І відразу: “Стій! Стрілятиму!..”
Пригнувшись, Ульман побіг, обминаючи високі кущі й продряпуючись крізь зарості, які сягали йому до пояса. Навздогін вдарили автоматною чергою.
“Стій!” — І гупання важких чобіт.
Ульман вильнув убік — тепер треба завести їх якомога далі. Знову автоматна черга — кулі посипались у кущі. Ульман упав, боляче вдарившись, та відразу підвівся й побіг далі. А гупання чобіт все ближче, й знову кулі співають над головою.
Господи, в нього вже нема сил, і серце зараз вирветься з грудей…
І все ж Ульман біг та біг, а за ним, стріляючи й лаючись, гналися двоє есесівців. Вони збігли у видолинок, і Фрідріх з останніх сил почав видряпуватись на протилежний крутий схил… Тепер постать Ульмана різко виділялася на тлі зоряного неба. Один з солдати на мент зупинився, прицілився, послав довгу чергу
Ульман відчув: щось ударило в спину. Відразу зробилося легше, ноги заплелися, і він упав. Не треба більше бігти — серце вже не хоче вирватися з грудей і дихати не так важко. Ось тільки біль під лопаткою, та й він минає, солодка млість розливається по тілу. І небо — все у великих, яскравих зорях. Тепер він не поспішатиме і може досхочу намилуватись зоряним небом. Але чому воно падає на нього? І все ж добре — зоряне небо і чисте морозне повітря, таке чисте, що вмирати не хочеться.
Невже він бачить зорі востаннє?
Ульман ще встиг почути важкі кроки есесівців зовсім поруч. Отже, Гібіш пройшов. Старий усміхнувся — так і лежав з ясною усмішкою на біліючому обличчі.
А Гібіш біг вузькою стежкою, схлипував і біг, і автоматні черги все віддалялися від нього. Ось довга-довга черга — і тиша. Гібіш зупинився, обернувся й завмер, прислухаючись. Зараз постріли для нього прозвучали б найліпшою музикою. Але тиша, лише вітер шурхотить у кущах сухим листям.
Гібіш випнув шию. Ні — тиша. Стяг капелюха, постояв ще трохи і рушив, згорбившись. Ішов, ні про що не думаючи, бо знав — треба йти…
Вєтров, почувши постріли, насторожився. Лежав біля виходу з печери, готовий різонути з автомата по чорних кущах. Постріли віддалялись і нарешті припинилися. Лише тепер Вєтров подумав: напевно, Ульман і Гібіш наразились на патруль. Невже загинули?
На своєму віку Юрій бачив багато смертей. Вмирали друзі і зовсім незнайомі люди. Вмирали товариші, з якими спав під одною шинелею. Загинув командир, що в сорок першому виводив їх з оточення. Йому було лише двадцять два, він дуже хотів жити і не вірив, що вмирає. Лежав, поклавши голову на коліна Вєтрову, і дивився кудись в далечінь осмисленим, сумним поглядом. Зітхнув, заплющив очі. Вмер, наче заснув, тихо й спокійно. Добра, легка смерть, та вона вразила Вєтрова більше, ніж агонії — з прокльонами, криками і піною на губах.
Тепер, почувши постріли, Юрій уявив дві постаті в кущах — двоє старих і сивих лежать, припавши до мерзлої землі, а над ними перемовляються солдати з автоматами. Вчора вони могли разом сидіти в пивній, а в трамваї солдат пробачився б, штовхнувши таку ж літню людину, як та, що лежить під кущем. Тепер він байдуже пхає носком чобота холонуче тіло, дістає цигарки.
Хтось зашурхотів у кущах. Вєтров від несподіванки здригнувся, перекинув на ліву руку автомат. Припав до землі, пильно вдивляючись у зарості.
Самотня постать обережно просувалася до печери.
— Хто? — навів автомат Вєтров.
— Ви, Вєтров? — спитали замість відповіді.
— Так.
— Я — Гібіш. Ульман залишився там…
Юрій підвівся, пропускаючи старого до печери. При тьмяному світлі ліхтаря вразила мертвотна синява шкіри Гібіша, загострені риси його обличчя.
— Фрідріх Ульман залишився там… — повторив старий, невизначено махнувши рукою.
— Стріляли по вас? — запитав Вєтров.
— Вони кинулися йому навздогін і стріляли з автоматів…
— Хто — вони? — перепитав Вєтров, хоча зрозумів уже все.
— Есесівці, — ледь помітно поворушив губами старий. — Ми наразились на есесівців…
— Води! — покликав одного з хлопців Вєтров. Той поспіхом передав фляжку.
