7. Степлтони із Мерипіт-Хавса
Краса свіжого ранку стерла з нашої пам’яті гнітюче, понуре враження, яке залишилося в нас обох після першого знайомства з Баскервіль-Холлом. Коли ми з сером Генрі сіли снідати, яскраве сонячне світло вже проникало у вузькі вікна з кольорового скла, вкриваючи підлогу барвистими відблисками. Темні дубові панелі бронзовіли в золотому промінні, й тепер важко було уявити собі, що лише минулого вечора ця кімната сповнювала наші душі таким смутком.
— Будинок тут ні до чого; ми, мабуть, самі винні! — мовив баронет. — Натомилися з дороги, змерзли, отож нам і видалося тут незатишно. А тепер ми відпочили, зігрілися, й довкола все теж повеселіло.
— І все-таки винен тут не лише настрій, — відповів я. — Ви не чули, наприклад, опівночі жіночого ридання?
— Дивно, але крізь дрімоту мені й справді вчувалося щось подібне. Якусь хвилину я вслухався в ніч, але ридань більш не було, тож я вирішив, що це, мабуть, мені приснилося.
— Ні, я дуже виразно чув їх і певен, що то плакала жінка.
— Треба негайно про це дізнатися.
Він подзвонив і спитав у Берімора, що то могло бути. Мені здалося, що бліде обличчя ключника ще більше зблідло, коли він почув запитання господаря.
— В домі лише дві жінки, сер, — відповів він. — Одна — посудниця, що спить у протилежному крилі. Інша — моя дружина, але можу вас запевнити, що вона не плакала.
І все-таки він нам збрехав, бо після сніданку мені випало зустрітися з місіс Берімор у коридорі, при сонячному світлі. То була висока спокійна жінка з грубими рисами обличчя і міцно стуленими губами. Але очі — червоні, з припухлими повіками — виказали її. Виходить, це вона плакала вночі; отже, чоловік мав про те знати. Але він усе-таки наважився сказати неправду, не злякавшись викриття. Навіщо він це зробив? І чому вона так гірко ридала? Чимось похмурим, таємничим віяло від цього блідого, показного, чорнобородого чоловіка. Він першим знайшов тіло сера Чарльза, і обставини цієї загадкової смерті нам були відомі лише з його слів. Невже це його, Берімора, ми бачили в кебі на Риджент-стріт? Борода принаймні в того незнайомця була така сама. Візник говорив про невисокого чоловіка, але це враження цілком могло бути помилковим. Як мені було довідатися правду? Звичайно, насамперед слід було відвідати поштмейстера в Ґримпені й запитати, чи передали Беріморові нашу телеграму у власні руки. В будь-якому разі я мав би про що повідомити Шерлока Холмса.
Сер Генрі після сніданку заходився переглядати папери, тож часу для поїздок у мене було досить. Залюбки пройшовши пішки чотири милі краєм боліт, я дістався врешті маленького, непоказного села, де мені передусім упали в око дві солідніші будівлі — заїзд та будинок доктора Мортімера. Поштмейстер, що водночас був і сільським крамарем, добре запам’ятав нашу телеграму.
— Звичайно, сер, — сказав він, — ми вручили телеграму містерові Берімору, як і було наказано.
— А хто її відносив?
— Мій син. Джеймсе, ти віддав містерові Берімору в Холлі телеграму минулого тижня чи ні?
— Так, віддав, тату.
— У власні руки? — спитав я.
— Ні, не у власні, бо він був десь на горищі; я віддав її дружині містера Берімора, а вона пообіцяла негайно передати йому.
— А самого містера Берімора ти бачив?
— Ні, сер, я ж кажу, що він був на горищі.
— Звідкіля ж ти знаєш, що він був на горищі, коли сам його не бачив?
— Ну, дружина, мабуть, таки знала, де він, — роздратовано втрутився поштмейстер. — Адже телеграму він одержав? А якщо сталася якась помилка, то нехай містер Берімор сам скаржиться.
