Це сталося 1855 року, коли в розпалі була Кримська війна і старі кораблі для перевезення засланців найчастіше використовувались як транспорти в Чорному морі. Ось чому уряд змушений був перевозити в’язнів на невеликих, незручних суденцях. «Ґлорія Скотт» возила з Китаю чай: то було старомодне, неповоротке судно, яке легко переганяли нові кліпери. На цьому п’ятисоттонному судні, крім тридцяти восьми в’язнів, були двадцять шість членів команди, вісімнадцять вояків, капітан з трьома помічниками, лікар, священик та четверо вартових. Одне слово, коли ми вийшли з Фалмута, на судні було близько сотні душ.
Перегородки між камерами в’язнів були не дубові, як звичайно на таких кораблях, а тонкі й нетривкі. Ще тоді, коли нас привели на набережну, один чоловік привернув до себе мою увагу, — тепер він був поряд зі мною. То був молодик із чистим, безвусим обличчям, довгим тонким носом і масивними щелепами. Поводився він дуже незалежно, ходу мав поважну й завдяки своєму велетенському зростові височів над усіма. Я не знаю, чи діставав хто-небудь йому до плеча, і певен, що він сягав не менш ніж шести з половиною футів заввишки. Дивно було бачити серед стількох понурих і зморених облич одне, сповнене бадьорості й рішучості. Для мене це був немов маяк під час шторму. Я зрадів, побачивши, що він — мій сусід, і зрадів ще більше, коли глупої ночі почув біля свого вуха чийсь шепіт, а потім побачив, що він умудрився просвердлити дірку в дошці, яка розділяла нас.
«Гей, приятелю!— сказав він. — Як тебе звуть і за віщо ти тут?»
Я відповів йому і в свою чергу спитав, з ким розмовляю.
«Я Джек Прендерґаст, — мовив він. — Заприсягаюся Богом, що ти чув це ім’я ще до того, як опинився тут зі мною!»
Я згадав розмови про його справу, — вони сколихнули всю країну незадовго до мого арешту. Це був чоловік із пристойної родини, неабияких здібностей, але й непереборних лихих звичок; завдяки ошуканству він зумів витягти з найбільших лондонських крамарів чималеньку суму грошей.
«Ага! То ти чув про мою справу!» — гордовито сказав він.
«Так, я дуже добре її пам’ятаю».
«Тоді, може, пам’ятаєш і одну цікаву деталь?»
«Що ви маєте на увазі?»
«У мене було десь із чверть мільйона, чи не так?»
«Принаймні так говорили».
«Але грошей тих так і не знайшли, еге ж?»
«Ні».
«То як ти гадаєш, де вони?» — спитав він.
«І гадки не маю», — відповів я.
«У мене в руках! — вигукнув він. — Богом присягаюся! У мене більше фунтів, ніжу тебе волосся на голові. А коли ти маєш гроші, синку, й знаєш, як ними треба орудувати, то можеш робити, що схочеш. Чи не думаєш ти, що людину, яка здатна робити, що схоче, залякали так, що вона згодиться просиджувати штани в цьому смердючому трюмі, у цій старій запліснявілій труні на китайському чайному суденці? Ні, сер, така людина найперше потурбується про себе й приятелів. Можеш їй довіритися! Тримайся цієї людини та ще Біблію поцілуй за те, що тебе взяли на буксир».
Спершу я нічого не розумів, але невдовзі він влаштував мені іспит, змусив заприсягтись і розповів, що на судні готується змова щодо підкупу команди. Дюжина в’язнів прилучилася до неї ще до того, як ми опинилися в морі; Прендерґаст був ватажком, а гроші його слугували для них рушійною силою.
«У мене є товариш, — сказав він, — винятково чесна людина, й це чистісінька правда. Гроші зараз у нього, а де він сам, як ти гадаєш? Він священик на цьому кораблі — священик, еге ж! Він з’явився сюди в чорному вбранні, з фальшивими паперами й з такими грошима в гаманці, за які тут можна купити все, що хочеш. Команда йому тіло й душу віддала б. Він купив їх усіх разом за готові гроші, тільки-но вони найнялися. А ще він підкупив усіх вартових та Мерсера, другого помічника. Він і самого капітана підкупить, якщо треба буде».
«Що ж тоді нам робити?» — спитав я.
«Що робити ? — перепитав він. — Зробити червоне вбрання тих вояків іще червонішим, ніж його пошив кравець».
«Але ж вони озброєні», — заперечив я.
