Дмитро Iванович не раз помiчав, що люди, захопленi улюбленою справою, мало придiляють уваги своєму побуту. Втiм, подумав вiн, розглядаючи квартиру загиблої, можливо, Христофорова мостила своє кубельце в Одесi, а тут була в неї тiльки майстерня…
Час минав, Коваль усе сидiв у Ганни Кiндратiвни, в її суцiльно захаращенiй старим манаттям кiмнатi. Знов i знов питав жiнку про одне й те саме, сподiваючись, що вона раптом згадає яку-небудь важливу деталь або обставину. Вiн усе намагався зрозумiти, кому була потрiбна смерть Христофорової, кому перебiгла дорогу ця рiшуча, настiйлива, але не зла, роботяща жiнка? Кому кравчиня так заважала, що вирiшили позбавити її життя?
Нехай смiшно думати, що своїми вiдвiдинами вiн накликав бiду на цей дiм, як вважає Ганна Кiндратiвна, але якесь невизначене почуття незручностi вiд тої хвилини, як дiзнався про загибель кравчинi, й досi не залишало його. Весь час дошукувався, де ж зробив помилковий крок, який викликав вогонь на його свiдка. Яка з його дiй могла дати таку страшну реакцiю? А може, таки справа не в iсторiї з Журавлем, а в чомусь iншому? I стався випадковий збiг у часi з якимись поки що не вiдомими йому подiями?
Пригадалася остання бесiда з Христофоровою, її раптова розгубленiсть перед тим, як покинула кабiнет. Картав себе, що не зацiкавився несподiваним спалахом її хвилювання. Перебирав у пам'ятi кожне слово, намагаючись вiдновити усю розмову, i не знаходив у нiй нiчого нового.
Дмитро Iванович губився у здогадах. Але вiн не любив вiдступати перед невiдомiстю. I тому з такою прискiпливiстю, щоб не сказати набридливо, напосiдав на стару iз своїми запитаннями. Сподiвався, що вона, i насамперед вона, зможе пролити хоч якесь свiтло на загадкову подiю, на особу i зв'язки своєї сусiдки.
Вiн уже вiдправив старшого лейтенанта Струця в Одесу, щоб той разом з мiсцевим карним розшуком зiбрав вiдомостi про Христофорову, зустрiвся з її донькою Вiтою, яка чомусь не приїхала на похорон, i розшукав якогось одесита Потоцького. Сьогоднi увечерi й сам збирався туди виїхати.
Коваль поглянув на годинник. Мав час до вiд'їзду i вирiшив ще трохи затриматися у Ганни Кiндратiвни.
Оскiльки старенька нiчого нового розповiсти не могла, ще раз повернувся до вiдвiдин Килини Христофорової невiдомим чоловiком.
— Так ви кажете, Ганно Кiндратiвно, — чорнявий, високий, ошатно вдягнений?
— Це хто? — не вiдразу зрозумiла жiнка.
— Та той самий, якого Килина Сергiївна «паном» назвала i якому ви якось дверi вiдчиняли. Говорили, що декiлька разiв до вашої сусiдки заходив. Певно, залицявся. Жiнка вона була приємна, гарна… До того ж самотня…
— Не знаю, — знизала плечима стара. — Я у такi справи носа не встромляю.
— Ну, а що ж iнше? Не плаття собi замовляв!
— Та хiба часто заглядав? Того разу та ще якось раз або два i все. Тi рази тiльки на щiлинку свої дверi прочинила та в коридор заглянула. Бачу, вона його, як i всiх, у кiмнату веде. Я й не цiкавилася далi. Яке моє дiло?
— А коли про Килину Сергiївну у вас питав, у руках що-небудь тримав? Квiти, наприклад, коробку якусь, цукерки або iще щось?
— Нi, — заперечила жiнка. — Як зараз пам'ятаю. Стояв, руки у дублянку засунув, я ще подумала: певно, без рукавиць ходить, а надворi — мороз…
— Очi у нього свiтлi?
— Наче… Я ж вам говорила…
— Ну, а брови якi, нiс, пiдборiддя?
Ганна Кiндратiвна мало не обурилася:
— Я не придивилася. Стара я стала, товаришу полковник, брови розглядати. Розповiдаю те, що помiтила. А вигадувати не буду.
— От ви чули, Ганно Кiндратiвно, що сусiдка його «паном» назвала. Нi з того нi з сього одне слово, звичайно, не вимовляють. Що ж ви iще почули, крiм слова "пан"?
— Нiяк не второпаю, Дмитре Iвановичу, чого ви вiд мене хочете. Людина вiн на вигляд цiлком пристойна… Навiщо йому було таке злодiйство творити… Нiчого у Келi наче не забрано, не вкрадено.
— Я поки що його i не пiдозрюю. Але ось i той, у якого минулого року жiнка у ваннi захлинулася, теж мав пристойний вигляд.
