— Тому, щоб ти орієнтувався… щоб знав справжній стан речей,— промовив я.
— Я тебе застерігав.
— Ти хочеш сказати, що знав…— Я мимохіть підвищив голос.
— Ні. Звичайно ж, ні. Але я вже пояснював тобі, як усе відбувається. Кожен «гість», який тут з’являється — насправді тільки фантом, напакований безладною мішаниною почерпнутих у свого… Адама… спогадів і образів, поза якими він просто… порожній. Чим довше він з тобою, тим більше олюднюється. І набуває самостійності, до певних меж, звичайно. І через те, чим довше це триває, тим важче…
Снаут не докінчив, глянув на мене спідлоба й недбало кинув:
— Вона вже все знає?
— Так, я ж тобі сказав.
— Геть усе? І те, що вона вже раз була тут, а ти…
— Ні!
Снаут усміхнувся.
— Кельвін, послухай, якщо це настільки… Що ти, власне, збираєшся робити? Залишати станцію?
— Так.
— З нею?
— Так.
Снаут мовчав, немовби розмірковуючи над моєю відповіддю, проте в його мовчанні було ще щось… Що? Знову цей ледве чутний шерех тут, зразу ж за тонкою перегородкою. Снаут засовався на стільці.
— Чудово,— мовив він.— Чого ти так на мене дивишся? Думаєш я стану тобі на заваді? Роби, як хочеш, любий мій. Гарні були б ми з тобою, якби до всього ще й силували один одного? Я не збираюся тебе переконувати, скажу лишень: ти намагаєшся в нелюдській ситуації залишатися людиною. Може, це й благородно, але марно. А втім, чи благородно, я теж не певен. Хіба глупота може бути благородною? Та справа не в цьому. Ти відмовляєшся від подальших експериментів, хочеш полетіти звідси геть і забрати її з собою. Так?
— Так.
— Але ж це також… експеримент. Ти подумав про це?
— Що ти маєш на увазі? Хіба вона… зможе?.. Якщо разом зі мною, то не бачу…
Я говорив дедалі повільніше й нарешті зовсім замовк. Снаут з полегкістю зітхнув.
— Ми всі тут дотримуємося страусової політики, Кельвін, але принаймні знаємо про це й не демонструємо свого благородства.
— Я нічого не демонструю.
— Гаразд. Я не хотів тебе образити. Свої слова про благородство забираю назад, але страусова політика лишається в силі. Ти ведеш її в особливо небезпечній формі: обманюєш себе, і її, і знову себе. Ти знаєш умови стабілізації системи, збудованої з нейтринної матерії?
— Ні. І ти теж їх не знаєш. Цього не знає ніхто.
— Твоя правда. Зате нам відомо інше: така система нестійка й може існувати тільки завдяки безперервному припливові енергії. Мені все пояснив Сарторіус. Ця енергія створює вихрове поле стабілізації. Так от: чи є це поле зовнішнім щодо «гостя». Чи, може, воно виникає в його організмі? Вловлюєш різницю?
— Так,— неквапливо відповів я.— Якщо воно зовнішнє, тоді… вона… тоді… така…
— Тоді, віддалившись від Соляріса, така система розпадеться,— докінчив Снаут замість мене.— Ми не можемо цього з певністю стверджувати, але ти вже здійснив експеримент. Та ракета, яку ти запустив… і досі кружляє довкола планети. Вибравши час, я навіть обчислив параметри її руху. Можеш полетіти, вийти на орбіту, зблизитися, стикуватись з нею й перевірити, що сталося з… пасажиркою…
— Ти збожеволів!— вигукнув я.
— Ти так гадаєш? Ну… а якщо… повернути її сюди, ту твою ракету, га? Це можна зробити. У неї дистанційне керування. Ми знімемо її з орбіти і…
— Перестань!
— І це теж тобі не підходить? Ну, тоді є ще один спосіб, дуже простий. Не треба навіть повертати її на станцію. Нехай собі там кружляє. Ми тільки зв’яжемось з нею по радіо; якщо вона жива, то обізветься і…
— Але ж… але ж там уже давно скінчився кисень!— насилу видушив я з себе.
— А може, вона обходиться без кисню. Ну що, спробуємо?
— Снаут… Снаут…
— Кельвін… Кельвін…— перекривив він мене сердито.— Ну що ти за людина! Кого ти хочеш ощасливити? Врятувати? Себе? Її? Котру? Цю чи ту? На обох сміливості в тебе вже не вистачає? Сам бачиш, до чого це призводить! Кажу тобі востаннє: тут ситуація — поза всякою мораллю.
