— Дякую, я, мабуть, із кимось її сплутав... Ці запитання, Ватсоне, допомогли нам з’ясувати один дуже важливий факт, — тихенько вів далі Холмс, коли ми підіймалися нагору. — Тепер ми знаємо, що люди, які так цікавляться нашим другом, зупинились не в цьому готелі. Це означає, що вони, пильно стежачи за ним, — а ми вже бачили це на власні очі, — роблять усе можливе, щоб він їх не помітив. А це наводить на великі підозри.
— Які підозри?
— Хоча б ті, що... Овва! Любий друже, що сталося?
Піднявшись сходами, ми зіткнулися нагорі з самим сером Генрі Баскервілем. Обличчя його розчервонілося від гніву, а в руці він тримав старий, запилюжений черевик. Сер Генрі був такий розлючений, що ледве стуляв докупи слова; а коли нарешті заговорив до ладу, то одразу перейшов на американську говірку, якої вранці ми од нього не чули.
— За кого вони мене мають у цьому готелі — за дурника?! — скрикнув він. — Годі вже зі мною комедії розігрувати! Хай йому чорт, якщо цей кретин не знайде мій черевик, я влаштую скандал! Я теж люблю жарти, містере Холмсе, але цього разу тутешні жартівники передали куті меду.
— Ви досі шукаєте свій черевик?
— Так, шукаю й шукатиму, доки не знайду.
— Але ж ви, здається, говорили про новий коричневий черевик?
— Так, сер. А тепер те саме сталося зі старим, чорним.
— Що? Невже ви побачили...
— Отож-бо й воно. Я маю лише три пари черевиків — нові коричневі, ці старі чорні й лаковані, що зараз на мені. Минулої ночі пропав один коричневий, а сьогодні поцупили чорний! Ну що, знайшли? Кажіть, і годі лупати на мене очима!
На сходах з’явився схвильований німець-коридорний.
— Ні, сер. Я обпитав увесь готель, і ніхто нічого не знає.
— Послухайте: або ви до вечора знайдете мій черевик, або я піду до управителя й скажу, що негайно забираюся звідси.
— Черевик ваш знайдеться, сер... Обіцяю вам, наберіться лише трохи терпіння.
— Кажу востаннє: я більш не дозволю, щоб мене обкрадали в цьому кублі злодіїв! О, містере Холмсе, вибачте, будь ласка, що турбую вас через такі дрібниці...
— Як на мене, це зовсім не дрібниці.
— Ви надто вже серйозно сприймаєте це.
— А як ви самі можете це пояснити?
— Я й не збираюся щось тут пояснювати. Зі мною ще ніколи не бувало чогось безглуздішого й химернішого.
— Химернішого? Справді... — задумано промовив Холмс.
— А якої ви думки про все це?
— Я ще нічого не розумію. Ця ваша справа, сер Генрі, надто заплутана. Якщо її пов’язати зі смертю вашого дядька, то я певен, що з усіх п’ятисот найсерйозніших справ, що їх доводилось мені розплутувати, ця буде найскладнішою. Але ми тримаємо кілька ниток у руках, і одна з них повинна привести нас до розв’язки. Може, ми змарнуємо час, ухопившись не за ту нитку, але рано чи пізно знайдемо ту, що треба.
За другим сніданком ми чудово побалакали, іноді тільки торкаючись справи, що звела нас разом. Лише тоді, коли ми перейшли до кімнати Баскервіля, Холмс спитав про подальші його наміри.
— Поїду до Баскервіль-Холлу.
— Коли?
— Наприкінці тижня.
— Гадаю, — мовив Холмс, — що це мудре рішення. Не маю жодного сумніву, що в Лондоні за вами стежать, і в такому великому місті, серед мільйонів людей, важко виявити, хто це робить і з якою метою. Якщо наміри їхні лихі, то вам загрожує небезпека, якій ми не в силі запобігти. Чи знаєте ви, докторе Мортімере, що за вами слідкували, коли ви пішли від мене?
Доктор Мортімер злякано підхопився:
— Слідкували?! Хто?!
— Оцього, на жаль, я вам не можу сказати. Чи є серед ваших сусідів або знайомих у Дартмурі чоловік із широкою чорною бородою?
— Ні... хоча стривайте... так, є. Берімор, ключник сера Чарльза, має чорну широку бороду.
— Он як! А де зараз цей Берімор?
— Наглядає за Холлом.
— Треба перевірити, чи справді він там, а не в Лондоні.
— Але як це зробити?
