— Як вам подобається? — торжествуюче питав редактор.
— Що саме?
— А те, як ми з проектом закрутили. Це ж заслуга нашого журналу. Скільком редакціям хлопчина посилав свій проект. А до нас потрапив, і от бачите.
Я просто сторопів від самовихваляння Антона Павловича, якого досі знав як людину скромну.
— Але ж… При чому тут ми з вами? Адже від думки Тараса Чутя зовсім мало зосталось. Це Макаренко… Самборський… І не ми, а професор Довгалюк познайомив їх з фантазією того хлопця.
— Так Довгалюк же наш старий співробітник. А Самборський, Макаренко — його учні, люди, які в редакції бувають. Де вони знайшли проект? В редакції “Зорі”. Хто гаряче відгукнувся на пропозицію здійснити цю ідею? Ми. Зрозумів?”
НЕСПОДІВАНЕ ПРИЗНАЧЕННЯ
“Кому ж все-таки належала ідея будівництва глибинного шляху?” Таке питання вже не вперше ставив я собі. І кожного разу, намагаючись відповісти на нього, приходив до висновку, що першим сказав про це невідомий мені Тарас Чуть, школяр із Стародніпровська. В мізку цього хлопця, який не знає не тільки основ інженерної науки, а, певно, шкутильгає і в питаннях елементарної математики та фізики, блимнув цей блискучий задум. Це означало, що ідея про прямий, цілком безпечний, швидкісний шлях між столицею й Далеким Сходом носилася в повітрі. Такий шлях був конче потрібний нашій країні. От чому такі інженери, як Макаренко та Самборський, відштовхнувшись від задуму Тараса Чутя, перевівши його ідею в площину можливого, почали працювати над проектом тунелю. Але й вони не були спроможні домогтися його реалізації. Завершив усе безумовно академік Саклатвала, вчений із світовим ім’ям. І знов я повертався до думки про Тараса Чутя і мусив віддати йому належне, хоча тільки завдяки щасливому збігові обставин його ідея почала так швидко наближатися до здійснення. Ще цікавило мене одне питання, якого я досі не розв’язав: “Хто буде душею будівництва, практичним здійснювачем ідеї?”
Цими думками хотілось поділитися з кимось з близьких людей, але це можна було зробити лише в деякій мірі з Антоном Павловичем. Був ще майор Станіслав Шелемеха, але він виїхав на великі військові маневри і затримався там на невизначений час.
Іноді до мене заходив Догадов, що завідував у редакції “Зорі” відділом листів. Оскільки питання будівництва тунелю трималося поки що в секреті, я не міг з ним говорити на цю тему. Правда, мені здавалося, що він дещо підозрює, бо часом наводив розмову на оборонні теми та на роботи науково-дослідного інституту будівництва. Щодо останнього, то, мабуть, його найбільше цікавила Ліда Шелемеха, з якою, нарешті, я його познайомив.
Часто, коли мова заходила про когось з відомих чи невідомих дописувачів, листи яких перечитував Догадов, я згадував Тараса Чутя і пророкував йому велике майбутнє. Якось, не втримавшись, сказав: “Здається, моє слово, що від цього хлопчика залежатиме багато в справі росту нашої техніки й посилення нашої обороноздатності”. Догадов тоді руба поставив питання:
— Олексо Мартиновичу, мені здається, що навколо імені Тараса Чутя існує якась таємниця. Я багато чую про нього від вас, від Антона Павловича, чув, як говорив про цього хлопчика професор Довгалюк, але й досі не можу зрозуміти, що особливо цікавого в його листі.
— Знаєте, — відповів я, почуваючи дружню прихильність до свого співбесідника, — Тарас Чуть — це хлопчик, на якого нам, журналістам, треба звернути увагу, як іноді звертають увагу на маленьких музикантів або художників.
— Між іншим, Аркадій Михайлович Довгалюк викликає цього вундеркінда[8] сюди.
— Я про це не чув.
— Невже? Власне, викликає його Антон Павлович, але з ініціативи Довгалюка.
Я справді про це не знав, але цей хлопець мене дуже цікавив. Тому цілком зрозуміло, що днів через три професор Довгалюк, мій редактор, Ліда та я їхали машиною на вокзал зустрічати поїзд, яким прибував із Стародніпровська Тарас Чуть.
