Він підвівсь і взяв своє каракулеве пальто.
Холмс аж посірів від злості й прикрості.
— Зачекайте, — мовив він. — Ви надто вже поспішаєте. Ми, звичайно, зробимо все, щоб запобігти ганьбі в такій дражливій справі.
Мілвертон знову сів.
— Я був певен, що ви саме так поглянете на неї, — замуркотів він.
— Водночас, — провадив Холмс, — леді Ева — жінка небагата. Можу вас запевнити, що навіть дві тисячі фунтів призведуть її до зубожіння, а сума, яку назвали ви, їй не під силу. Через те я прошу вас зменшити свої вимоги й повернути листи за ту ціну, яку вам запропонував я. Будьте певні, це найбільша сума, яку ви зможете отримати від леді.
Усмішка Мілвертона розквітла, його очі весело блиснули.
— Я знаю: те, що ви кажете про багатство леді, — правда, — відповів він. — Але водночас ви мусите зрозуміти: цей шлюб — чудова нагода для її друзів та родичів щось для неї зробити. Вони шукатимуть подарунки до весілля. Поясніть їм, що ця невеличка купка листів потішить її більше за всі лондонські канделябри та вази.
— Це неможливо, — заперечив Холмс.
— Боже мій, Боже мій, яка шкода! — вигукнув Мілвертон, дістаючи грубенький записник. — Часом здається, що наші дами мають лише тих порадників, які вчать їх не докладати жодних зусиль. Погляньте-но сюди! — він витяг лист із гербового конверта. — Це належить... хоча скромніше було б назвати те ім’я наступного ранку. Тоді це вже буде в руках чоловіка тієї леді. І лише через те, що вона не хоче віддати заради цього жалюгідної суми, яку одержала б умить, обмінявши свої діаманти на стрази. Яка шкода! А ви пам’ятаєте несподіваний розрив між вельможною міс Майлс та полковником Доркінґом? Про це повідомила «Морнінґ Пост» лише за два дні до призначеного весілля. А чому? Ні, це просто неймовірно, адже якісь тисяча двісті фунтів — і проблему було б розв’язано. Хіба не шкода? І ви ще торгуєтесь, — ви, людина при здоровому глузді, — коли йдеться про честь і майбутнє вашої клієнтки! Ви мене дивуєте, містере Холмсе.
— Все, що я кажу, — правда, — відповів Холмс. — Таких грошей у неї немає. Але моя сума теж чимала, то навіщо вам відмовлятись від неї і руйнувати щастя жінки, коли це не принесе вам жодної користі?
— Отут ви й помиляєтесь, містере Холмсе. Чутка про це принесе мені добру користь. У мене вже вісім чи дев’ять таких випадків. Коли піде чутка, що я суворо покарав леді Еву, то іншим доведеться бути обачнішими. Ви розумієте мене?
Холмс скочив зі стільця.
— Переймайте його ззаду, Ватсоне! Не випускайте його! Зараз ми побачимо, сер, що тут у вашому записнику.
Мілвертон прудко, мов пацюк, майнув у куток і припав спиною до стіни.
— Містере Холмсе, містере Холмсе, — мовив він, відвертаючи борт сурдута й показуючи цівку великого револьвера, що виглядала з внутрішньої кишені. — Я чекав від вас чогось оригінальнішого. Таке я бачив часто, і з цього нічого доброго не виходило. Повірте мені, я озброєний до зубів і готовий застосувати цю зброю, бо знаю, що закон на моєму боці. До того ж ви знову помилилися, гадаючи, що я приніс ці листи сюди в записнику. Я не такий дурень. А тепер, джентльмени, бувайте здорові, бо цього вечора в мене ще два побачення, а дорога до Гемпстеду далека.
Він подався вперед, узяв своє пальто й, поклавши руку на револьвер, пішов до дверей. Я вхопив стілець, але Холмс хитнув головою, і я поставив стілець на місце. Вклонившися, з усмішкою й підморгуванням, Мілвертон вийшов з кімнати, й за мить ми почули ляскіт дверцят і стукіт коліс карети.
Холмс непорушно сидів біля вогню; руки його були глибоко засунуті в кишені штанів, голова — низько схилена, очі втупилися в розпашілий жар. Так він просидів мовчки з півгодини, тоді рвучко підхопився, мов людина, яка щось придумала, й пішов до своєї спальні. Невдовзі звідти вийшов хвацький, веселий молодий майстровий із цапиною борідкою й запалив свою глиняну люльку від лампи, перш ніж вийти надвір.
— Я незабаром повернуся, Ватсоне, — мовив він і зник у нічному мороці.
