Юрій ІВАНИЧЕНКО
Детективна повість
1. Льоня
— Усе, — випростався Лукін, — шабаш. Можна обідати, Федоровичу?
— Ще ні, — відгукнувся з далекого кутка бригадир Степан Фонарьков. — Зараз мене підкинеш на сто вісімдесят шосту, а сам — на двісті шосту підстанцію, ввімкнеш чарунку.
— Може, пізніше?
— Таке скажеш! Треба погасити трансформаторну підстанцію, адже після обіду зразу ж за роботу. Та не забудь переключити, бо повбиває хлопців до бісової матері. Ось розпорядження.
Почувши шелестіння, Льоня здогадався, що Фонарьков подав електромонтерові-водію письмове розпорядження.
— Що ж, зрозуміло, — зітхнув Лукін, — у мене накладок не буває.
І пішов до виходу.
— Ключі в тебе? — запитав бригадир.
— Атож.
— Здаси робоче місце й замкнеш двері.
Льоня, вивернувши руку, притримував округлу головку болта й водночас другою рукою притискав хомутик. Наживляв гайку, подумки кленучи, як і всі лінійники, конструкторів чарунки. Це ж треба додуматися — загнати блок у такий кут, що доводиться перед чарункою, ніби перед королевою, на колінах стояти.
— «Под крышей дома твоего…» — замугикав пісню.
Кроки Фонарькова стихли. За хвилину хряпнули дверцята вантажівки, застрекотів стартер, зачмихав мотор.
— Сомов! — гукнув бригадир. — Ти теж наглядай.
Сомов визирнув з-за перегородки і щось пробурмотів.
«За ким і навіщо? — здивувався Льоня. — Якщо й наглядати, то не за мною. А ось на тому боці є за ким. І чого це пі сіло ні впало Фонарьков сьогодні такий сумирний та тихий? Ніби щось замислив. Та біс із ним».
Льоня знову тихенько заспівав. Зненацька ще раз хряпнули дверцята — з’явився Фонарьков.
— Льоню, ти сітку за мною замкнеш? А то ще якийсь дурень ускочить.
— Не треба, — озвався Сомов, — я наглядатиму.
— Гаразд. Постарайся до перерви закінчити, збери все, заземлювачі зніми й зачини камеру. Щоб уже не повертатися сюди. І — на обід. Лукін по тебе заїде.
— Впораюся.
Льоня подумав, що Сомов, напевне, не встигне пообідати — залишити установників, котрі монтували лічильники максимуму на другому боці підстанції, без нагляду він не може, а ті продлубаються хтозна-скільки. А втім, Рем Євтихійович якщо не пообідав, то раніше з роботи чкурне, а про цих нехай хтось інший дбає, хоч сам тамбовський вовк.
Нарешті Льоня прикрутив гайку. Тепер усе. Перевірити — й гайда.
Як завжди пильно й ретельно, Льоня прокрутив усі різьбові з’єднання в своїй і лукінській чарунках, посмикав приводи й замкнув по черзі дверцята.
Крізь причинену, але не замкнену металеву решітку — внутрішні двері — в підстанцію сочилося тепло й світло літнього дня. Льоня раптом із подивом відчув якесь незрозуміле хвилювання, і йому нестерпно захотілося туди, на волю, до світла… Хоча, здавалося б, чому хвилюватися? Та, згадавши про вкрадений набалдашник, який нещодавно побачив у «Жигулях», і про непевні здогади зціпив зуби. Ні, не за таких накладали головою хлопці… І не за таке…
Начебто все.
— «Под крышей дома своего…»
— І я пошабашив, — сказав Льоня. — Перевіриш?
— Після тебе? — Навіть через дротяну сітку, яка розділяла камери трансформаторної підстанції, було видно, як смачно позіхнув Сомов. — Ще з рік тому слід було перевіряти. А тепер, слава богу, й мене повчити можеш. Збирай цяцьки та сітку замкни. Коля буде з хвилини на хвилину.
— А ми? — занепокоївся установник.
— Ви — пішки, — задоволено всміхнувся Сомов.
— З вами каші не звариш, — розгнівався Валентин.
Льоня відкрив забруднену брезентову сумку й сяк-так повкидав туди ключі та рукавиці. Залишилася дрібниця — зняти запобіжні накладки, переносні заземлювачі й змотати загородження.
Знявши заземлення з шинодротів обох чарунок, підійшов до переносного загородження, точніше кажучи, міцного мотузка з попереджувальними табличками.
Таблички він акуратно склав стосиком, відв’язав один кінець мотузки і, змотуючи його навколо кулака, побачив, що в загородженому секторі на низьковольтному шинодроті, який, як усі знали, не діяв, стоїть переносний заземлювач, а на губки рубильника накладено запобіжну діелектричну прокладку.