Час був пізній, бо поїзд, що приходив за розкладом о дев’ятій годині вечора, на цей раз запізнювався години на три. Ми жваво розмовляли в освітленій машині. Тільки Ліда, що сиділа проти мене, була мовчазна й сумна. Останній час я її не бачив, не зустрічав також ні Макаренка, ні Барабаша і нічого не знав про її сердечні справи. Мені хотілось її розважити, і я розповідав різні стародавні анекдоти, але вона ледве посміхалась, а потім якось байдуже сказала:
— Від ваших анекдотів тхне нафталіном.
— Пробачте, мені здалося, що ви сумні, і я хотів вас розважити… Анекдоти такі, які знаю.
— Не сердьтесь на мене… Я дуже стомлена.
Я придивився до неї, і мене вразило, що вона значно блідіша, ніж звичайно.
Машина під’їхала до вокзалу, і ми ввійшли в вестибюль.
— Із Стародніпровська коли прибуває? — спитав Черняк носія, що стрівся на нашому шляху.
— Хвилин через десять.
Взявши перонні квитки, ми опинились на платформі, біля якої мав спинитися поїзд з нашим юним гостем. Сіяв дрібний осінній дощик.
Аж ось між багатьма станційними вогнями показався новий, що наближався до нас. Під великий навіс над платформою вкотився потужний паровоз і за ним застукотіли вагони.
Аркадій Михайлович витяг з кишені телеграму, щоб перевірити ще раз, в якому вагоні їхав Тарас Чуть. Там було: “Виїхав шістнадцятого поїздом шість вагон три місце дванадцять Тарас Чуть”.
Ми підійшли до третього вагона. Пасажири виходили один за одним. Це були чоловіки з чемоданами й портфелями, дами з коробочками, сумочками й різними пакетами, двоє чи троє вийшли з маленькими дітьми, але жодного хлопчика, якого можна було б вважати за Тараса Чутя, ми не побачили.
Ось уже вийшов останній пасажир, і провідник піднявся на східці вагона, наміряючись замкнути двері на ключ. І Ми розгублено перезирались. Але Черняк затримав провідника і спитав:
— Товаришу, у вашому вагоні, на дванадцятому місці, мав їхати хлопчина із Стародніпровська. Ви не помічали такого пасажира?
Провідник був людиною привітною. Він ствердив, що такого пасажира бачив, але не пам’ятає, чи виходив він з вагона, і зараз же пішов оглянути, чи не спить бува той на своїй полиці. Черняк піднявся в тамбур і слідом за провідником ввійшов у вагон. Ми втрьох залишилися їх ждати.
За хвилину Черняк повернувся:
— Товариші, зайдіть сюди, — сказав він схвильовано.
Охоплені тривогою, ми рушили у вагон.
— Хлопчика нема, — чувся голос Черняка. — Але на третій полиці над його місцем залишився чемоданчик.
Коли ми спинилися біля дванадцятого місця, — це була верхня полиця, — Черняк запропонував відімкнути чемоданчик і по речах зиявити, кому він належав. Але провідник не погодився, резонно посилаючись на те, що в таких випадках треба викликати представника залізничної міліції і в його присутності скласти офіціальний акт.
Тимчасом я нахилився і, глянувши вниз під полицю, помітив калоші. Оглянувши нову знахідку, ми прийшли до висновку, що вони можуть належати хлопцеві років тринадцяти-чотирнадцяти.
— Е-е, погана справа, — бідкався провідник. — Хлопець, мабуть, відстав. Вийшов десь на попередній станції і не встиг сісти на поїзд.
Довелося забрати чемоданчик та калоші і разом з провідником іти до чергового залізничної міліції. Там чемодан відімкнули і виявили, що він справді залежить Тарасові Чутю. В чемодані лежали його учнівський квиток і зошит з підписом.
На наше прохання було послано телеграми на попередні станції з запитом, чи не знають там про пасажира Тараса Чутя, який відстав від поїзда номер шість на шляху із Стародніпровська.
— Відповіді раніш як через дві-три години не одержимо, — сказав черговий по міліції.
Залишатися на вокзалі не було чого. Ми сіли в машину і рушили додому, розмовляючи про хлопця. Аркадій Михайлович картав себе за те, що, викликавши Тараса, не подбав, щоб його супроводив хтось із дорослих.
— Не хвилюйтесь, — заспокоював його Черняк, — завтра вранішнім поїздом буде тут. Мало хіба трапляється, що відстають від поїзда?
