Саме коли ми повернулися з Канади й оселилися на вулиці Нотр-Дам-де-Шан і ще приятелювали з міс Стайн, вона й сказала оту фразу про втрачене покоління. В старому «форді» моделі «Т», яким вона тоді їздила, вийшло з ладу запалювання, а молодий гаражний механік, що останнього року війни був на фронті, не зумів добре полагодити його, чи, може, просто не сходів лагодити її машину поза чергою. Так чи так, він виявився не
— Оце-то правда! Всі ви такі! — вигукнула міс Стайн. — Вся молодь, що побувала на війні. Ви — втрачене покоління.
— Ви так гадаєте? — спитав я.
— Так, так, — наполягала вона. — Для вас не існує нічого святого. Ви всі спиваєтеся…
— Хіба механік був п'яний? — спитав я.
— Звісно, що ні.
— А мене ви коли-небудь бачили п'яним?
— Ні. Але ваші друзі напиваються.
— Я теж, буває, напиваюсь, — сказав я. — Але я ніколи не приходив до вас п'яний.
— Не приходили. Я цього й не казала.
— Певно, хазяїн вашого механіка був уже п'яний об одинадцятій ранку, — сказав я. — Через те з нього й вилетів такий крилатий вислів.
— Не сперечайтеся зі мною, Хемінгуею, — відповіла міс Стайн. — Ви мене однаково не переконаєте. Хазяїн гаража має рацію: всі ви — втрачене покоління.
Згодом, працюючи над своїм першим романом, я спробував урівноважити фразу, принесену міс Стайн із гаража, словами Екклезіаста. Але того вечора, повертаючись додому, я думав про хлопця з гаража й про те, що його, можливо, везли пораненим у такому самому «форді», переобладнаному на санітарну машину. Я згадував, як у цих «фордів» горіли гальма, коли вони, наповнені пораненими, спускалися гірськими дорогами на першій швидкості, і як кінець-кінцем доводилося гальмувати, вмикаючи задній хід, і як останні «форди» ми зіштовхували порожняком з гори, щоб отримати замість них великі «фіати» з надійною коробкою передач і металевими гальмовими колодками. Я думав про міс Стайн, про Шервуда Андерсона, і про самозакоханість, і про те, що краще — духовні лінощі чи самодисципліна. Зрештою, думав я, хто з нас втрачене покоління? Я саме підходив до «Клозері-де-Ліла», і світло падало на мого давнього приятеля — бронзову статую маршала Нея, затінену деревами: він стояв там сам-один з оголеною шаблею, і ніхто не прикривав його з тилу, і я подумав, як же йому не пощастило під Ватерлоо! Всі покоління втрачені з тієї чи іншої причини, думав я, так воно завжди було й завжди буде, і я зайшов до «Ліла», щоб скласти статуї компанію, і, перше ніж повернути додому, до кімнати над тартаком, випив холодного пива. Я сидів за пивом, дивився на статую і згадував, скільки днів Ней із зброєю в руках бився в ар'єргарді, відступаючи від Москви, з якої Наполеон поїхав у кареті з Коленкуром, і водночас я думав про те, якою доброю і дбайливою приятелькою була мені міс Стайн, і як чудово розповідала вона про Аполлінера й про його смерть у день перемир'я 1918 року, коли натовп кричав: «A bas Guillaume!»[18] — а Аполлінер марив, і йому здавалося, що це кричать проти нього; і я подумав, що робитиму все заради неї і не заспокоюся, доки їй не віддадуть належне за всі її добрі вчинки — присягаюся богом і маршалом Неєм. Але під три чорти її балачки про втрачене покоління і під три чорти всі оті брудні, дешеві ярлики. Коли я дістався додому, піднявся сходами й побачив дружину, й сина, і його кота Ф. Киця, веселих і вдоволених, і вогонь у каміні, я сказав їй:
— Все ж таки Гертруда дуже мила жінка.
— Авжеж, Теті.
— Але часом вона верзе казна-що.
— А я не чую, що вона каже, — відповіла моя дружина. — Адже я дружина. Зі мною розмовляє її подруга.
