— Ну, ну, кажіть!
— Є царина, де навіть найпроникливіший і найдосвідченіший детектив стає зовсім безпорадним.
— Тобто це, по-вашому, якісь надприродні сили?
— Я такого не сказав.
— Але, мабуть, подумали?
— Відтоді, як сталася ця трагедія, містере Холмсе, мені розповіли чимало випадків, які важко пов’язати з природним перебігом подій.
— Наприклад?
— Я з’ясував, що дехто з тамтешніх селян ще до трагедії бачив на болоті істоту, яка достеменно відповідає описам баскервільського демона й не схожа на жодну відому науці тварину. Усі вони кажуть, що це страшний, величезний вогненний привид. Я розпитав цих людей: один із них — наш сусід, людина тверезого глузду, інший — коваль і ще один — фермер; усі троє розповіли про страхітливий привид, до дрібниць повторюючи опис отого пса з легенди. Повірте мені, що в усій нашій околиці панує жах і на болото вночі мало хто наважиться вийти.
— І ви, людина науки, вірите в надприродні сили?
— Я сам не знаю, в що вірити.
Холмс знизав плечима.
— Досі я вів свої розсліди в межах людського світу, — мовив він. — Своїми скромними зусиллями я боровся зі злом, але воювати з самим князем тьми — це вже занадто зухвала річ. Проте ви не станете заперечувати, що сліди на доріжці були справжні?
— Собака з легенди теж був справжнім, якщо зумів розірвати людині горлянку, але все-таки в ньому було щось диявольське.
— Я бачу, ви зовсім перекинулися до містиків. Тоді, докторе Мортімере, скажіть мені ось що. Якщо ви пристали на таку точку зору, то навіщо вам питати поради в мене? Ви кажете мені, що розслідувати обставини смерті сера Чарльза марно, і водночас хочете, щоб я до цього взявся.
— Я не просив вас про таке.
— Тоді чим можу стати вам у пригоді?
— Порадьте, що мені робити з сером Генрі Баскервілем, який приїде на вокзал Ватерлоо, — доктор Мортімер позирнув на годинник, — рівно через годину з чвертю.
— Це спадкоємець?
— Так. Після смерті сера Чарльза ми розшукали цього молодого джентльмена й дізналися, що він господарює на власній фермі в Канаді. Судячи з відгуків, це чудовий з будь-якого погляду чоловік. Я зараз говорю не як лікар, а як вірник сера Чарльза.
— Інших спадкоємців, як я зрозумів, немає?
— Ні. Єдиний інший родич, якого нам пощастило знайти, — це Роджер Баскервіль, молодший із двох братів сера Чарльза — найстаршого в родині. Середульший брат, що помер замолоду, був батьком цього Генрі. Молодшого, Роджера, вважали в сім’ї за виродка. Від предків він успадкував їхню лють і був достеменно схожий на портрет того самого Х’юґо. В Англії він не приживсь і втік до Центральної Америки, де й помер 1876 року від жовтої лихоманки. Генрі — останній нащадок роду Баскервілів. Через годину й п’ять хвилин я мушу зустріти його на вокзалі Ватерлоо. Я дістав телеграму, що сьогодні вранці він прибуде до Саутгемптона. То порадьте мені, містере Холмсе, як бути з ним?
— Може, йому краще одразу виїхати до родового маєтку?
— Було б цілком природно, авжеж? Але згадайте, що всіх Баскервілів, які мешкали там, спіткала лиха доля. Я певен, що сер Чарльз, якби він міг переговорити зі мною перед смертю, заборонив би мені привозити останнього нащадка стародавнього роду, що одержує великий спадок, до цього проклятого місця. І водночас не можна заперечувати, що добробут нашої вбогої, похмурої округи цілком залежить від того, чи оселиться він у Холлі. Якщо маєток стоятиме пусткою, всі добрі починання сера Чарльза зійдуть нанівець. Я побоююся, що мої особисті інтереси візьмуть гору наді мною самим, і через те питаю у вас поради.
Холмс надовго замислився.
— Одне слово, — мовив він нарешті, — по-вашому, якась диявольська сила робить Дартмур небезпечним для Баскервілів, так?
— В усякому разі, підстав так думати достатньо.
— Саме так. Але коли ваша думка про надприродні сили правдива, то вони можуть згубити молодого чоловіка в Лондоні так само, як і в Девонширі. Важко уявити собі диявола з таким обмеженим колом влади, як у парафіяльного старости.