— Нi, нi, товаришу полковник, у того на писку було написано, що сучий син.
— А у цього що написано?
Стара здивовано поглянула на Коваля.
— Значить, нiчого так i не почули, крiм слова "пан"?
— Вiн щось начебто просив, виходячи з кiмнати в коридор, якусь модель, викрiйки, а вона вiдповiла: "Тепер сам проси в нього. З мене досить". Нiсенiтниця якась. "Модель викрiйки" — це коли плаття шиють. Хоч, може, вiн теж кравець… Ох Дмитре Iвановичу, не можу я бiльше. Пробачте, голова розвалюється, мiсця собi не найду.
Коваль i сам помiтив, що стара час вiд часу заплющує очi, як курка, i похитує вiд болю головою. Вiн глянув на годинник. Еге ж, i йому пора. Перед поїздом iще встигне заїхати додому.
— До побачення, Ганно Кiндратiвно, дякую за розмову, — хоч ця бесiда нiчого йому нового не дала, сказав Коваль, виходячи на сходову площадку.
Вiн пiдiйшов до лiфта i натиснув на кнопку.
Старий лiфт, вапнений металевою сiткою, iз скляними дверима, насилу розминаючи ревматичнi суглоби, став пiдiйматися на поверх. Ганна Кiндратiвна, проводжаючи полковника, стояла бiля незачинених дверей до квартири, коли лiфт, зупиняючись на поверсi, востаннє клацнув, а Коваль узявся за ручку, раптом кинулася до нього:
— Дмитре Iвановичу, товаришу полковник! Дай боже пам'ять! Ось що згадала: коли йшла до лiфта з гастроному, лiфт якраз спускався. Я зрадiла: слава богу, працює. Цей лiфт старiший вiд мене, iншим разом знизу неможливо викликати — або дверi хтось нагорi не зачинить, або сам мiж поверхами застряне. Ще не дiйшла до нього, як лiфт опустився i хтось вискочив та так пролетiв повз мене, що ледве з нiг не збив. Може, це той самий?.. Га?
— Ви хоч бачили його?
— Побачиш, коли вiн як вихор промчався. Я ледве отямилась… Пробачайте, але нiчого не помiтила… А може, це i не з нашого поверху, хтозна… У нас тут, правда, усе немолодi люди живуть, нiхто так не бiгає. Певно, що чужий був!..
Коваль опустився на перший поверх i вийшов на вулицю. Йшов замислено, не помiчаючи пухкого, лапатого снiгу, який повiльно лягав на будинки, тротуари, на людей, мiркуючи про трагедiю, яка була для нього загадковою…
15
I ось вони сидять один проти одного: полковник i останнiй, як вважав Коваль, свiдок, що мiг пролити свiтло на трагiчну загибель Антона Журавля. Дмитро Iванович вглядався у блiдого, худорлявого чоловiка рокiв на тридцять. Його широке i високе чоло, що здавалося ще бiльшим, нiж насправдi, через облисiння, немов нависало над очима i не давало iншим рисам обличчя стати такими самими масивними. Довгi пухнастi бакенбарди, якi спускалися по щоках, трохи подовжували обличчя, i помiтно було, що їх доглядають. Правда, зараз вони були непричесанi, що пояснювалося хвилюванням їхнього господаря.
На прохання Коваля, iнститут перервав вiдрядження Павленка, i зараз полковник чи не вперше за довгi роки служби не знав, як краще повести розмову, щоб свiдок, а можливо й пiдозрюваний, говорив правду.
Дмитро Iванович готувався до цiєї зустрiчi. Вiн старанно вивчав життя Павленка. Епiзод за епiзодом. Дитинство, становлення, побут, настрої, мрiї. Чому саме його? З тих же причин, що й Нiни Барвiнок. Адже вони останнiми бачили Журавля живим.
За час, протягом якого Павленко перебував у вiдрядженнi, Дмитро Iванович багато довiдався про нього i в iнститутi, i вiд сусiдiв, i зараз, обмiрковуючи все почуте, але ранiше сприйняте дещо абстрактно, бо самого Павленка зримо не уявляв, намагався зв'язати цi вiдомостi з людиною, яка сидiла навпроти. Ближче знайомлячись тепер з Вячеславом Адамовичем, полковник, як завжди, насамперед прагнув зрозумiти, якi почуття, настрої, пристрастi визначають у цiєї людини головну з них, найпалкiшу, що у ситуацiї екстремальнiй неодмiнно стає вирiшальною.
Дмитру Iвановичу було вiдомо, що Павленко — чоловiк розумний, добре освiчений, як сказали в iнститутi, здiбний, але несмiливий, i тому тримається в тiнi, дуже скритний, потай потерпає вiд своєї внутрiшньої нерiшучостi, вiд загнаних всередину, силомiць приборканих поривань i пристрастей.
