— Ваш хід, колего, — почув наче здалеку. Розплющив очі: Шрікель схилився над картами, майже умкнувши в них масне червоне обличчя; партнер праворуч нетерпляче смикав себе за гудзик мундира.
— Ваш хід, — повторив, витягти шию з акуратно випрасуваного комірця.
Карл недбало кинув карту. Дійсність не обрадувала його, серце тенькнуло, і десь глибоко в грудях ніяк не вщухав тупий, ниючий біль.
Зранку Ерлер почував себе погано: давався взнаки ревматизм, який штурмбанфюрер схопив кілька років, тому внаслідок ускладнення після грипу. Навіть нагримав на ротенфюрера, який приніс холодний чай, хоча цей недотепа й божився, ніби чайник щойно закипів. Потім прискіпався до секретарки — чому не встигла передрукувати термінові папери. Даремно дівчисько виправдовувалось — мовляв, одержала їх лише вчора увечері, — Штурмбанфюрер перестав відчитувати її лише після того, як побачив сльози під густо нафарбованими віями.
— Йдіть! — мовив сердито. — Зараз потече вся ваша краса!..
Ерлеру не хотілося навіть обідати: сидів у кабінеті і з роздратуванням дивився на вікна, по яких нудно тарабанив холодний листопадовий дощ. Навіть гидко бачити таке неподобство — вже третій день хлюпає й хлюпає…
Боже мій, як крутить йому суглоби!
Двері рипнули, і в щілину насмілився просунути носа ротенфюрер.
— Ну, що там? — роздратовано крикнув Ерлер.
— Донесення гауптшарфюрера Мауке.
— Що ж ви стовбичите у дверях? — загорлав штурмбанфюрер. — Давайте його сюди!
Два густо списані аркуші паперу. Ерлер простяг ноги під столом, відкинувся на спинку стільця. Цікаво, що нового в гауптшарфюрера?
“Штурмбанфюреру СС доктору Ерлеру”, — машинально пробіг очима перший рядок. Усе це — формалістика. Де ж суть? Ага…
“Після того, як мені стало відомо, що на території протекторату Чехії і Моравії працівниками таємної поліції знайдено листівки, видрукувані німецькою мовою, я зацікавився цією справою. Празьке гестапо у відповідь на наш запит повідомило, що в Празі знешкоджено підпільну групу, котра вела широку прокламаційну кампанію. Мною було одержано кілька примірників нелегальних комуністичних відозв, адресованих німецьким солдатам. Встановлено, що ці листівки тотожні прокламаціям, знайденим два тижні тому в поїздах, призначених для перевезення солдатів на Східний фронт. Листівки надруковані однаковим шрифтом і на папері однакової структури. Адресовані “Німецьким пролетарям у військових шинелях”.
Вважаю за необхідне викласти коротко зміст прокламацій. Говориться, що війна провадиться не заради інтересів і прав німецького народу. Навпаки, чесних німців фюрер нібито катує і ув’язнює в концентраційних таборах. Німецькі солдати не повинні забувати, що справжній вождь німецького робітничого класу Ернст Тельман мучиться у катівні”.
— Бач, до чого докотилися! — не витримав штурмбанфюрер і вдарив кулаком по столу. Заскавчав від болю — чорт, він зовсім забув про цей клятий ревматизм. Але ж яке нахабство! Згадувати Тельмана!
Заспокоївся і продовжував читати:
“Празьке гестапо повідомило, що один з заарештованих підпільників свідчить: прокламації надруковані другого листопада. П’ятого листопада органи таємної поліції провели арешти членів підпільної організації і ліквідували друкарню. Отже, листівки були переправлені з Праги до Дрездена в один з днів від другого до п’ятого листопада.
Мною встановлено, що в цей період з Дрезденського залізничного вузла до Праги відправлялися два вантажних ешелони прямого сполучення. Машиністами на них були Георг Панкау і Франц Шніцер.
Георг Панкау. 63 роки. Безпартійний. У комуністичній та соціал-демократичній партіях не перебував. Дисциплінований і кваліфікований робітник. Характеристика від шефа депо позитивна. Від політики далекий. На доброму рахунку в місцевої адміністрації. Нічого підозрілого за ним не помічалося.
Франц Шніцер. 59 років. В минулому — член соціал-демократичної партії. Кваліфікований робітник, характеристика від шефа депо позитивна. Має двох синів, обидва на фронті. Лояльний. Висловлювань проти державної політики не помічалося. Бере участь у заходах, що проводяться ортсгрупенляйтером.