Раптом я знову почув той самий шерех, немовби хтось нігтями дряпнув стіну, і мене тієї ж миті охопила цілковита байдужість. Я почував себе так, ніби всю цю ситуацію, нас обох, розглядав з величезної відстані в перевернутий бінокль — усе було маленьке, трохи смішне, неістотне.
— Ну гаразд,— сказав я.— І що ж, по-твоєму, я повинен зробити? Позбутися її? Але ж завтра з’явиться така сама, хіба ні? Тоді що, знов? І так щодень? Доки? Навіщо? Що це мені дасть? А тобі? Сарторіусові? Станції?
— Ні, спершу ти дай мені відповідь. Ти полетиш разом з нею і, припустімо, сам будеш свідком, що з нею станеться. Через кілька хвилин побачиш перед собою…
— Ну що?— запитав я ущипливо.— Страховисько? Демона, га?
— Ні. Звичайну, найзвичайнісіньку агонію. Ти й справді повірив у її безсмертя? Запевняю тебе — вони всі вмирають… Що ти тоді зробиш? Повернешся по… наступну?
— Перестань!!!— закричав я, стискаючи кулаки.
Снаут дивився на мене з поблажливою усмішкою в примружених очах.
— Ах, це я маю перестати? Знаєш, на твоєму місці я облишив би цю розмову. Краще вже зроби щось інше, наприклад, відшмагай різками Океан, помщаючись на ньому. Що тебе мучить? Отже, якщо…— він театрально помахав рукою і звів очі до стелі, немовби проводжаючи когось поглядом,— то будеш мерзотником? А так хіба ні? Якщо усміхаєшся, коли тобі хочеться вити, вдаєш веселого й спокійного, коли ладен рвати на собі волосся,— тоді, виходить, ти не мерзотник? А що, як тут не можна не бути мерзотником? Що тоді? Битися в істериці перед Снаутом, який в усьому винен, так? Ну, тоді ти, до всього, ще й дурень, любий мій…
— Може, це ти…— сказав я, похнюпивши голову,— Я… люблю її.
— Кого? Свій спомин?
— Ні. її. Я розповів тобі, що? вона намагалася зробити. На таке здатна далеко не кожна… жива людина.
— Отже, ти сам визнаєш, що…
— Не лови мене на слові.
— Ну гаразд. Хай так — вона любить тебе. А ти хочеш її любити. Це різні речі.
— Помиляєшся.
— Кельвін, мені дуже прикро, але ти сам утаємничив мене в свої інтимні справи. Не любиш. Любиш. Вона ладна пожертвувати своїм життям. Ти також. Це дуже зворушливо, красиво й благородно — все, що завгодно. Але тут усе це ні до чого. Ні до чого. Розумієш? Ні, ти не хочеш цього зрозуміти. Сили, над якими ми не владні, втягнули тебе в круговерть, і вона — її часточка. Фаза. Повторюваний ритм. Якби вона була… якби тебе переслідувало страховище, ладне заради тебе на все, ти б не вагався й хвилини, щоб спекатися його. Правда ж?
— Правда.
— А може… може, саме тому в неї вигляд не страховища? Це зв’язує тобі руки? Так про це ж і йдеться, щоб вони в тебе були зв’язані!
— Ще одна гіпотеза на додаток до мільйона тих, що в бібліотеці. Снаут, годі, вона… Ні. Я не хочу більше про це з тобою говорити.
— Гаразд. Ти ж сам почав. І все-таки подумай над тим, що вона, зрештою, тільки дзеркало, в якому відбивається частина твого мозку. Якщо вона й справді чарівна, то тільки тому, що чарівним був твій спомин про неї. Ти дав рецепт. Круговерть не забувай!
— Ну й чого ти хочеш від мене? Щоб я… щоб я спекавсь її? Я вже питав тебе: навіщо це робити? Але ти не відповів.
— Зараз відповім. Я не запрошував тебе сюди на цю розмову. Не втручався у твої справи. Нічого тобі не наказував і не забороняв — і не зробив би цього, навіть якби й міг… Ти… ти сам прийшов сюди й виклав мені все… знаєш навіщо? Ні? Щоб скинути з себе весь цей тягар. Я знаю, який він важкий, любий мій! Так, так, знаю, і не перебивай мене! Я ні в чому тобі не перешкоджаю, але ти — ти сам хочеш, щоб я тобі перешкодив. Якби я став тобі на заваді, ти, може, розчерепив би мені голову, мені, зліпленому з такого ж тіста що й ти, і сам відчув би себе людиною. А так… ти не можеш дати всьому цьому ради й через те сперечаєшся зі мною… а, по суті, з самим собою! Скажи мені ще, що ти тяжко побиватимешся, якщо вона раптом щезне… А втім, не кажи нічого.
