— Пробачте, докторе Армстронґу, але мені здається, що ми з вами не зовсім розуміємо один одного, — з гідністю відповів мій друг. — Якщо ви зробите ласку зійти з нами донизу, ми поговоримо про цю сумну справу.
За хвилину ми з похмурим доктором уже сиділи внизу у вітальні.
— То що, сер? — спитав він.
— Насамперед я хочу, аби ви зрозуміли, що лорд Маунт— Джеймс не наймав мене — тим паче, що я не маю жодних симпатій до цього вельможі. Але коли людина зникає, то мій обов’язок — розшукати її, й тільки-но я її знайду, як справу буде скінчено. Якщо в цьому не було нічого злочинного, то таємниця, якої я мимоволі торкнуся, ніколи не стане відомою публіці. В цій справі, вважаю я, закон порушено не було, тож ви можете цілком покластись на мою скромність і на мої зусилля, щоб жодне слово про це не потрапило до газет.
Доктор Армстронґ ступив уперед і подав Холмсові руку.
— Ви славний чолов’яга, — сказав він. — Я помилявся, осуджуючи вас. Я гадав, що краще буде залишити сердешного Стонтона на самоті, але потім, дякувати Богові, вирішив повернутись і таким чином дістав змогу познайомитися з вами. Ви вже багато про це знаєте, тож мені буде легко пояснити все інше. Рік тому Ґодфрі Стонтон наймав у Лондоні помешкання, закохався в хазяйчину дочку і одружився з нею. Вона була така ж добра, як і гарна, й така ж розумна, як і добра. Ніхто б не посоромився мати таку дружину. Але Ґодфрі — спадкоємець того бридкого скнари-лор— да: якби дядько дізнався про їхній шлюб, то позбавив би небожа спадщини. Я добре знаю юнака й люблю його за чудову вдачу. Я робив усе, що міг, оберігаючи цю таємницю. Ми зробили так, щоб ніхто не дізнався, не прочув про неї. Завдяки цьому самотньому будинкові й нашій обачності про таємницю Ґодфрі знали тільки я та ще відданий слуга, який зараз побіг до Трампінґтона по лікаря. Але останнім часом Ґодфрі зазнав страшного удару — його дружина тяжко захворіла. Виявилось, що в неї швидкоплинні сухоти. Бідолашний юнак мало не збожеволів, але все-таки мусив їхати до Лондона на той матч — адже він не міг пояснити, чому його немає, не розкривши своєї таємниці. Я намагався підбадьорити його, пославши телеграму. Він мені відповів і благав зробити все, щоб урятувати її. Це була телеграма, яку вам якимось дивом пощастило прочитати. Я не хотів казати йому, яка велика небезпека, бо знав, що тут він нічим не зарадив би, але я написав усю правду батькові дівчини, а той необачно повідомив про все Ґодфрі. Наслідок був той, що Ґодфрі, кинувши все, трохи не збожеволівши, примчав сюди й простояв на колінах біля її ліжка до самісінького ранку, аж поки смерть не припинила її страждань. Це все, містере Холмсе. Я певен, що можу сподіватись на вашу скромність і на скромність вашого друга.
Холмс потис докторові руку.
— Ходімо, Ватсоне, — сказав він.
Ми вийшли з цього сумного будинку назустріч блідому сяйву зимового дня.
Убивство в Ебі-Грейндж
Був на диво холодний, морозяний ранок наприкінці зими 1897 року, коли я прокинувся від того, що хтось термосив мене за плече. То був Холмс. Свічка в руці осявала його рішуче, схвильоване обличчя, і я з першого погляду зрозумів — сталося щось лихе.
— Ходімо, Ватсоне, ходімо! — вигукнув він. — Гра почалася. Ані слова! Одягайтеся, й ходімо!
За десять хвилин ми обидва сиділи вже в кебі і мчали мовчазними вулицями до Черинґ-Кроського вокзалу. Тільки-но зазоріли перші промені зимового світанку, і в опаловому лондонському тумані неясно забовваніли поодинокі постаті майстрових, що поспішали на роботу. Холмс сидів мовчки, загорнувшись у тепле пальто, і я зробив те саме, бо повітря було дуже холодне, а до того ж ми обидва виїхали натщесерце.
Тільки випивши на вокзалі гарячого чаю і зайнявши свої місця в кентському потязі, ми відтанули настільки, що мій друг міг говорити, а я — слухати. Холмс дістав з кишені папірець і вголос прочитав:
«Ебі-Ґрейндж, Маршем, Кент, 3.30 ранку.
Дорогий містере Холмсе!
