— Чи влучили ми, чи промахнулися, але наш друг Гопкінс має щось знати. Інакше що він подумає про наш другий візит? — сказав він. — Однак виказувати йому всі наші таємниці ще зарано. Гадаю, тепер нашим місцем дій буде контора пароплавства Аделаїда — Саутгемптон, що в кінці Пел-Мел, коли я не помиляюсь. Є також інша пароплавна лінія, що з’єднує Південну Австралію з Англією, але розпочати краще з більшої.
Холмсова візитна картка, надіслана управителеві, привернула його увагу, і невдовзі ми мали всі потрібні відомості. У червні 1895 року лише одне судно цього пароплавства повернулося до вітчизняного порту. То була «Гібралтарська скеля», їхній найбільший і найкращий пароплав. У реєстрі його пасажирів значились міс Фрейзер з Аделаїди та покоївка, що подорожувала разом з нею. Тепер цей пароплав у дорозі до Австралії, десь на південь від Суецького каналу. Команда його залишилася та сама, що й 1895 року, за одним винятком: старшого помічника, містера Джека Крокера, призначено капітаном на їхній новий пароплав «Скеля Бас», що виходить через два дні з Саутгемптона. Він мешкає в Сайденгемі, але цього ранку повинен з’явитися сюди, щоб дістати вказівки; його можна дочекатися.
Ні, містер Холмс не хоче його бачити, але буде радий дізнатися про його кар’єру і вдачу.
Його кар’єра була блискучою. В усьому флоті немає офіцера, щоб був рівня йому. Щодо його вдачі, то він сумлінний у роботі, але поза судном часто буває нестримний, запальний, — одне слово, людина пристрасна, нерозважлива, проте добра, чесна й віддана. Всі ці відомості Холмс дістав у конторі пароплавства Аделаїда — Саутгемптон. Звідти ми вирушили до Скотленд-Ярду; під’їхавши до управи, Холмс не вийшов з кеба, а сидів, насупивши брови й глибоко замислившись. Нарешті він наказав їхати до телеграфної контори в Черинґ-Кросі, надіслав кудись телеграму, й тільки після того ми повернулися на Бейкер-стріт.
— Ні, я не міг цього зробити, Ватсоне, — мовив мій друг, коли ми увійшли до нашої кімнати. — Якщо буде виписано ордер на арешт, то його ніщо в світі вже не порятує. Вперше чи вдруге за всю свою кар’єру я відчуваю, що, викривши злочинця, завдам усім більшої шкоди, ніж він сам завдав своїм злочином. Я навчився бути обережним, і краще вже зневажатиму англійські закони, ніж своє сумління. Перш ніж почати діяти, нам слід ще дещо довідатися.
Надвечір до нас завітав інспектор Стенлі Гопкінс. Із цією справою йому не щастило.
— Ви, напевно, чарівник, містере Холмсе. Я справді іноді думаю, що ваші здібності надлюдські. Як ви могли дізнатися, що вкрадене срібло опинилося на дні ставка?
— Я цього не знав.
— Ви ж порадили мені обшукати ставок.
— І ви знайшли срібло?
— Так, знайшов.
— Я дуже радий, що зумів допомогти вам.
— Але ви не допомогли мені. Ви лише ускладнили справу. Що то за грабіжники, які крадуть срібло, а потім кидають його у найближчий ставок?
— І справді дивовижний вчинок. Я виходив з тієї думки, що коли срібло вкрали особи, які взяли його просто так, про людське око, то природно, що вони спробують мерщій його позбутись.
— Як це могло вам спасти на думку?
— Я просто вважав це за можливе. Коли вони вийшли через французькі двері, їм в око впав ставок із тією чудовою ополонкою. Чи можна знайти краще місце для схованки?
— Схованки, авжеж! — підхопив Стенлі Гопкінс. — Так, так, тепер мені все зрозуміло! Опівночі на дорогах ще багато людей, тож вони злякалися, що їх побачать із сріблом, і кинули його у ставок, щоб повернутись по нього, коли їх ніхто не бачитиме. Чудово, містере Холмсе, — це краще, ніж ваша думка щодо викрадення про людське око.
— Атож, це чудова думка. Звичайно, що мої припущення безглузді, та все ж таки ви мусите визнати, що саме вони допомогли відшукати срібло.
— Авжеж, сер. Але це ще не все: я зазнав гіркого розчарування.
— Розчарування?
— Так, містере Холмсе. Сьогодні вранці в Нью-Йорку заарештували банду Рендала.
— О Боже, Гопкінсе! Це справді зашкодить вашій версії, бо в такому разі вони не могли цієї ночі скоїти вбивство в Кенті.