— Ну знаєш! Я прийшов, щоб розповісти тобі просто з почуття лояльності, що збираюся залишити разом з нею станцію,— спробував я відбиватись від нього, але мої слова прозвучали непереконливо навіть для мене самого.
Снаут знизав плечима.
— Цілком можливо, що ти зостанешся при своїй думці. Якщо я й заговорив з тобою про це, то тільки тому, що ти зайшов уже надто далеко, а вертатися назад, сам розумієш… Приходь завтра вранці годині о дев’ятій нагору, до Сарторіуса… Прийдеш?
— До Сарторіуса?— здивувавсь я.— Але ж він нікого не впускає до себе. Ти казав, що йому не можна навіть подзвонити.
— Він уже все якось уладнав. Ми з ним про це не розмовляємо, розумієш… Ти — зовсім інша річ. Але зараз це не так важливо. Ну то як, прийдеш завтра вранці?
— Прийду,— буркнув я й пильно подивився на Снаута.
Його ліва рука ніби ненароком опинилася за дверцятами шафи. Коли вони прочинилися? Мабуть, уже давно, але, збуджений цією неприємною для мене розмовою, я не звернув уваги. Це було якось неприродно… Наче, він там щось ховав. Або хтось тримав його за руку. Я облизав губи.
— Снаут, що з тобою?
— Вийди,— сказав він тихо й напрочуд спокійно.— Вийди.
Я вийшов і зачинив за собою двері, осяяні променями багряної заграви. Гері сиділа на підлозі, кроків за десять від дверей, під самісінькою стіною; помітивши мене, підхопилася.
— Бачиш?— запитала вона з якимсь гарячковим блиском в очах.— Удалося, Крісе… Я така рада. Може, може, відтепер усе буде краще й краще…
— О, звичайно,— неуважно відповів я.
Ми поверталися до своєї кімнати, а я все думав про ту ідіотську шафу… Невже, невже він ховав там?.. А вся наша розмова? В мене враз спаленіли щоки, і я мимохіть потер їх. Боже, яке навіженство! І до чого ж ми власне, домовилися? Ні до чого. Щоправда, завтра вранці…
І раптом мене пойняв страх, майже такий самий, як і минулої ночі. Моя енцефалограма! Повний запис усіх мозкових процесів, перекладений на коливання пучка променів, буде послано вниз. У глиб цього неосяжного, безмежного чудовиська. Як це сказав Снаут: «…Ти тяжко побиватимешся, якщо вона раптом щезне…» Енцефалограма — це повний запис. І підсвідомих процесів теж. А якщо я хочу, щоб вона зникла, загинула? Бо інакше хіба я здивувався б так, коли вона залишилася жива після тієї жахливої спроби покінчити з собою? Чи можна відповідати за власну підсвідомість? Але якщо я за неї не відповідаю, то хто? Що за ідіотизм! Якого біса я погодився, щоб саме мій, мій… Звичайно, я можу попередньо ознайомитися з цим записом, однак розшифрувати його не зумію. Та й ніхто цього не зуміє. Хіба що фахівці, але й вони тільки в загальних рисах зможуть визначити, про що думав піддослідний, наприклад, що він розв’язував математичну задачу, проте з’ясувати, яку саме, вже не здатні. Вони твердять, що зробити це неможливо, бо енцефалограма — лише випадкова суміш безлічі процесів, які відбуваються одночасно, і тільки частина з них має психологічну «підкладку». А підсвідомі… про них ніхто навіть говорити не хоче, то де вже там розшифровувати чиїсь спомини — і ті, які ще жевріють у пам’яті, і ті, які вже зовсім забуто… Але чому я так боюся? Сам же казав уранці Гері, що цей експеримент нічого не дасть. Бо якщо вже наші нейрофізіологи неспроможні розшифрувати запис, то як це може зробити зовсім чужий, чорний, рідинний велетень…
Але ж він увійшов у мене невідомо як, щоб перевернути все в моїй пам’яті й відшукати в ній найболючіший атом! То хіба ж я можу в цьому сумніватися? Без нічиєї допомоги, без будь-якої «променевої передачі» промкнувся він крізь подвійну герметичну обшивку, крізь товсту оболонку станції, відшукав у ній моє тіло й забрався геть зі здобиччю…
— Крісе..,— тихо покликала мене Гері.
Я стояв біля ілюмінатора, втупившись невидющими очима в густіючі сутінки. Легка, ніжна на цій географічній широті пелена повивала зорі. Суцільний, хоч і тонкий шар хмар висів так високо, що сонце з глибини, з-за обрію вибарвлювало його ледь помітним сріблясто-рожевим сяйвом.
