Німець відсахнувся й побіг. Здалеку насварився кулаком, свиснув, підкликаючи коня, і поскакав дорогою, що вела до маєтку.
Пан Тадеуш дивився йому вслід, міцно стискаючи дрючок. Нарешті оговтавсь, озирнувся на Юзефа. Хлопець глянув на нього з жахом.
— Що робити? — схлипнув. — Загинули ми!
— Концтабору не минути… — глухо мовив Свідрак. — І це, прошам пана, буде добре…
— Тікати! — вигукнув Юзеф.
— Куди? — пан Тадеуш відкинув дрючок. — Далеко не втечеш!
Юзеф стояв роздумуючи. Почав тихо, мало не пошепки:
— Треба дістатися до хутора Раупаха. Вони думатимуть, що ми подалися на схід, а це на півдні. Там у мене друг працює, що-небудь порадить.
— Вони шукатимуть нас із собаками, — заперечив Свідрак. — Хоча… — завагався на мить, та рішуче махнув рукою. — Спробуємо випередити. За лісом, у Візельбасі, живуть наші. Якщо вони, зможуть дістати велосипеди…
Юзеф одразу зрозумів його.
— Швидше! — вигукнув. — Наші допоможуть!
Вони побігли до гаю, за яким розкинулось невеличке село Візельбах. Одразу за лісом — ферма, поруч з корівником — барак для східних робітників. Пан Тадеуш ще здалеку побачив знайомого. Той, дізнавшись, у чому справа, заметушився.
— То, прошам пана, ми владнаємо… Один, бачите, стоїть, — вказав на жіночий велосипед, якого залишили біля дверей корівника. — Баронова фройляйн приїхала, я їй заб’ю баки… Де ж узяти другий? Хвилинку… — Гукнув жінку, що стояла біля куреня, пошептався з нею. Та викотила пошарпану машину. — Беріть, але в разі чого — ви їх украли!..
Юзеф схопив велосипед. Знайомий зник у корівнику. Пан Тадеуш зачекав хвилину і скочив на другу машину.
За селом утікачі звернули на лісовий путівець і вискочили до шосе, що вело на південь. Це було ризиковано, та мали надію: поки наглядач поскаржиться, поки почнуть їх розшукувати, — дістануться хутора.
Того дня втікачам щастило. Ще завидна були на місці, і знайомий Юзефа сховав їх у старій клуні. Там і перебули три дні, поки наймит Раупаха збирав їм більш-менш пристойний одяг: у їхньому, подертому та брудному, годі й думати було йти далі.
На четверту добу вночі розпрощалися з земляком і рушили на південний схід. Ішли по можливості лісами, харчувались ягодами й сирими овочами. Шостого дня Юзефові вдалося біля якоїсь лісової садиби підстерегти величезного гусака і скрутити йому шию. Вночі, відмахавши з десяток кілометрів, засмажили гуся на вогнищі. Тоді їм здавалося, що на світі нема нічого смачнішого за це жорстке напівсире м’ясо. Свідрак розділив його на порції: п’ять шматків, загорнутих у брудну газету. Кожний з них міг би з’їсти все це за одним присідом, Юзеф навіть потягся несміливо ще до м’яса, та, зустрівшись поглядом із Свідраком, відсмикнув руку…
Заглибившись у спогади, пан Тадеуш ледь не проминув печеру, про яку йому казав Вєтров. Залишив мішок з вибухівкою і швидко доповз до закапелка, де лежав кашкет. Порода виявилась твердою, ледь піддавалась. Але Свідрак був упертий, махав і махав мотикою, відколюючи по шматочку.
Оця риса характеру пана Тадеуша допомагала втікачам, коли вони, до краю виснажені, вперто йшли на південний схід, до кордонів Чехословаччини, де мали надію натрапити на партизанів. І, певно, дісталися б, коли б не дурна вдача Юзефа. Після “операції з гусаком”, як він напівжартома називав цю крадіжку, хлопчисько знахабнів і, коли пан Тадеуш спав у соняшникових хащах біля невеличкого хутора, влаштував полювання на підсвинка. Втікачів помітила літня німкеня, зчинила галас, і за ними погналися.
Юзеф біг першим. Спочатку їм удалося виграти в переслідувачів мало не кілометр і заховатися в молодому густому гаю. Тут вони круто змінили напрямок, але раптом вискочили на узлісся, за яким лежала широка асфальтована траса. Переслідувачі наближались — нічого не залишалося, як перебігти шосе й шукати порятунку в соняшниках, що тяглися по той бік. Розуміли, що там їх швидко знайдуть, та іншого виходу не було. Побігли.