«Шекспір і компанія»
У ту пору ми не мали грошей купувати книжки. Я брав книжки у книгарні «Шекспір і компанія», на вулиці Одеон, 12, що належала Сільвії Бійч і була водночас і платною бібліотекою. Після холодної, виметеної зимовим вітром вулиці приємно було зайти в теплу, затишну книгарню з великою натопленою грубою, столами та книжковими полицями, з новими книжками у вітрині й фотографіями живих і померлих письменників на стіні. Усі ті фотографії мали вигляд моментальних знімків, і навіть померлі письменники здавалися на них і досі живими. У Сільвії було жваве, виразне обличчя, меткі, мов у лисиці, й веселі, як у молодої дівчини, карі очі та хвилясте каштанове волосся, зачесане назад з ясного чола й підстрижене нижче від вух, над самим коміром її коричневої оксамитової жакетки. Вона мала гарні ноги, була доброзичлива, весела й допитлива, любила пожартувати й погомоніти. З усіх моїх знайомих ніхто не ставився до мене так приязно.
Я дуже ніяковів, коли вперше зайшов до її книгарні, бо не мав при собі досить грошей на те, щоб записатися до платної бібліотеки. Та вона сказала, що я зможу внести заставу тоді, коли матиму гроші, виписала на мене картку й запропонувала взяти стільки книжок, скільки я хочу.
Ніяких підстав довіряти мені вона не мала. Вона не знала мене, та й адреса, яку я назвав, — вулиця Кардинала Лемуана, 74, — була адресою бідняка. Але Сільвія поставилась до мене дуже щиро й привітно, а позад неї піднімалися до самої стелі і тяглись у задню кімнату, що виходила вікнами на подвір'я, десятки полиць, заповнених скарбами її бібліотеки.
Я розпочав з Тургенєва і взяв два томики «Записок мисливця» та одну з ранніх книжок Д. Г. Лоуренса — здається, то були «Сини й коханці», — а Сільвія сказала, що можна взяти ще якісь книжки. Я вибрав «Війну і мир» у перекладі Констанс Гарнетт і «Гравець та інші оповідання» Достоєвського.
— Якщо ви вирішили все це прочитати, то не скоро з'явився знову, — зауважила Сільвія.
— Я принесу гроші, — відказав я. — У мене є вдома.
— Я зовсім не до того, — сказала вона. — Принесете, коли вам буде зручно.
— О якій порі у вас буває Джойс? — запитав я.
— Якщо приходить, то звичайно десь надвечір, — відповіла вона. — А ви ніколи його не бачили?
— Одного разу бачили у Мішо, він обідав там із сім'єю, — сказав я. — Але нечемно дивитись на людей, коли вони їдять, та й надто дорогий він, той ресторан.
— Ви обідаєте вдома?
— Останнім часом здебільшого вдома, — відказав я. — У нас добра куховарка.
— Поблизу вашого дому немає ресторанів, правда ж?
— Немає. А звідки ви знаєте?
— Там мешкав Лярбо, — сказала вона. — А так йому там дуже подобалося.
— Найближче місце, де можна добре й недорого попоїсти, це ресторан біля Пантеону.
— Я не знаю того кварталу. Ми обідаємо вдома. Приходьте колись разом з дружиною.
— Спершу мені треба розплатитися з вами, — сказав я. — Але я дуже вам вдячний.
— Читайте собі спокійно, — мовила вона.
Наше помешкання на вулиці Кардинала Лемуана складалося з двох кімнат без гарячої води й каналізації — за неї правив бак; та для того, хто звик до надвірних вбиралень у Мічігані, це була не бозна-яка незручність. Ця домівка, з добрячим пружинним матрацом на підлозі, що правив за ліжко, любими нам картинами на стінах та мальовничим краєвидом за вікнами, була для нас і веселою, і чепурною. Повернувшись туди з книжками, я розповів дружині, на яке чудове місце натрапив.
— Ой, Теті, треба сьогодні ж таки піти й розплатитися, — сказала вона.
— Звісно, — сказав я. — Підемо разом. А потім спустимося до річки й погуляємо по набережних.
— Пройдемося вулицею Сени, й позаглядаєм до всіх торговців картинами, й роздивимось вітрини крамниць.
— Гаразд. Ми можемо гуляти, де захочемо, а тоді зайти в якесь нове кафе, де ми нікого не знаємо й нас ніхто не знає, і випити там по чарці.
— Або й по дві.
— А потім можемо зайти десь повечеряти.
— Е, ні. Не забувай, що треба заплатити в бібліотеці.
— Тоді повечеряємо вдома, коли повернемось. Влаштуємо добрячу вечерю й вип'ємо пляшку «бона» з кооперативної винарні навпроти. Онде, бачиш — у вітрині навіть ціну видно. Тоді трохи почитаємо, а потім ляжемо й будемо любитися. — І ніколи не любитимемось ні з ким іншим, тільки одне з одним.
