Чомусь Петрові стало шкода самого себе. Уперше за весь час пожалкував, що так швидко випало йому від’їжджати. Чому саме завтра, а не через тиждень чи місяць? Він подумав про це зовсім мимоволі. Розумів: вона дрібненька, ця думка, але не міг її позбавитись. Це сердило його, порушувало душевну рівновагу, не давало можливості зосередитись і сказати Катрусі все, що хотів би сказати.
Дівчина зрозуміла його, вірніше, відчула щось, бо раптом мовила:
— Не хвилюйся, любий, усе буде добре…
Петро зітхнув. Як вона це зрозуміла? Звичайне слово — воно відразу зняло всі його сумніви. Так, він просто хвилюється, він не може не хвилюватись — це природно і до безглуздя просто. Йому боляче розлучатися з Катрусею, і він ще не знає, як зробити це. Та зробить, — він мусить це зробити.
Але ж як швидко спливають секунди! Стук… стук…
Карл Кремер потер підборіддя пальцями, обтягнутими тонкою лайкою. Краще зараз не думати про Катрусю, не згадувати про неї. Він не може дозволити собі найменшого попуску, він повинен знову стати, Карлом Кремером. Тепер навіть думки його будуть “солідні” і неквапливі. Петро згадав слова Левицького, мовлені на прощання:
— Необережний рух, слово, міміка — все може виказати тебе. Все залежатиме від того, наскільки ти влізеш у шкуру Кремера. Раніше поруч були Галкін і Катря, все-таки легше. Тепер ти один — Кремер і лише Кремер, навіть сни тобі повинні снитися, — усміхнувся, — обичайні. Бажано щось про комерцію, банківські операції…
Милий Іване Олексійовичу! Я все пам’ятаю… Але ж ви так і не знаєте, про що думав я, розлучаючись з Кат-рею. Тоді.допомогло мені Катрусине слово. Тепер я не хвилююсь і уважно слідкую за дорогою, а думками там — за тисячі кілометрів. Ніяк не можу забути прощальний погляд дівчини, ніяк не можу позбавитись сорому за дрібненьке, почуття, що сколихнуло мене тоді. Картаю себе за нього, а воно жевріє. Та не хвилюйтеся, Іване Олексійовичу, це не завадить мені; і згадайте — ви ж також любили колись…
Мабуть, я не зможу до кінця виконати ваше побажання — обичайні сни не снитимуться мені, та я буду обережний і сміливий, розсудливий і наполегливий. Я не відступлю ні на крок і в разі потреби піду на будь-який риск, бо не зможу повернутися до Катрусі з фальшинкою в душі. Доки потрібно, я носитиму машкару Кремера, рахуватиму марки і гендлюватиму діамантами, усміхатимуся фрау Ірмі і підтакуватиму фон Вайгангу.
Я робитиму все…
“Чи все? — подумав Петро. — Обманювати, бути жорстоким, підступним? Може, не вистачить духу?”
Карл Кремер зняв капелюха, витер спітніле чоло, усміхнувся самовпевнено. Облуда, підступність, хитрість — без цього порядний комерсант збанкрутує через місяць. І хто поважатиме Карла Кремера, коли в нього не буде мертвої хватки?
Шосе в’юнилося між луками, відчувалась близькість річки. “Скоро місто”, — вирішив Карл. Справді, за поворотом відкрилася панорама Дрездена. Кремер ніколи не був тут, але йому прокрутили кілька кінофільмів, він знайомився з численними фотографіями міста — і відразу впізнав його. Над будинками височів старовинний королівський замок, далі — неповторні обриси палацу Цвінгер…
Автобус спустився з пагорба, палац заховався за будинками — в’їхали в передмістя.
Побачивши будку телефону-автомата, Кремер попросив кондукторку зупинити машину. Звірився, з записом у блокноті і, не поспішаючи, набрав номер. Відповіли відразу.
— Покличте пана Рудольфа Рехана! — мовив тоном наказу.
Зсунув капелюха на потилицю, зробив нудьгуючий вигляд, але долоня спітніла.
Біля входу до пивної, обійнявши стовп ліхтаря, погойдувався кремезний есесівець. Він подивився на Ульмана порожніми осовілими очима, плюнув і раптово запропонував:
— Д-давай вип’ємо… Я сьогодні д-добрий і пригощаю…
Але відразу ж забув про Ульмана, погрозив кулаком ліхтарю:
— Т-ти довго ще будеш гойдатися, наволоч?..