Якщо вона потім щезне, то це означатиме, що я цього хотів. Що я її вбив. А що, як не піти туди? Вони не можуть мене присилувати. Але що я їм скажу? Про це — ані словечка. Не можу. Так, треба прикидатися, треба брехати, весь час і скрізь. І все це тому, що в мені, мабуть, криються думки, заміри, надії — жорстокі, злочинні, безжалісні, а я про них нічого не знаю. Людина вирушила на зустріч з іншими світами, іншими цивілізаціями, не пізнавши до кінця закамарків глухих кутів, глибоких колодязів, міцно забарикадованих дверей власної душі. Видати їм Гері… із сорому? Видати її тільки тому, що мені бракує відваги?
— Крісе…— ще тихше прошепотіла Гері.
Я швидше відчув, ніж почув, як вона безшелесно підійшла до мене, але вдав, що не помічаю її. В цю хвилину мені хотілося побувати на самоті. Мені просто конче треба було побути на самоті. Я ще ні на що не відважився, нічого не вирішив. Стояв непорушно, вдивляючись у потемніле небо, в зорі, які були тільки примарною тінню земних зірок, і в порожнечі, яка прийшла на зміну шаленому вихору думок, зростала мертвуща, байдужа впевненість, що десь там, у недосяжних для мене глибинах, я вже зробив вибір і тільки вдаю, мовби нічого не сталося. У мене не було сили навіть зневажати себе.
МИСЛИТЕЛІ
— Крісе, це ти через той експеримент?
Я зіщулився від голосу Гері. Вже кілька годин я лежав без сну, втупившись у темряву, зовсім самотній. Я не чув навіть дихання Гері, бо, заплутавшись у лабіринті нічних думок, примарних, напівбезглуздих, які через це набували нового значення, зовсім забув про неї,
— Що? Звідки ти знаєш, що я не сплю?— запитав я, і в моєму голосі забринів страх.
— Бо чую, як ти дихаєш,— відповіла Гері тихо й аж якось наче провинно.— Я не хотіла тобі заважати… Якщо не можеш, не кажи нічого…
— Ні, чому ж. Так, це через той експеримент. Ти вгадала.
— Чого вони від нього сподіваються?
— Вони й самі не знають. Але чогось таки сподіваються. Чого-небудь. Цю операцію треба було б назвати не «Думка», а «Відчай». Зараз потрібне тільки одне — людина, в якої вистачило б сміливості взяти на себе відповідальність за рішення. Але таку сміливість більшість вважають звичайнісіньким боягузством, бо це — відступ, розумієш, відмова, втеча, негідна людини. Так ніби в’язнути, тонути й захлинатися в тому, чого не розумієш і ніколи не зрозумієш — гідно людини.
Я змовк, але не встиг заспокоїтися, як мене захлюпнув новий напад гніву:
— Звісно, ніколи не бракує людей з практичним поглядом на світ. Вони кажуть: якщо навіть не вдасться встановити контакт, то, вивчаючи плазму, всі ці маревні живі утворення, які виникають з неї, щоб проіснувати добу і потім знову щезнути,— ми пізнаємо таємницю матерії, наче не розуміють, що все це така ж самоомана, як, наприклад, відвідини бібліотеки, заповненої книжками, написаними невідомою мовою, і нам нічого іншого не лишається, тільки розглядати кольорові корінці… Аякже!
— А більше таких планет немає?
— Хтозна. Може, й є, але ми знаємо тільки одну. В усякому разі це щось дуже рідкісне, не таке, як Земля. Ми звичайні, ми — трава Всесвіту й пишаємося цією своєю звичайністю, тим, що вона така поширена; ми думали, ніби в неї все можна убгати. З такою схемою ми сміливо й радісно вирушили вдалечінь — в інші світи! Але що це таке — ті інші світи? Ми підкоримо їх або вони підкорять нас — ото й усе, про що думали наші нікчемні голови… Та годі вже про це. Годі!
Я встав і навпомацки знайшов в аптечці плаский слоїчок із снотворним.
— Я спатиму, люба,— мовив я, відвертаючись; у темряві, десь високо наді мною, гув вентилятор.— Мені треба спати. Інакше… сам не знаю…
Я сів на ліжку. Гері торкнулася моєї руки. Я обняв її, невидиму, й тримав у своїх обіймах, не ворушачись, аж поки мене здолав сон.
Уранці, коли я прокинувся свіжий і відпочилий, експеримент видався мені дрібницею; я не розумів, як міг надавати йому такої ваги. Те, що Гері доведеться піти зі мною до лабораторії, теж мало хвилювало мене. Всі її зусилля перебороти себе зводилися нанівець, коли я на кілька хвилин виходив з кімнати, отож я відмовився від подальших спроб залишати її одну, хоч вона й наполягала (пропонувала навіть, щоб я її десь замкнув). Я порадив їй узяти з собою якусь книжку.