Прошу встановити нагляд за Георгом Панкау і Францом Шніцером. Не виключено, що їхня лояльність — лише маскування ворожої діяльності проти рейху. Необхідно вивчити коло їхніх знайомств, дати можливість знову побувати в Празі, завчасно попередивши празьке гестапо. Доручити цю справу прошу найкращим агентам.
Слід мати на увазі — не виключений інший шлях транспортування листівок з Праги у Дрезден. Але, враховуючи те, що прокламації були знайдені в поїздах уже сьомого листопада, вважаю таку версію мало-прийнятною. Крім того, характер розповсюдження листівок свідчить, що це — справа залізничних робітників: прокламації знайдено не в казармах, а у військових поїздах.
Гауптшарфюрер СС Еміль Мауке”.
Штурмбанфюрер відклав доповідну і нервово заходив по кабінету. Дощові патьоки за вікном уже не дошкуляли йому. Він знав, що Мауке — здібна людина, але отак от відразу напасти на слід підпільної організації! Звичайно, заслуга його, Ерлера, в тому, що саме Мауке було доручено цю справу!
Ерлер нетерпляче зірвав телефонну трубку.
— З’єднайте мене з групенфюрером фон Вайгангом! — наказав. — Біля телефону його ад’ютант? Добрий день, Рехане. Як себе почуваєте? Я — не дуже: клятий ревматизм… Шеф у себе? Є важливе повідомлення…
Останні дні були важкими для Карла Кремера: треба було налагоджувати зв’язки, втрачені після провалу Марлени Пельц.
Ще в Москві Кремер згадав, що в Дрездені повинен працювати фельдфебель Штеккер, — він казав Катрусі про наказ, згідно з яким його перекидали в залізничну комендатуру саме цього міста. Карл порадився з Левицьким, і вони вирішили тримати цей варіант про запас. Зв’язуватись з Штеккером Кремеру дозволили лише в крайньому випадку, адже це могло поставити під загрозу, з одного боку, організацію німецьких товаришів, у котру, напевно, входить Штеккер, з іншого — виконання завдання, одержаного Карлом.
Такий “крайній випадок” настав тепер.
Спочатку Карл думав доручити розшуки фельдфебеля Реханові, але відмовився від цього. Хто його зна, як обернеться з Руді! Кремер не сумнівався: в разі чого оберштурмфюрер викладе все, що знає, на першому ж допиті.
Через Рехана Кремер з’ясував лише номер телефону приймальні коменданта. Подзвонив і попросив покликати фельдфебеля Штеккера.
— Штеккера? — перепитали на тому кінці дроту, і Карл злякався: невже марні всі його сподівання? — Одну хвилину, переключаю.
Хрипкий голос у трубці:
— Фельдфебель Штеккер слухає.
Кілька секунд Кремер не міг вимовити жодного слова.
— Я слухаю вас! — знов загуло в трубці.
— Фельдфебель Штеккер, — нарешті почав Карл, — мене просили передати вам привіт від фройляйн Кетхен.
Тепер замовкли на тому кінці.
— Фройляйн просила передати вам, що й досі вважає себе в боргу за копірку.
— А-а… Це така дрібниця, про яку слід уже давно забути…
— І все ж вона просила мене передати вам невеличку посилку. Де я можу зустрітися з вами?
— Хвилинку, — зрозумів Штеккер, — ви зможете сьогодні о шостій годині бути на площі Єдності біля кінотеатру “Одер”?
— Звичайно.
— Я чекатиму на вас біля входу.
Кремер побачив фельдфебеля, лише підійшовши до самого кінотеатру. Зупинився поруч, зробив вигляд, що розглядає афішу.
— Фельдфебель Штеккер? — запитав.
Той ледь помітно кивнув.
— Я від Катрі.
— Ідіть за мною. На відстані, — не повертаючи голови, мовив той.
Штеккер простував не поспішаючи, роздивлявся довкола. Несподівано завернув на зруйновану бомбардуванням вулицю і, обравши зручний момент, югнув у руїни. Навіть Карл не помітив, як він зник. Першої миті розгубився, та все зрозумів, почувши тихий свист з-за купи цегли і пошматованого бетону.
Фельдфебель постояв з хвилину, спостерігаючи за вулицею, і лише після цього зробив Карлові знак слідувати за ним. Спустились у темний, вогкий підвал. Фельдфебель присвітив ліхтариком.
— Чудове місце для зустрічей, — сказав напівіронічно-напівсерйозно. — Головне: звідси є вихід на іншу вулицю. Що хотіла передати мені фройляйн Кетхен? І чим ви можете довести, що саме вона послала вас?