— Дайте-но мені телеграфний бланк. «Чи готові до приїзду сера Генрі?» Отак. Адреса: «Містерові Берімору, Баскервіль-Холл». Де там у вас найближчий телеграф? У Ґримпені? Чудово, надішлімо іншу телеграму поштмейстерові до Ґримпена: «Телеграму містерові Берімору передайте у власні руки. У разі його відсутності поверніть її серу Генрі Баскервілю, готель «Нортум— берленд». Іще до вечора ми знатимемо, чи Берімор на своєму посту в Девонширі, чи ні.
— Гаразд, — мовив Баскервіль. — До речі, докторе Мортімере, що то за особа — той Берімор?
— Він — син покійного управителя. Це вже четверте коліно Беріморів, що мешкає в Холлі. Як мені відомо, він і його дружина — чи не найпорядніші на всю округу люди.
— Але водночас, — сказав Баскервіль, — для мене ясно як Божий день, що поки в Холлі немає господаря, вони розкошують там як хочуть.
— Так, ваша правда.
— Чи дістав щось Берімор від сера Чарльза? — запитав Холмс.
— Вони з дружиною мали одержати по п’ятсот фунтів.
— А чи знали вони про це раніше?
— Так, сер Чарльз не раз говорив про свій заповіт.
— Дивно. Дуже дивно!
— Сподіваюся, — мовив доктор Мортімер, — ви не станете підозрювати всіх, хто одержав щось від сера Чарльза, бо мені він теж заповів тисячу фунтів.
— Он як! А кому ще?
— У заповіті було зазначено багато невеликих сум для окремих осіб і великі кошти на добродійні пожертви. Але вся спадщина відходила до сера Генрі.
— А яку суму складає ця спадщина?
— Сімсот сорок тисяч фунтів.
Холмс здивовано звів брови.
— Я й гадки не мав, що йдеться про такі гроші, — мовив він.
— Сер Чарльз мав славу заможної людини, але ми й уявлення не мали, який він був багатий, поки не переглянули цінних паперів. Загальна сума спадщини наближається до мільйона.
— Боже мій! Заради такої ставки справді варто розпочати ризиковану гру. Ще одне запитання, докторе Мортімере. Уявімо собі, що з нашим молодим другом щось скоїлося... — пробачте за таке неприємне припущення! — хто тоді успадкує маєток?
— Оскільки Роджер Баскервіль, молодший брат сера Чарльза, помер неодруженим, маєток перейде до Десмондів — далеких родичів Баскервілів. Джеймс Десмонд — підстаркуватий священик у Вестморленді.
— Дякую. Це надзвичайно цікаві подробиці. А чи зустрічалися ви з тим Джеймсом Десмондом?
— Так, він одного разу приїздив до сера Чарльза. Дуже порядний і поважний із себе чоловік. Я пам’ятаю, що сер Чарльз хотів заповісти йому певну суму грошей, але той категорично відмовився їх узяти.
— І людина таких скромних запитів може успадкувати всі величезні багатства сера Чарльза?
— Він дістав би тільки маєток, що вважається фамільним. Він одержав би гроші лише в тому разі, якби нинішній їх власник не використав ці кошти по-своєму, бо він, звичайно, може чинити з ними, що забажає.
— А ви вже склали духівницю, сер Генрі?
— Ні, містере Холмсе, не склав. Я не мав на те часу, бо лише вчора довідався, що й до чого. Але я вважаю, що гроші не можна відокремлювати від титулу й маєтку. Такої самої думки був і мій бідолашний дядько. Хіба зуміє хазяїн Баскервіль-Холлу відродити колишню славу свого роду, коли не матиме на це коштів? Ні, будинок, земля і гроші мусять завжди бути разом.
— Так, справді. Отже, сер Генрі, я так само вважаю, що вам треба не вагаючись виїхати до Девонширу. З однією лише умовою: вам нізащо не слід їхати туди самому.
— Доктор Мортімер повернеться туди разом зі мною.
— Але доктор Мортімер зайнятий своєю практикою, та й будинок його стоїть за кілька миль од вашого. За всієї доброї волі він не зможе вам допомогти. Ні, сер Генрі, ви повинні взяти з собою вірну людину, яка увесь час буде з вами.
— Невже ви поїдете зі мною самі, містере Холмсе?
— Коли настане критичний момент, я вирвуся до вас; але ж ви самі розумієте, що моя широка практика і постійні запити, які сиплються зусебіч, не дозволяють мені залишити Лондон на невідомо який час. Зараз, наприклад, одна з найповажніших осіб Англії опинилася в руках шантажиста, й запобігти майбутньому скандалові зумію тільки я. Ні, як бачите, я ніяк не зможу поїхати до Дартмура.
— Кого ж ви тоді порадите замість себе?