«Гарантія — на двісті відсотків», — подумав Льоня і, відклавши мотузку, підійшов до рубильника. Залишати заземлювач і накладку, ясна річ, не можна було — камеру він повинен замкнути. «Под крышей дома моего…» Підсвідомо відзначивши, що заземлювач, припасований абияк, сірого кольору (його бригада користується зеленими), Льоня простяг руку, щоб зняти з рубильника діелектричну накладку. І раптом побачив, як із крайньої губки рубильника вихопилася й уп’ялася в руку голуба змійка. Якусь мить він ще відчував, як спопеляючий потік пронизує тіло, але так і не встиг збагнути, що сталося…
2. Із стенограми
— Невже всі перемикання хибні? Якщо так, то слід притягнути до відповідальності Лещука.
— Перемикання на сто вісімдесят шостій і двісті шостій підстанціях справді знеструмили дільницю. Вони були необхідні для безпечної праці на новому місці.
— Отже, все зроблено правильно?
— Безперечно. Якщо не брати до уваги, що вони одночасно підготували ланцюг, яким і пройшов струм.
— Ти ба, яка випадковість…
— Так, випадковостей тут чимало. Хлопець випадково, невідь чому не зважає на загородження, так само випадково торкається до губок рубильника, а в цей час випадково з’являється струм… Наслідок — юнака вбито… А двері зачинені… І всі роз’їхалися…
— Хіба не трапляються нещасні випадки?
— Але ж загородження вже було знято!
— Не в цьому річ. Там же відстань — усього два метри. Ступив крок, спіткнувся, руку простяг, щоб не впасти, — і все. Все вирішила мить.
— Та уявіть собі, якщо ми, фахівці, відразу не розібралися, то хто міг вирахувати наперед? Подати напругу, зяяти напругу, й знати, коли само?
— А може, хтось навмисне?..
— Шкода хлопця, в армії було несолодко, тепер би тільки жити, а воно он як повернулося…
— Підсумуємо: причин, які могли б призвести до злочину, поки що немає, сумнівний сам спосіб його заподіяння, і невідомо, хто міг таке скоїти.
— Чому «злочин»? Невже інших припущень немає?
— У мережах, на жаль, різне трапляється, але ми, навіть караючи людей, про злочин мову не ведемо. Недбальство, неуважність — це так… Але ж не злочин!
— Ось нещодавно практиканта вбило — працював з несправною штангою…
— Кожен випадок унікальний, тим-то не можна міряти все на один копил. Крім того, у цій справі є чимало незрозумілого. А тому пропоную не квапитися з висновками.
3. Сашко Левашов
Спека навалилася враз, щойно сонце піднялося. Пахло порохнявою й розпеченим асфальтом, а маленький струмочок, здавалося, тільки посилював задуху.
Сашко тупцював у затінку біля адміністративного корпусу. Допалюючи цигарку і намагаючись стримати хвилювання, озирнувся довколо. Не найкраща місцина, але бувають і гірші. Що ж, будь, що буде!
Недопалок полетів у ящик з піском, і Сашко, поправивши шапочку, ступив у довгий коридор. Після спекотного сонця він здавався темним, як погріб, та, призвичаївшись, хлопець побачив двері з написом «Відділ кадрів».
Сказав, що із бюро по працевлаштуванню прислали, поклав на стіл документи. «І ось…» — промимрив, простягаючи папірця.
Старший інспектор, дебелий, з брезклою шкірою, відставник, анітрохи не зрадів, переглянувши документи та уважно перечитавши довідку про дострокове звільнення з колонії. Але й не спохмурнів: хлоп’яче обличчя аж випромінювало непідробну безвинність та доброту. І характеристики з колонії були не з найгірших, а кадровик був певен, що там зайвого слова для годиться не напишуть. До того ж підприємству були потрібні люди, надто влітку, тим більше — електромонтери третьої групи допуску. Розмова зав’язалася, із розпитів інспектора Сашко зрозумів, що пощастило: він буде тут працювати. Кадровик за звичкою попередив: передусім — трудова дисципліна, контроль. Сашко це розуміє, буде старатись, а строк заробив, бо був по-дитячому наївним, тепер же взявся за розум. До спиртного в нього алергія, тому випивати не буде. Погомоніли, позітхали разом, і все було вирішено. Після медкомісії та інструктажу одягнув новеньку брезентову робу, а через дві доби Левашов уже крокував у ній, мимоволі підлаштовуючись під ходу майстра лінійників, у найглухіший закуток двору, туди, де під навісом відсвічували жовтим і червоним машини оперативників.
