— Ну, на все добре, невдахи. Мені ще треба встигнути на трамвай, — і подався до сходів.
— Ти не розплатився за випивку, — кинув я йому навздогін. Він зупинився і пильно поглянув на мене.
— Певне, в тебе є якийсь дріб'язок, — сказав він, — тож не скупися.
Потім зник за дверима, і його кроки залунали на сходах, віддаляючись.
Бармен нахилився. Я кинувся за стойку і відштовхнув його. На полиці під стойкою лежав, накритий рушником, обріз. Поруч коробка з-під сигар, а в ній — автоматичний пістолет 38-го калібру. Я взяв і те і друге. Бармен притиснувся спиною до полиці з посудом. Я вийшов з-за стойки і ступив до розчинених дверей за гральним столиком. Там був ледь освітлений коридор у формі літери Г. На підлозі лежав непритомний викидайло. Я нахилився, узяв ножа і закинув його на чорні сходи. Викидайло дихав хрипко, кисть правиці була зламана.
Я переступив через нього і відчинив двері, на яких чорною фарбою, що місцями облупилася, було написано; «Контора».
Біля вікна на половину забитого дошками стояв подертий стіл. Тіло людини, що сиділа на стільці, було зовсім пряме. Потилиця торкалася спинки стільця. Скручена шия перехилялася через високу спинку так, що ніс стирчав до вікна.
Права шухляда столу була відчинена. Там лежала газета з плямами мастила. Пістолет, певно, було взято звідти.
На столі стояв телефон. Я поклав обріз і, перш ніж зателефонувати до поліції, пішов і зачинив двері. Так я почував себе безпечніше в кабінеті містера Монтгомері.
Коли хлопці з патрульної машини затупотіли сходами, викидайла і бармена вже не було в кафе.
Розділ 3
Вести справу було доручено людині на прізвище Налті, вузьколицьому буркуну, з довгими жовтими пальцями. Розмовляючи зі мною, він весь час тримав їх сплетеними на колінах. Лейтенант розшукової поліції, він був прикріплений до 77-ї дільниці. Розмову ми вели у порожній кімнаті, де один проти одного під стінами стояли два невеликі столи. На підлозі брудний рудий лінолеум, повітря просякнуте запахом сигарних недопалків. Сорочка у Налті була заношена до дірок, вилоги піджака загнуті… Його зовнішній вигляд засвідчував, що він людина чесна, але навряд чи підходяща для розшуку Лося Меллоя.
Налті запалив недокурену сигару й кинув сірника на підлогу, де їх і так уже було повно.
— Негри. Знову вбивство негра, — сумно мовив він. — Ось чим я займаюсь після вісімнадцяти років служби. Ані грошей тобі, ані кабінету, ані навіть чотирьох рядків у графі «Заслуговує на підвищення».
Я промовчав. Він узяв моє посвідчення, переглянув його і кинув на стіл.
— Філіпп Марлоу. Приватний детектив. Отже, з тієї публіки. Чорт забери, зовні ти досить міцний. Що ти робив увесь цей час?
— Який?
— Поки Меллой скручував в'язи тому негрові?
— Був в іншій кімнаті, — відповів я. — Меллой не попереджав, що має намір скрутити комусь в'язи.
— Кепкуєте з мене, — сумовито констатував Налті. — О'кей, смійтеся на здоров'я! Кожен би так зробив. Чому б ні? Бідний старий Налті. Краще йдіть і розкажіть про нього кілька анекдотів. З Налті завжди можна покепкувати.
— Я ні з кого не хочу кепкувати, — сказав я. — Справді сталося так, що я був у сусідній кімнаті.
— Авжеж, — кинув Налті крізь клуби сигарного диму. — Я теж там був і бачив, хіба ні? Ти що не носиш з собою пістолета?
— Не для такої ж роботи.
— Якої саме?
— Я шукав перукаря, що втік од своєї жінки. Вона певна, що його можна переконати повернутися додому.
— Ти маєш на увазі чорнопикого?
— Та ні. Грека.
— Гаразд, — сказав Налті і сплюнув у кошик для сміття. — Де ви зустрілися з тим здорованем?
— Я вже сказав, що опинився там випадково. Він викинув якогось негра через двері кафе, а я, бовдур, схотів глянути, що там діється. Тоді він затягнув мене нагору.
— Підштовхуючи пістолетом у спину?
— Ні, зброї тоді у нього не було. У всякому разі він не виймав пістолета, потім, певно, взяв у Монтгомері. Він просто заніс мене нагору, мов безпомічну дитину.