— Це фатальна помилка, містере Холмсе, фатальна. Є, щоправда, ще банди з трьох осіб, крім Рендалів, а може, це нова банда, про яку поліція ще не знає.
— Так, звичайно, цілком можливо. Що ж ви робитимете?
— Шукатиму далі, містере Холмсе, поки не докопаюся до дна. Може, ви мені щось підкажете?
— Я вже підказав вам.
— Що саме?
— Викрадення про людське око.
— Але навіщо, містере Холмсе, навіщо?
— В тім-то й річ, звичайно. Я вам підкинув думку, а ви поміркуйте над нею. Може, щось і знайдете в ній. Не хочете з нами пообідати? Тоді на все добре, й давайте про себе знати.
Ми пообідали, й до того часу, як прибрали стіл, Холмс не повертався до цієї справи. Потім він закурив люльку, простяг ноги в пантофлях до веселого вогника в каміні й несподівано глянув на годинник.
— Я чекаю на нові події, Ватсоне.
— Коли?
— Зараз, у найближчі хвилини. Ладен побитись об заклад, що ви гадаєте, ніби я недобре повівся зі Стенлі Гопкінсом.
— Я вірю вашому здоровому глуздові.
— Дуже розумна відповідь, Ватсоне. Ви повинні так на це дивитися: я — особа неофіційна, а Гопкінс — офіційна. Я маю право чинити на свій розсуд, а він — ні. Він повинен викривати все, про що знає, інакше зрадить свій службовий обов’язок. Якщо це сумнівний випадок, я не маю права ставити його у складне становище, тож зачекаймо, доки все з’ясується.
— Але коли це буде?
— Дуже скоро. Зараз ви побачите останню дію цієї невеликої, але справді чудової драми.
На сходах залунали кроки, двері нашої кімнати відчинились, і ми побачили перед собою красеня моряка. Це був високий молодик із золотавими вусами і блакитними очима, з засмаглою під тропічним сонцем шкірою і легкою ходою, яка свідчила про те, що він такий же спритний, як і дужий. Він зачинив за собою двері, стиснув кулаки і став, важко дихаючи від непереборного хвилювання.
— Сідайте, капітане Крокере. Ви одержали мою телеграму?
Наш відвідувач сів у крісло й допитливо поглянув на кожного з нас:
— Я одержав вашу телеграму і прийшов на призначену годину. Я чув, що ви були в нашій конторі. Мені нема чого тікати від вас. Я готовий до найгіршого. Що ви хочете зробити зі мною? Заарештувати? Кажіть-но, джентльмене! Годі гратися зі мною в кота-мишки.
— Дайте йому сигару, — звернувся Холмс до мене. — Закурюйте, капітане Крокере, й не нервуйтеся. Можете бути певні, що ми не сиділи б тут із вами, якби я мав вас за звичайнісінького злочинця. Будьте зі мною щирі, й ми, може, щось придумаємо. Якщо ж хитруватимете, то нарікайте на себе.
— Про що ви хочете від мене дізнатися?
— Розкажіть нам правду про те, що сталося в Ебі-Ґрейндж минулої ночі, — розумієте, правду, нічого не додаючи, але й не приховуючи. Я вже знаю так багато, що коли ви хоч на дюйм збочите, я свисну з вікна в оцей сюрчок, і справа одразу перейде до рук поліції.
Моряк трохи подумав. Потім ляснув себе по коліну великою засмаглою рукою.
— Спробую! — вигукнув він. — Я вірю, що ви людина слова й честі, тож розповім вам усе. Але одну річ мушу сказати насамперед. Щодо мене самого, то я ні за чим не шкодую й нічого не боюся; якби мені випало зробити це ще раз, я пишався б тим. Цей клятий звірюка, — якби він мав дев’ять життів, як кіт, то заплатив би мені ними всіма! Але Мері, Мері Фрейзер... я ніколи не зможу назвати її на те огидне прізвище. Коли я думаю, що накликав на неї біду, — а я ладен життя віддати за одну усмішку на її милому личку, — моя душа починає тремтіти зі страху. Але... але що мені було робити? Я розповім вам усе, джентльмени, й тоді скажіть мені: що я мав робити?
Мені доведеться повернутися трохи назад. Ви, мабуть, знаєте все, — певно, й те, що я зустрів її, коли вона їхала пароплавом «Гібралтарська скеля», де я був старшим помічником. Першого ж дня, коли я побачив її, вона стала для мене найдорожчою жінкою в світі. Щодня я кохав її дужче й дужче, — скільки разів під час нічної вахти я ставав навколішки й цілував потемки корабельну палубу, бо по ній ступали її милі ноженята. Вона ніколи не присягалася мені. Вона не обдурювала мене, як часом жінки чоловіків. Тут я не можу на неї поскаржитись. Я кохав її, а вона мала до мене лише товариські, дружні почуття. Коли ми розлучилися, вона була вільною жінкою, а я знав, що вже ніколи не буду вільним чоловіком.