Руки Гібіша тремтіли і зуби цокотіли об флягу.
— Швидше! — мовив, утоливши спрагу. — Треба швидше йти під землю…
Коротко розповів про все, що сталося.
— Тепер вони шукатимуть вас, — роздумливо протяг Вєтров. — Викличуть собак і швидко будуть тут.
— Ха-ха!.. — зареготав хлопець років вісімнадцяти. Присунувся до Гібіша і дивився на нього цікавими очима. — Я не бачив гестапівців, котрі б насмілилися сунути носа під землю!
— Ти, Василько, ще багато чого не бачив, — розсердився Вєтров. — Якщо вони й не підуть за нами, то влаштують тут засідку.
— А ми тим часом, — вигукнув Василько, — закладемо вибухівку, і капець їхньому заводу!
— З-під землі іншого виходу нема? — обернувся Вєтров до Гібіша.
Той стенув плечима:
— Лише цей…
— Я хочу, — продовжував Вєтров вагомо, — аби всі знали: ми можемо повернутись лише до цієї печери. Зараз ще є шанси врятуватись. Коли вертатимемось, не матимемо жодного. Прошу всіх зважити на це.
— Пан Юрій хоче образити нас? — невдоволено пробуркотів чоловік, що сидів, спершись спиною на земляну стіну. — Чи, може, пан завагався сам? Ми з Юзефом, — кивнув на, товариша, який стояв поруч, — вирішили все давно!
— Ви? — різко повернувся Вєтров до Гібіша.
— Ульман загинув для того, щоб я провів вас.
— Тоді, — обвів усіх поглядом Вєтров, — не втрачатимемо часу. — Одною рукою підняв п’ятдесятикілограмовий рюкзак, закинув на плечі. — Рушили!
Гібіш ішов попереду, освітлюючи шлях потужним електричним ліхтарем. Через кілька десятків метрів хід звузився — в цьому місці штрек перетинала решітка з товстих, у палець, сталевих прутів. Гібіш з Ульманом трудились мало не всю ніч, поки перепиляли і відігнули їх так, аби можна було пролізти. Довелось трохи затриматися, щоб протиснути крізь вузький отвір рюкзаки. Далі штрек знову розширювався — ішли не згинаючись.
Василько, якого не охолодили ні перспектива смертельного бою з есесівцями, ні мокрі стіни і затхле повітря, пожартував:
— Як на кого, а мені все це нагадує звичайнісіньку екскурсію з благородною туристичною метою: відкрити двійко якихось паршивих сталактитів…
— Замовч! — буркнув Юзеф.
— Чого ж, — раптом підтримав хлопчака Вєтров, — нехай помеле язиком…
Другий поляк, пан Свідрак, — чоловік років під сорок, — здивовано озирнувся на командира: Вєтров завжди перший обривав балакучого Василька. Юрій підморгнув, і Свідрак зрозумів його — Василькова балаканина хоча б трохи відвертала і його самого, і Юзефа від похмурих думок.
— У нас у Сілезії, — вирішив підтримати розпочату хлопцем легку розмову, — є штреки, де можна лише повзти. У мене був знайомий шахтар з Катовіц, то він, прошам панства, розповідав…
Ніхто так і не дізнався, що розповідав пану Тадеушу знайомий шахтар, бо Гібіш зробив знак зупинитися біля невеличкого отвору в стінці штреку. Цей отвір на висоті грудей середньої на зріст людини раніше був завалений. Гібіш разом з Ульманом розчистили його.
— Далі, — махнув рукою старий, — фашисти перекрили штрек бетонними плитами. Вони вивчили всі підходи до заводу і врахували небезпеку. Раніше хотіли просто підірвати штрек, та інженери заперечували — завод був майже збудований, а від вибухів порода могла просісти й завалити підземні галереї. Ми підемо сюди, — вказав на отвір.
Василько, який стояв найближче до старого, покрутив носом, критично оглядаючи діру півметрового діаметра.
— Це ж собачий просмик, — мовив. — Чи далеко він тягнеться?
— Метрів тридцять. Далі буде легше — починається підземна печера.
— Я перший! — Юзеф рішуче скинув рюкзак з плечей.
— Чому ти? — образився Василько. — Я ж не гірший від тебе…
— Першим полізе Свідрак, — розпорядився Вєтров. — Він дужчий за нас, а хід, можливо, доведеться розчищати.
Пан Тадеуш прив’язав до лямки рюкзака вірьовку — аби не заважав вільно рухатись — потяг його за собою. Проповзав два — три метри і обережно підтягував рюкзак — не мотлох же якийсь, а вибухівка. За ним, сопучи, слідкував Василько; далі повзли Гібіш та Юзеф, останнім, як і раніше, був Вєтров.
