Я йду геть, аби ніколи сюди не повернутися навіть подумки. Я викидаю «золотий ключик» у контейнер для сміття. Смітники - інфільтрати, панариції, виразки у плоті Міста. Спурхують горобці, глухо плескають крилами ворони.
Оплески віддаляються з крилами. За спиною сходить сонце, мов крила, як погляд від ніг до волосся… Я віддаляюся від оплесків й від крил.
Я - ваша Мрія. І мене вже нема.
ALL YOU NEED IS LOVE
Lennon/McCartney Love, Love, Love. Love, Love, Love. Love,
Love, Love.
There’s nothing you can do that can’t be done.
Nothing you can sing that can’t be sung.
Nothing you can say but you can learn how to play the game.
It’s easy.
Nothing you can make that can’t be made.
No one you can save that can’t be saved.
Nothing you can do but you can learn how to be you in time.
It’s easy.
All you need is love. All you need is love.
All you need is love, love. Love is all you need.
All you need is love. All you need is love.
All you need is love, love. Love is all you need.
Nothing you can know that isn’t known.
Nothing you can see that isn’t shown.
Nowhere you can be that isn’t where you’re meant to be.
It’s easy.
All you need is love. All you need is love.
All you need is love, love. Love is all you need.
АКВАРІУМНІ ДЕЛЬФІНИ
Навіть у таких тварів, що власне не розуміють семйового життя, самиці дуже турбуються про свої яйця та про дітей, що з них вилуплюються. Дуже безглузді створіння всякі гробаки та м'якуни, як от , наприклад, п'явушники, равлики (слимаки), а й вони про свої яйця піклуються».
6. Як доглядають дітей. «Сем'я у звірів, птиць, комах, птахів, риб та гадів». № 15. Тов. Просвіта, Київ, 1908 р.
1.
Ми плавали, щоб літати… Коли ми вилізли на берег, вже була глибока весна. Нас довго калатало ще досить холодною хвилею, перш ніж підбити до берега, та й те, доводилося чіплятися за пісок, що відходив разом із водою, вислизав зпід кінцівок, тягнув назад, у річкову каламуть, борсатися на межі світів до смертельної ну доти… Нас розкидало берегом - сліпучим піщаним берегом, який спалахував на сонці кремнієм, битим шклом, мушлями, мокрими водоростями… І все це притягувало, як магніт, змушувало видряпуватися до сяйва й тепла з останніх сил, щоби відчути, впізнати й пізнати сухість повітря. Повітря, що висушує панцир, робить його ламким та крихким.
Нарешті розшнуровано корсети, засліплено чимось веселковояскравим очі, й зі спини щось витікає назовні, там набрякає, розходиться променями, втрачає вагу… А за спиною лиши лися ті, кого забрала назад хвиля - до вічного річкового неспокою, туди, де тільки мокро, мокро, мокро… темно, холодно, й можна тільки плавати, літати - ніколи.
Що це зі мною? Я - літаю! Схоже на те, коли кидало водою, тільки тепер носить повітрям - сяйво, сяйво, тепло й сяйво, так легко, легко і страшно…
- Мамо, а можуть комахи думати так, як ми?
- Ні, сонечко, їм краще - вони все відчувають і знають безпосередньо, а так, як люди, думати, вони не можуть.
- А як же вони можуть нас розуміти?
- Так, як ти відчуваєш, коли зі мною щось негаразд, коли я тобі нічого не кажу про це й ніяк цього не виказую.
- Це тому вони мене не бояться?
- Ну так, вони відчувають, що ти їх не хочеш скривдити…
- А ця бабка, що тількино вилізла з личинки, вона така сама, як я був, коли народився?
- Мабуть…
- А я теж полетів, коли народився?
- Так, але я тебе впіймала за вушко та при горнула до себе, ось так, а ти заснув.
- А що мені снилося?
- Думаю, що ти - літаєш довкола сонця.
- А коли я не народився, де я був?
- Ти плавав, тільки у мене в животі.
- Я був личинкою?
- Ні, ти був людинкою. Личинками бувають тільки комахи, тому що мама не носить їх в собі.
- А чому?
- Мабуть, тому, що у них бачиш які великі крила, а черевце яке маленьке…
- Крильця би поламалися?
- Можливо, а може, у мами була б печія від крилець, або вони б весь час своїм тріпотінням лоскотали її зсередини… - І вона би весь час сміялася?
- Вона би луснула зі сміху! - І дитинка випала б!.. Їсти хочу. Хочу їсти. Мене можуть з’їсти теж.
Треба літати та їсти, їсти, щоб літати, грітися на сонці…
2.
Сніг ліпиться до чорного шкла. Голі шиби й скляна коридорна тиша. Маніпуляційна - крижане молоко океану Соляріс у склянці - пульсує у шпарці причинених дверей, живиться неживою, якоюсь штучною тишею з коридора й чорною морозяною тишею з ночі - через шпарку прихиленої кватирки.
Сонний жалісний дитячий плач прокочується жаскою хвилею первородного відлуння - північ, час уколів. Антибіотики. Якесь глевке слово.
