Тим часом майор пiсля звичайного установлення анкетних даних почав невiдступне допитуватися у Потоцького, звiдки у нього чобiтки, де вiн їх узяв, хто виготовив, не забувши нагадати про статтю карного кодексу, яка обiцяє зменшення кари в разi щирого розкаяння.
Проте брюнет цю статтю добре знав i без майора i не збирався нею скористатися. На всi запитання вiдповiдав ухильно або заперечливо. Появу у нього такої кiлькостi чобiткiв пояснював смiховинне: так, кутiв на ринку у рiзних людей; так, не запам'ятав тих, хто продав, може сплутати одного з одним, тому не береться дати їхнiй словесний портрет; так, визнає — скупив не для себе, ясна рiч — чобiтки жiночi…
Навiщо стiльки? Звiсно, не дружинам або сестрам: у нього дружини немає, а сестра — одна, в iншому мiстi. Нi, не в Києвi, у Херсонi… Звичайно, збирався гайнути десь на пiвнiч, перепродати i заробити. Тепер розкаюється — надумав погану справу. Вперше в життi. Але вiдразу й вiдмовився вiд задуму, i сам ще не вирiшив, що з ними робити, куди їх подiти. А тут — мiлiцiя!.. Отже, злочину вiн не вчинив! I справдi збирався вчинити, планував, але не здiйснив, i притягати немає за що… От якби почав продавати, та по спекулятивнiй цiнi, тодi звичайно… А так… За не скоєне не судять…
— Куди подiти? — ущипливо повторив майор. — Сюди принести, до нас. I тодi жодних до вас претензiй. Допомогли б знайти тих продавцiв, вони б i грошi вашi повернули.
Потоцький розвiв руками:
— Не змикитив. Та й де їх тепер знайдеш — переплуталися усi обличчя, адже тiльки промайнули перед очима. Та й не дивно: у когось пару купив, в iншого — двi… Не запам'ятаєш. Самi знаєте, як з-пiд поли продають, одне одному в очi не дивляться, усе миттю… Вийшло б у мене, як у Гоголя: одному прилiпив би нiс другого, вуха третього… Дурниця вийшла б!..
— Еге ж, дурниця, — погодився майор. — Але спробуйте пояснити, як це рiзнi люди зумiли виробити такi однаковi чобiтки, на один копил, та й пошитi однаковими нитками, з однаковими пiдметками, однаковi прилiпили наклейки? Виходить, десь в одному мiсцi тi ж самi руки їх робили? Пташки, звiсно, з одного гнiзда, спiльних батькiв мають. Так з якого ж це гнiзда, громадянине Потоцький?
Молодик раптом ляснув себе по чолу долонею.
— Звичайно, з одного! Вiрно! З однiєї ж фабрики. Там же написано «Salamander». Нiчого й думати… I як же це я так сплохував! Потоцький аж зубами заскрипiв. — Чобiтки, виходить, з крамниць, де iмпортом торгують, або з бази… Значить, краденi… Було б менi, дурневi, вiдразу здогадатися!..
Майор зупинив ламентацiї Потоцького:
— Заспокойтеся. Не краденi вони. I не iмпортнi, не саламандрiвськi, а нашi, одеськi, кустарнi. Є висновки експертизи… А щодо того, що схаменувся i складу злочину немає, помиляєтесь. Не опам'яталися ви, не вiдмовилися вiд злочинного намiру, не самi зупинилися, а ми обiрвали на вокзалi вашу дiяльнiсть. Перед самiсiнькою посадкою у поїзд…
Майор сердиться, у гранатових очах його з'являється роздратований блиск. Пiдозрюваний, звичайно, верзе казна-що i весь час, не вiдповiдаючи на запитання прямо, вислизає з рук, як в'юн. Однак голос майор не пiдвищує, зважаючи на те, що у допитi бере участь полковник з мiнiстерства, i терпляче повторює свої запитання.
Втiм, наслiдки тi ж самi, i зрештою майор не витримує.