Василько вже не жартував. На мить уявив, яка товща землі над ним, — і зробилося моторошно. Він, як мураха, а зверху тисячі й тисячі тонн; ось зараз воно осяде, розчавить, не встигнеш і пискнути. Потім подумав, що їм все одно не викрутитись, — гестапівці вже напевно в печері, і яка різниця, де вмерти: тут, у вузькому підземному ході, чи потім — у такому ж похмурому, із слизькими стінами штреці? Одразу вилаяв себе за такі думки. Уявив, як здригнеться і, можливо, розколеться гора, під якою ховається підземний завод, — заради цього варто віддати життя. І все ж не вірилось, що через кілька годин йому доведеться вмирати.
Життя, особливо таке, яким він жив останній час, вабило Василька. Сповнене небезпечних поворотів і таємничості, повсякденного риску, воно обернулося до нього зовсім новим боком. Беручи участь у вєтровських диверсіях, хлопець вів свій особистий рахунок: цей солдат — за спалену в тітки Ганни хату, вибух у кінотеатрі — за дядька Трохима, розстріляного в сорок першому, а підірваний міст — за батька, який загинув під Житомиром…
Як не ріс цей особистий рахунок Василька, ще залишалось і залишалось: за сестру, котра поневірялась десь у північній Німеччині, за сільську школу, в яку влучив снаряд, за вивезене з колгоспної комори зерно… Василько вів рахунок скрупульозно, не забував нічого. Над усе бентежило хлопця, чи встигне повністю розрахуватися з фашистами.
Підтягуючи до себе мішок з вибухівкою, Василько подумав: оцей завод, коли навіть розкласти його на всіх п’ятьох учасників диверсії, напевно, переважить усе, що залишилось у списку; це надало йому снаги, і вузька нора вже не нагадувала могилу. Наздогнав Свідрака і тільки хотів поквапити його, як раптом рюкзак, що весь час заважав хлопцеві бачити Свідракові ноги, провалився кудись униз, а натомість у промені ліхтарика з’явилося забруднене, похмуре обличчя пана Тадеуша. Василько здригнувся од несподіванки, га наступної миті зрозумів — кінець ходу, і вони вже в печері, про яку казав Гібіш.
— Обережно, — попередив Свідрак, — тут круто.
Та Василько не зважив на це: головою вниз з’їхав у печеру, уткнувся руками в холодний камінь, перевернувся і відразу випростався.
Свідрак витягнув з нори його мішок.
— Акробат! — мовив іронічно. — То, прошам пана, тут не цирк і навіть не гімнастична зала.
— Ви завжди були похмурим бурбоном і відлюдьком, Свідрак, — весело відрізав Василько, приймаючи мішок, — і я сумніваюсь, аби навіть дружина бачила колись усмішку на вашому жовчному обличчі!
— Коли б мені зустрітися з Вандзею… — Жовтувате обличчя Свідрака посвітлішало. Він допоміг Гібішеві спуститися до печери й присунувся до Василька. Мовив стиха:
— Слухай, хлопче, поклянись мені, якщо залишишся живий, розшукати Вандзю.
— Зарано ховаєте себе, пане Тадеуш!..
— Ти чув мене?
— Клянусь! — серйозно відповів Василько, зрозумівши, що ця клятва заспокоїть Свідрака. Вдвох вони витягли рюкзаки Юзефа та Вєтрова. Тепер можна було й роздивитися довкола. Промені чотирьох ліхтариків обмацували гранітні склепіння, які губилися десь у темряві. Ліворуч каміння нависало зовсім низько, під ним угадувався вузький прохід. Гібіш попрошкував, перелізаючи через гранітні брили, саме туди, та Вєтров зупинив його.
— Хвилинку, — мовив. — А якщо есесівці наважаться переслідувати нас?
Вчотирьох вони швидко завалили вхід до печери камінням. Щоб розібрати його, їм вистачило б десяти хвилин, тим же, хто йтиме по їхньому сліду, довелося б перетягувати важкі брили аж до штреку.
— Кілька годин здорової фізичної праці, — засміявся Василько. — Не хотів би бути на їхньому місці.
Гібіш, який пішов уперед, уже сигналив ліхтариком. Один за одним слідом рушили інші члени групи.
Кремер продовжував стояти в незручній позі, затиснувши портфель під пахвою і не витягуючи руки з кишені.
— Хто ви і що вам потрібно? — запитав ще раз.