Асоціюється зі шкільним курсом ботаніки.
«Симбіоз гриба та водорості»… Синьозеленої…
Мертвий телефонний автомат на стіні - немов пляма від приплюснутої мухи. Безодня потойбіччя у слухавці - ніби точиться чорною пусткою ота морозяна ніч.
Страшний лемент раптом уриває сичання пустки. Суїцидна слухавка вішається на дро ті. Все одно через той плач вже не почуєш або нента.
То «кімната підкидьків» навпроти сестрин ського посту крає просяклу медикаментами нічну тишу пронизливим зумером голодного крику.
Заспані сестри шкандибають з пляшечками в руках до кімнати, де голі дитячі ліжка й завжди горить різке світло.
Крик покинутого немовляти - знайди, якого не народили, а просто виплюнули, жбурнули у цю скляну пустку, - роздирає нутрощі крутого узвару півночі.
Сто років самотності. Сто мільйонів світло вих років вакууму завдовжки, завглибшки, зав вишки. Мінус сто за Цельсієм. На сто мільярдів нашарувань мертвонароджених й абортованих всесвітів.
Недитячі сни блукають скляними тунелями самотності:
Бурштинова кішка зіщулилася у кам‘яних до лонях прадавніх будинків - дивиться відчужено й пристрасно. Ковтає слину.
Потвори причаїлися по кутках - сховалися від зливи.
Розіпнені чорні легені чорної пастки вікна плюються блідими фіранками патологічної му зики.
Нарциси, біліші за морську піну, перлистий ясмин - набули кольору крові, що запеклася в кутику схолоднілих вуст.
Запах чекання розчинився в кімнаті.
Він увійшов через вікно. Спливав пряними пахощами зіпрілого кленового листя, сигар та мадери. Фрак тапера стікав дощем, а вогкі кишені напахували ароматами білого вина й мімози. Сів на підвіконня. Безкровні руки священнодіяли очужіло, набивали люльку чорного дерева з рельєфними зображеннями китайських мавп. Він не мав обличчя, а Маску Червоної Смерті розґвезьґав дощ. Печатка чор ного срібла притягувала погляд.
Я пошкодувала, що перед катом не прикинулася вже страченою, бо:
- Дівчинко… Я шукаю Мореллу. (Я легко крилий дух самоспалення. ЯСамотністьЩо СтоїтьРукиВБоки…).
Едгар Алан По зник. В кімнаті пішов мов чазний дощ. Квіти загинули. Їхні трупи з’їв вітер - ніби у Володимирському вмить згасли усі свічки.
Садисти - акушери, реаніматологи, пато логоанатоми, одне слово, різники - завше при ходять у білому. Білий - колір страждання, колір жалоби й відсутності часу. В лікарнях часу немає. Як у кімнаті Мелькіадеса - певний уламок лихоліття заблукав й укляк тут назав жди. Залишається тільки Я. Наче ходиш по битому шклу, битим шклом дихаєш, битого шкла наїлася, й усе ще носиш під серцем своїх дітей, а серце - бите шкло.
Ніч нахиляється над тобою - коси спадають водограєм, вкривають ліжко, розсипаються підлогою. Ліхтарик блима: неможнаспати неспинеспи. А ніч шепоче дивні відьомські колискові, мугикає собі під ніс, перетворюється на кішку з чорного бурштину (очі - обсидіанова пустка), починає сеанс магічного муркотіння - ніби заклинає всі сни з усього світу. Навіть тарганимародери впадають у якийсь коматоз ний стан.
Та я не сплю. Я думаю. Я думаю про те, що Доля справді таки підкидає час від часу якісь підказкипопередження. Але занадто символічні.
Як і надто прозорі віщі сновидіння, й вірші, зміст яких все одно розкривається постфактум, коли вже сталося, звершилося… Тоді плескаєш себе по лобі: Господи! Тобі ж оце в пику тицьнули пророцтвом - ніби дали розгадку до майбутньої загадки й викололи очі. Бо те, що має статися - станеться. Пересічна людина - фатальна істота, бо прагне фатальності. Через свою залежність від можливості скаржитися на долю, в усьому звинувачувати Фатум. … Один старий та хитрий індіанець з племені які (якого, між іншим, звали Дон Хуан) змусив одного молодого та нудного європейця сидіти у парку на лаві й чекати на Подію. І Подія та була Смерть. Начебто саме для молодого та нудного європейця (якого, між іншим, звали Карлос Арана), саме в цьому місці, саме у цей час конав на галявці мексиканський безпритульний, аби він побачив, як життя покидає людську обо лонку.
Напевно це - видовище. Можливо, захопливе… А буває й так: одного ранку виходиш на балкон вішати випрану білизну, й очі втуп люються в труп. Чоловіка середнього віку.
Зріст приблизно сто сімдесят сантиметрів.