— Катря казала вам, що має нареченого?
Штеккер кивнув.
— Він перед вами власною персоною.
— Докази?
— П’ятдесят четверту стрілецьку дивізію передислоковано у район Житомира. Одинадцятий танковий корпус відведено для переформування. Четвертого червня в район Шепетівки прийшло два ешелони з танками. Мені відомо, хто передавав Катрі цю інформацію. Які ще потрібні докази?
— Вистачить. Навіть забагато… — Кремерові здалося, що фельдфебель сміється. На мить спалахнув ліхтарик, вирвавши з темряви саморобну лавку: дошка, підперта цеглинами. — Сідайте.
Сіли. Штеккер витяг сигарети, запропонував Карлові. Мовив просто:
— Ніколи не гадав, що ви розшукаєте мене. І хто — наречений фройляйн Кетхен! Вам пофортунило, юначе. Я вже літня людина, а таку дівчину зустрів уперше…
У Карла стислося серце. Що робить зараз Катруся? Зазирнути б у рідні очі!
— Катря нині в Москві, товаришу Штеккер, працює в шпиталі. Ну, а вас я розшукав, сподіваючись на допомогу. Мій дзвінок не завдав вам клопоту? У вас все гаразд, не було ніяких ускладнень?
— Коли б вони були, ми не сиділи б тут, — ображено відповів Штеккер. — Я ніколи б не дозволив собі зустрітися з вами.
— Пробачаюсь, але…
— Ви маєте рацію, товаришу, — раптом повеселішав фельдфебель, — у нашій справі обачливість лише на користь. Дуже радий познайомитися з вами. Є кілька цікавих повідомлень, які згодяться для вашого командування.
— На жаль, — зітхнув Кремер, — я зараз утратив зв’язок.
— Що ви кажете! — засмутився Штеккер. — А я думав…
Карл торкнувся ліктя фельдфебеля:
— Мені хотілося б обговорити з вами одну справу. Можливо, щось порадите…
Розповів про підземний завод і завдання, яке, власне, й привело його сюди.
Штеккер довго мовчав, попихкуючи сигаретою. Карл не квапив його. Нарешті фельдфебель заговорив:
— Я знаю про цей завод… Не можу не знати, — усміхнувся, — бо ешелони з пальним проходять через наш вузол. Неважко здогадатись, коли щодня — ешелон порожніх цистерн до маленької станції, а звідти — повні… Тут і дитині зрозуміло… Але ж об’єкт під землею і підходи до нього суворо охороняються. Проникнути туди важко, я б сказав, неможливо. Працюють на заводі в’язні концтабору, самі розумієте, як їх обшукують, перш ніж спустити під землю. Цим шляхом вибухівку на завод не доставиш…
Штеккер знову замислився.
— Я сподівався, — почав Карл, — через вас встановити зв’язок з рухом Опору. Можливо, ваші товариші мають контакти з антифашистами табору, звідки беруть робітників на завод. Ці товариші підказали б нам вихід.
— На жаль… — похитав головою Штеккер. — Звичайно, коли не знайдемо нічого ліпшого, доведеться скористатися і з цього. Але в мене виникла ідея… Розумієте, тут біля міста розташоване робітниче селище. Залізничний вузол і шахти потребують робочої сили. А на основі старих, закинутих шахт і створено цей клятий завод. Здогадуєтесь?
— Трохи…
— Я познайомлю вас з одним чолов’ягою. Гадаю, він стане нам у пригоді. Вас влаштовує зустріч тут післязавтра о шостій годині?
— Так.
— Виходитимемо іншим ходом. Запам’ятали, як потрапити сюди?
— На все життя.
— Ну, це занадто… На місці цих руїн ми поставимо нові будинки… — Штеккер рушив до виходу. Вже на вулиці знайшов за потрібне пояснити: — За фахом я муляр, руки, знаєте, знудьгувались за справжньою роботою.
Було темно, сіяв дрібний холодний дощ. Штеккер зіщулився, підняв комір шинелі. Мовив буркотливо:
— Паскудна погода, скоріше б сніг. — Тихенько, в рукав, засміявся. — Хоча я саме за таку погоду. Порядний шпиг носа на вулицю не висуне. Отже, післязавтра…
Через день відбулася зустріч Карла Кремера з Фрідріхом Ульманом.
Карл спустився в підвал, але нікого не побачив. Освітив ліхтариком облуплені стіни, глянув на годинник. Шоста… За спиною хтось ворухнувся. Кремер загасив ліхтарик, метнувся у глиб підвалу.