Я зрозумів, що Холмс розпочав війну з Чарльзом Оґастесом Мілвертоном, але уявити собі не міг, до чого все це призведе.
Кілька днів Холмс у різний час виходив з дому в цьому вбранні; крім того, що він проводить увесь час у Гемпстеді і не марнує його даремно, я нічого більше не дізнався. Нарешті, похмурого вечора, коли за вікном несамовито ревіла й гула буря, він повернувся зі свого останнього походу і, скинувши вбрання майстрового, сів перед вогнем та щиро засміявся.
— Ватсоне, ви могли б назвати мене людиною, що мріє одружитися?
— Аж ніяк!
— То вам цікаво буде дізнатись, що я заручений...
— Мій любий друже! Вітаю...
— З покоївкою Мілвертона.
— О Боже, Холмсе!
— Мені потрібні факти, Ватсоне.
— І ви зайшли так далеко?
— То був єдино можливий крок. Я бляхар на ім’я Ескот, і мені непогано ведеться. Я щовечора гуляв із нею, і ми розмовляли. Боже святий, що то за розмови були! Зате я домігся, чого хотів. Я знаю Мілвертонів дім мов свої п’ять пальців.
— Але дівчина, Холмсе!
— Що вдієш, Ватсоне. Надто вже висока ставка в цій грі. Проте я радий вас повідомити, що в мене є ненависний суперник, який одразу посяде моє місце, тільки-но я заберуся геть. Яка чудова ніч!
— Ви любите таку погоду?
— Це саме те, що мені треба, Ватсоне. Я маю намір цієї ночі залізти до будинку Мілвертона.
В мене перехопило дух і сипнуло поза шкірою морозом від слів, які він промовив з такою невблаганною рішучістю. Наче блискавка, що на мить освітила серед ночі найменші деталі розлогого краєвиду, моя думка окинула всі можливі наслідки такого вчинку: спіймання, арешт, ганебний кінець поважної кар’єри, мій друг у лабетах огидного Мілвертона.
— Небом благаю вас, Холмсе, опам’ятайтеся! — вигукнув я.
— Любий мій друже, я все добре зважив. Я ніколи нічого не роблю необачно й не пішов би на такий рішучий і небезпечний задум, якби це було можливо. Подивімось на цю справу тверезо й безсторонньо. Гадаю, ви згодні, що з морального боку вчинок цей — цілком виправданий; він є злочином лише з погляду засобів. Пограбувати будинок Мілвертона — це не більше, ніж відібрати в нього силоміць записник, в чому ви й самі готові були допомогти мені.
Я замислився.
— Так, — мовив я, — вчинок цей морально виправданий, якщо наша мета — взяти те, чим він сам користується для незаконних дій.
— Саме так. А якщо він морально виправданий, залишається питання тільки про особистий ризик. Шляхетна людина не повинна про це думати, коли жінка так безоглядно потребує її допомоги.
— Ви потрапите в складне становище.
— Це теж частина ризику. Іншого способу добути ці листи не існує. В нещасної леді немає таких грошей, а серед її родичів — жодного, кому вона могла б довіритись. Завтра — останній день терміну, і якщо ми не добудемо листи цієї ночі, цей негідник дотримає свого слова й знищить її. Через те я мушу або покинути свою клієнтку напризволяще, або зіграти цією останньою картою. Між нами кажучи, Ватсоне, це — такий собі поєдинок між Мілвертоном і мною. Першу сутичку, як ви бачили, виграв він, і моя репутація та гідність вимагають, щоб я довів цю боротьбу до кінця.
— Мені це не до смаку, але здається, що так і треба, — відповів я. — Коли ми вирушимо?
— Ви не підете зі мною.
— Тоді й ви не підете, — сказав я. — Даю вам слово честі, — а я не ламав його ніколи в житті, — що одразу ж візьму кеб, поїду просто до поліційної дільниці й викажу вас, якщо ви не візьмете мене з собою.
— Ви не зможете допомогти мені.
— Звідки ви знаєте? Хтозна, що може статися. Будь-що я не зміню свого рішення. Я теж маю власну гідність і шаную свою репутацію.
Холмс виглядав невдоволеним, але врешті його обличчя повеселіло, й він ляснув мене по плечу.
— Гаразд, гаразд, любий мій друже, хай буде так. Ми багато років мешкали в одній кімнаті, тож коли не пощастить, ділитимемо спільну камеру. Знаєте, Ватсоне, я завжди думав, що з мене вийшов би мастак-грабіжник. І ось тепер — така чудова змога виявити себе на цьому шляху. Погляньте-но!