— Ну, не кажи, — засумнівався Налті, — хіба так легко затягти тебе нагору?
— Навіщо сперечатися, — сказав я. — Цього чолов'ягу я бачив, а ви — ні. Він зміг би носити мене чи вас, мов брелок на годинниковому ланцюжку. Що там когось вбито, я й гадки не мав, доки він не пішов. Постріл я чув, але подумав, що то хтось вистрелив з переляку, а Меллой відняв у нього пістолет.
— Чому ти так подумав, — спитав Налті майже лагідно. — Він брав той банк з пістолетом, чи не так?
— Згадайте, як він був одягнений. Нікого вбивати він там не хотів, бо чого йому було так вбиратися. Він прийшов туди шукати дівчину, яку звуть Вельма, до арешту вона була його подружкою. Працювала у «Флоріані», чи як там звалося тоді це кафе. Саме там Меллоя колись і схопили. Ви розшукаєте його.
— Звісно, — сказав Налті. — Такого здорованя, та ще й так вдягненого. Завиграшки.
— У нього може бути інший костюм, — сказав я. — І машина, і сховок, і гроші, й друзі. Але ви розшукаєте його.
Налті знову сплюнув у кошик.
— Знайду, — сказав він. — До того, як втретє вставлятиму собі зуби. Скільки чоловік займаються цією справою? Один. І знаєш чому? Про такі речі в газетах ані рядка. Якось на Вісімдесят четвертій Східній побилися п'ять чорних. Один вже захолов. Усі меблі, стіни і навіть стеля в крові. Я пішов туди, бачу, хлопець із «Хронікл», репортер, йде з ганку й сідає в машину, скривив міну й каже: «Негри, дідько їх забери», плюхнув на сидіння й поїхав. До будинку навіть не зазирнув.
— А що коли Лось порушив правила умовного звільнення? — сказав я. — Тоді беріть його обережно, бо інакше він переколошматить два наряди поліції. От тоді про вас вже напишуть у газетах.
— І позбавлять цього діла, — пирснув Налті.
Задзеленчав телефон на його столі. Він послухав, і сумно усміхнувся. Поклав трубку, щось занотував у записнику. Очі йому зблиснули — так далеке світло осяває запорошений коридор.
— Еге, у них є дані про нього. Телефонували з архіву, ну й тип. На зріст — шість футів п'ять із половиною дюймів, важить двісті шістдесят п'ять фунтів без краватки. Оце хлопець. Ну та біс з ним. Про його розшук оголосять. Певно, наприкінці списку викрадених автомашин. Нічого не вдієш, доведеться чекати. — Він кинув сигару в плювальницю.
— Спробуйте знайти оту дівчину, — сказав я. — Вельму. Здоровань шукатиме її. З неї все й почалося. Займіться Вельмою.
— Ти займися, — запропонував Налті. — Я не бував у розважальних домах років із двадцять.
Я підвівся, сказав «гаразд» і попрямував до виходу.
— Гей, зачекай, — зупинив мене Налті. — Я пожартував. Адже ти не дуже зайнятий?
Я покрутив сигарету, глянув на нього і зупинився у дверях.
— Я гадаю, у тебе буде час, щоб розшукати цю даму. Як тобі моя ідея? Ти міг би щось і дізнатися, і працювати можеш відкрито.
— Що мені з того?
Він сумно розвів руками. Його усмішка нагадувала поламану мишоловку.
— Ти ж бував з нами у бувальцях і раніше. Не відмовляйся. Бо чого не буває. Хіба кепсько мати друга в поліції?
— Нащо це мені?
— Слухай, — наполягав Налті. — Я тільки звичайний поліційний служака. Але будь-який служака з нашого департаменту може стати тобі у пригоді.
— Попрацювати з почуття дружби, чи ви трохи заплатите?
— Про гроші цить, — відповів Налті і зіщулив свого сумного носа. — Але мені конче потрібна твоя допомога. Я не забуду цього, друже. Ніколи.
Я глянув на годинника.
— Гаразд, коли щось надумаю, повідомлю вас. Зателефонуйте мені, як надійдуть фотографії, щоб я міг упізнати його.
— Але це буде не раніше ніж, після ленчу за твій рахунок.
Ми потиснули один одному руки, і я вийшов у брудний коридор, що вів до виходу, де стояла моя машина.
Минуло дві години відтоді, як Лось Меллой з армійським кольтом залишив кафе «Флоріан». Я поснідав в аптеці, придбав пінту «бурбону» і поїхав на схід, на Центральну авеню, тоді звернув на північ. Моя інтуїтивна здогадка була така непевна, як тремтливе повітря над розпеченим шосе.
Ніщо не примушувало мене взятися за цю справу, крім цікавості. Але, чесно кажучи, в мене вже місяць не було ніякої роботи. Навіть безплатна робота могла б якось урізноманітнити моє життя.
Розділ 4
Кафе «Флоріан», звісно, було зачинене. У машині, що стояла поблизу нього, сидів явний детектив, він краєм ока читав газету. Чого було тут стовбичити? Ніхто там про Лося Меллоя нічого не знав. Викидайла і бармена досі не знайшли. Усі мешканці кварталу запевняли, що не знають їх.
Я повільно проїхав повз детектива, зупинив машину за рогом і почав роздивлятися негритянський готель, що стояв навскоси від «Флоріана» на тому боці вулиці. Називався він «Сан-Сусі». Потім вийшов із машини, перетнув вулицю й завітав туди. Килимова доріжка, обабіч неї два ряди твердих стільців. У тьмяній глибині стояв стіл, за ним, заплющивши очі і склавши перед собою пухкі коричневі руки, сидів лисий чоловік. Він куняв, чи, може, мені так здалося. На ньому була широка краватка, вив'язана так, як було модно у вісімдесятих роках минулого століття. Зелений камінець у заколці був трохи менший за яблуко. Велике підборіддя звисало на краватку м'якими складками, випещені руки нерухомі, на червоному манікюрі проступали сіруваті півмісяці.
На металевій табличці, що стояла біля його ліктя, було відтиснуто: «Готель перебуває під охороною Міжнародного об'єднаного детективного агентства».
Коли вайлуватий темношкірий кинув на мене замислений погляд, я показав на табличку:
— З розшукового відділу. Перевіряю готелі. Чи є якісь неприємності?
Напис на табличці означав, що готель користується послугами спеціального агентства, один із відділів якого стежить за шахраями, які виписують грошові чеки на неіснуючі банківські рахунки, а тоді тікають чорним ходом, залишаючи в номерах потерті валізи з цеглою.
— Неприємності, братку, — дзвінко вигукнув клерк, — тільки їх нам і бракує. — І, знизивши голос, запитав: — Як прізвище, повторіть?
— Марлоу. Філіпп Марлоу.
— Гарне ім'я, братку. Чисте й веселе… — Він ще понизив голос: — Але ви не з розшукового відділу. Вони сюди не приходять. — Він розвів руками і сумно показав на табличку.
— Гаразд, — сказав я і, спершись на стойку, почав крутити на лакованій дерев'яній поверхні півдоларову монету. — Чув, що сталося у «Флоріані» вранці?
— Братку, я забув. — Він обома очима невідривно дивився на танок блискучої монети.
— Прикінчили хазяїна, — сказав я. — Людину на прізвище Монтгомері. Зламали йому шию.
— Прийми, боже, його душу. — Голос його потихішав. — З поліції?
— Приватний детектив — на роботі, яка не підлягає розголошенню. Я враз пізнаю людей, що вміють мовчати.
Негр уважно глянув на мене, потім знову заплющив очі, задумався. Неквапно розплющив очі і задивився на монету, яку я крутив у пальцях. Очі його були прикуті до неї.
— Хто ж це? Хто прикінчив Сема?
— Один злодій, який щойно вийшов із тюрми. Він розізлився, що кафе не для білих. Як, певно, воно було раніше. Може, ти пам'ятаєш?
Негр промовчав. Монета легенько дзенькнула, підстрибнула і впала.
— У боргу не лишуся, — сказав я. — Можу прочитати розділ з біблії або почастувати склянкою! Розкажи, що знаєш.
— Братку, я вважаю за краще читати біблію у родинному колі. — Його блискучі очі застигли, мов у жаби.
— Може, поснідаємо разом, — запропонував я.
— Сніданок, — відказав він, — це те, без чого краще обходитися людині моєї ваги і вдачі. — І запросив тихим голосом: — Іди-но сюди за стойку.
Я обійшов стойку і поставив пласку, закорковану пляшку «Бурбону» на поличку. Потім повернувся назад. Він обернувся і глянув на пляшку. Вигляд у нього був задоволений.
— Братку, давай розіп'ємо разом, — сказав він. — Я охоче трохи вип'ю у твоєму товаристві.
Він відкоркував пляшку, поставив дві склянки на стойку. Наповнив їх по вінця. Підніс свою, понюхав і перехилив у горлянку, відставивши мізинця.