Фрідріх обійшов есесівця і штовхнув важкі двері. У ніс вдарив важкий запах пива, міцного тютюну та людського поту. Гладка офіціантка ледь не зачепила Ульмана підносом, заставленим високими кухлями, повела на нього сердитим оком, та, пізнавши, привітно усміхнулась.
— Принесеш мені пива, Лізо, — попросив Ульман і почав пробиратися в куток, до столика, зайнятого залізничниками.
— Ти знаєш про нещасний випадок, Фрідріху? — зустрів його запитанням рудий, довгий, наче жердина, помічник диспетчера Петер Фогель.
Ульман стенув плечима.
— Невже не знаєш? — зрадів той. Видно, йому дуже кортіло розповісти, бо смикнув себе за вуса, відсунув кухоль і перехилився через стіл до Ульмана. — Серйозно, не знаєш? Вранці загинув Рапке!..
Ульман зняв у Лізи з підноса кухоль. Відпив половину і лише тоді глянув на Фогеля:
— Хто вигадав цю нісенітницю?
— Але ж він не бреше, — сказав сусіда Фогеля, — сьогодні вранці Рапке потрапив під поїзд…
— Ну?.. — жахнувся Ульман.
— На смерть… — скоромовкою почав Фогель. — Я думаю, він не помітив вагонів… Вранці був такий туман…
— Еге ж, вранці за кілька кроків нічого не можна було розібрати, — ствердив Ульман. — Коли я йшов додому…
— От-от… — перебив його Фогель. — Рапке, певно, переходив через колію, коли на нього накотились вагони! Бідолаха і крикнути не встиг. Його підчепило буфером і кинуло якраз на рейки…
— Ти розповідаєш так, ніби був свідком смерті Рапке. Звідки в тебе такі відомості?
— Все це тепер уже не має значення. — Машиніст Клаус Мартке погрюкав кухлем по столу. — Лізо, пива! Рапке все одно не воскресити! — Ульману здалося, що Клаус якось дивно глянув на сусідній столик, де куняв погано одягнений чоловік. — Шкода Рапке, був хороший товариш і чесний робітник!
— Ти перебільшуєш, Клаусе, — почав Ульман, та Мартке не дав йому договорити.
— Помовч, Фрідріху, дай мені закінчити. Ми з Рапке довго працювали разом, і мені шкода, що він потрапив саме під мій поїзд…
— Яке це має значення, Клаусе! — Фогель відсунув порожній кухоль, гукнув офіціантку. — Ми всі чули, що ти подавав сигнали. Твій ешелон розтягнувся метрів на двісті, а в цьому клятому тумані і за десять кроків нічого не було видно. Ти не винен — це визнав навіть той, з гестапо…
— До чого тут гестапо? — насторожився Ульман.
— Еге ж, ти нічого не знаєш! — зрадів Фогель. Нахилився до Фрідріха, зашепотів: — Спочатку приїхав звичайний слідчий, склав акт, допитав свідків. Усе як годиться. А надвечір прибули двоє в цивільному. Знову допити, огляд місця пригоди. Диспетчер сказав мені, що вони з гестапо. Цікаво, що їм було потрібно?
Ульман непомітно перезирнувся з Мартке. Клаус високо підняв брови, вказуючи на одиноку постать за сусіднім столиком. Підвівся і пішов навскіс, через зал до туалету. Фрідріх подався за ним.
В туалеті нікого не було. Мартке почав мити руки, ставши так, аби можна було спостерігати за дверима.
— Обережно, Фрідріху, — попередив, — той за столиком, по-моєму, з гестапо. Придивись, куртка засмальцьована, а манжети сорочки свіжі і запонки дорогі. Таких у нашого брата не побачиш.
— Отже, заворушились… — Ульман потягнувся за рушником. Витирав пальці повільно. — Наше рішення вірне — Рапке став агентом гестапо і Штурмбергер загинув через нього. Добре, що в старого Гейслера певне око і він одразу розгадав, з ким зустрічався Рапке вечорами. Тепер необхідна особлива пильність. Штурмбергер натякнув Рапке, що на вузлі існує організація, і гестапо намагатиметься розплутати клубок. Попередь товаришів: зараз — жодних зустрічей. Можливо, гестапівці знають більше, ніж ми думаємо.
— Ти не залишив слідів? — Побачивши здивування Ульмана, Мартке пояснив: — Ну, з цим, Рапке…
— Усі можуть засвідчити, що я пішов додому за півгодини до того, коли це сталося. Навіть вахтер. А він — наці…
— Собаці — собача смерть! — Виходячи, Мартке зштовхнувся у дверях з чоловіком у засмальцьованій куртці. Агент удавав п’яного, та очі дивились тверезо. Ульман вішав рушник і не бачив, як гестапівець обмацав його вивчаючим поглядом. Обернувшись, навмисне штовхнув агента, ввічливо пробачився і попрямував до залу.