Щойно Свідрак вискочив на середину асфальтової стрічки, з-за повороту виринув на великій швидкості автомобіль, заскреготав гальмами, обминаючи, і спинився за два десятки метрів. Пан Тадеуш спіткнувся, впав. Хотів підвестися, та не зміг. Лежав на гарячому асфальті й дививсь, як од машини біжить до нього гарно одягнений вгодований німець. Лежав і думав: кінець…. Німець нахилився над ним, запитав співчутливо:
— Що з вами?
З кювета на нього кинувся Юзеф, та німець скрутив хлопця одною рукою.
— Пся крев! — вилаявся Юзеф. — Проклята німецька свиня! — І заплакав од гніву та безсилля.
— Ви — поляки? — запитав раптом польською мовою чоловік. — Це за вами женуться? — махнув рукою в бік лісу, звідки вискочили переслідувачі. Не дочекавшись відповіді, гайнув до машини, дав задній хід, зупинився біля Свідрака. Рвонув дверцята.
— Швидше! — гукнув. — Та швидше ж, кажу вам!
Пан Тадеуш побачив в очах Юзефа відчайдушну рішучість і кивнув. Вони скочили в автомобіль, і машина відразу набрала швидкість.
Проїхали декілька кілометрів мовчки, потім господар автомобіля сказав:
— Я можу висадити вас, де ви забажаєте. Не розпитуючи… Але, думаю, вам краще довіритися мені…
Так сліпий випадок звів їх з Вєтровим. Потім Свідрак з жахом думав: він же міг тоді попросити зупинитись і вийти…
Хтось присвітив ліхтариком, і пан Тадеуш побачив поруч себе кумедне забруднене обличчя Вєтрова. Певно, Юрій витирав піт, бо розмазав пилюку по чолу й щоках. Це робило його схожим на хлопчиська, який щойно одержав стусана від батька. Свідрак усміхнувся і хотів сказати Вєтрову про це, та чомусь сам витер піт з чола і відсунувся, аби Юрій оцінив роботу.
Вєтров узяв мотику і ще кілька разів довбонув, трохи розширивши закапелок.
— Тепер — вибухівку, — сказав і, озирнувшись, посигналив ліхтариком.
Удвох із Свідраком вони акуратно склали в закапелок тротил.
— Певно, вистачить, — задоволено мовив Вєтров, Оглядаючи нагромадження невеличких зеленкуватих кубиків, що зайняли мало не весь прохід. — Тепер давай рахувати…
— Що? — не зрозумів пан Тадеуш.
Вєтров не відповів. Дивився на годинник і беззвучно ворушив губами.
— Я хочу підрахувати, — сказав нарешті, — скільки нам потрібно часу, аби дістатися до виходу.
— І пан Юрій вірить, що нам пощастить урятуватись? — мовив Свідрак з неприхованою іронією.
— Давайте разом поміркуємо, Тадеуше, — не звернув уваги на іронію Вєтров. — По-перше, солдати гналися за Ульманом і не знали, що їх двоє.
— Ви забуваєте про гестапівців, які слідкували за Гібішем і Ульманом від самого селища, — перебив Свідрак. — Вони вже встигли обшукати з собаками все навколо.
— Але чи не припускає пан Тадеуш, — тепер була черга Вєтрова іронізувати, — що собака може не взяти слід чи його загубити?
— Мало надії… — буркнув Свідрак.
— Один — два шанси з тисячі. — Вєтров насунув на лоб кашкета. — Якщо б їх не було зовсім, все одно ми підемо тим же шляхом. Краще вже вмерти в бою, ніж у цій сирій могилі, — мерзлякувато знизав плечима. — Хоч якось продамо своє життя!
— Я не думав про це, — визнав Свідрак.
— Тож рахуватимемо! — блиснув очима Вєтров. — Минуло три з половиною години, як ми вирушили сюди. Півтори години на це, — кивнув на закапелок з вибухівкою, — отже, йшли приблизно дві години. З вантажем. Назад — швидше… Витяг з кишені міну з годинниковим механізмом, поставив стрілки, завів. — Отже, через дві години.
Свідрак глянув на свій годинник. Близько першої ночі. Чи вдасться ще раз побачити сонце? До завалу вийшли швидко й без пригод.
— Я ж казав, — тріумфував Василько, — вони не посміють сунути свого поганого носа під землю.
— Помовч! — поклав хлопцеві руку на плече Свідрак.
Пана Тадеуша не залишало відчуття близької небезпеки, і це робило його зібранішим та обережнішім.
Почали розбирати завал. Серйозність і тривога Свідрака передались поступово іншим — працювали швидко, зосереджено. Раптом Вєтров, який наліг на величезну брилу, зупинив товаришів.