Холмс поклав руку мені на плече.
— Якщо за це візьметься мій друг, то ось вам людина, яка буде поруч з вами в найкритичніший момент. Ніхто не може поручитися за нього так, як я.
Ця пропозиція застала мене зненацька, але Баскервіль, не чекаючи на відповідь, схопив мою руку й палко потис її.
— Як це люб’язно з вашого боку, докторе Ватсоне! — мовив він. — Адже ви бачите, в якому я становищі, а з обставинами знайомі незгірш від мене. Якщо ви поїдете до Баскервіль-Холла й поживете там зі мною, я повік цього не забуду.
Перспектива пригод завжди вабила мене, а Холмсові слова й жвавість, із якою баронет відгукнувся на них, дуже мене втішили.
— Поїду з радістю, — сказав я, — й не знаю, чи зможу краще провести цей час десь-інде.
— Ви надсилатимете мені докладні звіти, — сказав Холмс. — У найкритичніший момент, — а він неодмінно настане, — я керуватиму вашими діями. Гадаю, що до суботи ви будете готові?
— Отже, ви згодні, докторе Ватсоне?
— Цілком.
— Тоді в суботу, якщо нічого не станеться, виїдемо о пів на одинадцяту з Падинґтона.
Ми підвелися, щоб попрощатись, і тут Баскервіль раптом переможно скрикнув і витяг з-під шафи в кутку коричневий черевик.
— Мій пропалий черевик! — вигукнув він.
— Хай так само легко минуться й усі інші труднощі! — сказав Шерлок Холмс.
— І все-таки це дуже дивно, — зауважив доктор Мортімер. — Я ще до сніданку обшукав усю кімнату.
— Я теж, — додав Баскервіль. — Обнишпорив кожен дюйм.
— Виходить, що коридорний підкинув його, поки ми снідали.
Покликали німця, але він нічого не зміг пояснити, й усі подальші розпити нічого не з’ясували. Отже, до всіх цих химерних пригод, що так швидко змінювали одна одну, додалася ще одна. Крім трагічної смерті сера Чарльза, перед нами раптом вишикувалася низка незбагненних подій, які відбулися протягом останніх двох днів: лист, складений з друкованих слів, чорнобородий нишпорка в кебі, зникнення спочатку нового коричневого, а потім старого чорного черевика і нарешті — поява коричневого. Дорогою до Бейкер-стріт Холмс увесь час мовчав, і його насуплені брови та напружений вираз обличчя свідчили, що він так само, як і я, намагався звести докупи всі ці дивовижні й, здавалося, зовсім не поєднувані випадки. Цілий день і вечір він замислено сидів у кабінеті, огорнений клубами тютюнового диму.
Перед самим обідом нам принесли дві телеграми. В першій ішлося:
«Щойно повідомили: Берімор у Холлі.
Баскервіль».
У другій:
«Обійшов двадцять три готелі; порізаного аркуша «Таймса», на жаль, не знайшов.
Картрайт».
— Дві мої нитки обірвалися, Ватсоне. Немає нічого цікавішого за справу, в якій усі неначе змовилися проти тебе. Що ж, підемо за іншим слідом.
— У нас іще є візник, який возив отого нишпорку.
— Авжеж. Я зробив запит про його ім’я та адресу в реєстраційній конторі і не здивуюся, якщо зараз от-от надійде відповідь.
Ця відповідь перевершила всі Холмсові сподівання: знизу долинув дзвінок, двері кімнати відчинились і на порозі виріс рослявий чолов’яга. То був не хто інший, як сам візник.
— Мені сказали в конторі, що за цією адресою цікавилися номером 2074, — мовив він. — Я їжджу вже сьомий рік і ще не чув жодної скарги. Тому й надумав сам зайти. Скажіть мені, що я таке накоїв?
— Ви нічого не накоїли, любий мій друже, — відповів Холмс. — Навпаки, я дам вам півсоверен, якщо ви до ладу відповісте на мої запитання.
— Ото деньок випав! — усміхнувся візник. — А що ви хочете почути від мене, сер?
— Насамперед — ваше ім’я та адресу, бо ви, може, будете потрібні мені надалі.
— Джон Клейтон, мешкаю в Боро, Терпі-стріт, 3. Кеб стоїть у Шиплі-Ярді, біля вокзалу Ватерлоо.
Шерлок Холмс усе це занотував.
— А тепер, Клейтоне, розкажіть мені про вашого пасажира, що спостерігав за цим будинком сьогодні о десятій годині ранку, а відтак за двома джентльменами на Риджент-стріт.
Візник здивовано й трохи зніяковіло поглянув на нього.