— Атож. Ніколи.
— Ото буде чудовий вечір. А тим часом треба б пообідати.
— Я страшенно зголоднів, — сказав я. — Поки писав у кафе, тільки того й мав у роті, що cafe creme[19].
— Як тобі працювалося, Теті?
— Начебто непогано. Принаймні так мені здається. Що ми маємо на обід?
— Трохи редиски, шматок foie de veau[20] з картопляним пюре та салатом із цикорію. А ще яблучний пиріг.
— І тепер ми зможемо прочитати всі на світі книжки та ще й брати їх із собою, коли десь поїдемо.
— А це буде чесно?
— Авжеж.
— І Генрі Джеймс у неї є? — Авжеж.
— Чудово! — сказала вона. — Як нам пощастило, що ти натрапив на це місце.
— Нам завжди щастить, — сказав я і, як дурень, не постукав по дереву. А в нашому помешканні було скільки завгодно дерева, щоб постукати по ньому, аби хтось не наврочив.
Люди Сени
З горішнього кінця вулиці Кардинала Лємуана до Сени можна зійти різними дорогами. Найкоротша — просто вниз вулицею, але вона дуже крута, а внизу, коли ви вже перетнете людяне місце на початку бульвару Сен-Жермен, виводить вас на похмуру вітряну набережну ліворуч від Винного ринку. На інші паризькі ринки він не схожий і є, власне, чимось на зразок митного пакгауза, де вино зберігається, поки за нього не сплачено мито, а безрадісним виглядом своїм нагадує чи то військовий склад, чи то в'язницю.
Навпроти, де Сена розгалужується, лежить острів Сен-Луї з вузенькими вуличками й прекрасними високими старовинними будинками, і туди можна перейти мостом або звернути ліворуч і йти набережною — повз острів Сен-Луї, а потім повз Нотр-Дам, острів Сіте.
У букіністів на набережній іноді можна було дуже дешево купити зовсім нові американські книжки. Ресторан «Срібна вежа» в той час мав нагорі кілька кімнат, пожильці яких діставали в ресторані знижку, і якщо вони залишали по собі книжки, valet de chambre[21] продавав їх власниці рундука, а та їх збувала за якихось кілька франків. Вона не цінувала англійські книжки, давала за них мідяки й старалася спродати їх якнайшвидше, нехай і без особливого зиску.
— Хіба вони чогось варті? — спитала вона мене, коли ми заприязнились.
— Деякі — безперечно.
— А як же вгадати?
— Я можу казати вам, як прочитаю.
— Все одно це ризик. Та й чи багато людей читає по-англійському?
— А ви відкладайте їх для мене, я переглядатиму.
— Ні, не можу. Ви ж приходите сюди не щодня. Часом взагалі пропадаєте надовго. Я мушу продавати їх якнайшвидше. Бо тут не вгадаєш — варті вони чогось чи ні. А що, як нічого не варті, я ж їх повік не позбудусь.
— А як ви вгадуєте, що французька книжка чогось варта?
— Ну, передусім я дивлюся, чи є в ній малюнки. Потім — якої ті малюнки якості. Потім дивлюся на палітурку. Коли книжка добра, власник неодмінно оправить її в гарну палітурку. Англійські книжки всі оправлені, але дуже погано. З палітурки нічого не вгадаєш.
Від цього рундука поблизу «Срібної вежі» й аж до набережної Великих Августинців букіністи не торгували американськими й англійськими книжками. Але далі, до набережної Вольтера, траплялися букіністи, що перепродували книжки, куплені в службовців готелів з лівого берега Сени, зокрема з готелю «Вольтер», де зупинялися здебільшого заможні люди. Якось я спитав у іншої букіністки, теж моєї знайомої, чи бувало, щоб книжки їй продавали самі власники.
— Ні, — відповіла вона. — Вони їх просто викидають. З цього й видно, що книжки ті нічого не варті.
— Друзі дають їм книжки читати на дорогу.
— Схоже на те, — кивнула вона. — Певно, вони кидають хтозна-скільки книжок ще на пароплавах.
— Так, — сказав я. — Там їх збирають, оправляють, і з них виходить корабельна бібліотечка.
— Це розумно, — зауважила вона. — Принаймні книжка тоді має добру палітурку. А з нею книжка вже чогось варта.