Розпитувати далі було марно, отож мені стало зрозуміло, що Холмсові хитрощі нічого не дали й ми так і не дізнаємось, чи виїздив Берімор до Лондона. Припустімо, що так; припустімо, що він, — останній, хто бачив сера Чарльза живим, — першим вислідив його спадкоємця, тільки-но той повернувся до Англії. Що ж далі? Чи ним керує хтось інший, чи, може, він особисто має якісь підступні наміри? Навіщо йому переслідувати Баскервілів? Я згадав про дивну пересторогу, складену з газетних вирізок. Невже це зробив він? Чи, може, хтось інший, що намагається йому зашкодити? Єдине правдоподібне пояснення дав мені сер Генрі: мовляв, якщо Баскервілів пощастить відлякати від родового маєтку, то Берімори спокійно й затишно житимуть собі до скону. Але хіба це хоч трохи виправдовує ту тонку інтригу, що невидимими тенетами обплутала молодого баронета? Холмс сам сказав, що серед найхимерніших своїх розслідів він не пригадує іншого такого заплутаного випадку. Повертаючись додому похмурим, безлюдним шляхом, я молив Бога, щоб мій друг звільнився якомога швидше, приїхав сюди й зняв увесь цей тягар мені з пліч.
Несподівано мої думки перервав звук швидкої ходи позаду і голос, що окликнув мене на ім’я. Я обернувся, сподіваючись побачити доктора Мортімера, однак, на мій подив, за мною простував якийсь незнайомець. То був невисокий, худорлявий, чисто поголений чоловік років тридцяти п’яти — сорока з білявим волоссям, пісним обличчям і довгим вузьким підборіддям; на ньому були сірий костюм і бриль, через плече висіла бляшана ботанічна коробка, а в руці він тримав зелений сачок.
— Пробачте мою зухвалість, докторе Ватсоне, — мовив він, наближаючись до мене. — Ми тут люди прості й не звикли до церемоній. Ви, напевно, чули про мене від нашого спільного друга, Мортімера. Я Степлтон з Мерипіт-Хавса.
— Вас легко впізнати завдяки коробці й сачкові, — сказав я, бо добре знав, що містер Степлтон — натураліст. — Але звідки ви мене знаєте?
— Я сидів у Мортімера, і він показав мені вас із вікна приймальні, коли ви саме проходили. Нам з вами по дорозі, тож я вирішив наздогнати вас і познайомитись. Гадаю, сер Генрі не дуже втомився після подорожі?
— Ні, дякую, з ним усе гаразд.
— Ми всі так боялися, що після сумного кінця сера Чарльза новий баронет не захоче тут жити. Важко вимагати від заможної людини, щоб вона живцем поховала себе в цій глухомані, але, гадаю, вам не треба розтлумачувати, як багато це важитиме для всієї округи. Сподіваюся, ця історія не надто перелякала сера Генрі?
— Ні, не думаю.
— Ви чули, звичайно, легенду про пекельного собаку, що переслідує рід Баскервілів?
— Так, чув.
— Страшенно забобонні люди тутешні селяни! Усі вони ладні заприсягтися, що бачили це чудовисько на болотах. — Він говорив, усміхаючись, але я прочитав у його очах, що він надає своїм словам серйознішої ваги. — Ця історія зовсім полонила уяву сера Чарльза, тож я нітрохи не сумніваюся, що саме через неї його спіткав такий трагічний кінець.
— Але як?
— Його нерви були такі напружені, що поява будь-якого собаки могла стати фатальною для його слабого серця. Мені здається, що тієї ночі він справді побачив якогось собаку в тисовій алеї. Я давно боявся, що з ним скоїться нещастя, бо дуже любив старого й знав про його хворобу.
— Звідки ви про неї знали?
— Від свого друга, Мортімера.
— То ви гадаєте, що за сером Чарльзом погнався якийсь собака і він помер зі страху?
— А ви можете інакше пояснити це?
— Ні, я не дійшов ще жодного висновку.
— А містер Шерлок Холмс?
Від цих слів у мене на мить перехопило подих, але незворушне обличчя і твердий погляд мого супутника свідчили про те, що він і гадки не мав захопити мене зненацька.
— Докторе Ватсоне, навіщо нам удавати, ніби ми не знаємо вас? — провадив він. — Чутки про вашого друга-детектива долинули й сюди, тож хіба ви можете славити його, самі залишаючись у тіні? Коли Мортімер сказав мені про вас, він не заперечував, що ви — той самий доктор Ватсон. А якщо вже ви тут, то виходить, що містер Шерлок Холмс зацікавився цією історією, і мені, природно, хотілося б знати, що він про це думає.
— Побоююся, що я не зможу відповісти на ваше запитання.
— Тоді дозвольте спитати, чи вшанує він нас своїми відвідинами?
— Зараз він не може виїхати з Лондона. У нього на руках інші справи.