— Що ж вам розказувати, коли ви й самі, бачу, все знаєте, — мовив він. — Отой джентльмен сказав мені, що він детектив, і звелів не балакати зайвого.
— Любий мій друже, це справа серйозна, і ви можете опинитися в прикрому становищі, коли щось від мене таїтимете. Отже, ваш пасажир сказав, що він детектив?
— Саме так.
— Коли він це сказав?
— Коли висідав.
— А більш нічого він не сказав?
— Назвав своє ім’я.
Холмс переможно позирнув на мене.
— Назвав своє ім’я, справді? Це з його боку було надто необережно. То як же його звуть?
— Його звуть містер Шерлок Холмс, — мовив візник.
Я ще ніколи не бачив у свого друга таким спантеличеним, як після цієї візникової відповіді. Якусь хвилину він приголомшено мовчав. Потім вибухнув щирим сміхом:
— Удар, Ватсоне, влучний удар! Шпага в руці супротивника, не менш спритного за мене самого. Цього разу він добряче мене піддурив. То його звуть Шерлок Холмс, еге ж?
— Так, сер, цей джентльмен так мені сказав.
— Чудово! А тепер розкажіть мені, де ви його взяли й що було далі.
— Він зупинив мене о пів на десяту на Трафальґарській площі. Сказав, що він детектив, і пообіцяв дві Гінеї, якщо я цілий день робитиму, що він накаже, й нічого не питатиму. Звичайно ж, я на це погодився. Спершу ми під’їхали до готелю «Нортумберленд» і зачекали, поки звідти вийшли двоє джентльменів і теж узяли кеб. Ми подалися за ними аж сюди, на вашу вулицю.
— До оцих дверей, — уточнив Холмс.
— Оцього я вже не знаю, питайте краще в мого пасажира. Ми зупинилися посередині кварталу й чекали години з півтори. Потім ті двоє джентльменів пройшли повз нас і ми рушили за ними по Бейкер-стріт, а далі...
— Далі я знаю, — перервав візника Холмс.
— А далі ми виїхали на Риджент-стріт. Там мій джентльмен підняв горішнє віконце й гукнув, щоб я мчав щодуху на вокзал Ватерлоо. Я підстьобнув свою кобильчину, й за десять хвилин ми були на місці. Він дав мені дві гінеї, — не обдурив-таки, — і пішов на вокзал. Лише один раз, як виходив, обернувся й каже: «Вам, мабуть, цікаво буде знати, що ви возили містера Шерлока Холм— са». Отак я й дізнався його ім’я.
— Зрозуміло. І більш ви його не бачили?
— Ні, після того, як він пішов на вокзал, не бачив.
— А тепер опишіть мені цього містера Шерлока Холмса.
Візник почухав потилицю:
— Ну, цього джентльмена не так легко описати. Я дав би йому років із сорок, на зріст він не дуже високий — нижчий за вас на два— три дюйми, сер. Убраний як дженджик, борода чорна, лопатою, обличчя бліде. Більш нічого не пригадаю.
— А колір очей?
— Оцього вже не скажу.
— Більш нічого не запам’ятали?
— Ні, сер, нічого.
— Гаразд, ось вам півсоверен. А другу половину дістанете, коли довідаєтесь про нього щось іще. На добраніч!
— На добраніч, сер, дякую!
Джон Клейтон пішов, хихочучи, а Холмс знизав плечима й обернувся до мене, розчаровано усміхнувшись.
— Третя нитка теж обірвалася. Доведеться все починати спочатку, — мовив він. — От хитра тварюка! Дізнався номер нашого будинку, довідався, що сер Генрі Баскервіль приходив просити в мене поради, побачив мене на Риджент-стріт, зрозумів, що я завважив номер кеба й візьмуся до візника, і вирішив з мене покепкувати. Пам’ятайте, Ватсоне: цього разу ми зіткнулися з гідним супротивником. У Лондоні я дістав шах і мат. Сподіваюся, що в Девонширі вам пощастить більше. І все-таки це мене дуже турбує.
— Що?
— Те, що ви туди їдете. Це кепська справа, Ватсоне, гидка й небезпечна, — і що більш я про неї думаю, то менш вона мені подобається. Так, смійтеся собі, дорогий мій друже, але я обіцяю, що радітиму всім серцем, коли ви повернетесь на Бейкер-стріт живий і здоровий.
6. Баскервіль-Холл
Сер Генрі Баскервіль із доктором Мортімером скінчили свої справи до призначеного дня, і ми вирушили, як і домовилися, до Девонширу. Містер Шерлок Холмс поїхав зі мною на вокзал і дав мені останні вказівки та поради.