Діставши з шухляди маленький шкіряний футляр і відкривши його, він показав мені кілька блискучих інструментів.
— Це першорядний, найновіший набір для злодіїв, з нікельованим ломиком, алмазом для різання скла, відмичками і всіма знаряддями, яких вимагає поступ цивілізації. Потаємний ліхтар теж є. Все як слід. У вас є черевики на гумових підошвах?
— Так, тенісні черевики.
— Чудово! А маска?
— Можу зробити пару з чорного шовку.
— Я бачу, у вас вроджена схильність до таких речей. От і добре, робіть маски. Повечеряємо чимось холодним, перш ніж вирушити. Зараз пів на дев’яту. Об одинадцятій годині ми доїдемо до Черч-Роу. Звідти за чверть години дістанемось Еплдор-Таверс. Почнемо працювати ще до півночі. Мілвертон спить міцно й щовечора лягає о пів на одинадцяту. Як пощастить, то повернемось додому о другій з листами леді Еви в кишені.
Ми з Холмсом убрались у фраки, щоб бути схожими на людей, які повертаються з театру. На Оксфорд-стріт ми найняли кеб, доїхали в ньому до Гемпстеда, заплатили візникові й пішли вздовж пустища, застебнувши пальта аж до шиї, — було дуже холодно й дув пронизливий вітер.
— Треба діяти обережно, — застерігав Холмс. — Документи сховані в кабінеті Мілвертона, а кабінет прилягає до спальні. Але він, як і всі товстуни, що не нарікають на здоров’я, — неабиякий сонько. Агата — тобто моя наречена — жартома каже, що її господаря неможливо добудитись. Він має надзвичайно відданого секретаря, що цілий день не виходить із кабінету. Через те ми й вирушили вночі. До того ж, у нього є злий собака, який охороняє садок, але останні два вечори я приходив до Агати пізно, тож вона стала замикати пса, щоб очистити мені дорогу. А ось і будинок, — оцей великий, у глибині садка. Ходімо через браму, а тепер — праворуч між лавровими кущами. Гадаю, час надівати маски. Бачите, в жодному з вікон немає світла, — все йде чудово.
З чорними шовковими масками на обличчях, що перетворили нас на двох справжніх лондонських грабіжників, ми підкралися до мовчазного, похмурого будинку. По один бік його тяглася крита веранда з кількома вікнами й двома дверима всередині.
— Це його спальня, — прошепотів Холмс. — А ці двері ведуть просто до кабінету. На жаль, вони взяті на защіпку й замкнені. Відмикаючи їх, ми наробимо галасу. Ходімо краще навкруги. Там — оранжерея, до якої виходить вітальня.
Оранжерея також була замкнена, але Холмс вирізав круглий шматок скла і крутнув ключем зсередини. Наступної миті він зачинив за нами двері, і з точки зору закону ми обернулися на злочинців. Нас огорнуло вологе, тепле повітря оранжереї та густі, запаморочливі пахощі рідкісних рослин. Мій друг тримав мене за руку й швидко вів між кущами, гілля яких зачіпало наші обличчя. Холмс мав надзвичайну здатність бачити в темряві. Все ще тримаючи мене за руку, він відчинив двері, і я відчув, що ми увійшли до великої кімнати, де нещодавно курили сигару. Він рухався якнайобережніше, щоб не зачепити меблів; далі відчинив інші двері й замкнув їх за нами. Простягши руку, я намацав пальта, які висіли на стіні, і зрозумів, що ми опинилися в коридорі. Ми пройшли ще трохи, і Холмс тихенько відчинив двері з правого боку. Щось скочило на нас, і моє серце тьохнуло зі страху, та я відразу ж мало не засміявся, зрозумівши, що то був кіт. У цій кімнаті палало полум’я в каміні, і в повітрі було повно тютюнового диму. Холмс увійшов навшпиньки, зачекав, поки зайду я, й тоді тихенько причинив двері. Ми були в кабінеті Мілвертона; штора навпроти затуляла вхід до спальні.
Вогонь у каміні яскраво палав, освітлюючи кімнату. Біля дверей я побачив електричний вимикач, але вмикати світло, навіть якби це було безпечно, нам не було потреби. З одного боку каміна висіла важка портьєра, що закривала вікно з виступом, яке ми бачили знадвору. З іншого боку були двері, які виходили на веранду. Посередині стояли письмовий стіл і крісло, обшите яскраво-червоною шкірою. Навпроти була велика книжкова шафа з мармуровим бюстом Афіни нагорі. В кутку, між шафою і стіною, стояв високий зелений сейф: відблиск вогню відбивавсь у його начищених мідяних ручках. Холмс, тихо ступаючи, підійшов до сейфа й оглянув його. Відтак підкрався до дверей спальні і, приклавши вухо до щілини, прислухався. У спальні не було чути жодного звуку. Мені спало на думку, що мудро було б забезпечити собі відступ крізь зовнішні двері, і я відчинив їх. На мій подив, вони не були ні замкнені, ні взяті на защіпку. Я торкнув Холмса за руку, й він обернув своє масковане обличчя до дверей. Я побачив, що він так само здивувався, як я.