— Шкода! Він міг би пролити трохи світла на те, що й досі для всіх нас покрито темрявою. Але ви теж ведете розслід, і якщо я можу хоч чимось вам прислужитися, звертайтеся до мене. Досить самого лише натяку, кого ви підозрюєте, як маєте намір чинити далі, і я, можливо, вже зараз допоможу вам якоюсь порадою чи підказкою.
— Можу вас запевнити, що я просто приїхав у гості до свого друга, сера Генрі, і не потребую нічиєї допомоги!
— Чудово! — мовив Степлтон. — Ви маєте слушність: обережність понад усе. Я справді заслужив такої відповіді за своє зухвальство і обіцяю вам більше не зачіпати цієї справи.
Ми дійшли до того місця, де праворуч від дороги відходила заросла травою стежка й вилася серед боліт. Ліворуч був високий, усіяний брилами пагорб, на якому за давніх часів видобували граніт. Крутий схил пагорба, обернений до нас, поріс папороттю та ожиною. Далеко на обрії курилися сірі хмари диму.
— Звідси стежкою недалеко до Мерипіт-Хавса, — сказав Степлтон. — Не пошкодуйте години на дорогу туди, і я матиму приємність відрекомендувати вас своїй сестрі.
Спочатку я подумав, що зараз мені слід було б повернутись до сера Генрі. Але потім згадав оту купу паперів, яка громадилася в нього на столі. Тут я нічим не міг стати йому в пригоді. Тим паче, що Холмс просив мене приглянутися до сусідів, які живуть на болотах. Я прийняв Степлтонове запрошення, й ми вдвох пішли стежкою.
— Чудові місця ці болота, — говорив він, озираючи хвилясті обриси зелених пагорбів, над якими здіймалися химерні гребені гранітних скель. — Вони нам ніколи не набриднуть. А які таємниці вони бережуть! Безмежні, глибокі, загадкові!
— То ви їх добре знаєте?
— Я живу тут лише другий рік. У цих краях мене, напевно, мають за новачка. Ми перебралися сюди невдовзі після приїзду сера Чарльза. Але я із своїми зацікавленнями вже встиг обнишпорити кожен закуток, тож гадаю, що нині мало хто знає ці болота краще за мене.
— Хіба це так важко?
— Дуже важко. Погляньте, наприклад, на оту широку долину з химерними горбами. Чи помітили ви на ній щось незвичайне?
— Цією долиною добре скакати верхи.
— Цілком природно, що ви так думаєте, але ця помилка багатьом коштувала життя. Бачите, скільки на ній ясно-зелених острівців трави?
— Там, напевно, кращий ґрунт?
Степлтон засміявся.
— Це величезна Ґримпенська трясовина, — мовив він. — Один необачний крок — і людини або тварини нема. Я буквально вчора бачив, як туди заблукав якийсь поні. Він, звичайно ж, загинув. Я бачив, як голова його довго стирчала з трясовини, але врешті-решт і її засмоктало. Туди навіть у засуху не варто ходити, а після осінніх дощів — крий Боже потикатися. О, Святий Юрію, ще один нещасний поні!
Серед зеленої осоки крутилося й борсалося щось темне. Потім у траві майнула болісно витягнута шия й понад болотом розлігся страшний крик. Я похолов з жаху, але нерви мого товариша були, мабуть, міцніші.
— Кінець! — мовив він. — Затягла трясовина. Це вже вдруге за останні два дні, а скільки їх іще загинуло! Ходять туди з літа до самісінької осені, поки не потонуть. Недобре місце оця Ґримпенська трясовина.
— Але ви кажете, що пробиралися туди?
— Так, там є одна чи дві стежки, якими спритна людина може пройти. Я відшукав їх.
— Але навіщо вам ходити до такої страшної трясовини?
— Бачите оті пагорби вдалині? Це справжнісінькі острівці серед непролазної драговини, яка поволі оточила їх зусібіч. Там є такі рідкісні рослини, такі метелики — лише зумійте туди потрапити!
— Колись спробую.
Степлтон здивовано поглянув на мене.
— Заради Бога, облиште навіть думати про таке! — сказав він. — Ваша смерть буде на моїй совісті. Назад ви не повернетесь, вірте мені. Я сам ходжу туди лише тому, що запам’ятав багато дрібних прикмет.
— Стривайте! — вигукнув я. — Що це?
Тихе, протяжне, невимовно сумне виття розляглося над болотами. Ним сповнилося все повітря, але сказати, звідки воно долинуло, було неможливо. З невиразного скімління воно помалу обернулось на глухий рев і знову послабшало до сумного, стражденного стогону. Степлтон здивовано глянув на мене.