Збоку, ближче до стіни будинку, стояв дерев’яний столик, круг якого на лавах сиділо четверо — друга оперативно-ремонтна бригада. ОРБ-2, бригада Фонарькова.
Новачкові, звісно, вже розповіли, що в бригаді нещодавно трапилося нещастя — загинув електрослюсар. Після цієї трагічної події Фонарькова тимчасово перевели на нижчий розряд з меншою оплатою. Та фактично, як зауважив майстер, мало що змінилося: керує, як і раніше, Фонарьков, хоча розписується в журналі й несе відповідальність Сомов.
Тепер Сашко й сам побачив, хто керує бригадою. На столі лежали синьки — оперативні схеми району мереж. Заглядаючи до пошарпаного зошита, екс-бригадир Фонарьков, міцний, налитий снагою молодик років тридцяти з жорстким обличчям, планував, що належить зробити.
Підійшовши до столу, майстер привітався, за ним — і Сашко. Обличчя хлопця сяяло добродушністю. І ніяких особливих зусиль: варто було сказати собі, що зараз тебе чекає зустріч із чудовими хлопцями, і не просто зустріч — з цієї хвилини зав’яжеться довга з ними дружба — й будь ласка! Губи розпливлися у приязній усмішці, очі привітно заясніли, і від усієї постаті віяло якоюсь покірною лагідністю. Знав, добре знав Сашко цю властивість своєї зовнішності.
— Ага, трудові резерви прибули. — не привітавшись, Фонарьков уколов гострим поглядом. — Учень?
— У нього третя група, — відповів за Сашка майстер, — але була велика перерва, отож узяли за другою. До самостійної роботи поки що не допускається. Нехай попрацює під наглядом. Я на вас, Сомов, покладаюся, — звернувся до чоловіка, котрий сидів збоку. — Одного не залишати.
— Ми техніки безпеки не порушуємо.
З тону, яким вимовив останню фразу майстер і як йому відповів Фонарьков, Сашко здогадався: після загибелі Крячка — прізвище електрослюсаря запам’яталося — стосунки між ними були напруженими. Хлопець з першої миті відчув фальш і упередженість у взаєминах, словах і зрозумій, що трагічний випадок, як усяке горе, не здружив, а навпаки, породив ворожнечу.
— І не порушуйте, — твердо сказав Лещук. — Хлопця я залишаю. Введіть у курс справи — й до роботи.
— Розкомандувався, — пробурмотів русявий хлопець.
Лещук багатозначно помовчав, утупивши в нього докірливий погляд, а відтак неспішно, ніби виконуючи ритуал, вибив із пачки цигарку і, тричі прим’явши мундштук, запалив.
Усі мовчки стежили за його рухами, лише Фонарьков озвався, зловтішно посміхаючись:
— Ти помиляєшся, Федю. Просто в нього робота командна. Начеб і не хоче собачитися, та погони труть.
— Що ж, — не розгубився майстер. — Навчай. Готуй гідну зміну. А потім вони і тобі покажуть…
Сашко зненацька здогадався, що Лещук не договорив три слова: «Як ти йому». Здогадався… та лише закліпав пухнастими віями, переводячи погляд з одного на другого.
Після паузи Фонарьков уже спокійно сказав:
— Гаразд. І справді, час вирушати. Тебе як звуть?
— Олександр Левашов. Можна Сашко.
— На мережах працював?
— Більше на електроустановках.
— На мережах простіше. Сідай із Федором на машину, поїдемо, в дорозі й дізнаєшся, що і як.
— Отак зразу? — здивувався Сашко. — Я миттю… — й почав швиденько тицяти всім долоню.
Лещук постояв, поки хлопець знайомився з ремонтниками, й подався геть.
— Ну, рушай, — наказав Фонарьков.
Федя, хвацько зсунувши на потилицю пластмасову каску, перекривив Лещука, сплюнув, потім, майже не відштовхуючись, звичним рухом підтягнувся на рипливому борту кузова, перебрався через нього й подав Сашкові руку:
— Залітай сюди.
Рука в Кобзєва була міцна, м’язиста — хлопця ніби краном піднесло вгору.
Третім у кузов по драбинці неквапливо піднявся Сомов. Здавалося, він зовсім не засмутився, що поїде у фанерній будці, а не як бригадир — у кабіні.
— Сідайте, Реме Євтихійовичу, — відсунувся на краєчок лавки Сашко.
Лукін завів мотор; згорнувши схеми, у кабіну сів Фонарьков.
— Бач, який головатий, — кивнув на новенького Федір. — Одразу твоє ім’я запам’ятав.