— Мені це не до вподоби, — прошепотів він. — Не розумію, що це означає. Марнувати часу не можна.
— Я можу чимось допомогти вам?
— Так, стійте біля дверей. Як почуєте, що хтось іде, візьміть їх на защіпку зсередини, й ми зможемо піти так само, як увійшли. Якщо хтось увійде з іншого боку, а ми вже все скінчимо, то вийдемо через оці двері; якщо ж ні, то сховаємось за віконною портьєрою. Розумієте?
Я кивнув головою й став біля дверей. Перше почуття страху вже минуло, й мене охопила та незвичайна насолода, якої я ніколи не відчував, коли ми захищали, а не порушували закон. Висока мета нашого походу, усвідомлення того, що нами керують лицарські, безкорисливі спонуки, огидна вдача нашого супротивника — все це додавало нашій пригоді спортивного азарту. Я не відчував жодної провини, лише радість і збудження від небезпеки, в якій ми опинилися. З зачудуванням я спостерігав за Холмсом, що розкрив свій футляр з інструментами і вибирав потрібну річ спокійно та по-вченому розважливо, мов хірург перед тонкою операцією. Я знав, що відмикання сейфів — його «коник», і розумів радість, яку він відчував, опинившись поряд із цим зеленим позолоченим чудовиськом, змієм, що ховав у своїй пащі репутації багатьох чарівних дам. Відгорнувши рукави фрака — пальто він поклав на стілець, — Холмс витяг двоє свердел, ломик та кілька відмичок. Я стояв біля дверей, що вели на веранду, не зводячи очей з інших, готовий до всякої небезпеки, хоч у мене, правду кажучи, не було жодного плану на той випадок, коли нашу роботу перервуть. Десь із півгодини Холмс зосереджено працював, відкладаючи вбік один інструмент і беручи інший, орудуючи ними з силою й точністю досвідченого механіка. Нарешті я почув, як щось клацнуло, широкі зелені дверцята відчинились, і я краєм ока побачив усередині кілька стосів паперів, перев’язаних, запечатаних і надписаних. Холмс узяв один, але читати при миготливому світлі полум’я було важко, й він дістав свій маленький потаємний ліхтар, бо вмикати електричне світло поряд з кімнатою, де спав Мілвертон, було вкрай небезпечно. Раптом я побачив, що він зупинивсь, уважно прислухавсь і миттю штовхнув дверцята сейфа, вхопив своє пальто, розтикав інструменти по кишенях і сховався за віконною портьєрою, подавши мені знак зробити те саме.
Лише приєднавшись до свого друга, я почув те, що стривожило його тонкий слух. Десь у будинку щось зашуміло. Неподалік ляснули двері. Тоді виразно долинули неквапливі, важкі кроки, що наближалися до нас. Вони лунали в коридорі і вщухли біля дверей. Двері відчинилися. Сухо клацнув вимикач, і спалахнуло електричне світло. Двері зачинилися, й потягло ядучим духом міцної сигари. Потім кроки залунали за кілька ярдів від нас: хтось ходив туди— сюди кімнатою. Нарешті кроки замовкли, й долинуло рипіння стільця. Далі в замку клацнув ключ, і я почув шурхіт паперів.
Досі я не насмілювався визирнути, але тепер тихенько розсунув портьєри перед собою й зазирнув у щілину. Відчувши, як Холмсове плече притулилося до мого, я зрозумів, що він теж спостерігає. Просто перед собою, на відстані руки, ми побачили широку, круглу спину Мілвертона. Ми, очевидно, помилилися, розраховуючи його дії: він не спав, а сидів у якійсь курильні чи більярдній у далекому крилі будинку, вікон якого ми не бачили. Його кругла сива голова з блискучою лисиною була перед нашими очима. Він умостився в червоному шкіряному кріслі, витягши ноги вперед; у роті стирчала довга чорна сигара. На ньому був жакет кольору червоного вина з чорним оксамитовим коміром. У руці Мілвертон тримав судовий звіт, який поволі читав, пускаючи кільця тютюнового диму. Його спокійна поведінка та зручна поза свідчили про те, що він піде звідси не скоро.