«Ми теж озброїмося, друже. На кожного маминого синка буде по парі пістолів, і якщо ми не зможемо здобути цей кораблик з усією командою, то нам зостанеться хіба що вступити до інституту шляхетних дівчат. Поговори зі своїм сусідом зліва й прикинь, чи можна йому довіряти».
Я зробив це й з’ясував, що інший мій сусід — юнак такого самого становища, як і я, теж винний у розтраті. Прізвище його було Еванс, але потім він, як і я, змінив його; нині це багатий і поважний чоловік, що мешкає на півдні Англії. Він був готовий прилучитися до змови, бо вважав це за єдиний порятунок для нас, і не встигли ми вийти з затоки, як про нашу таємницю дізналися всі в’язні, крім двох. Один із них був недоумкуватий, і ми не мали до нього довіри; другий слабував на жовтяницю й нічим не міг стати нам у пригоді.
Спочатку ніщо не заважало нам заволодіти кораблем. Команда була з самих зарізяк, немовби навмисне підібраних для такої справи. Гаданий священик приходив до камер сповідати нас і приносив чорну торбину, де начебто лежали духовні книжки; він приходив так часто, що третього дня у кожного з нас лежали під койкою напилок, пара пістолів, фунт пороху й двадцять куль. Двоє вартових були Прендерґастовими агентами, а другий помічник — його правицею. Капітан з двома іншими помічниками, двоє вартових, лейтенант Мартін, вісімнадцять вояків та лікар були на супротивному боці. Не збуджуючи в них ані найменшої підозри, ми вирішили без усяких осторог здійснити раптовий напад уночі. Проте стався він набагато скоріш, ніж ми сподівались, і відбулося це так.
Одного вечора, третього місяця подорожі, лікар зійшов у трюм до хворого в’язня і, поклавши руку на койку, намацав там пістолі. Якби він промовчав, справи наші були б кепські, але чоловічок він був нервовий, отож здивовано скрикнув і зблід так, що хворий усе зрозумів і миттю кинувся на нього. Не встиг той здійняти тривогу, як був уже прив’язаний до койки з заткнутим ротом. В’язень відімкнув двері, що вели на палубу, і всі ми ринули туди. Двох вартових застрелили, те саме зробили і з капралом, який вибіг подивитися, що сталося. Біля дверей кают-компанії стояли два вояки, але їхні мушкети були, мабуть, незаряджені, бо вони жодного разу в нас не вистрілили, а поки взялися за багнети, ми самі їх уколошкали. Потім ми підбігли до каюти капітана, але тільки-но відчинили двері, як усередині гримнув постріл; капітан сидів, схиливши закривавлену голову на пришпилену до столу мапу Атлантичного океану, а поряд стояв священик і тримав у руці пістоль, з якого курився димок. Двох помічників капітана схопила команда, і все, здавалося, було скінчено.
Поряд була кают-компанія: ми зібралися там, посідали на канапи й загомоніли всі гуртом, — відчуття свободи, здавалося, сп’янило нас. У кают-компанії стояли шафи, й Вільсон, гаданий священик, дістав звідти дюжину пляшок темного хересу. Ми поодбивали шийки в пляшках, розлили вино в келихи й тільки-но поставили їх на стіл, як несподівано пролунав тріск мушкетних пострілів і кают-компанія так наповнилася димом, що не стало видно й столу. Коли дим розсіявся, нашим очам відкрилася моторошна картина. Вільсон та ще восьмеро лежали на підлозі один на одному, а на столі кров змішалася з хересом, — від згадки про це мені й досі моторошно. Ми були такі перелякані, що не змогли б, напевно, оборонитись, якби не Прендерґаст. Заревівши, мов бугай, він метнувся до дверей з усіма, хто залишився живий. Коли ми вибігли, то побачили на кормі лейтенанта з десятьма вояками. В кают-компанії над столом було піднято люк, і вони стріляли в нас крізь цей отвір. Та перш ніж вони встигли знову зарядити рушниці, ми накинулися на них. Вони трималися до кінця, але нас було більше, й за п’ять хвилин усе скінчилося. Боже мій! Чи була ще коли-небудь така різанина на якомусь іншому кораблі! Прендерґаст, мов розлючений диявол, піднімав вояків, як малих дітей, і кидав їх за борт живими й мертвими. Один сержант, тяжко поранений, довго намагався пливти, поки хтось, змилувавшись, не вистрелив йому в голову. Коли стрілянина скінчилася, з числа наших ворогів зосталися живими лише вартові, помічники капітана й лікар.