Але от якi це були пристрастi, яка з них була головною: жадання жiнки, грошi, незадоволенiсть своїм становищем у суспiльствi, сiмейним життям чи iще чим-небудь? Згадуючи свою розмову в iнститутi з Василем Ферапонтовичем i характеристику, яку той дав молодшому науковому спiвробiтниковi Павленку, Коваль переконувався, що науковий свiт став для Вячеслава Адамовича певною мiрою притулком у бурхливому сучасному свiтi. Сам Павленко, очевидно, розумiв, що iншого шляху — завод, служба в апаратi — для нього немає. Вiн не любив точно визначених обов'язкiв, життя, регламентованого працею. Спостерiгаючи, як уранцi люди поспiшають на роботу, як суворо розписаний їхнiй одноманiтний щоденний режим, вiн жахався самої думки, що i йому доведеться влитися у їхнi лави. Ще в iнститутi, коли зустрiчав яке-небудь строге наукове правило, вiн насилу завчав його, так немов це було насильством: над його власною думкою. Був схильний до пошуку, фантазiї, не скутої рамками твердих установлень i законiв, i вважав, що це i є свобода i що тiльки наука здатна надати йому нехай i iлюзорну, але все ж якусь особисту незалежнiсть… Та тут на його життєвому шляху стрiвся Антон Журавель.
Найбiльше Коваля зараз цiкавило: чи тiльки природне наукове змагання було мiж двома спiвробiтниками, можна сказати, приятелями, що розробляли спiльнi науковi теми, — Павленком та Журавлем? Чи не було заздростi або навiть прихованої ворожнечi, яка часом спалахує мiж людьми?
Деякi пiдстави для такої пiдозри вiн мав…
Дмитро Iванович за своїм звичаєм зараз не поспiшав. Вiн бачив перед собою людину знервовану, насторожену, розумiв стан Павленка i хотiв уловити той порух його душi, коли дверi до неї хоч на мить вiдчиняться i Вячеслав Адамович стане з ним щирим.
У небi з'явився лiтачок. Коваль зрозумiв, що це вiйськова машина, винищувач. Краєм ока спостерiгав, як виповзла з-за рами вiкна тоненька бiла стрiлочка, поступово перетворюючись на мереживну стежку — слiд вихлопних газiв, i уперто лiзе вгору.
Павленко простежив за його поглядом i пощулився у м'якому, штучної шкiри крiслi. Вiн теж ловив кожний порух полковника. Вiдчувалось, що дуже нервує, але намагається це приховати.
Коваль дочекався, поки бiла стрiлочка дiйде до протилежного краю шибки, i спитав:
— Поїздка ваша до Єревана була вдалою?
— Не зовсiм.
— Чому?
— Не усе встиг. Ви ж вiдкликали.
— Ну, мабуть, не я, iнститут. У Єреванi впроваджували новий метод шлiфовки?
— Нi, моя робота зв'язана з проблемою мiцностi шарнiрних з'єднань.
Дмитру Iвановичу було вiдомо, що в Єреванi Павленко байдикував. На заводi показався лише кiлька разiв, та й то на годину-другу, аби лиш вiдмiтити вiдрядження. Никав у цеху, щоб потрапити начальству на очi, а потiм непомiтно зникав. Решту часу провiв у готелi, у своєму номерi, де замикався у товариствi пляшки. Знав Дмитро Iванович i те, що на другий день вiдрядження Павленко зателефонував додому, але, коли Варвара Олексiївна узяла трубку i декiлька разiв прокричала в неї "алло!", нiчого не сказав, не озвався i поклав на важiль свою…
— А нововведення, яке запропонував Журавель, ви знаєте?
Павленко затримався з вiдповiддю. Коваль помiтив, як почастiшав його подих.
— Так, знаю, — нарештi вiдповiв науковець. — I бiльше того…
— Що означає "бiльше того"?
— Свого часу мiркував про те ж саме…
— А що означає "свого часу"? Це, може, була ваша iдея — хаотичний рух абразивiв при шлiфуваннi?
Павленко зам'явся, опустив погляд.
— Яке це має тепер значення, — випроставшись, махнув вiн рукою. — Зрозумiйте мене правильно… Я вважаю, то справа минула…
— В якому розумiннi «тепер»? I "справа минула"?
— Та у тому ж розумiннi, у тому ж… — раптом роздратовано вiдповiв Вячеслав Адамович i кинув на Коваля сердитий погляд. — Чи то я перший придумав, чи Антон, яка рiзниця, коли його на свiтi вже нема… Просто так збiглося… Збiг обставин… А тепер що ж? Антон встиг заявити про винахiд, значить, усе iнше, даруйте, будь ласка, — мотлох i автоматично вiдпадає… Зрозумiйте мене правильно, я нi на що не претендую… На тлi цiєї бiди усе iнше — дрiбне, суєта. Соромно й говорити, хто зробив бiльше, а хто — менше. Дрiб'язкове рахуватися…
Вiдповiдаючи Ковалю, Павленко совався у крiслi, ховав погляд. Здавалося, вiн соромився самого себе, свого голосу, своїх слiв, намагався зробишся меншим, непомiтним, втиснутися у своє крiсло.
— Ну, гаразд, — промовив полковник.
Вiн вирiшив поїш що не розпитувати про останнiй вечiр у Журавля, а ходити кругом та навколо цiєї подiї. У такий спосiб викликати подив i збентеження у Павленка, який, звичайно, чекає вiд нього найголовнiших запитань, i простежити за реакцiєю допитуваного на таку дивну поведiнку полковника.
Дмитро Iванович вважав, що у розшуку, яке вiн зараз проводить, найважливiшим є психологiчний момент. Вважав за необхiдне провести науковий тест, розiгравши з двома iншими молодими вченими ситуацiю, в якiй обоє претендують на один i той самий винахiд. Але вiн не був певен, чи пощастить досягти цiлковитої вiдвертостi учасникiв експерименту i, головне, чи згодиться Спiвак. Тому йому залишалося самому знаходити психологiчнi докази поведiнки людей, якi були зв'язанi з трагiчними подiями у квартирi Журавля.
— Розкажiть, Вячеславе Адамовичу, про загиблого. Ви були не тiльки спiвробiтниками, але, як вiдомо, дружили.
Павленко кивнув.
— Усе, що ви про нього знаєте, — уточнив полковник.
Вiн вийшов з-за столу, залишивши на ньому папiр для протоколу i ручку, i сiв поруч допитуваного за маленький довгастий столик, приставлений торцем до великого.
Вячеслав Адамович провiв долонею по чолу, немов допомагаючи своїй пам'ятi, i тихо промовив:
— Це була хороша людина. Еге ж, хороша.
Нервовий спазм стиснув горлянку, i Павленко замовк. На щоцi його раптом застрибала жилочка. Видно було, що йому нелегко говорити.
— Я вас розумiю. — Коваль згiдливо кивнув. Вiн вирiшив дати заспокоїтися Павленковi, щоб у того розв'язався язик. — Але що поробиш… Менi хочеться закiнчити розшук з приводу цiєї сумної iсторiї вашою докладною розповiддю. Сподiваюсь, ви в цьому менi допоможете.
— Дружили. Працювали разом, — пiсля нiякової паузи заговорив знову Павленко. — Спiльнi справи, спiльнi iнтереси. Ну, i сусiди, звичайно. — Вячеслав Адамович замовк i потiм, зiтхнувши, додав: — Зрозумiйте мене правильно… Тяжко менi про нього зараз… В iнститутi Антон нi з ким не заприятелював. Хоч був людиною компанiйською, привабливою… Можливо, тому, що рiдко там з'являвся. Йому це дозволялося. Завлаб у нас строгий, але коли справа торкалася Журавля, спускав на гальмах. Йому все минало… Антоновi свiтила сенеесiвська зiрка, тобто посада старшого наукового спiвробiтника, хоч вiн iще не захистився. Плановi роботи вiн виконував загалом вчасно, мав удосконалення, отже, вiдсиджувати у кабiнетi вiд нього не дуже вимагали…
Павленко розбалакався, руки його перестали нишпорити по бильцях крiсла. Коваль вловив новий нюанс в голосi допитуваного. Якесь дуже сильне почуття раптом перемогло i його нiяковiсть, i траурний настрiй, i страх, повнiстю опанувало ним i прорвалося назовнi в його розповiдi. Павленко забув про все iнше i не змiг сховати це почуття.
Яке ж воно, це почуття?
У свiдомостi Коваля повторилися щойно вимовленi з нотками обиди у голосi слова: "Завлаб у нас строгий, але коли справа торкалася Журавля… коли справа торкалася Журавля…"
Чи не в цьому головна пристрасть молодого науковця, який зараз сидить перед ним, всепоглинаюча, руйнiвна, страшна? Чи не заздрiсть, бува?
Коваль мусив переконатися в цьому.
— Такий статус найбiльшого сприяння, певно, був не тiльки у Журавля? — закинув вудочку полковник.
— Не кажiть! Усi мають приходити до iнституту о десятiй, якщо не у вiдрядженнi чи не на заводi. Залишати робоче мiсце о шостiй. Бiблiотечний день, правда, у всiх. Завiдуючим вiддiлами, докторам наук режим бiльш вiльний. Звiсно, у кого лабораторнi роботи, без iнститутської макетної майстернi не обiйтись, а хто чистою теорiєю займається, тi намагаються втекти з iнститутських стiн.