— Чого ти менi iкру сиплеш, — роздратовано кидає вiн, непомiтно для самого себе звертаючись до Потоцького уже на «ти». — В iншому мiсцi можеш тюльку за бичка видавати. У тебе є пiдпiльна фабричка, i немаленька. I ти — експедитор… Я вас викрию, будь певен. I тодi заспiваєш у мене iншої! Отже, краще не тягни i давай вiдкритим текстом: де, хто, звiдки сировина? Адже крадена!
У вiдповiдь Потоцький тiльки мовчки чеше потилицю.
— Дозвольте, — звертається до майора Коваль.
Той полегшено киває.
— Скажiть, громадянине Потоцький, коли ви востаннє бачилися iз Христофоровою? — запитує полковник.
Пiдозрюваний на мить затримує подих, а потiм глибоко зiтхає. Коваль помiчає новий нюанс у його настрої. Змiна теми, здається, приносить йому полегшення, i це дивує Дмитра Iвановича.
— З Христофоровою? — Потоцький трохи примружує око, немов силкується пригадати, але нiяк не може. — З Христофоровою… Христофоровою? — повторює вiн, не вiдповiдаючи прямо на запитання.
"Еге ж, не такий вiн простак, цей "пан", — думає Коваль. — Але чи причетний до вбивства кравчинi? Якi iнтереси гуртували їх, на чому трималася їхня дружба? На обопiльному захопленнi, на коханнi? Те, що Потоцький на кiлька рокiв молодший, могло не завадити почуттям. Але чому у такому разi не створили сiм'ю? I чому Потоцький все ж таки так пiклується про Вiту? Певно, тут швидше дiловi iнтереси, нiж матримонiальнi… А що могло породити такий конфлiкт мiж ними, який веде до вбивства кравчинi? Пiдстав пiдозрювати Потоцького в убивствi Христофорової поки що немає. Ранiше слiд установити принаймнi двi обставини: по-перше, чи мав Потоцький для такого злочину спонукальнi причини i, по-друге, чи була реальна можливiсть його здiйснити. Поки що це може тiльки припускати як одну з робочих версiй. Насторожує, однак, те, що Потоцький, пiд час попередньої розмови в мiлiцiї намагався приховати свою недавню поїздку до Києва". Цi думки миттю пролетiли у головi полковника.
— Де ви були у цю недiлю?
— Тут, звичайно. В Одесi.
— А чому «звичайно»? Могли бути де завгодно: i тут, в Одесi, i в Харковi, в Москвi i Києвi… — Коваль навмисне поставив Київ у кiнцi свого списку мiст. — I я вас не запитую, в якому мiстi, — вiв далi полковник. — Чого ж ви вiдразу подумали, що маю на увазi iнше мiсто, не Одесу?
— Ах, так, — не сховавши свого збентеження, протяг Потоцький. — Звiсно, я мiг бути де завгодно, у будь-якому мiстi, але був в Одесi.
- Є люди, якi пiдтвердять вашi слова?
Iнженер зам'явся.
— Це треба подумати… Є, аякже!.. Але навiщо вам моє алiбi? Ви мене iще у чомусь пiдозрюєте… Вам цього мало? — кивнув на чемодани з чобiтками..
— Хто ж пiдтвердить?
— Менi не хотiлося б їх називати.
— Чому?
— Щоб не залишати їхнi iмена у протоколi.
— А якщо без протоколу?
Молодий чоловiк ще якийсь час мовчав. Майор тоскно позирав на розкритi на пiдлозi чемодани. Йому здавалося, що полковник з мiнiстерства вiдводить допит не в той бiк i ставить питання не по сутi.
— Я не бачу в цьому необхiдностi, — нарештi рiшуче вимовив iнженер.
Тим часом Дмитро Iванович i далi у думцi аналiзував доповiдь Струця, в якому згадувалося, що Потоцький частенько вiдвiдував хатинку Христофорових.
— Чи не доньку Килини Сергiївни маєте на увазi?
Тепер пiдслiдний вкрай збентежився. Звiдки це вiдомо мiлiцiї? Чи не стежили за ним? Природно, що стежили. Iнакше не застукали б на вокзалi. Та невже вони й за квартирою Вiтки наглядали?
— Нi, — цiдить вiн. — Але що з цього виходить?