— Відійти всім! — наказав.
Хлопці стояли не розуміючи.
— Усім назад! — загорлав командир. — Не розумієте?!
Експрес Берн — Берлін зупинився біля платформи прикордонної німецької станції. Карл Кремер мав пересісти тут на поїзд, що йшов до Дрездена. Кинув у валізу несесер і піжаму, з задоволенням вистрибнув з паркого вагона. Хоч надворі відлига і сіє дрібний дощик, а все ж краще, ніж у тісному купе, де од сигаретного диму сльозяться очі.
Біля входу у вокзал до Карла підійшов середній на зріст кремезний чоловік у спортивній куртці.
— Карл Кремер? — запитав.
Карл відступив на крок, зміряв чоловіка недовірливим поглядом. Хто він і що йому треба? Усміхається нібито привітно, але вираз обличчя неприємний: нижня губа видається вперед, підборіддя тупе, а очі маленькі й злі. Чоловік нагадував бульдога: такий же жилавий, коротка товста шия і великі зуби.
— Карл Кремер, якщо не помиляюсь? — повторив чоловік, знову показавши зуби.
— Так, мене звуть Карл Кремер, — відповів Карл. Обличчя чоловіка розпливлося так, наче зустрів найдорожчу в світі людину.
— Ви не могли б приділити мені кілька хвилин?
— Ні, — твердо одповів Кремер. — На жаль, у мене немає часу.
Незнайомець відразу видався йому підозрілим, і Карл не хотів заводити розмову.
— Я від фон Вайганга, — притишив голос чоловік. — Маю до вас доручення. Ідіть за мною.
— А чим ви можете довести?.. — почав Карл, та чоловік обірвав його.
— Вийдемо з вокзалу, — наказав, — там усе з’ясується.
Кремер знизав плечима й пішов за чоловіком. Тільки вони вийшли на привокзальну площу, закритий чорний лімузин різко загальмував перед Карлом, обляпавши його черевики й штани.
— Сідайте! — відчинив чоловік дверцята.
— Нікуди я не поїду, поки…
Карл не встиг договорити. Хтось схопив його за руки, вивернув назад. Клацнули пута. Кремер рвонувся, але марно.
— Спокійно, хлопчику! — прогурчав хтось над вухом. — Я можу віддавити тобі ноги!
Карл мимоволі глянув униз і побачив величезні — сорок шостого — сорок сьомого номеру — черевики. “Такий справді віддавить”, — устиг ще подумати, коли його підняли й боляче штовхнули в спину. Вдарившись коліном об дверцята, Карл упав на заднє сидіння. Велетень плюхнувся поруч з ним, а другий — з обличчям бульдога — сів ліворуч. Автомобіль відразу рушив.
— Це свавілля! — впевнено почав Кремер, хоч і розумів: його гра програна. — Я скаржитимусь!
— Я тобі поскаржусь! — Велетень схопив Карла за вуха, швидко, вправно повернув обличчям до себе. — Бач, наволоч, воно ще хвицає!..
— Ви не маєте права… — почав Кремер.
Другий чоловік зареготав за його спиною.
— Гестапо на все має право!
— Я не бачив ваших документів і не знаю, хто ви… — не вгамовувався Карл.
— Ось тобі документ! — Велетень раптом ударив його в підборіддя. У Кремера клацнули зуби, і він повалився на чоловіка ліворуч. — Які ще тобі документи потрібні?
— Не треба, Гельмуте, — зупинив товариша інший гестапівець. — Об’юшить усю машину.
Велетень невдоволено пробуркотів щось крізь зуби. Обмацав Карлові кишені, спорожнив їх і відвернувся до вікна. Машина виїжджала з містечка. Кремер скосив очі, аби глянути на дорожню табличку й примітити, куди їдуть, та інший гестапівець накинув йому на голову чорну ганчірку.
Автомобіль ішов швидко — рипіла гума на поворотах. “110–120 кілометрів на годину, — орієнтовно визначив Карл. — Взяли мене за п’ять хвилин до одинадцятої. Хоч приблизно знатиму, на скільки від’їхали…”
Кремер сидів у незручній позі, привалившись боком до спинки сидіння. Руки, стягнуті за спиною залізними путами, затерпли, від ганчірки на голові смерділо потом та дешевим тютюном. Хотілося пити і трохи нудило, але Карл примусив себе не розклеюватись і спокійно обдумати все, що сталося.
“Руді Рехан?” — подумав насамперед. Але ж Рехан продав би його лише тоді, коли б над ним самим згустилися хмари. І все ж цей варіант слід мати на увазі.