Я гуляв по набережних, коли кінчав писати чи коли мав обміркувати що-небудь. Мені легше думалося, коли я гуляв, чи робив щось, чи дивився, як інші роблять свою звичну роботу. Поблизу Нового мосту, там, де стоїть статуя Генріха IV, острів Сіте кінчається гострою косою, схожою на ніс корабля, і там над самою водою ростуть чудові каштани, високі й розлогі, а бистрини й заводі Сени в тому місці ніби створені для риболовлі. Спустившись сходами в той невеличкий парк, можна спостерігати рибалок, що влаштувалися на косі й під великим мостом. Багаті на рибу місця змінюються залежно від рівня води в Сені, й рибалки користуються тут довжелезними складаними бамбуковими вудками, але з дуже тонкою волосінню, легеньким поплавцем із гусячого пера й маленьким гачком; кожен до того ж уміло підгодовує рибу там, де ловить. Без вилову, і то добрячого, вони ніколи звідси не йдуть, і попадається їм здебільшого дрібна риба, яку вони звуть goujon, — схожа на плотву. Засмажена цілою, вона дуже смачна, я за одним заходом з'їдав її, бувало, цілу тарілку. На смак ці гладенькі рибинки м'ясисті й солодкаві, кращі навіть за свіжі сардини, і зовсім не відгонять риб'ячим жиром. Ми їх їли з кістками.
Найкраще їх готували в ресторані просто неба над річкою в Нижньому Медоні, куди ми тікали на день з нашого кварталу, коли водилися гроші. Він називався «Казковий вилов», і в ньому подавали чудове біле вино типу мюскаде. Там усе було як в оповіданнях Мопассана, а краєвид був точнісінько такий, як на картинах Сіслея. А втім, щоб поласувати рибкою goujon, можна було, звісно, й не їздити так далеко. На острові Сен-Луї теж готували дуже смачну friture[22].
Я мав кількох знайомих серед рибалок, що вудили на уловистих місцях Сени між островом Сен-Луї та площею Верт-Галант, і іноді, ясної днини, я купував літр вина, трохи хліба й ковбаси, сідав на осонні, почитував щойно куплену книжку й дивився, як ловлять рибу.
Автори подорожніх нотаток часто зображають паризьких рибалок такими собі диваками, в яких ніколи нічого не ловиться; насправді ж рибальство на Сені — заняття цілком поважне й навіть вигідне. Рибалки ці здебільшого були дрібні рантьє, які Ще не підозрівали, що інфляція зведе їхню ренту нанівець, або завзяті любителі цієї справи, що просиджували з вудкою весь свій вільний час. У Шарантоні, де в Сену впадає Марна, й за містом риба ловиться краще, але й у самому Парижі можна наловити чимало. Сам я не ловив, бо не мав вудки, а гроші збирав, на те, щоб поїхати порибалити в Іспанію. До того ж я ніколи не знав наперед, коли закінчу роботу й чи не доведеться кудись їхати від газети, тому не хотів братися до риболовлі, в якій успіх залежить від часу. Але я уважно стежив за рибалками, і те, що я бачив, було цікаво й корисно знати, і мене тішило, що навіть у самому Парижі люди ловлять рибу по-справжньому й вилов несуть додому, родині на обід.
Спостерігаючи рибалок і рух на річці, красиві баржі, життя на яких так відрізнялося від довколишнього, буксири, димарі яких відкидалися, коли вони проходили під мостами, тягнучи за собою караван барж, величні берести на скутих гранітом берегах, платани й подекуди тополі, — я ніколи не почував себе самотнім на березі Сени.
В місті, де так багато дерев, день у день помічаєш, як наближається весна, аж поки за одну ніч теплий вітер раптом приносить її на ранок. Іноді холодні зливи змушували її відступати, й тоді здавалося, що вона вже ніколи не прийде й що ціла пора року випала з твого життя. Це були єдині по-справжньому тужливі дні в Парижі, бо вони були неприродні. Восени ти сам настроюєшся на тужливий лад. Бо щороку в тобі вмирає щось, коли листя облітає з дерев і їхнє гілля тремтить під вітром у холодному, зимовому світлі. Але ти знаєш, що весна неодмінно настане, так само як знаєш, що річка звільниться від криги. Коли ж холодні дощі не вщухають і вбивають весну, то виникає таке почуття, ніби безглуздо урвалося молоде життя.