— По-перше, не треба уникати правди. Христофорову i її доньку Вiту ви добре знаєте. Чи не так?.. Але повернемося до наших баранiв, — сказав далi Коваль. — Хто може пiдтвердити, що у недiлю ви були в Одесi?
— Я своє алiбi буду доводити тiльки пiсля того, як пред'явите обвинувачення.
Секунду вони дивилися один одному в очi i за цей короткий час Коваль зрозумiв, що помилився у своїй пiдозрi.
"Звичайно, подумав вiн, якщо у нього алiбi, то версiю, яка почала визначатися, про особисту причетнiсть Потоцького до загибелi Христофорової слiд вiдкинути. Та невже вiн не знає вiд Вiти про смерть i похорон Килини Сергiївни? Дивно! Невже дiвчина не сказала йому про це? А якщо знає, навiщо приховує?"
Хоча участь iнженера у вбивствi кравчинi могла бути i не прямою, Дмитро Iванович розумiв, що у здогадi, який спав йому на думку, з'явилася трiщина. Отже, вузол ще дужче зав'язується. Медексперти й досi не зробили певного висновку про подiї, якi передували загибелi Христофорової. Установлено, що смерть сталася внаслiдок падiння i удару головою об опалювальну батарею. Але що було причиною падiння? Посковзнулася i сама впала чи хтось штовхнув жiнку, збив з нiг? Перше припущення не мало достатнiх пiдстав: важко повiрити, що порiвняно молода, мiцна Килина Сергiївна нi з того нi з сього упала в кiмнатi. На чорну немiч не хворiла. Правда, килима на лакованiй пiдлозi не було, бо пiдмiтати з пiдлоги дрiбненькi клаптики тканини i паперу легше, нiж вибирати їх з килима. На шовкових клаптиках, розкиданих по гладкому паркету, напевне, таки можна посковзнутися. Але все ж це, скажiмо, не апельсиновi кiрочки чи слизьке кавунове насiння, на яких падiння майже неминуче. На користь другого припущення говорили незвичнi слiди на тiлi кравчинi, як установила експертиза, прижиттєвi ушкодження, синцi, якi могли виникнути, якщо скубнути людину. Крiм того, плаття Христофорової було трохи розiрване, що свiдчило про якусь боротьбу. Але ж не буде той самий Потоцький, нападаючи, щипати жiнку, дуже вже це по-баб'ячому. Крiм того, на пiдлозi експерти знайшли декiлька висмикнутих жiночих волосинок, що не належали загиблiй кравчинi. Хоч, втiм, це могла зачiсуватися якась iз замовниць…
Справдi, якщо i стався напад на Христофорову, то нападником, певно, був не iнженер, навiть коли у нього й не виявиться алiбi.
А от вiн, Коваль, нiде правди дiти, побачивши зараз чобiтки в чемоданах Потоцького i знаючи вiд Струця, що iнженер зв'язаний з родиною Христофорових, шляхом простого логiчного розмiркування з єднав усi ланки в єдиний ланцюг: кустарнi, але дуже гарнi чобiтки пошитi в Одесi за моделлю Журавля. Антон Журавель дружив iз Христофоровою, i вона могла завести Потоцького з ним i попросити зробити модель для свого одеського приятеля. Що потiм, пiсля загибелi Журавля, сталося мiж Килиною Сергiївною та iнженером Потоцьким, вiн не знав, але припускав, що пiдпiльний артiльник, побоюючись викриття, мiг пiти на все, аби тiльки кравчиня не виказала його.
Тепер цi мiркування самому Дмитру Iвановичу здавалися безпiдставними. Полковник тяжко зiтхнув. I, звiсно, не тому, що Потоцький, очевидно, не причетний до убивства, i не тому, що алiбi iнженера знову зажене розшук i дiзнання у цiй справi у глухий кут. Йому раптом здалося, що вiн, Коваль, взагалi не може нi в чому розiбратися, що дуже простенька карна справа здається йому вкрай складною. Може, й справдi надiйшов час згортати паруси i тихо сунути у спокiйну гавань заслуженого вiдпочинку…
Майор, вiдчувши паузу, уже готовий був поставити своє запитання, коли Коваль строго сказав Потоцькому:
— Ви не вперше вiдмовляєтесь вiд своїх друзiв. Минулого разу, коли з вами тут розмовляли, ви заявили, що не знаєте нiякого Журавля. Але ж збрехали!
У бiлi очi iнженера Ковалю зараз не щастить заглянути, бо Потоцький ховав очi.
— За скiльки купили цю модель? — кивнув полковник на чобiтки. — Новий здогад, який несподiвано спалахнув у Дмитра Iвановича (нотатка у блокнотi: "Пан — 300"), знову повернув його до ранiше зв'язаного ланцюжка: Потоцький — Христофорова — протекцiя кравчинi Потоцькому — вiдсутня ранiше ланка: грошi за модель Журавлю — пiдпiльна одеська артiль, таємна торгiвля чобiтками у пiдворiттях, перукарнях, пiд крамницями у Києвi, а можливо, i в iнших мiстах. Це змiцнило попереднi мiркування. Полковник уже бiльш твердо промовив:
— I навiть не вiддали Журавлю якоїсь незначної для вас суми, три сотнi. Адже у вас справжнє пiдприємство, хоч i пiдпiльне, i ви добряче заробили на цiй моделi… Соромно, громадянине Потоцький. Ви ж, напевне, вважаєте себе поважною дiловою людиною, — не утримався вiд злої iронiї Коваль. — До речi, чи знала Килина Сергiївна, для чого ви купили модель у Журавля, — спитав вiн, прагнучи до кiнця з ясувати причину загибелi кравчинi.
— Не розумiю вашого запитання, — похмуро вiдповiв iнженер.
— Можна i уточнити: чи знала Христофорова про iснування вашої пiдпiльної артiлi?
— Я не знаю нiякої артiлi, — зиркнув з-пiд лоба Потоцький. — З артiлями, по-моєму, у нас давно покiнчено.
Свiдчення iнженера ставали усе бiльш важливими для обехеесiвського майора, i Коваль вирiшив не заважати йому. Зрештою, алiбi Потоцького в зв'язку iз справою загиблої кравчинi, якщо воно е, можна установити i трохи пiзнiше. А тим часом полковник до повернення у Київ, де чекала його робота з Павленком, вiдкликаним з вiдрядження, хотiв зустрiтися з дочкою Килини Сергiївни — Вiтою.
— Поцiкавтесь, до речi, — порадив вiн майоровi, — де вони дiставали фiрмовi наклейки «Salamander», чи не морячки iз загранки привозили?..
З цими словами, кивнувши на прощання колезi, Дмитро Iванович вийшов з кабiнету.
* * *
Дiвчина сидiла перед полковником у великому м'якому крiслi i здавалася облiзлим, здичавiлим кошеням, що забилося у куток. Це враження створювала i не вiдповiдна до її хворобливого вигляду, якась наїжена — Коваль подумав: "божевiльна!" — зачiска, i упертий, насторожений блиск очей. Вона була блiда пiсля великої втрати кровi i, сидячи у крiслi, терла пальцi, немов i у теплiй кiмнатi вони мерзли.
Старий, якийсь обшарпаний знадвору будиночок всерединi виявився дуже затишним. Усе в цiй квартирi свiдчило про достаток, навiть iз зайвиною. У кiмнатах стояли рiзьбленi румунськi меблi, гiрка була повна порцеляни, вабили зiр статуетки i гарне кольорове скло, розставлене у кiмнатах, а на пiдлозi, однiй i другiй, пухнасто лежали товстi китайськi килими. Ковалю пригадалась спартанська обстановка київської квартири кравчинi. Й справдi, гнiздо Христофорової було тут.
На пальцi лiвої руки Вiти, яка сидiла у простенькому бавовняному халатi, Дмитро Iванович помiтив гравiрований перстеньок з невеличким дiамантиком, до вух дiвчини прилiпилися золотi сережки з розсипом коштовного блискучого пилу.
Незважаючи на те, що дiвчина неприязно поглядала на неприємного їй гостя, що несподiвано нiби звалився на голову, Дмитру Iвановичу було щиро її жаль. Вiн розумiв її стан i прийшов не допитувати, а довiдатися про її життя i, можливо, допомогти осиротiлiй дiвчинi.
Коваль пояснив Вiтi, що привело його до неї, поспiвчував у її великому горi i для того, щоб вiдтягти увагу вiд гiрких думок, почав розмову на прозаїчнi побутовi теми. Вiн розпитував дiвчину, чи залишиться вона тепер в Одесi, чи переїде до батька у Кишинiв, цiкавився навчанням i тiльки наприкiнцi бесiди, маючи на увазi батька втраченої дитини, зачепив болячу тему: хто тепер найближча їй людина i хто винен у тому, що вона потрапила до лiкарнi? Вiта зрозумiла полковника, засовалася у крiслi, втупила у Коваля злий погляд.
— Це вас не стосується!
— Звiсно, — погодився Дмитро Iванович, — в певному смислi не стосується, але… — i, пiдкоряючись якомусь натхненню, раптом сказав: — Втiм, я знаю. Григорiй. Адже так, Григорiй Потоцький? Його зараз нами затримано i допитано. — Коваль навмисне не уточнив, з якого приводу затримано iнженера.
Зробившiї висновок, що найбiльша таємниця її життя розкрита, що її зраджено, що у мiлiцiї Потоцький усе розповiв, вражена дiвчина на мить завмерла, потiм розридалася. Плакала вона якось дуже жально, по-дитячому, хлипаючи та iкаючи, i Коваль пiшов на кухню по воду.
На кухнi Дмитро Iванович вiдчув знайомий запах шкiри. Вiн розгледiвся. Простора кухня мала ще й комору, дверi якої були, як i стiни кухнi, обклеєнi шпалерами "пiд дуб".
Коваль вiдсунув защiпку. У нiс вдарив рiзкий запах. У величенькiй коморi вiд пiдлоги до стелi стосами було складено шкуратини. Дмитро Iванович кiлька секунд розглядав їх, потiм зачинив дверцята, набрав з крана води i повернувся до кiмнат.
Вiта уже почала заспокоюватися i випила води. Ридаючи, вона ще дужче забилася у величезне крiсло. Фарба з вiй, змита слiзьми, зробила її гарненьке личко вiдразливим. Коли сльози ущухли, вона випросталася i з викликом кинула полковнику:
— Ну й що! Вiн мене любить, i я маю право любити, кого хочу!
— Звичайно, звичайно, — заспокоював її Коваль.
Йому тепер стала зрозумiлою тяжка обстановка, яка склалася у сiм'ї Христофорових. Вiта, яка щойно, захлинаючись, ридала з-за Потоцького, при розповiдi про похорон матерi не пролила й сльозинки.
Чи то звiльнившись вiд необхiдностi зберiгати свою таємницю, чи раптом почувши у полковниковi не ворога, а доброзичливу людину Дмитро Iванович умiв прихилити до себе, чи гострiше вiдчувши свою самотнiсть i не маючи перед ким полегшити серце, немов шукаючи пiдтримки i захисту у цього сивого полковника, але Вiта раптом обрушила увесь свiй гнiв на людину, яка зрадила її. I тодi з неї вiдразу немов зiйшла кора, i вона стала звичайною скривдженою дiвчинкою.
Вона розповiла, що Григорiй мав одружитися на нiй, десять-п'ятнадцять рокiв рiзницi не велика бiда, — але вони приховували свої взаємини вiд матерi. Коли ж Вiта довiдалася, що сама стане матiр'ю, то вирiшила вiдкритися Килинi Сергiївнi. У суботу приїхала до Києва i все розповiла. Мати дуже лаяла її, плакала, навiть спробувала побити. Але врештi-решт, коли Вiта пообiцяла, що не пiде за цього, зi слiв матерi, "пройдисвiта i розпусника", вони помирилися, i Килина Сергiївна повела її до знайомої акушерки. Мати наполягала, щоб Вiта пiсля операцiї полежала кiлька днiв у неї, але та не погодилася i поїхала додому. Вночi, у поїздi, їй стало погано, i в Одесi її прямо з поїзда повезли у лiкарню. Тепер вона знає, що бiдолашна мама була права. Григорiй — пiдла людина, мерзотник i бiльше нiколи не переступить її порога.