Бій одгримів, але спалахнула велика сварка. Багато хто з нас радів здобутій свободі, але не всі хотіли брати гріх на душу. Одна річ — бійка з озброєними вояками, а інша — спокійне вбивство роззброєних. Восьмеро з нас — п’ятеро в’язнів і троє моряків — сказали, що не хочуть убивати. Але Прендерґаста з його спільниками це нітрохи не зворушило. Єдина наша змога врятуватися — це прибрати живих свідків, говорив він. Нас ледве не спіткала доля заарештованих, але врешті він усе-таки дозволив нам узяти човен і забиратися геть. Ми погодилися, бо нас усіх вивертало від самого вигляду крові, і до того ж боялися, що справа може повернути ще на гірше. Кожному з нас дали матроське вбрання, а на всіх — три барила з водою, солониною та сухарями й компас. Прендерґаст кинув нам до човна мапу, сказав, що ми — потерпілі моряки, чий корабель загинув під 15° північної широти та 25° західної довготи, а потім перерубав фалінь і ми вирушили.
Тепер я підходжу до найдивовижнішої частини своєї розповіді, любий мій сину. Під час стрілянини судно стояло носом до вітру: тільки-но ми його залишили, як воно змінило курс і почало поволі відпливати. Повівав легкий вітерець із північного сходу. Наш човен гойдався на хвилях, і ми з Евансом, як найосвіченіші з усіх, сиділи над мапою, намагаючись визначити, де ми зараз і до якого берега краще пристати. Це було не таке вже й просте завдання: за п’ятсот миль на північ пролягали острови Зеленого Мису, а за сімсот миль на схід — берег Африки. Врешті-решт, оскільки повіяв південний вітер, ми обрали Сьєрра-Леоне й попливли в тому напрямку; барк тоді був уже так далеко, що ми ледве бачили його щогли. Несподівано над ним здійнялася густа чорна хмара диму, немовби на обрії виросло якесь чудернацьке дерево. За мить пролунав вибух, схожий на удар грому, а коли дим розвіявся, від «Ґлорії Скотт» не зосталося й сліду. Ми негайно повернули човен і щосили взялися гребти туди, де легенький туман над водою вказував місце катастрофи.
Минуло багато часу, поки ми дісталися того місця, й спершу нам здалося, що рятувати когось уже пізно. Розбитий човен, безліч плетених кошів та уламки, що гойдалися на хвилях, показували, де потонуло судно, але людей не було й знаку, тож ми у відчаї вирішили повернути назад, коли раптом почули крик, що волав порятунку, й побачили вдалині дошку, а на ній людину. То був молодий моряк на ім ‘я Хадсон; коли його втягли до човна, він був такий зморений і попечений, що ми нічого не змогли довідатись від нього аж до ранку.
Уранці він розповів, що коли ми залишили судно, Прендерґаст та його банда взялися карати п’ятьох уцілілих полонених. Двох вартових розстріляли й викинули за борт, так само вчинили і з третім помічником. Прендерґаст власноруч перерізав горлянку нещасному лікареві. Врятувався тільки перший помічник, мужня й хоробра людина. Побачивши, що в’язень із скривавленим ножем підкрадається до нього, він якось умудрився скинути кайдани й побіг на корму. Дюжина в’язнів, озброєних пістолями, кинулася за ним; раптом вони побачили, що він сидить із сірниками в руці біля відкритої бочки з порохом. На кораблі було сто чоловік, і помічник присягався, що тільки-но спробують його зачепити, як усі до одного злетять у повітря. За мить стався вибух; Хадсон гадав, що в бочку з порохом випадково влучила куля когось із в’язнів. Та хоч як там було, насправді і «Ґлорії Скотт», і банді, що захопила її, настав кінець.
Отака, любий мій, коротка історія того страшного злочину, до якого я був причетний. Наступного дня нас підібрав бриг «Ґотспур», що йшов до Австралії; капітана його неважко було переконати в тому, що ми — пасажири затонулого корабля. В адміралтействі транспортне судно «Ґлорія Скотт» вважали пропалим, і справжня його доля так і зосталася невідомою. За кілька днів «Готспур» висадив нас у Сіднеї; там ми з Евансом перемінили прізвища й вирушили до копалень, де серед представників різних національностей легко було заховатися.
