Я покірно погодився, що не взяв до уваги цих фактів. Моя покора йому сподобалась, і він провадив далі:
— Будьте певні, сер, що я ніколи не роблю висновків поспіхом. Я бачив того хлопчину з вузликом не раз. Щодня або й двічі на день. Я можу... стривайте, докторе Ватсоне. Мені мерещиться, чи на схилі он того пагорба справді щось ворушиться?
До пагорба було кілька миль, але все-таки на його сірувато-зеленому схилі я чітко побачив маленьку темну цятку.
— Ходімо, сер, ходімо! — вигукнув Френкленд, кинувшись нагору. — Побачите все на власні очі й зможете судити про все самі.
На пласкому даху будинку стояла величезна підзорна труба на триніжку. Френкленд притулив до неї око й переможно скрикнув:
— Мерщій, докторе Ватсоне, мерщій, поки він не заховався за схилом пагорба!
То справді був маленький хлопчина з вузликом за плечима, що поволі сходив нагору. Коли він вибрався на вершину, я виразно побачив на тлі холодної небесної блакиті його незграбну постать у лахмітті. Він обережно озирнувся, перевіряючи, чи не стежать за ним. Потім побіг геть і зник за пагорбом.
— Ну?! Правда чи ні?
— То справді був хлопчик, і він, мабуть, мав підстави так ховатися.
— А що то за підстави? То вже справа тутешніх констеблів. Та я не пророню жодного слова, і вас теж, докторе Ватсоне, прошу мовчати. Ані слова! Зрозуміли?
— Як знаєте.
— Вони зневажають мене якнайганебнішим чином. Так, якнайганебнішим! Коли всі обставини справи «Френкленд проти поліції» спливуть на світ Божий, країною прокотиться хвиля обурення. Ні, поліція хай навіть і не сподівається моєї допомоги! Вони й пальцем не поворухнули б, якби ці негідники надумали спалити замість опудала мене самого... Як, невже ви йдете? Невже ви не допоможете мені спорожнити цю карафку на честь такої великої події?
Але я не піддався на жодні вмовляння і рішуче відмовився від його наміру провести мене додому. Поки старий міг мене бачити, я йшов путівцем, але потім звернув на болота, у бік того кам’янистого пагорба, що за ним зник хлопчик. Усе складалося якнайкраще, і я подумки заприсягся, що коли мені не пощастить скористатись нагодою, яку послала мені доля, то виною цьому буде що завгодно, тільки не брак рішучості й наполегливості з мого боку.
Сонце вже сідало, коли я зійшов на вершину пагорба, схили якого з одного боку були золотаво-зеленими, а з іншого — темно-сірими. Обрій оповивав імлистий серпанок, з якого виступали химерні обриси гранітних стовпів. Довкола — ані звуку, ніщо не ворухнеться. Лише один великий сірий птах — чи то чайка, чи то кулик — високо ширяв у блакитному небі. Він і я — ми були єдиними живими істотами між величезною небесною банею і пустищем під нею. Голі простори, безлюддя, таємничість мого завдання — усе це наганяло на мене холод. Загадкового хлопчика не було ані сліду. Піді мною, між горбами, причаїлися давні кам’яні житла, але тільки одне з них, із вцілілім склепінням, могло слугувати захистом у негоду. У мене тьохнуло серце, коли я це побачив. У цій норі і міг ховатись незнайомець. Нарешті моя нога ступить на поріг його схованки — він у моїх руках!
Наблизившись до кам’яної хатки — крадучись, наче Степлтон, що вже заніс свій сачок над метеликом, — я задоволено побачив, що місце тут уже обжито. До отвору, який правив за двері, вела ледь помітна стежка, що звивалася поміж камінням. Зсередини не долинало ані звуку. Незнайомець або причаївся там, або блукав болотами. Мої нерви напружилися до краю. Кинувши цигарку, я стиснув руків’я револьвера, хутко підійшов до отвору й зазирнув туди. Хатка була порожня.
Проте я одразу зрозумів, що натрапив на очікуваний слід. Тут, безперечно, хтось жив. На кам’яному ложі, де колись спочивала неолітична людина, лежали загорнуті в дощовик ковдри. У вогнищі видніла купка попелу. Поряд — сяке-таке кухарське начиння й напівпорожнє відро. Купа бляшанок свідчила про те, що тут живуть уже тривалий час; а коли мої очі трохи звикли до темряви, я розгледів у кутку залізний кухоль і надпиту пляшку вина. Посередині хатки лежав плаский камінь, що слугував столом, а на ньому — маленький вузлик, той самий, що я бачив крізь підзорну трубу за плечима в хлопчика. У вузлику були хлібина, бляшанка з вудженим язиком і дві бляшанки з персиками. Оглянувши все це, я хотів уже покласти вузлик назад, та раптом мені аж подих перехопило: на камені лежав папірець із якимось написом. Я взяв його й прочитав надряпані олівцем криві літери: «Доктор Ватсон поїхав до Кумбі-Тресі».
Я стояв з хвилину, тримаючи в руках папірець і розмірковуючи над змістом цього коротенького послання. Виходить, що не за сером Генрі, а за мною стежить наш таємничий незнайомець. Він висліджує мене не сам, а посилає агента, — можливо, цього хлопчика, — і ось його донесення. З того часу, як я оселився на болотах, за кожним моїм кроком, напевно, стежили. Усі ці дні я відчував довкола якусь невидиму силу, що обережно і вміло плела круг нас найтонші тенета: легкий їх дотик ми відчували лише зрідка, в найкритичніші моменти.
Ця записка була, мабуть, не єдиною, отож я озирнувся, чи не побачу й інших. Проте довкола не було більше ніяких слідів — анічогісінько, з чого можна було б судити про вдачу та наміри людини, яка живе в цьому дивному місці; очевидним було хіба те, що вона — спартанець і мало зважає на затишок. Згадавши нескінченні дощі останніх днів і поглянувши на отвір у склепінні, я зрозумів, що заради досягнення своєї мети незнайомець ладен миритися навіть із таким незатишним прихистком. Хто ж він — наш лютий ворог чи янгол-охоронець? Я заприсягся, що не покину кам’яної хатки, поки не з’ясую все до кінця.
Вже вечоріло, й небо на заході палало червінню та золотом. Відблиски сонця кривавими плямами падали на далеку Ґримпенську трясовину. Вдалині височіли дві вежі Баскервіль-Холла, а збоку над ґримпенськими дахами курився димок. Між садибою й селом стояв будинок Степлтонів. У золотавому надвечірньому світлі все здавалося таким милим, спокійним, але душа моя не вірила цьому спокоєві, розлитому довкола, й завмерла в передчутті страшної таємниці, яку ховала в собі неминуча зустріч, що от-от мала відбутися. Затамувавши подих я сидів у темній кам’яній хатці і вперто чекав на її мешканця.
Аж ось я почув його. До моїх вух долинув різкий скрегіт камінця, що потрапив під закаблук черевика. Потім ще раз, іще, усе ближче й ближче... Я скочив у найтемніший куток і звів курок револьвера в кишені, вирішивши не показуватися доти, доки не зможу хоч трохи розгледіти незнайомця. Зовні запанувала тиша — він, напевно, зупинився. Потім знову залунали кроки і вхід до хатки затулила чиясь тінь.
— Чудовий вечір, правда, любий Ватсоне? — пролунав знайомий голос. — Як на мене, надворі зараз приємніше, ніж у хатці.
12. Смерть на болоті
Хвилину чи дві я мовчки стояв, ледве вірячи своїм вухам. Потім мова й відчуття повернулися до мене і з душі моєї зсунувся величезний тягар. Цей холодний, насмішкуватий голос міг належати тільки одній людині в світі.
— Холмсе! — вигукнув я. — Холмсе!
— Виходьте, — сказав він, — і прошу вас, будьте обережні з револьвером.
Я вийшов крізь грубий отвір: він сидів на камені й з бешкетливим блиском у сірих очах дивився на моє спантеличене обличчя. Він змарнів, схуд, але був бадьорий і спокійний; обличчя його обвітрилось і вкрилося бронзовою засмагою. В твідовому костюмі й картузі він скидався на туриста, що блукає болотами, проте залишався вірним своїй схильності до чистоти: виголене підборіддя, сорочка без жодної плями, — ніби все це діялось на Бейкер-стріт.
— Хто інший ще міг би так мене втішити! — мовив я, стискаючи йому руку.
— І здивувати, гадаю, теж?
— Так, ваша правда.
— Ви тут здивувались не один, будьте певні. Я й гадки не мав, що ви знайдете моє тимчасове пристановище, і вже ніяк не думав застати вас тут, — я побачив це лише за двадцять кроків од хатки.
— Ви впізнали мої сліди?
— Ні, Ватсоне, я боюся, що мені це не під силу — розпізнати ваші сліди серед безлічі інших. Якщо ви справді схочете колись мене обдурити, то спершу змініть тютюнову крамницю, бо варто було мені побачити недопалок із маркою «Бредлі, Оксфорд-стріт», як я одразу дізнався, що мій друг Ватсон десь поблизу. Ось він, ваш недопалок, біля стежки. Ви, певно, кинули його тоді, коли вирішили вдертися до порожньої хатки.
— Саме так.
— Так я й думав і, знаючи вашу доскіпливу вдачу, здогадався, що ви сидите тут у засідці з револьвером, чекаючи на господаря. То ви справді прийняли мене за злочинця?
— Я не знав, хто ви такий, але вирішив довідатися.
— Чудово, Ватсоне! Але як ви розшукали моє житло? Ви, напевно, бачили мене під час гонитви за каторжанином, коли я був такий необачний, що дозволив місяцю світити мені в спину?
— Так, саме тоді я бачив вас.
— І взялися, звичайно, обшукувати всі кам’яні хатки, поки не натрапили на оцю?
— Ні, мене навів на слід ваш хлопчик — за ним тут хтось стежить.
— Авжеж, старий джентльмен з підзорною трубою! Я бачив, як сонце виблискує на її лінзі, і спершу не знав, що це таке. — Він підвівся й зазирнув до хатки. — Ага, Картрайт, бачу, вже приніс харчі. А що це за папірець? То ви їздили до Кумбі-Тресі, так?
— Так.
— Побачитися з місіс Лорою Лайонс?
— Саме так.
— Чудово! Наші розшуки просуваються в одному напрямку. Тепер нам треба поділитись їхніми результатами — й ми матимемо якнайповніше уявлення про цю справу.
— Я такий радий, що ви тут, бо мої нерви вже не витримують усіх цих таємниць і обов’язків. Але як, на Бога, ви потрапили сюди й що тут робите? Я думав, що ви сидите на Бейкер-стріт і розплутуєте справу про шантаж.
— А я хотів, щоб ви так і думали.
— То ви користаєтесь із моїх послуг і водночас не довіряєте мені?! — вигукнув я з гіркотою. — Це несправедливо, Холмсе.
— Мій дорогий друже, і в цій, і в багатьох інших справах ви для мене були незамінні; якщо вам здається, ніби я піддурив вас, то не гнівайтеся, благаю. Правду кажучи, я зробив це лише заради вас: я відчував, що на вас чатує небезпека, й приїхав сюди сам розібрати цю справу. Якби я був разом із сером Генрі й з вами, моя точка зору не відрізнялася б від вашої, та й наші грізні супротивники були б насторожі. Якби я жив у Холлі, це зв’язало б мені руки; а так я міг чинити, як хотів, зостаючись у тіні, ладен утрутитись у слушну мить.
— Але чому ви ховались від мене?
— Якби ви й знали, що я тут, то це все одно анітрохи не допомогло б нам, а може, навіть, і скінчилося б моїм викриттям. Ви хотіли б щось розповісти мені чи надумали, з власної доброти, влаштувати мені тут якийсь затишок... Але навіщо так по-дурному ризикувати? Я взяв із собою Картрайта — пам’ятаєте хлопчика з розсильної контори? — і він задовольняє всі мої скромні потреби. Шматок хліба, чистий комірець — чого ще людині треба? До того ж, це зайва пара очей і пара дуже швидких ніг, а те й інше разом для мене просто не має ціни.
— То всі свої звіти я писав марно! — Мій голос затремтів, коли я згадав, скільки праці й зусиль вкладав у них.
Холмс дістав із кишені жмуток паперів.
— Ось ваші звіти, любий мій друже, і, маю вам сказати, якнайстаранніше вивчені. Я так добре все влаштував, що вони потрапляли до мене з запізненням лише на один день. Хочу щиро привітати вас: наполегливість і розум, що їх ви проявили в такій надзвичайно заплутаній справі, гідні найвищої похвали.
Я ще й досі не міг змиритися з тим, що мене так спритно ошукали, але лагідні Холмсові слова розвіяли мій прикрий настрій. До того ж у душі я відчував, що він має рацію, і мені справді краще було не знати, що він переховується на болотах.
— Отак буде ліпше, — мовив він, поглянувши на моє проясніле обличчя. — А тепер розкажіть мені про ваші відвідини місіс Лори Лайонс, — мені легко було здогадатися, до кого ви поїхали, бо я вже знаю, що то єдина особа в Кумбі-Тресі, яка може стати нам у пригоді. Правду кажучи, якби ви не побували там сьогодні, то я, напевно, вирушив би до неї завтра сам.
Болото тим часом огорнули сутінки. Повіяло прохолодою, і ми перейшли до теплої хатки. Там, сидячи з Холмсом потемки, я розповів йому про свою розмову з леді. Він так нею зацікавився, що довелося дещо повторювати двічі, поки я задовольнив його.
— Це надзвичайно важливо, — сказав він, коли я скінчив. — У цій складній історії була прогалина, яку я досі не міг заповнити. Ви, певно, знаєте про міцну дружбу між цією леді і Степлтоном?
— Ні, про це я нічого не знав.
— Це безперечний факт. Вони зустрічаються, листуються — між ними панує цілковита згода. Це дає нам у руки сильну зброю. Якби її використати проти його дружини...
— Його дружини?
— Тепер, щоб віддячити за все, що ви розповіли мені, я відкрию вам одну таємницю. Жінка, яку Степлтон видає за сестру, насправді його дружина.
— Боже милий, Холмсе! Ви певні в тому, що сказали? Як же він дозволив, щоб сер Генрі закохався в неї?
— Кохання сера Генрі може завдати шкоди лише йому самому. Як ви самі помітили, Степлтон усіляко противиться баронетовим залицянням. Повторюю, ця леді — його дружина, а не сестра.
— Але чому така плутанина?
— Бо він зрозумів, що вона краще придасться йому в ролі вільної жінки.
Усі мої передчуття, всі непевні підозри раптом випливли на поверхню й зімкнулися навколо натураліста. У цій байдужій, блідій людині в брилі і з сачком справді було щось моторошне — витримка й безмежне терпіння, поєднані з хитрістю, усмішка на обличчі і злоба в серці...
— Отже, він і є наш ворог — той, що стежив за нами в Лондоні?
— Саме так я розгадав цю загадку.
— А попередження? Його надіслала вона?
— Так.
Із туману, в якому я так довго блукав, тепер проглядали ледь видимі обриси якогось страшного злочину.
— Невже це правда, Холмсе? Звідки ви знаєте, що ця жінка його дружина?
— Коли ви вперше з ним зустрілися, він так захопився, що розповів вам уривок зі свого справжнього життєпису, і я певен, що він шкодує за цим і досі. Він колись учителював на півночі Англії. А відшукати вчителя — немає нічого простішого. Для того існують шкільні агентства, які можуть надати вам відомості про кожну людину цієї професії. Розпитавшись там, я дізнався, що в одній школі справді сталися неприємні події й директор — прізвище його тоді було інше — зник разом з дружиною. їхні прикмети збігались цілком. А коли я довідався, що зниклий директор кохався в ентомології, розслід був закінчений.
Туман круг мене почав розвіюватись, проте багато що й досі залишалося в тіні.
— Якщо ця жінка насправді його дружина, то до чого тут місіс Лайонс? — спитав я.
— Це одна з деталей, на які ви самі пролили світло. Ваша бесіда з нею дуже прояснила ситуацію. Я, наприклад, не знав, що вона хоче розлучитися з чоловіком. Якщо так, то вона сподівається взяти шлюб із Степлтоном, — адже їй невідомо, що він одружений.
— А якщо вона знатиме всю правду?
— Тоді ця леді може стати нам у великій пригоді. Наш найперший обов’язок — разом поїхати до неї завтра. А тепер, Ватсоне, чи не здається вам, що ви надто вже забалакалися зі мною? Ваше місце зараз у Баскервіль-Холлі.
Останній червоний вогник на заході зник, і болота облягла ніч. У темно-бузковому небі замерехтіли перші зірки.
— Ще одне запитання, Холмсе, — мовив я, підводячись. — Нам із вами нема чого таїтися. Що це все означає? До чого воно призведе?
— До вбивства, Ватсоне... — притишено відповів Холмс. — До холодного, продуманого вбивства. Не питайте мене про подробиці. Я плету тенета довкола Степлтона, поки він плете їх довкола сера Генрі, — і тепер завдяки вашій допомозі він уже в моїх руках. Нам загрожує лише одна небезпека. Він може вдарити першим. Ще день, щонайбільше два, і в мене все буде готове, а тим часом бережіть сера Генрі, як мати хвору дитину. Те, що ви сьогодні прийшли сюди, дуже добре, і все-таки я волів би, щоб ви не залишали його самого. Тихше!
Розпачливий крик, сповнений жаху та муки, розітнув тишу боліт. Від того крику моя кров захолола в жилах.
— О Боже! — вигукнув я. — Що це? Що це таке?
Холмс підхопився, і я побачив його темну дужу постать на вході до хатки; витягти шию, він пильно вглядавсь у темряву.
— Тихше! — прошепотів він. — Тихше!
Пронизливий крик, що так вразив нас, долинув з глибини темних боліт. І раптом він пролунав ближче, ще виразніше.