Машина спинилась на вулиці Червоних ботаніків. Тут мали вийти професор і Ліда.
— Коли Станіслав повертається? — спитав я дівчину.
— Станіслав сьогодні приїхав. Я забула вам про це сказати. Зайдіть. Брат буде радий вас бачити. Він ще не спить. У кабінеті світиться.
Мене здивувало, як це Ліда забула про приїзд брата. І говорила вона якимсь байдужим тоном, навіть не дбаючи, щоб це виглядало ввічливо.
Все ж таки я вирішив піти з нею, щоб побачити Станіслава. Правду кажучи, я вже скучив за ним.
Майор справді зустрів мене дуже радо, хоча була вже перша година ночі. Він з інтересом вислухав розповідь про Тараса Чутя і попросив розказати, що нового в місті.
Я розповів про засідання комітету, про виступ інженерів, про активність Черняка, про свої думки з приводу цього. Він уважно слухав. Наприкінці я спитав, що сталося з Лідою, чого вона така сумна.
— Неприємності, — відповів Станіслав, ураз нахмурившись.
— Які? Це не секрет?
— Ні. Вона дуже хвора.
— Що з нею? — скрикнув я.
— Діабет.[9]
— Хіба це так страшно?
— Вилікуватися, очевидно, не можна. Правда, коли весь час лікуватися, років з двадцять проживе… Погана історія…
— Як же це сталося?
— Та Барабаш давно вже підозрював. Як тепер вияснилось, він колись зустрічав лікаря, який доглядав Ліду на курорті, і той сказав, що, на його думку, у неї діабет. Я вже точно не знаю. Тепер уся надія на ендокринологічний[10] інститут.
— Зовсім погана історія…
Станіслав помовчав.
— Не будемо про це говорити. Все одно не допоможемо… Краще я тепер розкажу тобі про деякі новини.
— Я слухаю.
— Сьогодні на засіданні уряду академік Саклатвала робив доповідь про тунель. Прийнято постанову про створення проектного комітету. Черняк і Довгалюк — члени комітету. Кандидатуру ботаніка обстоював Саклатвала. Не знаю, що він там робитиме. В комітеті є представники від озброєних сил. Один з них… я. До весни проект мусить бути закінчений. За проект відповідають Макаренко і Самборський.
— Черняк про це знає?
— Ще ні. Завтра знатиме.
— Завтра буде в газетах?
— Ні. В газетах про це повідомлять, як почне працювати пресбюро комітету.
— Буде таке бюро?
— Визнали за доцільне організувати. Всі відомості для преси лише через нього. І взагалі, поки проект не буде закінчений, писати треба менше, бо це ще експериментальна робота. Ну, та про пресбюро ти завтра знатимеш краще за мене.
— Звідки?
— Завідувачем рекомендовано тебе. Якщо погодишся, завтра Саклатвала підпише наказ.
Я був надзвичайно здивований.
— Чому мене? — допитувався я у Шелемехи.
— З моєї рекомендації. Академік одразу підтримав. Як журналіст ти досить популярний.
— Але ж я…
— Найкраща кандидатура, — обірвав мене Шелемеха, — Саклатвала так і сказав. Він же постійний читач твоїх творів.
Правду сказати, було дуже приємно слухати такі речі про себе, і я заперечував мляво і досить невиразно.
ПРОФЕСОРА ДОВГАЛЮКА ВИКЛИКАЮТЬ
Минуло два тижні відтоді, як я очолив вищезгадане пресбюро. Нові обов’язки забирали дуже мало часу. Поки що я повинен був разів два на місяць давати невеликі інформації про роботу комітету над проектом підземного шляху. І хоч пресбюро складалося з мене одного, я і далі мало не всю свою увагу віддавав роботі в журналі. Останнім часом мене хвилювали дві події, свідком яких довелося бути. Перша — це хвороба Ліди. Зовні хвороба на ній ніби й не позначалась. Та зник її енергійно-оптимістичний настрій, я не чув більше її дзвінкого сміху. Мені часто доводилось бачити її, бо вона працювала в одній із проектувальних груп. Лабораторія металів займалася вишукуванням нових металевих сплавів, що їх вимагали будівники тунелю. Ліда опрацьовувала новий рецепт спеціального сплаву, що мусив бути міцний, як сталь, але легший від алюмінію. Після закінчення цієї роботи вона збиралась їхати в Єсентуки лікуватися.