Буду щиро радий, коли ви негайно допоможете мені в справі, яка обіцяє бути вельми цікавою. Ця справа якраз вам до смаку. Леді доведеться випустити; решту намагатимуся зберегти як було, але прошу вас, не марнуйте жодної хвилини, бо важко буде залишити тут сера Юстеса.
Щиро ваш Стенлі Гопкінс».
— Гопкінс викликав мене сім разів, і щоразу його запрошення виправдовувались, — мовив Холмс. — Здається, всі ці справи увійшли до вашої збірки, Ватсоне, а я мушу визнати, що ви вмієте добирати найцікавіше, — це великою мірою надолужує те, що не подобається мені у ваших оповідках. Через вашу дивну звичку розглядати все з письменницького, а не з наукового погляду губиться багато з того, що могло б стати чудовим взірцем наукового розслідування. Ви лише злегка зачіпаєте найтоншу частину моєї праці, зосереджуючись на химерних подробицях, які можуть захопити читачів, але нічого їх не навчать.
— Тоді чому б вам самому не писати ці оповідки? — трохи ображено спитав я.
— І писатиму, любий мій Ватсоне, писатиму. Зараз, як бачите, я надто заклопотаний, а на схилі віку маю намір створити посібник, у якому буде зосереджено все мистецтво розкриття злочинів. Сьогодні ми, здається, їдемо на місце вбивства.
— То ви думаєте, що цей сер Юстес мертвий?
— Схоже, що так. Із Гопкінсового листа видно, що той дуже схвильований, а він — не така вже й слабкодуха людина. Так, гадаю я, це вбивство, а тіло залишили нам для огляду. Якби це було самогубство, він не послав би по мене. А щодо леді, яку «доведеться випустити», то її, мабуть, замкнули в кімнаті, поки відбувався злочин. Ми переносимось до вищого світу, Ватсоне: шелесткий папір, монограма «Ю.Б.», герб, адреса з титулом. Здається, що наш друг Гопкінс виправдає свою славу і ранок нам випаде цікавий. Злочин стався ще до півночі.
— Як ви могли про це дізнатися?
— З розкладу потягів та з підрахунку часу. Треба було викликати тамтешню поліцію; вони зв’язались із Скотленд-Ярдом, Гопкінс мав приїхати туди і в свою чергу послати по мене. Цього вистачає якраз на цілу ніч. Ось ми і в Чизельгерсті; наші сумніви скоро розвіються.
Проїхавши зо дві милі вузькими путівцями, ми опинилися перед брамою парку, яку відчинив старий воротар: на його похмурому обличчі лишилися сліди недавнього лиха. Крізь чудовий парк, між двома рядами стародавніх берестів, пролягала алея, що закінчувалася біля невеликого видовженого будинку, оздобленого колонами в дусі Паладіо. Середня частина будинку була, очевидно, найдавніша — її стіни обвивав плющ; але широкі вікна свідчили про те, що будинку все-таки торкнулися найновіші зміни, а одне крило здавалося зовсім новим. Стривожений молодий інспектор Стенлі Гопкінс зустрів нас на порозі.
— Я дуже радий, що ви приїхали, містере Холмсе. І ви теж, докторе Ватсоне. Далебі, якби я міг почати все спочатку, я б вас не турбував; тільки-но леді отямилась, вона дала мені такі виразні свідчення, що тепер нам залишилося вже небагато роботи. Пам’ятаєте люїшемську банду грабіжників?
— Трьох Рендалів?
— Так, батька й двох синів. Це їхня робота. Тут немає жодного сумніву. Два тижні тому вони попрацювали в Сайденгемі, — там їх бачили й описали. Оце так зухвальство! Ледве минуло два тижні, як вони знову тут, і недалеко. Це вони, безперечно, вони. Тепер шибениця їх не обмине.
— То сер Юстес мертвий?
— Так, йому провалили голову його ж кочергою.
— Сер Юстес Брекенстол, як сказав мені візник?
— Так, саме він, — один з найбагатших людей Кенту. Леді Брекенстол зараз у вітальні. Бідолашна жінка, який жах їй довелося пережити! Вона була наче мертва, коли я вперше побачив її. Гадаю, вам краще піти до неї й вислухати її розповідь. Потім ми разом оглянемо їдальню.
Леді Брекенстол виявилась незвичайною жінкою. Нечасто доводилось мені бачити таку струнку постать, витончені манери і вродливі риси. Вона була білявка з блакитними очима, а її обличчя, нині бліде й змарніле від нещодавніх переживань, зберігало сліди колишньої краси. Вона зазнала не тільки духовних, а й фізичних страждань: над одним оком у неї здувся великий темний набряк, який покоївка — висока, сувора жінка — старанно промивала водою з оцтом. Леді лежала на канапі зовсім знеможена, але швидкий, допитливий погляд, яким вона окинула нас, коли ми увійшли до кімнати, й насторожений вираз чарівного обличчя показували, що страшні події нітрохи не послабили ні її розуму, ні самоконтролю. На ній був широкий, блакитний, гаптований сріблом халат, але поруч, тут-таки на канапі, лежала чорна з блискітками обідня сукня.