— Ви б так не жартували, містере Холмсе, якби зіткнулися з цим самі. То, по-вашому, байдуже, де зараз бути молодому джентльменові — в Девонширі, чи в Лондоні? Він приїде через п’ятдесят хвилин. Що ви мені порадите?
— Я вам пораджу, сер, найняти кеб, узяти свого спанієля, що шкребеться біля дверей, і поїхати до Ватерлоо зустрічати сера Генрі Баскервіля.
— А потім?
— А потім зачекати, поки я обміркую все це як слід, а тим часом нічого йому не казати.
— Скільки вам знадобиться часу?
— Двадцять чотири години. Я буду щиро вдячний вам, докторе Мортімере, якщо завтра о десятій годині ви завітаєте сюди й приведете сера Генрі Баскервіля, — знайомство з ним вельми допоможе мені.
— Гаразд, містере Холмсе. — Доктор Мортімер зробив запис на манжеті і, розгублено озираючись, пішов. Холмс зупинив його на сходах:
— Ще одне запитання, докторе Мортімере. Ви кажете, що того привида бачили на болотах і раніше, перед смертю сера Чарльза Баскервіля?
— Так кажуть люди.
— А після того?
— Не чув.
— Дякую. На все добре.
Холмс повернувся, сів на канапу і всміхнувся з тим спокійним, задоволеним виразом, який завжди означав, що ця справа його зацікавила.
— Ви вже йдете, Ватсоне?
— Так, якщо нічим не зможу вам допомогти.
— Ні, любий мій друже, по допомогу до вас я звертаюся лише тоді, коли треба негайно діяти. Але ця історія справді цікава, а багато подробиць просто унікальні. Коли проходитимете повз крамницю Бредлі, зайдіть туди й попросіть прислати мені фунт найміцнішого тютюну. Дякую. Було б дуже добре, якби ви не поверталися до вечора. А ввечері я радий буду поділитися з вами враженнями від цікавої загадки, що дісталася нам цього ранку.
Я знав, що самотність і спокій були конче потрібні моєму другові в години напруженої праці мозку, коли він зважував кожну дрібничку, будував одне за одним кілька припущень, зіставляв їх і вирішував, які моменти суттєві, а які — ні. Через те я провів цілий день у клубі й не повертався на Бейкер-стріт аж до вечора. Було вже близько дев’ятої, коли я знову з’явився до нашої вітальні.
Відчинивши двері, я злякався, чи не пожежа в нас, — у кімнаті було стільки диму, що крізь нього ледве пробивалося світло лампи. Але страх мій миттю розвіявся, бо мені вдарили в ніс їдучі пахощі найміцнішого дешевого тютюну; вони одразу залоскотали в горлі, і я закашляв. Крізь дим я ледве побачив Холмса в халаті, що вмостивсь у кріслі з чорною глиняною люлькою в роті. Біля нього лежало кілька якихось паперових сувоїв.
— Ви застудилися, Ватсоне? — спитав він.
— Ні, це через отой ваш дим.
— Так, ваша правда, тут трохи накурено.
— Трохи? Та тут дихати нічим!
— Тоді відчиніть вікно! Як я бачу, ви просиділи цілісінький день у клубі?
— Любий мій Холмсе!
— Це правда?
— Звичайно, але як...
Він засміявся, побачивши мій здивований вираз обличчя.
— Ваша простодушність, Ватсоне, справді чудова: якби ви знали, як мені приємно перевіряти на вас свої скромні сили! Джентльмен виходить із дому в дощову, огидну погоду. Увечері він повертається чистісінький, без жодної плями на капелюсі чи черевиках. Отже, він цілісінький день десь просидів. Близьких друзів у нього немає. То де ж він був? Хіба це не помітно одразу?
— Так, справді.
— Світ повен очевидних речей, проте їх ніхто не помічає. А де, на вашу думку, побував я?
— Теж просиділи тут цілий день?
— Ні, я був у Девонширі.
— Подумки?
— Саме так. Моє тіло не покидало цього крісла і встигло, на жаль, випити два великі кавники кави та скурити неймовірну кількість тютюну. Тільки-но ви пішли, як я послав до Стемфорда по мапу Дартмура, і дух мій блукав тамтешніми болотами цілісінький день. Сподіваюся, що тепер я нарешті вивчив ці місця як слід.
— Мапа великого масштабу?
— Дуже великого. — Він розгорнув одну частину мапи й поклав її на коліна. — Ось те місце, яке цікавить нас. Посередині — Баскервіль-Холл.
— Оточений лісом?