Догадов, який часто заходив до мене, розповідав, що тепер багато говорять про Ліду й Барабаша. Останній, працюючи в ендокринологічному інституті, вже давно займався проблемою лікування діабету, а зараз цілком віддався цьому. Найближчим часом він мав захищати кандидатську роботу на цю тему. Мій колега відкілясь довідався, що, ще навчаючись на лікувальному факультеті медичного інституту, Барабаш виявляв великий інтерес до цієї хвороби. Догадов розповідав також про безнадійну закоханість Барабаша в Ліду і про те, що вона не дуже ласкаво ставиться до нього.
З тих розмов видно було, що ні Догадов, ні хтось інший не знали про взаємини Ліди й Макаренка. За цей час я лише раз зустрів їх у парі. Якось ранком, прийшовши в інститут до академіка Саклатвали, я помітив її на лаві у великому інститутському саду, біля клумби з айстрами. Був свіжий і ясний осінній ранок. Жовте кленове листя, мов килимом, вкривало землю. Вони не бачили мене, і я міг спостерігати їх розмову. В ній, здавалось мені, відчувалась взаємна ніжність. Щоб не тривожити їх своєю увагою, я пішов з саду.
Через кілька днів, зайшовши до Шелемех, я зустрівся там з Барабашем і, зоставшись з ним наодинці, став розпитувати про хворобу Ліди.
Лікар докладно розповів, що таке діабет, які бувають його форми і чим він небезпечний. На запитання, чи можна вилікуватися від цієї хвороби, він одкараскався звичайними фразами:
— Трапляються випадки. У всякому разі, якщо безперервно лікуватися, вживати інсулін, бути під доглядом лікаря, то діабет не такий страшний, як це здається.
За ці дні Барабаш схуд, змарнів, його поведінка свідчила про якийсь неспокій.
Треба сказати, що я й досі не знав як слід молодого лікаря. Іноді він здавався мені дуже хорошою, розумною і симпатичною людиною, а іноді викликав почуття недоброзичливості. Я не знав, чи відомо Барабашеві про взаємини Ліди й Макаренка, але був певен, що він відчуває різницю в ставленні дівчини до нього й до інженера. Я знав, що родина Ліди до останнього часу вважала її одруження з лікарем за вирішену справу. І коли чув різні нісенітниці від Догадова, то іноді переставав йому заперечувати. А нісенітниці зводилися до того, що, мовляв, Барабаш, вивчаючи діабет, прищепив Ліді цю хворобу, маючи на увазі лікувати її і, таким чином, збільшити свої шанси на одруження з нею.
Я сміявся над цими фантастичними припущеннями, та коли залишався сам, то лаяв Догадова, як останнього дурня, схильного в усьому бачити щось недобре. Але моя цікавість до всього, що, як казав Черняк, обходить і не обходить мене, примушувала приділяти багато уваги цій події.
Друга подія, що особливо займала мої думки, було таємниче зникнення Тараса Чутя. Наступного ранку, як того сподівався Черняк, хлопець не з’явився. Телеграфні відповіді, які одержувала залізнична міліція, свідчили, що Тараса Чутя ніде не знаходили. Не було його й у Стародніпровську.
Ми довідались, що Тарас Чуть — вихованець дитячого будинку. Батьки його кілька років тому померли від якоїсь пошесті. Хлопець вчився у восьмому класі. Він відзначався здібністю до науки й дисциплінованістю, мріяв вступити на географічний факультет і стати мандрівником-дослідником. Про його проект ніхто нічого не знав, поки він не одержав запрошення з редакції “Зорі”. Тільки тоді він розповів про свої задуми. В дитбудинку не заперечували проти поїздки. Тим більше, коли б він не потрапив до редакції, то поїхав би до материних родичів, які жили недалеко від вокзалу.
Спеціальне слідство показало, що майже цілий день під час поїздки хлопець лежав на полиці й читав книжку. Провідник пригадував, що разів зо два він просив у нього чаю і, здається, ходив обідати до вагона-ресторану. Вдалося встановити також, що надвечір хлопець грав у шахи з високим пасажиром, який сів у поїзд удень. Високий пасажир залишив поїзд, не доїжджаючи до столиці. Чи був ще Тарас тоді на своїй полиці, провідник не пам’ятав.