркутську. Ви летіть самі. Стежте за всім, що робиться на шахті, охороняйте Ліду Шелемеху і тричі на день радируйте мені. Ось вам шифр для радіограм.
Томазян подав мені маленький блокнотик.
Признаюсь, заява слідчого здивувала мене. Невже він злякався туману і шквалистого вітру на трасі польоту? Вражений, я мовчав, не знаючи, що відповісти.
— До побачення, — по мовчанці сухо промовив я і, взявши блокнотик, скоренько поліз у кабіну.
Машина заворушилася, вітер ударив крізь відчинене віконце в обличчя. Хвилина, і ми піднялися в повітря.
Темна долина Ангари вказувала шлях до Байкалу. Назустріч мчало зоряне небо. Але скоро зорі почали наче оповиватися імлою. І раптом перед нами — чорна прірва. Літак з гуркотом вривається в неї, і цілковита темрява оточує нас.
Уперше в житті довелося мені відчути силу стихій повітряного океану. То був сліпий політ над озером і над горами. Не знаю, куди і як вів пілот машину, але я швидко втратив будь-яку змогу орієнтуватися. Пілотові допомагають численні прилади, а я був мов сліпий. Нічний туман огорнув усе навколо. Можливо, під нами шуміли хвилі Байкалу, але ми їх не чули. А може, ми вже пролітали над засніженими вершинами гір Хабар-Дабан. Скоро я відчув, що дихати важче, а в скронях наче застукали молотки. Тіло обважніло, охоплене втомою. Стало холодно. Довелося відкотити комір і, сховавши руки в рукава, зщулитися. Мабуть, пілот піднявся дуже високо, боячись налетіти в тумані на шпилі гір.
Раптом над нами знов замерехтіли тисячі далеких зір. Чорна прірва залишалася під нами, але коли б не полярний холод, я цілком заспокоївся, спостерігаючи небо до самого обрію. Та холод так діймав, що руки й ноги зовсім задубіли. Мені здавалося, що я замерзаю. Зібравшись з силами, я хотів відчинити двері до кабіни пілота й гукнути його, але це не так легко було зробити. Невистачало сили піднятися з крісла, щось наче прив’язало до нього і не пускало, незважаючи на всі зусилля. Якось вдалося спуститися на підлогу і проповзти один крок, що відділяв мене від дверцят до кабіни пілота. Ще треба було відчинити дверцята. Після невеликого напруження зробив і це. Атабаєв звернув на мене увагу і, мабуть, зрозумів, у чому справа, бо, випустивши з рук штурвал, скинув доху, що була на ньому поверх хутряного кОхМбінезона, і подав її мені.
Потім я відчув, як літак провалюється в темряву, мені стало легше дихати і вдалося натягти доху. Хутро швидко зігріло мене, стало легше ворушитися, і, хоч відчував себе немов побитим, все ж сів у крісло.
Через деякий час літак знов почав підійматися. Я догадався про це з того, що несподівано з’явилося зоряне небо. Знов ми летіли на зорі, а зовсім близько під нами біліли вкриті снігом вершини гір.
По той бік гір сходив місяць. При його тьмяному світлі над горами й дикою тайгою нас зустріли могутні подуви північно-східного вітру. Здалося, земля йде обертом і пілот виробляє неймовірні фігури вищого пілотажу. Але то він лише боровся з вітром і силою мотора та вправністю рук перемагав стихію.
ПОВІДЬ ПІД ЗЕМЛЕЮ
Удосвіта ми спустилися на аеродром дев’ятсот двадцять п’ятої шахти. Стартер, що зустрів нашу машину, привітався і спитав мене:
— Інженер Макаренко? Я здивувався.
— Ні, моє прізвище — Кайдаш. Хіба Макаренко і Кротов ще не прилетіли?
— А хто раніш вилетів з Іркутська?
— Вони.
— Так і нас повідомили… А яка погода на трасі? — спитав стартер Атабаєв, який виліз уже з кабіни.
— Погана, — відповів пілот і почав оглядати обрій.
В районі “дев’ятсот двадцять п’ятої” повівав невеликий вітер. Тому наприкінці польоту мені пощастило подрімати. Я почував себе свіжим. Та мене стривожила думка:
“Що ж могло трапитися з літаком Макаренка і Кротова?”
Я теж став вдивлятися в небо.
— Летять, — показав кудись рукою Атабаєв.
Спочатку я нічого не бачив. Але от показалась чорна крапка. Вона швидко наближалась, і незабаром над нашими головами літак, викресливши півколо, пішов на посадку.
На обличчях інженерів позначалася втома після важкої подорожі, а в очах замиготіло здивування, коли вони побачили мене.
— Ви відкіля? — спитав Кротов.
— Кореспондент “Зорі” мусить бути тут, — відповів я і, показавши на Атабаєва та на його літак, пояснив: — Ми вас обігнали.
Інженери, не гаючись, сіли в автомобіль, що чекав на них. Я, звичайно, попросив, щоб вони взяли і мене.
В цей час до аеродрому під’їхав один помічник Кротова. Він був мокрий і брудний. Кротов попросив його пересісти в наш автомобіль і розповісти Піро події на шахті.
— Катастрофа сталася вчора ввечері, приблизно за двадцять хвилин до десятої, — відразу ж почав той. — Вода прорвала шлюзи, і ріка з підземного озера спочатку ринула в річище, яке ми готували для неї, а потім почала швидко розливатися по шахті. Групі гірників та техніків, що працювали там, вдалося закріпити один шлюз цілком, а другий частково, але вода прибувала. Тепер у приміщеннях підземного вокзалу рівень її досягає ста двадцяти, а в тунелі — дев’яноста п’ятії сантиметрів. Зараз вода прибуває не більше як на чотири-п’ять міліметрів на годину.
— Як роботи в тунелі?
— Припинено. Літостати стали, бо конвейєри не можуть працювати.
— Є жертви?
— Кілька чоловік дістали значні поранення під час паніки, а двоє загинули, коли намагалися закрити шлюз.
— Була паніка? — звів брови Кротов.
— Була, — глухо відповів його помічник.
— Ще що?
— Затопило підступи до Північної штольні. Там виїмка шість метрів глибини, і вона одрізує штольню від тунелю.
— Людей відтіля вивели?
— Ні, не встигли. Там зараз понад двісті чоловік. З ними підтримують телефонний зв’язок.
— Хто там?
— Група літостатників, робітники пайрекс-алюмінійового заводу та група професора Довгалюка.
— А де Ліда Шелемеха, професор і Тарас Чуть? — спитав я.
— Там… Але поки що смертельної небезпеки нема. Зараз ми робимо човни, щоб туди переправитися. Вони відсиджуються на вагонетках, які ще не затопило.
Ми під’їхали до шахти. Навколо стояли машини рятувальних команд, метушилось багато людей, що тут же, на місці, майстрували човни.