Далі. Його зустрічі з Штеккером, Ульманом і Вєтровим. Нарешті, пастка в будинку Марлени Пельц. Тут можливі десятки варіантів — десятки неврахованих несподіванок, які могли навести гестапо на його слід. У школі розвідників Карла знайомили з різними ситуаціями, в результаті яких провалювались агенти найвищого класу, і він знав, що навіть найобачливіші не застраховані від прорахунку.
Машину трусонуло на вибоїні, і Карл ударився головою об спинку сидіння. Чорт, ці гестапівці, як змовились: сидять, немов набрали води в рот, — жодного слова… Шкода, може, і проговорилися б…
Далі. Коли навіть припустити, що СД стало відомо про підозрілі зв’язки Карла Кремера, чи випустили б його до Швейцарії? Звичайно, ні. Отже, заковика в самій поїздці і діє тут особа, впливовіша, ніж фон Вайганг. Заарештувати Кремера, знаючи, що до його поїздки, яка зовні мала невинний комерційний характер, причетний фон Вайганг, могли лише за вказівкою Управління імперської безпеки. Якщо ж врахувати давні дружні стосунки групенфюрера з самим Гіммлером, то слід було мати або вагомі докази проти Карла чи фон Вайганга, або піти ва-банк, сподіваючись, що, тонучи, Кремер потягне за собою групенфюрера.
Які ж докази може мати гестапо проти Карла Кремера?
Насамперед, про характер його поїздки міг знати хтось, крім фон Вайганга й Карла, — наприклад, Шрікель, — і повідомити Берлін. Тоді б його зупинили ні кордоні, обшукали і без зайвих турбот мали компрометуючі матеріали. Отже, цей варіант не витримує критики.
Далі. У Цюріху за ним могли непомітно стежити й встановити, що він зустрічався з американцями. Але ж самий цей факт, хоч і підозрілий, ще не може бути доказом антинімецької діяльності Карла Кремера. Чарлз Хокінс — ділова людина, до того ж, за документами, не американський підданий. А який закон забороняє чесному німецькому комерсантові укладати вигідні угоди? Якщо гестапо основуватиме своє обвинувачення на цьому, їм буде важко довести щось. Правда, коли б це торкалося лише Карла Кремера, то можна взагалі нічого не доводити — є тисяча способів прибрати його, — але ж, наскільки розумів Карл, кін у цій грі був значно вищий…
Готуючи Петра Кирилюка до роботи в Німеччині, підполковник Левицький розповідав йому про гризню серед керівників гітлерівського рейху, про їхню підступність і жорстокість, про методи, які використовуються ними в боротьбі за владу. Можливо, хтось хоче усунути фон Вайганга і розраховує зробити це з допомогою свідчень Карла Кремера?
Тривожні думки не залишали Карла, а гестапівці, як навмисне, — жодного слова… Певно, це добре розрахований психологічний розрахунок: нехай розпачливі думки роз’ятрюють серце, вони висотують людину іноді більше, ніж найдосконаліші методи фізичного впливу…
Машина зупинилась і засигналила.
— Це ти, Курте? — запитав хтось буркотливо. — Швидко ви…
Сусіда Карла ліворуч опустив скло на дверцятах, мовив невдоволено:
— Тобі яке діло? Відчиняй ворота і заткни свою пельку!
— Колись ти пожалкуєш, Курте, що завжди був нечемним зі мною, — прохрипів вартовий. — Я розрахуюся з тобою за все!..
— Вкороти свого язика, стара вороно!
Карл почув рипіння воріт, і машина рушила. Круто повернула, ще трохи проїхала й зупинилась. Гестапівець ліворуч — Курт, як уже знав Кремер, — зірвав з його очей пов’язку.
— Виходь! — наказав.
Кремер огледівся, намагаючись не пропустити жодної деталі. Високий паркан з колючим дротом, праворуч — гараж з кількома боксами. Відразу за асфальтованим майданчиком — квітники, між ними тягнеться до двоповерхового будинку присипана жовтим піском доріжка. Якщо б не тюремний паркан з колючим дротом — повна ілюзія садиби середнього бауера.
— Давай! — підштовхнув Кремера в спину Курт, і Карл рушив до будинку.
Попереду йшов здоровань. “Гельмут, — згадав його ім’я Кремер. — Справді, велетень”.
Гельмут ішов, засунувши руки в кишені й трохи згорбившись. Нагадував горилу: широкі плечі, маленька голова на гладкій шиї, довгі руки. Незграбно переставляв ноги в грубезних черевиках і залишав на рінявому піску доріжки глибокі сліди.