— Авжеж, не такий, як ти, — вдоволено всміхнувся Сомов.
Вантажівка виповзла з-під навісу й, обминаючи вибоїни у старому, чи не довоєнному асфальті, покотила до брами.
4. Віка
Очі в неї були різних відтінків: одне — з просинню, друге — з прозеленню. Зіниці, виразні і надміру розширені, вражали глибиною. Віка, приховуючи короткозорість, ніколи не носила окулярів і тому мимоволі примружувалася. Вона була урочисто, навіть визивно вродлива, проте відчувалося, що ця краса недовговічна.
А втім, Барон про це не думав.
Він був набагато старший за Віку, та, пізнаючи її дедалі ближче, переймався тривогою, бо все більше і більше відчував порожнечу у їхніх стосунках.
Усе, що Барон знав про Віку, було приблизним і поверховим. Але настільки ж незвичайним, як і Віка. Її судження були ніби й правдиві, щирі, але часто вона переповідала не те, що було насправді, а те, що їй видавалося чи спадало на гадку в останню мить.
Баронові здавалося, що Віка дорослішала повільно. В її розповідях про себе п’яти- десяти- й п’ятнадцятирічну учувалася така ж покірність і дивом збережена, загострена дитяча спостережливість.
До того, що відбувалося в її родині, вона ставилася іронічно й скептично, як і до всього на світі. Найбільше кепкувала з батька. Він, з її розповідей, — похмуре чудовисько, мало не людожер, хоча вряди-годи бував щедрим і довірливим.
Дружину Варвару, матір Віки, він, очевидно, дуже любив. Але одного дня виставив з дому обох її братів — гадав, що ті підбурюють сестру проти нього. Таки любив, по молодості де раз встрявав за Варвару у малі й великі бійки, але любив як спою власність, як річ і, напевне, саме від почуття власності смертельно, несамовито, нестямно ревнував.
Усе йому хотілося зробити по-своєму, не так, як у сусідів, а надто ж не так, як намовляли Варварині брати. Не раз і не двічі родина голодувала, коли він дурів: то по кілька разів пересаджував городину, то місяцями й не потикався на свою садибу, і вона густо заростала бур’яном. Купувати щось у місті (Шиліни мешкали на околиці) вважалося принизливим і ганебним, до того ж скупуватий хазяїн і зовсім звірів, сприймаючи витрату кожної копійки як трагедію в житті.
Важко було з ним Варварі й Віці, та помер Шилін раптово, залишивши маленьку доньку напівсиротою. Але Віка добре його пам’ятала; злилася, іронізувала, проте зберігала під час усіляких найнесподіваніших переїздів батькову фотографію.
І це видавалося дивним, бо вітчим (удівство не підкосило Варвару, навпаки, вона випросталася, звільнившись од шилінського незугарного кохання й непогамовних; ревнощів) леліяв Віку, всією душею тягнувся до неї, дбав про господарство. Втім, Віка швидко розкусила, що воно за птиця, цей Ликов. Хоч і роботящий та чуйний, він понад усе на світі любив красуватися, манірно удавати з себе добропорядного сім’янина.
Шилін у місто навідувався рідко, а Ликов киснув у чайних, тинявся по більярдних і крамницях. Приводив додому юрмища міських приятелів, а тим не подобалися ні спорохнявілі меблі, ані невибагливі наїдки.
З сусідами Шилін був відлюдькуватим і непривітним, приятелював хіба що з двома — трьома заможними господарями, які ні в двір, ні в душу нікого не впускали. Ликов же набивався до всіх, братався з кожним і ніяк не міг звикнути до того, що приятелі обдирали його як липку, так і норовили поцупити все, що погано лежить.
Спалахнули перші сварки. Раніше тиха та сумирна, Варвара (спробувала б гримнути на Шиліна!) дедалі частіше сварила Ликова і одного разу, коли той напідпитку тицяв облесливому незнайомцю шилінського годинника, по-жіночому смішно, але люто побила чоловіка.
Відтоді Ликов щез.
Тепер Варвара, ставна, русява, розповніла, жила з донькою, байдуже сприймала і допомогу, і залицяння слободських удівців та старих парубків. Заміж так і не вийшла, працювала нянею в лікарні, поралася по господарству, вирощувала квіти. Та неспокійним було материнське серце: тривожилася за доньку, яка все більше віддалялася, жила своїм, невідомим для Варвари життям, на все мала свій погляд, своє ставлення і ні материних напучувань, ні тим більше шкільних повчань не визнавала. Варвара розуміла: дочці потрібен батько. Не товариш, не подруга-ровесниця, безмежно віддана та щира, а саме старший друг, порадник, опора, взірець.