Решту розповідати не треба. Ми мандрували, потім розбагатіли, повернулися грошовитими колоністами до Англії й купили на селі маєтки. Понад двадцять років ми жили спокійно й заможно, вірячи, що минуле наше поховане навіки. Тож уяви собі мої почуття, коли в морякові, що прийшов до нас, я впізнав чоловіка, підібраного в морі. Він якимось чином розшукав нас обох і почав залякувати. Тепер ти розумієш, чому я намагався жити з ним у згоді, і зрозумієш хоча б частку того жаху, який ще більше охопив мене після того, як він, погрожуючи мені, подався до іншої своєї жертви».
Нижче було нерозбірливо, тремтячою рукою надряпано: «Бедоз попередив мене шифром, що Хадсон усе розповів. Боже милостивий, помилуй наші душі!»
Така була оповідь, яку я прочитав того вечора молодому Треворові; гадаю, Ватсоне, що обставини її були якнайдраматичніші. Доброго хлопця так вразило це горе, що він виїхав на чайні плантації до Тераю. Там, як я чув, ведеться йому непогано. Що ж до моряка та Бедоза, то про жодного з них відтоді ніхто не чув. Обидва вони зникли невідомо куди. До поліції не надходило ніяких донесень; отже, Бедоз помилився, потерпаючи, що погрозу буде виконано. Хтось начебто краєм ока бачив Хадсона, тож поліція вирішила, що він убив Бедоза й сховався. Мені ж здається, що саме Бедоз, доведений до відчаю, зі страху сам помстився Хадсонові і втік за кордон, забравши з собою великі гроші. Отакі подробиці тієї пригоди, докторе, і якщо вони коли-небудь знадобляться вам для вашої колекції, то я з превеликою радістю передам їх вам.
Обряд родини Масгрейвів
У вдачі мого друга Шерлока Холмса мене часто вражала дивовижна річ: хоча в своїй розумовій праці він був найточнішим і найретельнішим, а одежа його завжди відзначалася не тільки ошатністю, а й вишуканістю, він водночас був страшенно неохайною людиною, що здатна довести до божевілля будь-якого співмешканця. Щиро кажучи, я й сам не був прикладом щодо цього. Безладна робота в Афганістані, яка лише посилила мій природжений потяг до кочового життя, зробила мене більшим недбайлом, ніж личило б лікареві. Але все-таки й ця моя звичка має певні межі, і коли я бачу людину, що зберігає свої сигари у відерці для вугілля, тютюн — у перській пантофлі, а листи, що чекають на відповідь, пришпилює кишеньковим ножиком до дерев’яної полиці каміна, то я, далебі, сам собі починаю здаватися взірцем охайності. Крім того, я завжди вважав, що вправи у стрільбі, безперечно, належать до розваг на свіжому повітрі; отож, коли Холмс, піддавшись своєму дивному настрою, сідав з револьвером і патронташем у крісло й брався прикрашати стіну навпроти патріотичним вензелем королеви Вікторії, виводячи його за допомогою куль, я дуже гостро відчував, що це не поліпшує ані повітря, ані затишку в кімнаті.
Помешкання наше завжди було повне хімікалій чи якихось свідчень про злочини, й вони щоразу опинялись у найнесподіваніших місцях, — наприклад, у маслянці чи в іще недоречнішому місці. Але найбільшою карою для мене були Холмсові папери. Він страшенно не любив знищувати документи, надто якщо вони були пов’язані з колишніми його справами, але розібрати свої папери й дати їм лад йому вистачало мужності лише раз або двічі на рік. Як я вже згадував у цих уривчастих спогадах, припливи шаленої енергії, що допомагали йому в тих бездоганних розслідах, які прославили його ім’я, змінювалися в нього байдужістю, повним занепадом сил, коли він цілісінькі дні лежав на канапі зі своїми книжками та скрипкою, лише зрідка підводячись, щоб підійти до столу. Отак місяць за місяцем паперів накопичувалося дедалі більше і в усіх кутках кімнати громадилися стоси рукописів, які він нізащо не дозволяв палити, й ніхто, крім господаря, не мав права прибирати їх.
Одного зимового вечора, коли ми сиділи вдвох біля вогню, я наважився натякнути йому, що оскільки він уже перестав заносити нотатки до свого записника, йому не гріх було б витратити години зо дві, щоб надати нашій кімнаті трохи затишнішого вигляду. Він не міг не визнати мого прохання справедливим і з доволі похмурим обличчям подався до своєї спальні, звідки незабаром вийшов, тягнучи за собою велику бляшану скриню. Поставивши її посеред кімнати й сівши поруч на стілець, він одкинув віко. Я побачив, що скриня була вже на третину повна паперів, ув’язаних у паки червоною тасьмою.