— Я вже розповіла вам про все, що сталося, містере Гопкінсе, — втомлено мовила вона. — Може, ви самі повторите мої слова? Хоча, якщо ви вважаєте, що це конче потрібно, я сама розкажу цим джентльменам, що тут скоїлось. Вони були в їдальні?
— Я вважав, що їм спершу треба вислухати вашу розповідь.
— Я заспокоюсь лише тоді, коли ви з цим покінчите. Мені страшно навіть подумати, що він і досі там лежить. — Вона здригнулась і затулила обличчя руками. Широкі рукави її халата впали, оголивши руки по лікті.
— У вас іще є рани, мадам! Що це? — несподівано скрикнув Холмс.
Дві криваві червоні плями видніли на білій, гладенькій шкірі руки. Вона поспіхом затулила їх.
— Ні, нічого. Це не стосується тієї страшної нічної пригоди. Якщо ви з вашим другом сядете, я розповім вам усе, що знаю.
Я дружина сера Юстеса Брекенстола. Ми повінчалися рік тому. Не варто, гадаю, ховатися з тим, що шлюб цей був нещасливий. Так скажуть вам, напевно, всі сусіди, навіть якби я спробувала це заперечувати. Може, в чомусь винна і я. Я виросла в Південній Австралії, серед вільного, менш манірного товариства, й це англійське життя з його суворими приписами й світськими забобонами мені не до душі. Але головна причина в тому, — і про це знає будь-хто, — що сер Юстес був гіркий п’яниця. Нелегко було прожити навіть годину з таким чоловіком. Уявіть собі, що значить для вразливої, запальної молодої жінки бути прикутою до нього і вдень, і вночі! Це блюзнірство, злочин, підлота — вважати такий шлюб за непорушний. Я певна, що ваші страхітливі закони ще накличуть прокляття на вашу землю: Бог не дозволить, щоб кривда взяла гору! — На мить вона підвелася, її щоки зарум’яніли, очі спалахнули вогнем. Дужа, але ніжна рука суворої покоївки поклала її голову на подушку, й несамовитий спалах гніву перейшов у бурхливе ридання. Нарешті вона заговорила знову:
— Я розповім вам про минулу ніч. Ви, певно, вже помітили, що всі наші слуги сплять у новому крилі. В середній частині будинку — наші кімнати, за ними — кухня й наша спальня нагорі. Покоївка Тереза спить над моєю кімнатою. Більше тут нема нікого, й жоден звук не долине до тих, хто мешкає в дальшому крилі. Грабіжники, мабуть, добре це знали, інакше б вони так не поводилися.
Сер Юстес пішов спати, коли було пів на одинадцяту. Слуги теж порозходились. Не збиралася спати лише моя покоївка: вона чекала нагорі, коли я покличу її. Я сиділа в цій кімнаті й читала книжку, доки не повернуло на дванадцяту. Тоді я пішла подивитись перед сном, чи все в домі гаразд. Це мій обов’язок, бо на сера Юстеса, як я вже казала вам, не завжди можна було покластися. Я обійшла кухню, буфетну, збройову, більярдну, вітальню і нарешті зайшла до їдальні. Коли я наблизилася до дверей, щільно затулених товстими портьєрами, то раптом відчула протяг і зрозуміла, що їх відчинено. Відсунувши портьєру, я опинилася сам на сам з підстаркуватим широкоплечим чоловіком, який щойно ступив до кімнати. Великі скляні французькі двері виходять на травник перед будинком. Я мала в руці запалену свічку й при її світлі побачила, що за цим чоловіком заходять іще двоє. Я позадкувала, але той чоловік умить накинувся на мене. Він схопив мене спочатку за руку, а потім за горло. Я вже хотіла закричати, та він ударив мене по голові й звалив на підлогу. Напевно, я на кілька хвилин знепритомніла, бо коли отямилася, то побачила, що вони одірвали мотузок од дзвінка й прив’язали мене до дубового крісла, яке стоїть при обідньому столі. Я була прив’язана так міцно, що не могла поворухнутись, а рота мені заткнули хустиною, ледве я встигла слово мовити. Цієї миті до кімнати увійшов мій нещасний чоловік — мабуть, почув підозрілий шум. Він був у нічній сорочці й штанях, але тримав у руці свій улюблений терновий кийок. Одразу кинувся до грабіжників, але отой підстаркуватий вихопив з-за ґратців кочергу і щосили його вдарив. Мій чоловік упав, навіть не застогнавши, й більше не вставав. Я знову знепритомніла, та за кілька хвилин оговталася. Розплющивши очі, я побачила, що вони забрали з буфета все срібло й дістали звідти пляшку вина. Кожен тримав у руці склянку. Я вже казала вам, що один з них був підстаркуватий, з бородою, а двоє інших — молоді безвусі хлопці. Може, то був батько з синами. Вони про щось пошепотілися. Потім підійшли до мене, щоб перевірити, чи міцно мене прив’язано. Нарешті вони пішли, зачинивши за собою скляні двері. Минуло десь із чверть години, перш ніж я зуміла звільнити рота. Потім я закричала, й на допомогу мені прибігла покоївка. Інші слуги теж прокинулися, й ми викликали поліцію, яка негайно зв’язалася з Лондоном. Це все, що я можу сказати вам, джентльмени, і сподіваюся, що мені не треба буде ще раз переповідати цю сумну пригоду.
— Чи є у вас питання, містере Холмсе? — мовив Гопкінс.
— Ні, я не хочу більше марнувати час і випробовувати терпіння леді Брекенстол, — відповів Холмс. — Але перш ніж ми підемо до їдальні, я хотів би почути ще й вашу розповідь, — він обернувся до покоївки.
— Я помітила цих людей ще до того, як вони увійшли до будинку, — мовила та. — Сиділа собі в спальні біля вікна, аж тут побачила трьох чоловіків, що підходять до вартівні, — ніч була місячна, — та нічого лихого тоді не подумала. А десь за годину почула стогін своєї господині, кинулася вниз і побачила свою бідолашну овечку зв’язаною, і господаря, що лежав на підлозі. Кров розбризкалась по всій кімнаті — навіть сукню їй забризкала; від того будь-яка жінка без тями впала б, але вона завжди була мужня, міс Мері Фрейзер з Аделаїди, — ставши леді Брекенстол з Ебі-Ґрейндж, вона теж не змінила своїх звичок. Ви надто довго розпитували її, джентльмени; стара вірна Тереза відведе її до спальні, — їй треба як слід відпочити.
Сувора покоївка з материнською ніжністю обняла свою господиню за стан і повела з кімнати.
— Вона прожила з нею все життя, — сказав Гопкінс. — Доглядала її, як та була дитиною, а півтора року тому залишила разом з нею Австралію й приїхала до Англії. Звуть її Тереза Райт; тепер таких покоївок вам не відшукати. Отаке-от, містере Холмсе, коли ваша ласка!
З Холмсового напруженого обличчя щезла цікавість; я знав, що для нього разом з таємницею зникає вся привабливість справи. Залишилося, щоправда, ще заарештувати грабіжників, але чи варто було йому марнувати час на цих звичайнісіньких злодіїв? В очах мого друга я прочитав ту прикрість, яку, певно, відчуває відомий медик-фахівець, коли його запрошують лікувати дитячий кір. Але те, що він побачив у їдальні садиби Ебі-Ґрейндж, дещо пробудило згаслу його цікавість.
Це була велика, висока кімната з дубовою різьбленою стелею, дубовими панелями й чудовою колекцією оленячих рогів та старовинної зброї на стінах. У дальшому кінці кімнати були скляні французькі двері, про які ми вже чули. Троє невеликих вікон з правого боку наповнювали їдальню холодним зимовим сонячним світлом. Ліворуч виднівся великий, глибокий камін під важкою дубовою полицею. Біля каміна стояло дубове крісло з бильцями і різьбою внизу. Крізь отвори різьби було протягнуто червоний шнур, прив’язаний кінцями до нижньої поперечки. Коли леді звільнили, шнур зіскочив, але вузли так і залишились нерозв’язані. Ці подробиці привернули нашу увагу пізніше, бо тепер усі наші думки зосередились довкола трупа на тигровій шкурі перед каміном.
То було тіло високого, статечного чоловіка років сорока. Він лежав на спині, із запрокинутою головою; білі його зуби вишкірились на тлі короткої чорної борідки. Смагляве орлине обличчя скривила люта ненависть, що надавала його захололим рисам страшного виразу. Він, напевно, був уже в ліжку, коли здійнялася тривога, бо на ньому була розкішна нічна сорочка, а з холош стирчали босі ноги. Голова його була розбита вщент, і все в кімнаті свідчило про дику жорстокість, з якою його вдарили. Біля нього лежали важкий терновий кийок і залізна кочерга, що аж зігнулася від удару. Холмс оглянув і кочергу, і завдану нею рану.
— Цей старший Рендал, мабуть, дужий чоловік, — зауважив він.