Коли я повернувся додому з наступного рейсу, то почув про її весілля. Справді, чому б їй не одружитися з коханим чоловіком? Титул і багатство — кому вони пасуватимуть краще, ніж їй? Вона народилася для всього найкращого, найшляхетнішого. Мене не засмутило це одруження. Я не якийсь там себелюбець. Я навіть радів, що вона знайшла своє щастя й не пов’язала своєї долі з убогим моряком. Ось так я кохав Мері Фрейзер.
Я ніколи не думав, що побачу її знову, та після останнього рейсу дістав підвищення, а моє нове судно ще не спустили на воду, — отож і мусив чекати зо два місяці в рідні, в Сайденгемі. Одного разу по дорозі я зустрів Терезу Райт, її давню покоївку. Вона розповіла мені про неї, про нього — одне слово, про все. Почувши це, джентльмени, я мало не збожеволів. Та як він смів, п’яний собака, здіймати руку на неї, в якої він черевиків не гідний лизати! Я ще раз зустрівся з Терезою. А потім побачив саму Мері — двічі. Більше вона не схотіла мене бачити. Але наступного дня я довідався, що через тиждень виходжу в море, й вирішив будь-що побачити її ще раз. Тереза завжди була моїм другом, бо любила Мері й ненавиділа того негідника так само, як і я. Від неї я довідавсь усе про їхній дім. Мері звичайно сиділа й читала в своїй невеликій вітальні внизу. Минулої ночі я прокрався до її вікна й почав шкребтися в шибку. Спочатку вона не відчиняла мені, але я знав, що тепер вона любить мене й не залишить мерзнути надворі. Вона прошепотіла, щоб я підійшов до дверей їдальні; я побачив, що ті двері відчинені, і зайшов до кімнати. Я знову почув з її вуст такі речі, від яких у мене закипіла кров, і я ще раз прокляв цього мерзотника, що знущався з жінки, яку я так кохав. Отож, джентльмени, ми стояли з нею біля вікна й вели найбезневиннішу розмову, — Бог свідок, — аж тут він, як навіжений, увірвався до кімнати, брутально вилаявсь і вдарив її по обличчю. Тоді я схопив кочергу й між нами зав’язалася бійка. Подивіться-но: у мене на руці — слід його першого удару. Потім надійшла моя черга, і я розтрощив йому голову, мов гнилий гарбуз. Може, ви думаєте, що я шкодую за цим? Аж ніяк! Ішлося про два життя: його й моє, чи радше його та її, бо якби він залишився живим, хіба я зміг би віддати її до рук цього шаленця? Ось чому я його вбив. Хіба не так? А що б ви зробили, джентльмени, якби опинились на моєму місці?
Коли він ударив її, вона скрикнула, й стара Тереза вбігла до кімнати. Там на буфеті стояла пляшка вина; я відкоркував її і влив трішки Мері до рота, бо вона була майже непритомна зі страху. Я теж трохи випив. Лише Тереза зберігала холодний спокій, і ми разом обміркували всі наші подальші дії. Ми вирішили вдати, що стався напад грабіжників. Поки я перерізав шнур од дзвінка, Тереза повчала свою господиню, що їй слід казати. Потім я прив’язав її до крісла, потер ножем кінець шнура, щоб він природніше виглядав і щоб ніхто не дивувався, як це грабіжник міг залізти так високо. Тоді взяв кілька срібних тарілок, щоб ніхто не мав сумніву, що сталося пограбування, і пішов. Я наказав здійняти тривогу не раніше, ніж за чверть години. Кинувши срібло у ставок, я повернувся до Сайденгема, вперше в житті відчувши себе справжнісіньким злочинцем. Усе це правда, містере Холмсе, — правда, нехай вона мені коштуватиме навіть голови.
Холмс трохи помовчав, смокчучи люльку. Потім підвівся, походив кімнатою й потис нашому гостеві руку.
— Ось що я придумав, — мовив він. — Я знаю, що кожне ваше слово — правда, бо ви не розповіли мені майже нічого нового. Ніхто, крім акробата або моряка, не міг дістати шнур з карнизу, й ніхто, крім моряка, не міг позав’язувати такі вузли, якими шнур прив’язали до крісла. Лише одного разу ця леді спілкувалася з моряками, — під час своєї подорожі, — і хтось із тих моряків мав належати до її кола, якщо вона так непохитно боронила його, — це, до речі, свідчило, що вона його покохала. Отож, як бачите, мені легко було знайти вас, коли я натрапив на справжній слід.
— Я думав, що поліція ніколи не розгадає наших хитрощів.
— І не розгадала, й не розгадає, будьте певні. Тепер от що, капітане Крокере: справа ця дуже серйозна, хоч я залюбки визнаю, що ви діяли під тиском виняткових обставин. Я не можу сказати, чи перевищили ви міру оборони, чи ні. Це має вирішити британський суд присяжних. Але я щиро переймаюся вами, тож якщо ви зумієте зникнути за найближчі двадцять чотири години, то обіцяю, що ніхто вам не чинитиме жодних перешкод.
— А потім ви про все повідомите поліцію?
— Звичайно, повідомлю.
Моряк спалахнув гнівом:
— Як ви можете пропонувати мені таке?! Я знаю закони, тож розумію, що Мері буде визнано спільницею. Невже ви гадаєте, що я залишу її у тому пеклі, а сам накиваю п’ятами? Ні, сер, хай мені буде непереливки, але заради Бога, містере Холмсе, придумайте, як урятувати мою бідолашну Мері від суду!
Холмс іще раз подав морякові руку.
— Це я лише перевіряв вас, і ви трималися як слід. Я беру на себе велику відповідальність: адже я дав Гопкінсові підказку, і якщо він не скористається нею, я нічого не зможу зробити. Послухайте-но, капітане Крокере: зараз ми судитимемо вас, як вимагає закон. Ви — підсудний. Ви, Ватсоне, — британський суд присяжних; я ніколи не бачив людини, яка краще підходила б для цього. Я — суддя. Отож, джентльмени, ви чули свідчення. Чи визнаєте ви підсудного винним?
— Невинний, пане суддя, — сказав я.
Голос народу — голос Божий. Вас виправдано, капітане Крокере. Поки закон не знайде якогось іншого винуватця, ви в безпеці. Повертайтеся до цієї леді через рік, і нехай ваше спільне майбутнє доведе справедливість винесеного нами цього вечора вироку!
Друга пляма
Я думав, що «Убивство в Ебі-Ґрейндж» буде останнім з подвигів мого друга Шерлока Холмса, про які я розповідав коли-небудь публіці. Ні, не брак матеріалів спонукав мене так думати, — навпаки, я бережу записи про кілька сотень випадків, про які ніколи ще не згадував. Так само не можна сказати, що в читачів пропала цікавість до унікальних методів роботи цієї незвичайної людини. Справжня причина полягала лише в тому, що містер Холмс не хотів подальшого розголосу своїх справ. Поки він не облишив практичної роботи, записи про його успіхи мали для нього певну цінність; коли ж він остаточно покинув Лондон і заходився доглядати бджіл на пагорбах Сасексу, то зненавидів будь-яку славу і раз у раз просив, щоб його залишили в спокої. Тільки після того, як я нагадав йому про свою колишню обіцянку надрукувати це оповідання — про пригоду з «Другою плямою», — і переконав його, що цей довгий ряд нотаток було б доречно завершити справою найбільшої міжнародної ваги, він нарешті дав згоду розголосити цю справу, що оберігалася в суворій таємниці. Якщо окремі подробиці моєї розповіді здаватимуться дещо незрозумілими, читачеві легко буде збагнути, що моя стриманість має на те вагому причину.
Якось восени, у вівторок уранці, — ані року, ані навіть десятиліття я не можу назвати, — ми побачили в стінах свого скромного помешкання на Бейкер-стріт двох відвідувачів з іменами європейської слави. Один з них, суворий, поважний, з орлиним профілем та поглядом, був не хто інший, як славнозвісний лорд Белінджер, що двічі був прем’єром Британії. Другий, чорнявий, гарний з себе та ошатний, що ледве досяг середнього віку і вра жав не лише красою, а й розумом, був ясновельможний Трелоні Гоуп, міністр європейських справ і чи не наймолодший з усіх державних діячів країни. Вони сіли поруч на захаращеній паперами канапі; з їхніх зморених, схвильованих облич було одразу помітно, що вони прийшли до нас у вкрай важливій справі. Худі, з синіми прожилками прем’єрові руки гарячково стискали кістяний держак парасольки, а похмурі очі сумно позирали то на Холмса, то на мене. Міністр європейських справ нервово погладжував вуса й перебирав підвіски на годинниковому ланцюжку.
— Коли я побачив, що лист зник, містере Холмсе, — а це сталося сьогодні вранці, о восьмій годині, — я негайно повідомив прем’єр-міністра. Він запропонував, щоб ми вдвох пішли до вас.