— Хіба це має принципове значення? — вкрадливо відповів лисий. — Хіба ви заспокоїтесь, дізнавшись, що мене звуть Гаррі Сноу, чи Джеком Роузом? Прошу сідати, сподіваюсь, ми ненадовго затримаємо вас. За умови, — усміхнувся, — що ви розумно поводитиметесь.
— Я скаржитимусь! — твердо заявив Карл. — Ви не маєте права затримувати іноземного підданого!
— Ми не збираємося пред’являти вам ордер на арешт, — глузливо мовив лисий, — бо, як ви вже здогадались, не належимо до швейцарської поліції. І все ж вам доведеться порозмовляти з нами. Ми зацікавлені в цій розмові і, сподіваюсь, ви також.
— Ви надто самовпевнені, — стенув плечима Карл. — А якщо я відмовлюсь?
— У нас є достатні гарантії, — кивнув той на квадратнолицього. — Ви не зможете заперечувати проти таких переконливих аргументів.
Карл подумав кілька секунд, присунув ногою стілець і сів. У нього не залишалося іншого виходу. Картав себе: попався, як хлопчисько. А варто було звернутися до портьє…
Але хто вони і що їм треба? Може, полюють за його паперами? Певно, чортихатимуться, побачивши, що саме привіз Карл Кремер до Швейцарії.
Лисий умостився в кріслі навпроти Кремера.
— Моє прізвище — Хокінс. Швейцарський комерсант Чарлз Хокінс до ваших послуг. Я і Джон, — знову кивнув на квадратнолицього, — як ви уже змогли упевнитися, трохи обізнані з вашими справами і просимо вибачення за дещо безцеремонне втручання у них. Сьогодні вранці ми бачилися в холі готелю, потім ви дуже вміло й швидко замели свої сліди, та ми не сумували, бо знали, з ким ви збираєтеся зустрітись. І, бачите, спокійно дочекалися вас.
— Ви чудово обізнані, панове, — ствердив Карл, — але для чого вся ця комедія? Коли я вам потрібен у якійсь діловій справі, чи не простіше було зателефонувати й домовитися про зустріч? Без цих, так би мовити, — глянув на двері, — надмірностей.
Хокінс зареготав.
— Надмірностей, кажете!.. Джон, чуєш, це ти — надмірність! — Враз нахилився до Карла, посерйознішав. — Ми з вами так мало знайомі, що не наважилися дзвонити. Ви могли відразу покласти трубку.
— Логіка в цьому є, — погодився Карл. — І все-таки, що вам потрібно?
— Ви поставили питання, на яке мені дуже просто відповісти, — сказав Хокінс. — Але я не зроблю цього, аби ви не потрапили в незручне становище. Коли відразу відмовишся, потім важче погоджуватися: треба вишукувати різні аргументи і взагалі крутити хвостом. Тому я спочатку розкрию свої козирі. Отже, ми знаємо, що ви приїхали до ІІІвейцарії за дорученням групенфюрера СС фон Вайганга. У вас призначена на сьогодні зустріч з містером Гарлендом. Ви повинні передати йому деякі документи й креслення в обмін на рахунок у банку “Вонтобель і К?”. Чи не так?
— Яке це має значення? — знизав плечима Кремер.
— Власне, ніякого, — також умисно байдужим тоном відповів Хокінс. — Але ж ви вивезли з Німеччини папери й документи, які належать німецьким фірмам або державі. Чи знаєте ви, якою статтею карного кодексу це карається?
— Я не люблю шантажу, — відрізав Кремер. — Тим більше, що вам буде важко щось довести.
— О-о! Не хвилюйтесь, доказів буде скільки завгодно! — Очі в Хокінса закрижаніли. — Ви уявляєте, що подумають в СД, коли одержать, наприклад, фото, на якому ви мало не обіймаєте Джона? Хто-хто, а хлоп’ята з відділу Шелленберга добре знають Джона, — засміявся, та в немигаючих очах не згас злий вогник. — Карл Кремер у дружніх обіймах агента Управління стратегічних служб Джона Селлерса — СД більш нічого й не потрібно. Не допоможе навіть вплив фон Вайганга. Та й чи захоче групенфюрер втручатися у цю неприємну історію?
Хокінс присунув Кремерові ящик з сигарами.
— Гаванські, — похвалився, — Я захопив з собою кілька сот. Клята війна, навіть у Швейцарії не можна дістати гарних сигар…
Карл швидко обдумував становище. Понюхав сигару, запалив сірника. Ось, значить, до чиїх рук він потрапив. Американська розвідка. Вони прекрасно інформовані і зараз намагатимуться завербувати його. Що ж, повеселішав, можна погратись!
Хокінс продовжував, пихкаючи димом: