Треба було з'ясувати у Оксани, у якiй крамницi, де, у кого купила вона цi чобiтки, а за одним разом поговорити з донькою, але вже не про чоботи, а про дещо iнше, не менш важливе…
Вони сiли у тролейбус i незабаром опинилися на Володимирськiй вулицi. Зiйшовши бiля мiського Управлiння внутрiшнiх справ, Дмитро Iванович подумав попросити чергову машину, але потiм вiдмовився вiд цiєї думки, вирiшив пройти пiшки до зупинки автобуса бiля унiверситету. Тим бiльше що i поговорити на таку вразливу тему, як дiвочi почуття, зручнiше не в машинi, при водiєвi.
Пiсля холодних, вогких днiв з пронизливими вiтрами стало на погодi. Немов на замовлення, встановилася та рiдкiсна в останнi роки у Києвi суха зима з легким морозцем, який, здавалося, не холодив, а грiв. Дихалося легко, i ноги самi несли тiло по ледь заснiжених тротуарах. Володимирська вулиця чiтко позначалася пунктиром лiхтарiв, що сяяли у прозорому повiтрi вiд Софiйського собору вниз до унiверситету.
Але нi Дмитро Iванович, пi Наталка не звертали уваги на красу вечiрнього мiста.
— Дещо я можу тобi пояснити, — наважився Коваль, звертаючись до насупленої доньки. — Я зараз працюю над складною i, боюсь, безперспективною справою. Дуже важко у тiй iсторiї установити, загинула людина внаслiдок нещасного випадку чи стався злочин. Однаковою мiрою можливо i те, i iнше, а доказiв немає. Тобто, по сутi, — жодної версiї. Тобi, як майбутньому юристовi, хоч би ким ти стала — слiдчим, суддею чи адвокатом, коли-небудь доведеться зiткнутися iз злочинною бездiяльнiстю i з'ясувати: могла людина простягти руку iншiй i врятувати вiд загибелi чи не могла? Не змогла чи не схотiла? От у чому питання. Спробуй знайти у такому випадку доказовi факти! Установити їх майже неможливо. Коли ця бездiяльнiсть — злочинна, правопорушення вiдбувається без видимого зовнiшнього прояву, ховається в глибинi душi людини, куди сторонньому зазирнути нелегко… Ти, мабуть, читала в газетах про трагедiю бiля Сочi пiд час шторму, коли удосвiта море раптом накрило хвилею кемпiнг i затягло у свої глибини десятки машин з людьми, якi спали. В "Литературной газете" є чудовi рядки про героїчного хлопчика з Вiрменiї, який протягом двох годин тримав серед хвиль на своїх грудях маленького братика. I є рядки, читаючи якi, починаєш втрачати вiру в людину. Якийсь чолов'яга, менi важко назвати його людиною, — що стояв на березi, не схотiв допомогти людинi з дитиною на руках i дав їм загинути у хвилях. Варто було тiльки простягти руку! Але той, що був на сушi, вiдмовився це зробити — вiн у цей час рятував свою машину!..
Ось довести у законному порядку, мiг чи не мiг, хотiв чи не хотiв, дуже складно… А справа, якою займаюся, iще складнiша. Доводиться дослiджувати душевний стан усiх, хто оточував загиблу людину в її останнiй вечiр.
Коваль замовк.
Наталка, здавалося, нiяк не реагувала на цi слова. Як i всю дорогу у тролейбусi, вона ще дулася на батька i не розумiла, навiщо вiн тягне її до студентського гуртожитку.
Ранiше Дмитра Iвановича зовсiм не турбували Наталчинi друзi, навiть коли вiдверто i настiйливо залицявся до неї молодий слiдчий Субота. "Можливо, тому, — мiркував зараз Коваль, — що Наталка жила зi мною пiд одним дахом".
У свою чергу, дiвчина розумiла неспокiй батька, i це обурювало її. Але вона поки що мовчки терпiла, ладна вибухнути, якщо той зачепить дражливу тему.
Коли вони вийшли до Золотоворiтського скверика, Дмитро Iванович порушив мовчанку:
— Розумiєш, у загиблого виявилося хобi: шити гарне взуття. Вiн був великий майстер, справжнiй художник, i твої чобiтки скроєнi за тiєю ж моделлю на ту саму колодку. Тiльки чому у такому разi на них фабрична марка нiмецької «Salamander»? Це треба розжувати.
— I що? Оксана допоможе твоєму розшуку? — нарештi вiдкрила рот Наталка.
— Капля камiнь продовбує не силою води, а частим падiнням, вiдповiв полковник стародавньою латинською приказкою. — Деталь до деталi, i картина вималюється…
Вiн подумав при цьому: "Коли виявиться, що Оксана, у якої Наталка купила чобiтки, якимсь чином була зв'язана iз Журавлем, то йому доведеться повiдомити про це Спiвака i просити передати дiзнання iншому оперативному працiвниковi".
— Так на них же — фабрична марка! — розвела руками дiвчина. До чого тут якийсь швець?
— Все це треба з'ясувати.
Коваль не знав, як перейти до розмови про Хосе. — Нарештi, коли попереду вирiс навiть увечерi густо-червоний, залитий сильним свiтлом прожекторiв масивний будинок унiверситету, обережно спитав:
— А де ти з ним познайомилась?
Наталка смикнула вгору голову:
— Дивне запитання!
— А все ж таки.
— Дiк, ти поводиться не по-джентльменському.
— Щучка ти моя, сховай свiй довгий нiс у комiр, бо вiдморозиш, i будь бiльш чемною з батьком.
— Я досить доросла, щоб…
Коваль перебив її:
— Для того, щоб грубiянити?
— Ти усе розумiєш!..
— Звичайно, — погодився Коваль, — Розумiю. Бiльше навiть, нiж ти думаєш…. I проти цього хлопця нiчого не маю, — примирливо додав вiн. Такий симпатичний, чемний… Але що ховається за цiєю ввiчливiстю… їх там з дитинства вчать хороших манер, проте часто це лише оболонка, яка ховає справжнє єство людини…
"Господи, яку я нiсенiтницю плету?! — з вiдчаєм подумав Коваль. — Хiба так треба з Наталкою говорити?" Але iнших слiв вiн не знаходив. Рiшучий, смiливий в iнших ситуацiях, вiн зараз буквально ненавидiв себе.
— Я дала тобi пiдставу так розмовляти? Зараз повернуся i пiду.
— А я тебе затримаю. Для офiцiйного дiзнання, — спробував жартувати Дмитро Iванович, бо нiчого iншого йому не залишалося. Та гаразд, гаразд, — розгублено додав вiн, розумiючи, що дочка й справдi готова пiти. — Я знаю, ти у мене розумниця… Пробач…
— От i домовилися, — не дослухала його Наталка. — Пiдходить автобус!
Оксана розповiла, що чобiтки купила не у крамницi, а в перукарнi, у якоїсь жiнки, що сидiла у черзi i витягла їх iз сумки, шкодуючи, що їй завеликi.
— А де узяла їх та жiнка? Сама в якiй крамницi купила?
— Вона про це нiчого не сказала.
— I ви, Оксано, купили, не мiряючи?
— Нi, не мiряла.
— Чому?
— По-перше, у перукарнi було незручно, а по-друге, пiдiйшла моя черга i майстер запросив у крiсло. Глянула, бачу — мiй номер… Годиться!
— I скiльки заплатили?
— Сто тридцять! — спантеличено вiдповiла дiвчина. — Слово честi! Я не обдурила Наталку! Копiйка в копiєчку. Та й як ви могли подумати на мене таке, Дмитре Iвановичу? Або ви мене не знаєте?! — уже обурюючись, вигукнула вона. — Звичайно, дорого, але я стiльки ж заплатила…
— Заспокойтеся, Оксаночко, я нi в чому вас не пiдозрюю… Не в цiм справа.
Подружка переглянулася з Наталкою, але та ледь помiтно розвела руками, показуючи усiм своїм виглядом, що сама нiчого не знає.
— А грошi у вас були з собою? Адже сума не мала.
— Я їх два мiсяцi носила в кишенi, щоб нагоду не прогавити. Боже, я так зрадiла! А що вийшло: тiй тiтцi великi, а менi малi. I номер мiй, а тiснi, муляють. Iнакше я їх Наталцi не вiддала б!…
— Жiнка, що продавала чобiтки, теж робила зачiску?
— Нi, вона чекала до манiкюрницi, але не дочекалася. Раптом спохопилася, що не має бiльше часу, i побiгла.
— Так, так… — задумливо протяг полковник. — Розкажiть, Оксано, який у неї був вигляд. Спробуйте пригадати, — попросив вiн. — I скажiть, чи не знайомий вам молодий чоловiк на iм'я Антон? Антон Iванович Журавель…
13
Дмитро Iванович доїхав тролейбусом до площi Жовтневої Революцiї. Далi до мiнiстерства вирiшив пройтися пiшки. Часу цього раннього морозного ранку у нього було досить, i йому захотiлося влитися у бадьорий людський потiк, бачити навколо свiжi, рум'янi, якось особливо доброзичливi пiсля недiльного вiдпочинку обличчя, ловити вухом ледь чутний серед шарудiння автомобiльних та тролейбусних шин швидкий перестук каблучкiв по намерзлому асфальту…
Втiм, уже декiлька днiв полковник, опиняючись на вулицi, здебiльшого поглядав не на обличчя, а дивився униз, на ноги жiнок. Точнiше, на чобiтки, якi цокали попереду або йшли назустрiч. Вiн уже зустрiчав на вулицi такi, що були, на його думку, скроєнi за тiєю моделлю, яку вiн побачив у квартирi Журавля. Як вдалося з'ясувати, жодна з власниць цього взуття, так само, як i Оксана, не були знайомi з Журавлем i жодна з них не купила чобiтки з прилавка: одна на вулицi бiля крамницi, де жiнки продавали взуття, що "не пiдiйшло за розмiром", iнша — у переходi, бiля критого Бессарабського ринку.
Вечiрня розмова Коваля з Оксаною теж практично нiчого не дала. Словесний портрет жiнки, що продала чобiтки, не спiвпадав з даними приятельок Журавля. Та й, як виявилося, кожна пара чобiткiв, на якi оперативники обехаес за дорученням Коваля звернули увагу, так само, як i тi, що купила Оксана, на вiдмiну вiд незакiнченого чобiтка на кухнi Журавля, мали на закотi халяви фiрмову наклейку — свiдчення фабричного виробництва.
За найскромнiшими пiдрахунками, кiлькiсть побачених чобiткiв цiєї моделi у майже тримiльйонному мiстi давали можливiсть припускати такий достаток їх, який мiг створити тiльки «Зовнiшторг». Залишалось думати, що Журавель зумiв скопiювати iмпортну колодку i зробити для своїх подружок одну-двi пари чобiток, ще бiльш елегантних, нiж фабричнi. Але чому жодна iз жiнок, з якими розмовляли, не купила їх у крамницi? Невже вся партiя була продана спекулянтами з чорного ходу?
Цього ранку Коваль не побачив на вулицi таких чобiткiв. Втiм, оскiльки вони не давали жодної ниточки до трагiчної загибелi молодого науковця, Коваль перестав так уважно, як ранiше, приглядатися до жiночих нiжок. Обставинами продажу у мiстi цих чобiткiв фiрми «Salamander» повнiстю зацiкавився вiддiл боротьби з розкраданням соцiалiстичної власностi та спекуляцiєю.
Та ось i мiнiстерство. Дмитро Iванович пройшов на подвiр'я повз постового, що козирнув, i рушив довгою заасфальтованою дорiжкою до масивного будинку. На своєму поверсi, ранiше нiж зайти до кабiнету, вiн заглянув до чергового по Управлiнню карного розшуку i, як звичайно, попросив добове зведення пригод.
— Вас питали, — доповiв черговий, подаючи журнал. — З прокуратури. Слiдчий Спiвак.
Погляд Коваля пробiг кiлька повiдомлень у журналi i раптом наштовхнувся на рядок, який вразив його. Полковник примусив себе зосередитися, щоб iще раз, уважнiше, прочитати його: "У своїй квартирi, на вулицi Ленiна, у будинку номер… було виявлено мертвою громадянку Христофорову Килину Сергiївну…"
— Хто виїздив? — спитав Коваль.
— З мiського. Старший лейтенант Струць.
— З'єднайте.
Почувши голос Струця, Дмитро Iванович спитав:
— Де труп Христофорової?
— У судмедекспертизi.
— Обставини виявлення?
— Подзвонила сусiдка.
Вислухавши старшого лейтенанта, Коваль зателефонував начальнику управлiння, попросив машину. Через кiлька хвилин Дмитро Iванович повертався на ту ж саму околичну Лук'янiвку, звiдки щойно приїхав тролейбусом i де мiстився морг. Сидячи у машинi, вiн згадав свою другу розмову з кравчинею.
Того разу Килина Сергiївна знайшла його по телефону у мiському управлiннi i, одержавши перепустку, буквально вдерлася у кабiнет.
— Я все знаю, — заявила вона з порога. — Його вбили! Дмитре Iвановичу, я весь час думаю над цiєю страшною iсторiєю. У нього не було жодних пiдстав, жодних намiрiв кiнчати життя самогубством. У нього було прекрасне життя. Вiн любив, i його любили. Але вiн не хотiв лiзти у зашморг, i вона помстилася…
Коваль ледве зупинив потiк слiв, що водоспадом упав на нього.
— Сiдайте, Килино Сергiївно, — показав на стiлець. — I давайте поговоримо спокiйно. Бо так: «вiн», "вона", «вiн» — я погано розумiю, про кого ви це…
Полковник, звичайно, хитрував, але Христофорова схаменулася i, упавши на стiлець, уже не так швидко, але так само твердо продовжила:
— Я все з'ясувала! Нiнка навмисне вiдкрила газ, щоб Антон задихнувся. Вiн був п'яний i заснув. Вона його для того й напоїла, щоб не помiтив нiчого. Того вечора вона гуляла в нього i, як тiльки вiн заснув, утекла. Запевняю вас!
— Як ви це з'ясували? — запитував полковник, хоч i без кравчинi знав, хто гостював у Журавля в його останнiй вечiр.
— Так говорять сусiди. Бачили, як злякана Нiнка тiкала звiдти.
— Чому «злякана»? I чому "тiкала"?
— Аякже! Накоїла лиха, а потiм злякалася — i навтьоки. Мiзерна душа! Зiткнулася у парадному iз iнвалiдом-сусiдою, мало не збила з нiг. А наштовхнутися отак можна тiльки тодi, коли летиш, не чуючи землi пiд ногами. I чому вона не скористалася лiфтом, а бiгла по сходах? Це теж неспроста! Що їй заважало схаменутися? Повернутися i закрити газ! Але ненависть у неї була дужчою вiд усього. Ви знаєте, немає лютiшої iстоти, нiж обдурена жiнка…
— Чому «ненависть»? Чому «обдурена»? I нащо було Нiнi убивати Журавля, адже вони, як менi вiдомо, дружили i, здається, любили одне одного?
— Любили?
Очi Килини Сергiївни звузилися, темна хутряна шапочка, якої вона не зняла у кабiнетi, зсунулась, i Ковалю, як пiд час першої бесiди з кравчинею, здалося, що вона може раптом фиркнути, як дика кiшка.
— Не знаю, як Нiнка, але бiдолашний Антон, — говорила далi жiнка, — ставився до неї без особливого ентузiазму. Я вже вам про це говорила… Я ночей не спала, усе думала: як же це могло статися?! Спочатку тiльки пiдозрювала, а тепер прийшла до остаточного висновку — тiльки вона, друкарка. Тут i кошенятi зрозумiло!
— Вiн й iншим жiнкам обiцяв одружитися? — спитав Коваль, пропустивши повз вуха зауваження про кошеня. Полковник мiг прямо нагадати Килинi Сергiївнi i про її взаємини з Журавлем, але тактовно утримався.
Щоправда, тямуща жiнка сама здогадалася.
— Про iнших жiнок не знаю, — сказала вона. — Що ж стосується мене, якщо ви це маєте на увазi, то менi не обiцяв, та я й сама не прагнула. З Антоном дружили, не бiльше, iнодi вiн просив якiй-небудь своїй пасiї, яку черевичками догоджав, пошити в ательє платтячко або костюмчик поза чергою. Не вiдмовляла…
Дмитро Iванович знав, що Христофорова, ще до Нiни, була коханкою Журавля, але уточнювати це зараз не став.
— Його дiм, маленька затишна квартирка, — говорила далi Килина Сергiївна, — приваблювала мене ще й тим, що в нiй зустрiчалися цiкавi люди… Подумати тiльки, одна кiмната, тiснява, а весело… Там така невимушена була обстановка — вiдверта, дружня. Хоч би хто заглянув, усi радi. I це чудово! Адже тепер люди здебiльшого по своїх нiрках сидять. Як кроти. А тут спiлкування… Не буде цього бiльше… Бiдолашний Антон! — Жiнка приготувалася заплакати, витягла з сумочки тоненьку напахчену хустинку. — Бiдний, бiдний Антосю! — i приклала її до сухих очей.
— А крiм друкарки, хто в нього ще бував?
— Я вже назвала вам, кого знала.
— А бiльше нiкого не згадали?
— Нi. Та й нащо? I так усе ясно. Того вечора була у нього Нiнка Барвiнок i пустила газ.
— Можливо, вона просто грiла чай i забула закрити?
— При всьому тому вона все ж таки справна господиня. Треба вiддати належне. Вона й Антона своєю хазяйновитiстю пробувала спокусити… стати господинею в його хатi. Часом i так голову у нього пiдiймала, немов уже жiнка. Прийде, бувало, — i де подiлася прибита чоловiком i життям друкарочка Нiночка!.. Нi, не могла вона забути про газ. її рук справа! — Глянувши на вираз обличчя Коваля, кравчиня додала: Я сама там, звичайно, не була. А про друкарку чула вiд людей. Вiд того ж дiда Коляди…