Худорлявий. Волосся чорне. Одягнений у коротку синю зимову куртку (розхристану й хрустко завмерлу дибки на грудях ніби від вибуху осклілої оболонки, що випускає душу на волю), картатий вовняний шарф, коричневі штани та чорні чоботи (витертий чорний капелюх зі штучного хутра валяється за кілька метрів теж МЕРТВИЙ)… в труп, що лежить горілиць на надпід’їздному дашку навпротної вісімнадцятиповер¬хівки…
На балконі стовбичить розгублений, очма нілий від ранкового двадцятиградусного морозу, міліціонер. А з балконів усіх вісімнадцяти по верхів позвішувалися мовчазні обивателі. І дивляться вниз. Спостерігають, як нічого не відбувається з трупом. Спостерігають Втілення Гіпсової Незворушності.
Ніколи в житті не бачила нічого жаскішого за ту скам’янілу самотню оболонку - сміття сміттям… й паскуднішого за тих спостерігачів.
Може, вони міркували, чому в трупа з рота не йде пара? … Морозяна тиша змішується з тією, штуч ною з коридора. Булькає каструля з кисневими пляшками. У пластиковій коробці - крихітна маска страждання. Запах покинутої дитини.
Важке диханнясичання перекриває булькання.
- Не помер?
- Дише… (Чергова прибиральниця та медсестра).
- Чому цю дитину не заберуть до реані мації?
Чергова прибиральниця та медсестра див ляться на мене співчутливо, як різники на першокурсницю медінституту в анатомічному театрі.
- Не можна. Двобічна пневмонія у півтора місячної дитини з такоою вадою серця. Таких реанімація не бере.
- Чому?
- А ну, як воно у них помре!
- Але якби були батьки, якби наполягли батьки, то…
- Якби були батьки! - передражнюють.
- То я дам лiки - у мене залишились. Ви робіть йому уколи.
- Навіщо? Все одно помре.
Вони ходять щоночі, човгають капцями.
Як пацюки, підкрадаються тихотихо, придив ляються: не помер? Не дай Боже, в мою зміну помре! А немовля дивиться мовчки - тільки сичить. I запах… Запах покинутої дитини.
Дітовбивці приречені на самоспалення.
Навіть якщо це скидається на нещасний ви падок, - дітовбивці, немов павуки, невпинно й ретельно плетуть мереживо невловних подій, які врештірешт створюють остаточний збіг обставин. «Піди казнакуди, принеси хтозна що» - цей шлях людство проходить ось уже кілька десятків тисячоліть. Ніби піднімаєшся вгору спіраллю кручених сходів, та іноді здаєть ся, що кружляєш колом - в один бік, потім у протилежний… Спочатку за клубком, що ко титься, туди й назад, аж поки не зустрінеш на шляху знайомі камiнцiпопередження й не зро зумієш: прокручується стара плівка: ти повер таєшся у INDIAN SUMMERTIME:
3.
звук води, що ллється з крана, безперестанно мозок дряпа…
Роззявивши рота повітря хапає малесенька ящірка в агонії жаги до життя.
Бурштинові очі чорного кошеняти плавають на тремтливій горлянці маленької спраглої ящірки.
Обоє сидять тихо-тихо під сонцем гарячим у вакуумі кульбабок.
Бiлi пухнасті кульбабки марять вітром, який рознесе їхній сон, їхній мозок - мозаїку пуху
по Світу
по Всесвіту
Завтра…
*
Настане вітер. І злива.
Злива приб’є до землі
Пухнасті скарби голомозих кульбабок,
Що берегли їх усе літо…
*
Я розшукала млин. I клаптики одежі
на його крилах вітер ворушив…
Подумала: он де могила Дон Кіхота,
а роздивилась - то осіннє листя…
*
Залишив кригу, вкриту попелом й пилом.
Порожнє сонце, схолоднілу каву.
З волосся вислизнула не травнева злива
волосся вивергло уже застиглу лаву…
Я поцілую тебе в серце. Мене не втомить поглинання музики твого волосся - музики травневої зливи. Дозволь мені поцілувати тебе в серце! Я! Залишається тільки Я…
170
- Жебрак на паперті під осінніми зорями.
Він грає на скрипці. Чіпляється за смичок, ніби за соломинку. Поступово тріскають струни:
- IНННН!…
- ОЕМН!…
- ББОООУ!…
- ТАЗЗЗН!. . .
Мовчазною офірою останній у цьому Сезоні листок падає до капелюха - до риб’ячого дріб’яз ку монет. Жебрак мовчки вклоняється дереву.
Піднімає капелюха. Йде геть.
4.
Місто - оксамитова мушля. Я - молюск у тій мушлі. Самотній молюск зі своєю перлин кою. Ловці перлин відібрали у мене першу створену мною перлину, та недовго їм нею бавитися. Відфільтрую цей намул глухих часів, глей нелюдськості, дощову симфонію самотніх душ i - повернуся. Повернуся в прозорі гли бини - нічого не вдієте! Мої перли - тільки Безмежність може їх забрати - мої, допоки самі не викотяться з вологої мушлі. Кожен як сонечко, світле яєчко на Великдень - пухнасті голівки золоті. ЯйцеРайце - токток під ніжною шкаралупою - живі сфери, теплі як серце, - тріпочуть, поки що мої… Одвiчна таїна усього сущого, бездоганна модель Всесвіту, вічна пульсація росту й руху, омана зоряних протуберанців.