— Саме так. Тисову алею тут не позначено, але гадаю, що вона йде з правого боку, вздовж боліт. Оці кілька будівель — село Ґримпен, де мешкає наш друг доктор Мортімер. Аж на п’ять миль навкруги оселі, як бачите, й зі свічкою важко знайти. Ось Лефтер-Холл, про який згадував доктор. Тут, мабуть, стоїть будинок натураліста Степлтона, якщо я добре запам’ятав його прізвище. Тут — дві ферми: «Кам’яний стовп» і «Трясовина». За чотирнадцять миль звідти — Принстаунська каторжна тюрма. А довкола простираються понурі, мертві болота. Ось вам сцена, де розігралася ця трагедія і може ще раз розігратися з нашою допомогою.
— Місцевість досить дика.
— Так, сцену споряджено якнайкраще. Якщо диявол справді доклав сюди рук...
— То ви теж схильні бачити тут щось надприродне?
— А хіба слуги диявола не можуть мати фізичної плоті? Спочатку нам треба відповісти на два питання. Перше: чи саме тут скоєно злочин? Друге: що це за злочин і як його скоєно? Звичайно, якщо доктор Мортімер має рацію і ми зіткнулися тут із силами, що не підкорюються законам природи, то нашому розслідові настане кінець. Але спочатку треба відкинути всі інші гіпотези. Зачиніть вікно, коли ваша ласка. Дивна річ, але, як на мене, тютюновий дим сприяє роботі думки. Я ще не дійшов до того, щоб ховатися під час своїх роздумів у шафу, проте висновок із моєї теорії буде саме таким. Чи склали ви собі якусь думку про цю справу?
— Я цілий день обмірковував її.
— І що ж ви про неї гадаєте?
— Історія ця аж надто заплутана.
— Так, вона справді своєрідна. Особливо окремі деталі. Наприклад, зміна форми слідів. Що ви про це скажете?
— Мортімер казав, ніби той чоловік пройшов частину алеї навшпиньки.
— Він просто повторив слова якогось дурня на слідстві. Навіщо людині ходити алеєю навшпиньки?
— Тоді що ж воно було насправді?
— Він біг, Ватсоне. Тікав, рятуючи своє життя. Так біг, що надірвав собі серце і впав долілиць мертвий.
— Тікав? Від кого?
— У цьому й загадка. Є свідчення, що він збожеволів зі страху, перш ніж кинутись навтікача.
— Чому ви так думаєте?
— Істота, що перелякала його, з’явилася з боку болота. Якщо це справді так, — а це, напевно, так і було, — то бігти не додому, а в зворотному напрямку могла лише людина не при своєму розумі. Циган засвідчив, що сер Чарльз волав допомоги, але біг він туди, де її менш за все можна було сподіватись. І до того ж на кого він чекав того вечора й чому саме в тисовій алеї, а не в себе вдома?
— То ви гадаєте, що він на когось чекав?
— Це був підстаркуватий і хворий чоловік. У тому, що він пішов увечері погуляти, немає нічого дивного, хіба що тоді було вогко й холодно. Навіщо йому було даремно стояти біля хвіртки п’ять чи десять хвилин — пам’ятаєте, доктор Мортімер звернув нашу увагу на струшений попіл із сигари?
— Але ж він гуляв там щовечора.
— Навряд чи він щовечора зупинявся біля хвіртки. Навпаки, є свідчення, що він уникав болота. А того вечора він на когось чекав. І саме напередодні його від’їзду до Лондона. Бачите, Ватсоне, як усе складається? Ланка до ланки! А тепер подайте мені, будь ласка, скрипку й ми поки що облишимо всякі думки про цю справу, сподіваючись, що вранішній візит доктора Мортімера й сера Генрі Баскервіля нам щось прояснить.
4. Сер Генрі Баскервіль
Поснідали ми рано, і Холмс, убраний у халат, став чекати на відвідувачів. Наші клієнти не спізнилися ані на хвилину — тільки-но годинник вибив десяту, як увійшов доктор Мортімер, ведучи за собою молодого баронета. То був невисокий, кремезний, кароокий чоловік років тридцяти, з кошлатими чорними бровами і рішучим обличчям. Брунатний твідовий спортивний костюм і смаглява, обвітрена шкіра свідчили, що він звик до вільного повітря, і водночас спокійна, впевнена постава видавала в ньому справжнього джентльмена.
— Сер Генрі Баскервіль, — відрекомендував його доктор Мортімер.
— Так, — підтвердив той, — і найдивніше тут те, містере Шерлоку Холмсе, що якби мій друг уранці не запропонував піти до вас, я прийшов би з власної волі. Я чув, ніби ви вмієте розгадувати всілякі загадки, а я саме зіткнувся нині з однією з них і ніяк не можу дати їй ради.