Посмакував віски, задоволено похитав головою і сказав:
— Це справжній напій, братку. Чим можу служити? Великого галасу з того не було. А питво нівроку.
Він знову наповнив свою склянку. Я розказав йому, що сталося у «Флоріані». Він дивився на мене серйозно і хитав лисою головою.
— У Сема пристойне тихе, кафе, — сказав він. — Там за цілий місяць нікого ножем не штрикнули.
— Років шість чи вісім тому, коли це було кафе для білих, як воно тоді називалося? Хто був хазяїном?
— Електричні вивіски дорого коштують, братку. Того нещасного грішника звали Флоріан. Майк Флоріан.
— Що ж сталося з Майком Флоріаном?
Негр поштиво розвів свої коричневі руки. Голос його лунав сумно й урочисто.
— Помер, братку. Господь його прибрав у тисяча дев'ятсот тридцять четвертому, може, у тридцять п'ятому році. Як я чув, зіпсував пиятикою нирки. Точно не пам'ятаю. Вів безладне життя. Смерть спіткала його зненацька, як вихолощеного безрогого бичка. Втім, до того йшлося. — Голос негра забринів діловито: — Будь я проклятий, якщо знаю, від чого саме він помер!
— Чи когось він лишив по собі? Ще по одній.
Негр відкоркував пляшку і посунув до мене.
— До вечора мені вже цього вистачить. Дякую. Ваша манера розмовляти не принижує людської гідності… Лишилася вдова. Її звуть Джессі.
— Що сталося з нею?
— Коли людина хоче про щось дізнатися, то ставить безліч запитань. До мене ніякі чутки не доходили. Подивіться у телефонний довідник.
У темному кутку вестибюля стояла кабіна. Я увійшов до неї і причинив двері, щоб увімкнути світло. Переглянув прізвища в пошарпаній книжці, що висіла на ланцюжку. Прізвища Флоріан там не було. Я повернувся до стойки.
— Нема, — сказав я.
Негр неохоче нахилився, поклав на стойку адресний довідник, підсунув його мені і заплющив очі. Він нудьгував. В адресній книжці адреса Джессі Флоріан була. Вона мешкала на 54-й Західній вулиці, будинок 1644. Я був вражений тим, який же я нездогадливий.
Записав адресу на клаптику паперу і поклав довідник на стойку. Негр сховав його. Ми потисли один одному руки, потім негр склав їх точнісінько, як тоді, коли я його побачив, заходячи до готелю. Його повіки повільно опустилися, здавалося, він задрімав.
Його більше вже ніщо не цікавило. Напівдорозі до дверей я обернувся, глянув на нього. Очі негра були заплющені. Він дихав спокійно і ритмічно, трохи роздуваючи губи під час видиху. Лиса голова блищала.
Я вийшов із готелю «Сан-Сусі» і перетнув вулицю, де стояла моя машина. Все вийшло якось дуже просто, надто просто.
Розділ 5
Номер 1644 на 54-й Західній вулиці був коричневий скособочений будинок із висохлим газоном перед ним. Стовбур міцної пальми оперізувала широка смуга здертої кори, на веранді самотньо стояла дерев'яна гойдалка. Полуденний бриз шурхотів, необрізаними пальмовими гілками по розстрісканій штукатурці стіни. Біля причілкового одвірка розгойдувалася на іржавому дроті жовтувата, погано випрана білизна. Я проїхав ще чверть кварталу, припаркувався на узбіччі й повернувся назад.
Дзвоник не працював, і я постукав у двері. Прошаруділи неквапні кроки, двері розчинилися, і переді мною в напівтемряві виросла товста жінка з сірим, одутлим обличчям, яка витирала хусточкою носа. В неї було довге рідке волосся, не каштанове і не сиве. Бо до каштанового йому бракувало життя, до того ж воно було таке брудне, що й сивини не видно. Дебела постать у чудернацькому фланелевому халаті, який давно не мав ні кольору, ні крою. Це була вже просто ганчірка, що прикривала тіло. Товсті пальці стирчали з коричневих приношених чоловічих капців.
— Місіс Флоріан? Місіс Джессі Флоріан? — спитав я.
— Угу. — Хрипкий голос ледве прорвався з горла, наче у хворого, що тільки-но встав із ліжка.
— Та сама місіс Флоріан, чоловік якої, Майк Флоріан, мав кафе на Центральній авеню?
Вона відкинула пальцем довге пасмо волосся за масивне вухо. Очі здивовано спалахнули. Хрипкий голос над силу промовив: