Ці останні слова вихопились у нього мимоволі, немовби він уже не міг стримати себе й раптово зірвався. Ми з Холмсом перезирнулись, а Холл Пайкрофт ступив до столу.
— Містере Пінере, адже ви забули, що я приїхав до вас по вказівки, — сказав він.
— Так-так, містере Пайкрофте, — відповів той байдуже. — Зачекайте-но з хвилину, і друзі ваші теж хай почекають з вами. Я буду до ваших послуг десь хвилини через три, якщо дозволите мені. — Він підвівся, чемно вклонивсь і вийшов до сусідньої кімнати, зачинивши за собою двері.
— Як це розуміти? — прошепотів Холмс. — Він не вислизне звідси?
— Це виключається, — відповів Пайкрофт.
— Чому?
— Ці двері ведуть тільки до другої кімнати.
— Іншого виходу з неї немає?
— Ні.
— Чи є там якісь меблі?
— Ні, вчора там було порожньо.
— То навіщо, до біса, він пішов туди? Чогось я тут не доберу. Враження таке, що цей Пінер з’їхав з глузду. Що могло його так перелякати?
— Він вирішив, що ми з поліції, — припустив я.
— Напевно! — вигукнув Пайкрофт.
Холмс хитнув головою.
— Ні, він не зараз перелякався. Він був блідий уже тоді, коли ми увійшли до кімнати, — мовив він. — Хіба що...
Слова його перервав різкий стукіт із сусідньої кімнати.
— Якого дідька він стукає у власні двері? — скрикнув клерк.
Стукіт ставав дедалі гучнішим. Ми очікувально обернулися до
дверей. Позирнувши на Холмса, я побачив, що обличчя його стало зосередженішим і він схвильовано подався вперед. Раптом з кімнати долинуло якесь булькотіння й щось заторохтіло по дерев’яній перегородці. Холмс шалено стрибнув через усю кімнату й штовхнув двері. їх було замкнено зсередини. Слідом за ним ми й собі кинулися до дверей і всі разом налягли на них. Зірвалася одна завіса, потім друга, й двері з тріскотом упали на підлогу. Ми вбігли до кімнати. Вона була порожня.
Проте ми розгубилися лише на мить. У найближчому до дверей кутку кімнати видніли ще одні двері. Холмс підскочив до них і рвучко відчинив. На підлозі лежали піджак та жилетка, а на гаку біля дверей на власних шлейках, зашморгнутих навколо шиї, висів директор Франко-Мідлендської компанії залізних виробів. Коліна його підігнулися, голова безвільно звисла на груди, а п’яти, доторкуючись до дверей, видавали той самий стукіт, що перервав нашу розмову. За мить я обхопив його стан і трохи вище підняв усе тіло, а Холмс із Пайкрофтом тим часом розв’язали гумовий зашморг, що глибоко в’ївся в синювату шию. Ми перенесли Пінера до іншої кімнати. Він лежав з олив’яно-сірим обличчям, ледве ворушачи синіми губами з кожним подихом, — жалюгідний уламок людини, яку ми бачили кілька хвилин тому.
— Що з ним, Ватсоне? — спитав Холмс.
Я нахилився над тілом й оглянув його. Серце ледве билося, але дихання поволі глибшало, повіки легко тремтіли, відслонюючи тонкі смужки білків очей.
— Трохи на той світ не потрапив, — сказав я, — але, здається, живий. Відчиніть-но вікно і подайте карафку з водою.
Я розстебнув комір Пінерової сорочки, обтер холодною водою обличчя і заходився розтирати його руки, поки він нарешті дихнув на повні груди.
— Решта — лише справа часу, — зауважив я, відійшовши від нього.
Холмс стояв біля стола, засунувши руки в кишені штанів і
низько схиливши голову.
— Гадаю, час викликати поліцію, — мовив він. — Коли вони приїдуть, я охоче повідомлю їх про все, що тут сталося.
— І все-таки це незбагненне для мене! — вигукнув Пайкрофт, почухавши потилицю. — Навіщо я здався їм тут, навіщо?..
— О! Все надзвичайно просто, — усміхнувся Холмс, — крім отієї спроби самогубства.
— А все інше вам зрозуміло?
— Думаю, що так. А ви що скажете, Ватсоне?
Я знизав плечима:
— Правду кажучи, я нічого не розумію.
— Але ж, якщо простежити всі події з самого початку, то висновок може бути лише один.
— Який?
— Усе це зводиться до двох речей. Перша — Пайкрофтова заява з проханням прийняти його на службу до цієї химерної компанії. Хіба ви не бачите, навіщо вона була потрібна?
— Побоююся, що ні.
— Але ж навіщось вона знадобилася їм? Могло б вистачити згоди на словах. Хіба ж незрозуміло, друже мій, що їм украй потрібен був зразок вашого почерку, а інакше дістати його вони не могли?
— Але навіщо?
— Справді, навіщо? Знайшовши відповідь на це запитання, ми розв’яжемо нашу загадку. Навіщо? Причина тут може бути тільки одна. Хтось хотів підробити ваш почерк, скориставшися цим зразком, — це перше. А тепер перейдемо до другого й побачимо, що воно доповнює перше. Це — ваша обіцянка Пінерові не надсилати до Мовсона листа з відмовою, а звідси виходить, що управитель того банку й досі певен, що в понеділок уранці до нього на службу з’явився не хто інший, як містер Холл Пайкрофт.
— Боже мій! — вигукнув клієнт. — Яким сліпаком я був!
— А тепер ви зрозумієте все, що стосується почерку. Уявіть собі, що хтось прийшов під вашим ім’ям на ваше місце служби, але почерк у нього зовсім інший, ніж той, яким написано ваше прохання, — тож він програє, ще й не розпочавши гри. Але якщо шахрай навчився підробляти вашу руку, то цим він себе цілком убезпечив, — адже, як я зрозумів, у банку вас ніхто ще ніколи не бачив.
— Ніхто! — простогнав Пайкрофт.
— Чудово. Звичайно, для них важливо, щоб ви раптом не передумали або не дізналися від кого-небудь, що в Мовсоновому закладі працює ваш двійник. Тому вам дали великий аванс і вирядили до Бірмінгема, доручивши таку роботу, яка затримала б вас подалі від Лондона, поки вони скінчать свою гру. Все, як бачите, дуже просто.
— Але нащо цей чоловік удавав із себе свого брата?
— Це теж само собою зрозуміло. їх, напевно, всього двоє. Один мав підмінити вас на службі, а другий вдав із себе наймача: запрошувати до своєї компанії третього, на роль директора фірми, їм не хотілося. Тоді другий змінив, наскільки міг, свої зовнішні риси й удав із себе свого брата, щоб схожість із першого погляду не викликала підозри. Якби ви не побачили в його роті золотий зуб, вам і на думку не спало б сумніватися.
Холл Пайкрофт замахав кулаками в повітрі.
— Господи! — скрикнув він. — А що ж робив той другий Холл Пайкрофт у Мовсона, поки мене тут дурили?! Що нам робити, містере Холмсе? Скажіть мені!
— Негайно телеграфуйте до Мовсона.
— Але в суботу банк зачиняється о дванадцятій.
— Дарма. Там має бути сторож чи швейцар.
— Так, вони наймають охоронця. Я чув якось про це в Сіті, адже в їхньому банку зберігаються великі цінності.
— Чудово, зараз ми надішлемо йому телеграму й дізнаємося, чи все там гаразд і чи працює в них клерк із вашим прізвищем. Ясно, отже, все, крім того, навіщо один із цих шахраїв, тільки-но побачивши нас, побіг до сусідньої кімнати й повісився.
— Газета! — прохрипів голос позаду нас.
Чоловік сидів на підлозі, блідий і страшний, в очах його з’явилися проблиски свідомості, руки нервово розтирали широку червону смугу, що зосталася на шиї від зашморгу.
— Газета! Звичайно! — збуджено вигукнув Холмс. — Який же я бовдур! Хотів усе пов’язати з нашими відвідинами, а про газету й не подумав! Уся заковика в ній, нема ніякого сумніву!
Він розгорнув газету на столі, й переможний вигук вихопився з його вуст.
— Подивіться-но, Ватсоне! — вигукнув він. — Це лондонський «Івнінґ Стандард». Ось те, що нам треба. А заголовки які! «Злочин у Сіті. Вбивство у банку Мовсона й Вільямса. Зухвала спроба пограбування. Злочинця спіймано!» Читайте вголос, Ватсоне, бо я аж палаю бажанням почути все!
Судячи з того, що ця стаття займала чи не найпомітніше місце в газеті, подія ця була найголовнішою подією дня. Описано її було так:
«Найзухвалішу спробу пограбування, що скінчилася загибеллю однієї людини й арештом злочинця, скоєно сьогодні в Сіті. Кілька днів тому маловідомий банк «Мовсон і Вільямс» одержав на зберігання цінні папери, вартість яких перевищувала мільйон фунтів стерлінгів. Управитель банку, що усвідомлював усю покладену на нього відповідальність, призначив у будинку цілодобове чергування озброєного охоронця й заховав папери у сейфи найновішого зразка. Але минулого тижня до фірми прийняли нового клерка на ім’я Холл Пайкрофт. Ця особа виявилася не ким іншим, як Бедінґтоном, відомим грабіжником та злодієм, що разом зі своїм братом щойно вийшов із тюрми, де відсидів п’ять років. Якимось чином, — яким саме, поки незрозуміло, — йому вдалося, прибравши чуже ім’я, влаштуватися на службу до банку, де він за кілька днів скопіював потрібні йому ключі, а також вивчив розташування всіх сховищ та сейфів.
Зазвичай клерки в Мовсона в суботу закінчують працю в банку рівно опівдні. Тож сержант поліції Тьюсон, що чергував у Сіті, був дещо здивований, побачивши джентльмена з саквояжем у руці, що виходив з банку двадцять хвилин на другу. Запідозривши щось недобре, він кинувся за ним і після відчайдушного спротиву заарештував його за допомогою констебля Поллока. Одразу стало зрозуміло, що відбулося зухвале й велике пограбування. У саквояжі лежали американські залізничні акції, акції на володіння шахтами та цінні папери інших компаній, вартість яких разом становила близько ста тисяч фунтів. Під час огляду приміщення знайдено тіло бідолашного охоронця, сховане в найбільшому з сейфів, де воно пролежало б до понеділка, якби не кмітливість сержанта Тьюсона. Череп небіжчика пробито ззаду кочергою. Немає сумніву, що Бедінґтон повернувся до контори, вдавиш, ніби щось там забув; убивши охоронця й швидко очистивши великий сейф, він спробував утекти зі своєю здобиччю. Його брат, що звичайно діяв разом з ним, цього разу, як стало відомо, участі в пограбуванні не брав, але поліція вживає рішучих заходів, щоб виявити його місце перебування».
— Що ж, ми можемо позбавити поліцію зайвого клопоту, — мовив Холмс, поглянувши на знічену постать біля вікна. — Людська натура — дивовижна річ, Ватсоне. Як бачите, цей чоловік так любить свого брата, вбивцю й негідника, що ладен був накласти на себе руки, дізнавшись, що тому загрожує шибениця. Але хай би як там було, ми з доктором залишимось тут на варті, містере Пайкрофте, а ви тим часом, будь ласка, повідомте поліцію.
«Ґлорія Скотт»
— У мене тут є деякі папери, — сказав мій друг Шерлок Холмс, коли ми одного зимового вечора сиділи біля каміна, — які, гадаю, вам варто було б переглянути, Ватсоне. Це документи найдивовижнішої справи — пригоди з «Ґлорією Скотт», а це — записка, прочитавши яку, мировий суддя Тревор помер зі страху.
Він дістав з шухляди маленьку потемнілу скриньку, вийняв звідти й подав мені коротку записку, надряпану на клаптику сірого паперу.
«З дичиною справу, гадаємо ми, закінчено, — йшлося в тій цидулі. — Головний лісничий Хадсон, здається нам, усе про мухобійки розповів. Фазанячих курочок стережіться».
Коли я відірвався від читання цієї загадкової цидули, то побачив, що Холмс усміхається, придивляючись до виразу мого обличчя.
— Ви, бачу, трохи спантеличені, — мовив він.
— Я не розумію, як така записка може викликати в когось страх. Мені вона здається скоріш Гротескною.
— Цілком можливо. І все ж факт є факт: міцний чоловік у літах, прочитавши її, похилився, наче від пістолетного пострілу.
— Ви зацікавили мене, — зауважив я. — Але чому ви вважаєте, що я повинен переглянути цю справу?
— Бо то перша моя справа.
Я не раз намагався зрозуміти, чим керувався мій друг, беручись до розкриття злочинів, але він ніколи не мав бажання про це розмовляти. Зараз, однак, він сів у крісло й порозкладав документи на колінах. Потім запалив люльку і якусь хвилину перегортав папери.
— Ви не чули від мене про Віктора Тревора? — спитав він. — Це був мій друг у ту пору, коли я навчавсь у коледжі. Я ніколи не був компанійським хлопцем, Ватсоне; я завжди волів сидіти самотою в кімнаті і вдосконалювати свої дедуктивні методи, тож не дуже приятелював з однолітками. Крім фехтування й боксу, інших видів спорту я не полюбляв — одне слово, займався зовсім не тим, чим займалися решта хлопців, тож спільного з ними в мене нічого не було. Тревор став єдиним моїм приятелем, та й то через пригоду з його бультер’єром, що одного ранку вчепився мені в ногу, коли я йшов до церкви.
То був прозаїчний, але ефективний початок дружби. Я пролежав у ліжку десять днів, і Тревор щодня приходив провідати мене. Спочатку наші розмови тривали не більш як хвилину, потім він став затримуватися довше, а під кінець семестру ми були вже близькими друзями. Це був щирий і жвавий хлопець, сповнений бадьорості, анітрохи не схожий на мене; але все-таки між нами було чимало спільного, й коли я дізнався, що в нього так само немає друзів, це поєднало нас іще міцніше. Нарешті він запросив мене в гості до свого батька в Доніторп, що в Норфолку, і я скористався його гостинністю аж на цілий довгий місяць канікул.
Старий Тревор, мировий суддя, був людиною заможною, шанованою і мав у Доніторпі садибу. Доніторп — це невеличке село на північ від Ленґмера, що біля Бродса. Цегляний будинок, великий, старомодний, стояв на дубових палях, і до нього вела чудова липова алея. Там можна було досхочу постріляти качок, із задоволенням порибалити, посидіти в невеличкій, але затишній бібліотеці, — як я зрозумів, її купили в колишнього власника садиби; до того ж, Тревори мали непоганого кухаря, тож хіба що най— вередливіша людина не змогла б там приємно провести місяць.
Старий Тревор був удівець, а мій друг — єдиний його син. Я чув, що в нього була й дочка, але вона померла від дифтерії, коли їздила до Бірмінгема. Старий Тревор надзвичайно зацікавив мене. Чоловік він був не дуже освічений, зате неабиякий силач і розумник. Книг він майже не читав, зате багато мандрував, чимало побачив і все це запам’ятовував. Кремезний, огрядний, із кучмою сивого волосся, засмаглим обвітреним лицем та блакитними очима, в окрузі він мав славу людини доброї й щедрої; його знали як справедливого, поблажливого суддю.
Якось увечері, невдовзі після мого приїзду, ми сиділи за чаркою портвейну, і тут молодий Тревор почав розмову про мою спостережливість та мої дедуктивні методи; тоді я ще не уявляв собі ролі, яку вони відіграватимуть у моєму житті. Старий, напевно, гадав, що його син надто переоцінює в своїй розповіді мої здобутки.
«Спробуйте-но на мені, містере Холмсе, — мовив він, ласкаво всміхаючись, — я найкраще підійду для ваших висновків».
«На жаль, їх буде не так багато, — відповів я. — Можу лише припустити, що останні дванадцять місяців ви когось боялися».
Усмішка завмерла на його вустах, і він здивовано втупився в мене.
«Так, це правда, — мовив він. — Ти знаєш, Вікторе, — звернувся він до сина, — коли ми розігнали оту банду браконьєрів, вони заприсяглися, що заріжуть нас, і справді напали на сера Едварда Голлі. З того часу я завжди насторожі, хоч я й уявлення не маю, як ви про це дізналися».
«У вас дуже гарний ціпок, — відповів я. — За написом я визначив, що ви володієте ним не більш, як рік. Але вам довелося просвердлити кілька отворів у набалдашнику й позаливати туди свинець, щоб обернути ціпок на грізну зброю. Гадаю, що якби ви нічого не боялися, вам не було б чого вдаватися до такого заходу».
«Щось іще?» — спитав він, усміхаючись.
«Замолоду ви частенько билися».
«Теж правда. Як ви про це довідались? Невже тому, що ніс у мене трохи скривлений?»
«Ні, — сказав я. — Уся справа у ваших вухах. Вони у вас притиснуті до голови й товсті, як у боксерів».
«Може, ще щось?»
«Ви багато працювали лопатою, що видно з ваших мозолів».
«Так, я надбав усі свої гроші в золотих копальнях».
«Ви бували в Новій Зеландії».
«Теж правда».
«Не раз відвідували Японію».
«Саме так».
«Ви були близькі з людиною, ініціали якої — «Д.А.», а потім намагалися її забути».
Містер Тревор поволі підвівся, дико вирячив на мене свої великі блакитні очі й раптом знепритомнів, упавши обличчям просто на скатертину з розсипаними горіховими шкаралупками.
Уявіть собі, Ватсоне, як це приголомшило його сина і мене. Проте ненадовго: ми розстебнули Треворові комір і покропили його обличчя водою, — він зітхнув зо два рази й сів.
«О, друзі, — мовив він, силувано всміхаючись, — сподіваюсь, я вас не перелякав? Глянути на мене, то я чоловік дужий, але серце в мене слабке й часом підводить. Я не знаю, як вам це вдається, містере Холмсе, але як на мене, всі детективи поряд із вами — просто хлопчаки. Це ваше покликання, сер! Можете повірити на слово людині, яка дещо бачила в світі».
Ця порада з завищеною оцінкою моїх здібностей навела мене, Ватсоне, на думку про те, що логічне мислення може стати моїм ремеслом, тоді як раніше було звичайнісіньким захопленням. Але в ту мить я не міг думати ні про що інше, крім як про господаря, що раптово зомлів.