— Прошу сідати, сер Генрі. Як я зрозумів, з вами в Лондоні сталося щось незвичайне?
— Нічого такого, містере Холмсе. Хтось, мабуть, пожартував. Сьогодні вранці я одержав цей лист, — якщо його можна назвати листом.
Він поклав на стіл конверт, і всі ми схилились над ним. То був звичайнісінький сірий конверт. Адресу — «Серу Генрі Баскервілю, готель «Нортумберленд» — було написано великими друкованими літерами; на штемпелі стояло «Черинґ-Крос» і дата — учорашній вечір.
— Хто-небудь знав, що ви зупинитеся в готелі «Нортумберленд»? — спитав Холмс, поглянувши на нашого відвідувача.
— Ніхто й гадки такої не мав. Я вирішив зупинитись там лише після того, як зустрів доктора Мортімера.
— Але доктор Мортімер, мабуть, теж зупинився там?
— Ні, я зупинився в друзів, — мовив лікар. — Ніхто не знав, що ми поїдемо саме до цього готелю.
— Так! Хтось, певно, дуже цікавиться вашими переїздами. — Холмс витяг з конверта складений учетверо аркуш паперу. Розгорнувши аркуш, він поклав його на стіл. Посередині на ньому стояло лише одне речення з підклеєних одне до одного друкованих слів:
«Якщо вам дороге життя і у вас здоровий глузд, уникайте боліт».
Слово «боліт» було написано чорнилом.
— То, може, — мовив сер Генрі Баскервіль, — ви розтлумачите мені, містере Холмсе, що це, в біса, означає і хто так цікавиться моїми справами?
— А що скажете на це ви, докторе Мортімере? Цього разу тут нема нічого надприродного, авжеж?
— Так, сер, але цей лист міг послати той, хто переконаний, що у всій цій історії задіяні надприродні сили.
— У якій історії? — гостро спитав сер Генрі. — Невже, джентльмени, ви знаєте про мої справи трохи більше, ніж я сам?
— Сер Генрі, ви дізнаєтеся про все, перш ніж підете звідси, обіцяю вам, — сказав Шерлок Холмс. — А тепер краще візьмімось до цього надзвичайно цікавого документа, який склали й надіслали поштою учора ввечері. У вас є вчорашнє число «Таймса», Ватсоне?
— Отам, у кутку.
— Чи можу я попросити вас... подайте, будь ласка, сторінку з передовою статтею. — Він швидко пробіг очима колонки. — «Про вільну торгівлю» — чудовий допис. Дозвольте-но прочитати мені уривок вголос.
«Якщо хто-небудь намагатиметься переконати вас, що та галузь промисловості, у якій ви маєте власні інтереси, перебуває під захистом протекційних тарифів, уникайте таких людей, бо здоровий глузд має вам підказати, що подібна система врешті-решт підірве наш прибуток і порушить спокійне життя нашого острова, дороге нам усім».
— Що ви про це скажете, Ватсоне? — вигукнув Холмс, задоволено потираючи руки. — Дивовижний задум, чи не так?
Доктор Мортімер глянув на Холмса, як лікар на тяжкохворого пацієнта, а сер Генрі Баскервіль обернув до мене свої здивовані карі очі.
— Я не дуже знаюся на тарифах і на такому іншому, — мовив він, — але мені здається, що ми трохи відхилилися.
— Навпаки, як на мене, ми йдемо гарячими слідами, сер Генрі. Ватсон знає мої методи краще за вас, але побоююсь, що змісту цього уривка не збагнув навіть він.
— Так, я справді не бачу тут ані найменшого зв’язку.
— І все ж, любий мій Ватсоне, тут є такий тісний зв’язок, що одне просто-таки переплітається з іншим. «Якщо», «у», «вас», «уникайте», «здоровий глузд», «і», «вам», «життя», «дороге». Невже ви не бачите, звідки взято ці слова?
— Хай йому біс, ваша правда! Оце розум! — вигукнув сер Генрі.
— Якщо вас і досі бере сумнів, то погляньте на слова «здоровий глузд» — їх вирізано разом.
— Ану-бо... Так, справді!
— Містере Холмсе, я навіть уявити собі такого не міг, — сказав доктор Мортімер, зачудовано дивлячись на мого друга. — Здогадатися, що слова вирізано з газети, — це ще зрозуміло; але назвати цю газету, та ще й допис, з якого їх узято, — це вже занадто для найбагатшої уяви. Як ви про це здогадалися?