Прийшов Курт Гейслер — той самий робітник, в якого загинув син, і Фогель учепився в нього, розповідаючи про смерть Рапке. Ульман непомітно перевів розмову на інше. Цей Петер Фогель — страшенний балакун, ніхто не може поручитися, що він не утне якоїсь дурниці. Тим більше, що гестапівець знов “куняє” за сусіднім столиком.
— Щойно я чув по радіо, — умисне голосно почав Ульман, — що наші війська в Польщі контратакують росіян. Може, це початок нашого наступу?
— Стільки жертв, стільки жертв… — прошепотів Гейслер. Він випив горілки, виснажене обличчя почервоніло, очі сльозилися. — Мій син також загинув у Польщі…
— Твій Генріх — герой! — вигукнув Фогель. — Він віддав життя у священній боротьбі, і народ ніколи не забуде його подвигу!
Мартке ледь помітно посміхнувся.
— Так, ми ніколи не забудемо! — мовив голосно, та закінчив зовсім тихо, мало не пошепки: — І не простимо!..
— Генріха нагороджено залізним хрестом другого ступеня, — не вгамовувався Фогель. — Юнаки нашого селища заздрять йому!
— Я ніколи вже не побачу свого сина… — закрив руками обличчя Гейслер. — Мого маленького Генріха…
— Не можна бути егоїстом, Курте, — повчаюче мовив Фогель. — Смерть однієї людини нічого не варта в порівнянні з вищими інтересами суспільства.
“А сам тремтить за свою шкуру, як останній боягуз, — подумав Ульман. — Став націстом лише для того, щоб одержати тепленьке місце помічника диспетчера”. Патякання Фогеля розізлило Ульмана, і він відійшов до стойки, аби випити маленьку чарку горілки. Він давненько не пив — не тому, що не мав грошей чи не було нагоди, — просто сам собі заборонив пити, одного разу піймавши себе на тому, що після зайвої чарки сказав кілька слів. Слів, які можна було витлумачити по-всякому. Правда, компанія була порядна, інші висловлювали більш ризиковані думки, та вони могли це робити, а він — ні, бо належав не тільки собі і відповідав не лише за себе. Крім того, хто-хто, а Ульман був досвідченіший за інших і знав, що невчасно сказане слово іноді призводило до таких наслідків, котрі важко було передбачити. Гестапо — серйозний супротивник, і те, що старий німецький комуніст Фрідріх Ульман за стільки років не потрапив у пастку, пояснюється не лише особливим ставленням до нього підступної богині Фортуни…
Та сьогодні він усе-таки вип’є чарчину. Лише одну і тільки для того, аби нарешті його перестало морозити. Хоч той Рапке і був мерзотник, але Фрідріх ніяк не міг забути його останнього погляду — великі, банькаті очі. сповнені смертельного жаху, муки і ненависті…
Неприємно, моторошно і досі, коли згадаєш, тремтять руки. Та він не мав іншого виходу — під загрозу ставилась уся організація, і комусь треба було розрахуватись з провокатором.
Ульман випив шнапс і стояв, спершись на стойку та оглядаючи зал.
У дальньому кутку, зіставивши два столики, пиячила компанія есесівців — вони голосно співали націстські пісні і горлали на всю пивну. Недалеко від есесівців, біля стіни, сиділи двоє в солдатських мундирах — один весь час щось утовкмачував іншому, а той, ще зовсім хлопчина, погойдувався і, здається, не слухав товариша. Безперервно грюкали вхідні двері — одні пили пиво просто біля стойки, інші займали столики й гукали Лізу.
Агенту гестапо, певно, набридло патякання Фогеля, і він також підійшов до стойки, замовив горілку. Випив і курив, прислухаючись до розмови залізничників, які щойно зайшли, пили пиво та розповідали хазяїну останні новини.
Гестапівець стояв поблизу Ульмана, і Фрідріх мав змогу добре розгледіти його. Сумнівів не було — шпиг. Засмальцьована і полатана куртка так контрастувала з вгодованим, чисто поголеним обличчям, що Ульман не міг стримати посмішку. Крім того, навіть пивний чад і тютюновий дим не забили запах дорогого одеколону: так пахне людина, котра звикла щодня брати ванну і після гоління користуватись дорогими парфумами.
Ульман скрутив товсту цигарку і попросив у гестапівця прикурити. Так і є, палить дорогі запашні сигарети, яких робітники й не бачили з початку війни.