— Дивні місця ці болота! — сказав він.
— Що це за звуки?
— Селяни кажуть, що це виє собака Баскервілів, коли шукає здобичі. Я вже чув його разів зо два, але не так голосно, як сьогодні.
Похоловши зі страху, я обвів поглядом широчезну долину, вкриту зеленими купинами очерету. Ніщо не порушувало її мовчання, окрім двох круків, що гучно крякали, сидячи на гранітному стовпі позаду нас.
— Але ж ви вчена людина. Хіба личить вам вірити в такі дурниці? — спитав я. — Як ви самі пояснюєте цей дивний звук?
— Трясовина іноді видає химерні звуки. Чи то мул осідає, чи вода підіймається, — хтозна?
— Ні, ні, то був голос живої істоти.
— Що ж, можливо. Ви ніколи не чули, як кричить водяний бугай?
— Ніколи.
— То дуже рідкісний птах, в Англії він майже вимер, але на таких болотах усяке трапляється. Я нітрохи не здивувався б, якби дізнався, що ми почули крик одного з останніх тутешніх бугаїв.
— Я ніколи в житті не чув таких химерних, моторошних звуків.
— Що ж, місця тут справді таємничі. Погляньте на отой пагорб. Що ви про нього скажете?
Увесь схил пагорба був укритий кільцями з сірого каменю; я налічив їх десь із двадцять.
— Що це? Кошари?
— Ні, житла наших пращурів. Первісна людина густо заселяла ці болота, а оскільки після неї тут більше ніхто не жив, то усе це так і зосталося недоторканим. Знято лише дахи. Якщо вам цікаво, можете піти туди й побачити вогнище та ложе.
— Це справжнє містечко. Коли воно було заселене?
— В добу неоліту — точніша дата невідома.
— А що ці люди робили?
— Випасали череди на тих схилах, а коли кам’яна сокира поступилася місцем бронзовому лезу, вчилися видобувати олово. Погляньте на отой рів на пагорбі, що навпроти. Це сліди їхньої праці. Так, докторе Ватсоне, ви знайдете на цих болотах багато цікавого. О, пробачте, будь ласка! Це, напевно, циклопід!
Повз нас пролетів маленький метелик, і Степлтон миттю, напрочуд спритно й швидко, кинувся за ним навздогін. Я з жахом побачив, що метелик полетів просто до трясовини; але мій новий знайомий, ні на мить не зупиняючись, мчав далі, перестрибуючи з купини на купину. Сіре вбрання і різкі, рвучкі рухи робили його самого схожим на величезного метелика. Я стояв і дивився на нього, чудуючись надзвичайній його спритності й потерпаючи, що він от-от схибить і зникне в підступній трясовині. Раптом позаду почулася чиясь хода — озирнувшись, я побачив на стежці жінку. Вона з’явилася з того боку, де курився дим, вказуючи на садибу Мерипіт-Хавс, але раніше я не міг її побачити, бо стежка, якою вона простувала, йшла під ухил.
Я не мав жодного сумніву, що це міс Степлтон, бо інша жінка навряд чи зустрілася б мені серед боліт; до того ж, я пам’ятав, що мені розповідали про неї як про красуню. Жінка ця справді вражала своєю вродою, й до того ж незвичайною. Більшого контрасту між братом і сестрою не можна було собі й уявити: Степлтон був невиразний сіроокий блондин, а вона — брюнетка, якої ніколи не побачиш в Англії, — струнка, поставна, висока. Гордовите, тонке обличчя було таке гарне, що здавалося б неприродним, якби не чітко скроєні вуста й чудові темні, жагучі очі. Дивно було бачити її бездоганну поставу, ошатну сукню на безлюдній стежці серед боліт. Коли я озирнувся, очі її стежили за братом, але вона тут-таки хутко наблизилася до мене. Я зняв капелюх і хотів уже пояснити, чому я тут, та раптом її слова спрямували мої думки в інший бік.
—
— дьте звідси! — мовила вона. — Негайно повертайтеся до Лондона.
У відповідь я зміг лише здивовано вирячитись на неї. Вона блиснула очима й нетерпляче тупнула ногою.
— Навіщо мені повертатися до Лондона? — спитав я.
— Не питайте мене. — Вона говорила тихо й швидко, трохи гаркавлячи. — Заради Бога, послухайтесь моєї поради. їдьте, щоб і сліду вашого не було на цих болотах.