— Не хвилюйтесь, це ми, — глухо донісся з темряви хрипкий голос фельдфебеля. — До речі, ідіть-но сюди, це вам, можливо, згодиться.
Штеккер освітив біля сходів вузький, мов щілина, закапелок, напівзавалений битою цеглою.
— Зручна позиція, — пояснив. — Я стою отут. Ви входите й нічого не бачите, навіть підставляєте свою спину.
— А у вас усе це здорово продумано! — з повагою мовив Карл.
— До ваших послуг, — усміхнувся Штеккер.
З глибини закапелка на Карла суворо і, здавалося, відчужено дивився чоловік у куртці та старому, з обвислими крисами, капелюсі. А може, лише здалося — потиснув руку міцно, наче випробовував силу. Від нього пахло машинним маслом, іржею та міцним тютюном. Карл згадав: саме так пахло від Заремби, і одразу відчув приязнь до цього кремезного чоловіка в робочій куртці.
— Товариш Ульман у курсі справ, — почав Штеккер, коли вони розмістилися на дошці попід стіною. — Він з того самого селища. Можете довіряти йому, як мені.
Ульман кашлянув.
— Я виростаю у власних очах, — мовив. — Але до діла. Вам треба розвідати підходи до заводу синтетичного палива? Я вірно зрозумів товариша Штеккера?
— Вірніше, намацати його вразливе місце, — пояснив Кремер. — Щодня завод дає ешелон бензину. Нам треба припинити це неподобство.
— Це — мета, — Ульман поклав Карлові на коліно руку; навіть через сукно відчувалося, яка ця рука тверда й мозоляста, — а нам слід знайти шляхи до її здійснення. Сьогодні я навряд чи зможу сказати щось втішне — все це для мене несподіване… Є, правда, один варіант…
Ульман замовк, потягся до сигарет. Карл запропонував свої.
— Генеральські… — сказав Ульман, не то схвалюючи, не то засуджуючи. — Варіант такий… Живе в нас у селищі один старий — штейгер на пенсії. Людина гарна, нашого гарту. Коли будували завод, його мобілізовували. Повинен знати розташування підземних галерей, усі там входи й виходи. — Знову помовчав, лише спалахувала й гасла в темряві червона цяточка сигарети. — На тій території були шахти. Більшість з них давно вироблені, закинуті й завалені. Старий Гібіш знає їх як свої п’ять пальців. Можливо, він і виведе нас…
Карл кілька секунд обмірковував пропозицію Ульмана. В цьому плані щось крилося — невизначене, туманне, але перспективне. Кремер накрив долонею руку Ульмана — велику, шорстку.
— Коли можна чекати на результати?
Ульман підвівся, покликав за собою Карла. У закапелку біля входу підняв цеглину. Вузький промінь ліхтарика освітив під цеглиною добре замаскований тайник.
— Навідайтесь сюди за три — чотири дні, — мовив. — Тут знайдете повідомлення про дату й годину зустрічі.
— Але справа не терпить, — почав Кремер. — Щодня — ешелон цистерн з бензином!..
— Вони проходять через наш, вузол, юначе, — поплескав його по плечу Ульман. — Я сам формую потяги й відправляю їх далі. Гадаєте, це солодко?
Дощі припинились, повіяв вітер і висушив мокру землю. Кінець листопада, вже б і снігу випасти, а зимою й не пахне. Тепло, трава зеленіє…
Ульман лежав під колючим ожиновим кущем, що на ньому червоніли буйні ягоди. Треба було підійти на два кроки, аби помітити Фрідріха, — він знав тут кожну стежку ще з дитинства: разом з іншими хлопчаками обтрушував дикі груші, до крові дряпав руки й обличчя, дістаючи тверді, кислі ожинини, влаштовував на пологих схилах горбів справжні військові баталії.
Як давно це було! І не віриться, що було… Невже це він тоді швендяв у коротких штанцях і сандаліях з грубої шкіри, які чомусь щомісяця розвалювались, викликаючи гнів і нарікання батька? Потім, коли у Горста розвалювались сандалії, Фрідріх намагався не гніватись, хоч іноді й хотілося шмагнути ремінцем кирпате хлопча, котре не вміє й не хоче дбати про речі…
Ульман повернувся на інший бік. Тепер добре видно стару дичку, з якої він колись упав і розбив голову. Текла кров, хлопчаки злякались, а йому зовсім не було страшно й навіть хотілося сміятись.