Фрідріх глибоко затягнувся, пустив дим під стелю. Ситуація справді комічна. Він прикурює в агента, а той і не підозрює, що прислужив людині, за затримку якої одержав би величезну нагороду.
Лише кілька робітників на вузлі знають, хто такий насправді Фрідріх Ульман. Цього до кінця не знає навіть його син Горст, а Горст — член нелегальної комуністичної спілки молоді Німеччини. Бідний хлопець. Фрідріх бачить, як важко доводиться синові: мало, зовсім мало молоді поділяє його погляди. Що ж поробиш, ще з пімпфів у юні голови втовкмачуються всілякі дурниці…
Непомітно для самого себе Ульман зітхнув: оце його турбувало найбільше — в деяких наслідних пролетарів, його товаришів і друзів, виростали діти, задурманені націстською пропагандою. А що можна було вдіяти, коли доводилося вивіряти кожний крок, а у фашистів — гітлерюгенд, у школі вчителі втовкмачують юнакам і дівчатам, що лише Гітлер відродить рейх, що вони повинні бути солдатами цього рейху, мужніми й відданими, що пожертвувати життям для фюрера — найбільше щастя. У школах співають “Вперед, легіонери”, у кінотеатрах ідуть бойовики на зразок “Кольберга”, молодь марширує в колонах, озброєна ножами, на ручках яких чорніють написи: “Кров і честь”.
Яких великих зусиль коштувало Ульманові вберегти Горста від усього цього шаленства! Він мусив посилати його до школи, зрештою, син повинен десь вивчати алгебру і фізику, але ж щовечора розмовляв з Горстом, розповідав про Шіллера, Шекспіра, Діккенса й Толстого, про Леніна й Тельмана, про справжніх комуністів — своїх друзів.
Тутешні наці косо дивились на старого Фрідріха, його викликав навіть ортсгрупенляйтер і допитувався, чому син Ульмана не член гітлерюгенду. Треба було бути слизьким, як вугор, навіть прикидатися дурником, аби ортсгрупенляйтер нічого не запідозрив.
І досі Ульман не знає, як усе це в нього вийшло. Але син виріс, слава богу, хорошим, та й на нього — старого — ніхто не звертає уваги. Може, тому, що він ніколи не сперечався з начальством, ретельно виконував усі розпорядження і був зовні лише пристаркуватим, сивим робітником, звичайним зчіплювачем вагонів, який не цікавиться нічим, крім своєї заробітної платні, пайка, городу біля будиночка, а ввечері любить посидіти в компанії за кухлем пива. Отак, як сьогодні.
Розчинилися двері, і в пивну, хитаючись, ввалився отой самий п’яний есесівець, котрий підпирав ліхтар перед входом до бірхалле.
— Го-го!.. — загукали з-за зсунутих столів. — Герберт повернувся. Давай сюди, старина. Давай сюди!
Есесівець зробив кілька невпевнених кроків до товаришів, як раптом його увагу привернули двоє солдатів за столиком під стіною.
— Тилова наволоч, — мовив і погрозив солдатам кулаком. Зупинивсь, похитався кілька секунд, Ульман був певен, що есесівець упаде, але він якимсь чудом зберіг рівновагу. — Т-тилова наволоч, — повторив і нараз ударив себе у груди та вигукнув: — А я йду на фронт!
Один із солдатів скосив на есесівця очі, інший так і продовжував сидіти, поклавши голову на руки та погойдуючись.
— Хайль Гітлер! — есесівець викинув руку і присунувся до самого столика. — Ви чули, я йду на фронт! Воювати з росіянами!
У бірхалле запанувала тиша — запахло бешкетом, усі принишкли вичікуючи.
Солдат, що погойдувався, підвів голову. Ульман побачив широко розставлені очі, рівний ніс і пухкі юнацькі губи.
— Невже? — обличчя юнака скривилося в іронічній посмішці. — І на який фронт збирається доблесний ротенфюрер?
— Ми битимемо більшовиків! — заревів есесівець. — Ми битимемо їх всюди, де тільки зустрінемо!
— Ротенфюрер уже має досвід? На якій дільниці фронту ви воювали? Під Москвою, Сталінградом чи, може, під Варшавою?
Есесівець засукав рукав, помахав величезним кулаком:
— Ось мій досвід! Клянусь честю, ця рука не знала втоми!..
— А-а… — протягнув солдат, — ви воювали, так би мовити… Але тепер вам доведеться мати справу з іншим супротивником. Маю на увазі, що він також буде озброєний…