—. Не захоплюйтесь, — сказав Івен високому літньому офіціантові.
— Ви ж замовляли два віскі, так? — відповів офіціант. Ми додали води, й Івен сказав:
— Найважливіше — правильно зробити перший ковток, Хеме. Якщо правильно пити, нам цього вистачить надовго.
— Ти хоч трохи дбаєш про себе? — спитав я.
—. Ну звісно, Хеме. Давай краще балакати про щось інше, гаразд?
Окрім нас, на терасі не було нікого, й віскі зігрівало нас обох, але я був краще вдягнений, як на осінню пору: у вовняній сорочці, що правила мені за спідню білизну, в сорочці та ще й у синьому светрі — такі светри носять французькі моряки.
— Я оце думаю про Достоєвського, — сказав я. — Як може людина писати так погано, так неймовірно погано, й так глибоко на тебе впливати?
— Навряд чи тут справа в перекладі, — сказав Івен. — Толстой у неї звучить дуже добре.
— Атож. Я бозна-скільки разів починав і кидав «Війну і мир», доки не натрапив на переклад Констанс Гарнетт.
— Кажуть, його можна було б ще поліпшити, — сказав Івен. — І я певен, що можна, хоч я й не знаю російської. Але переклади ми з тобою знаємо. І так чи так, це з біса гарний роман, а як на мене, то взагалі найгеніальніший, і його можна перечитувати без кінця.
— Так, — сказав я. — А от Достоєвського перечитувати не можна. Коли ми в Шрунсі прочитали все, що мали, я спробував знову взятися за «Злочин і кару», але не зміг. І я читав австрійські газети й вивчав німецьку, поки ми не натрапили на якийсь роман Троллопа, з тих, що видавав Таухніц.
— Благослови, боже, Таухніца, — сказав Івен.
Віскі вже не обпікало й тепер, коли ми додали ще води, здавалося просто міцним.
— Достоєвський був покидьок, Хеме, — вів далі Івен. — І найкраще в нього виходили покидьки й святі. Особливо святі — вони в нього чудові. Шкода, що ми не можемо перечитувати його.
— Я все ж таки спробую ще раз узятися за «Братів Карамазових». Може, справа тут не в ньому, а в мені.
— Спочатку все буде гаразд. І до половини, й навіть далі, все буде гаразд. А потім він почне дратувати тебе, хоч це й великий твір.
— Ну, що ж, подякуємо й за те, що ми прочитали його по одному разу, й будемо сподіватись, що колись з'явиться і кращий переклад.
— Але не піддавайся його впливові, Хеме.
— Нізащо. Я намагаюся писати так, щоб ти навіть не знав, що на тебе діє, — і чим більше ти читатимеш, тим більше воно діятиме.
— Що ж, я ставлю на тебе все, що маю, — Жанове віскі, — сказав Івен.
— В нього ще будуть через це неприємності, — сказав я.
— А вони в нього вже є.
— Тобто?
— Кафе переходить до нових власників, — пояснив Івен. — Вони хочуть мати іншу клієнтуру, яка б давала більші прибутки, й збираються обладнати тут американський бар. Офіціантів одягнуть у білі курточки, Хеме, і їх уже попереджено, що доведеться зголити вуса.
— Андре і Жанові? Не може бути.
— Не може, але буде.
— Жан носить вуса все життя. В нього драгунські вуса. Він служив у кавалерійському полку.
— І все-таки йому доведеться їх зголити. Я допив віскі.
— Ще віскі, мосьє? — спитав Жан. — Віскі, мосьє Шіпмен? Густі обвислі вуса були невід'ємною частиною його худого доброго обличчя, а з-під прилизаного волосся на маківці поблискувала лисина.
— Не треба, Жане, — сказав я. — Не ризикуйте.
— Ніякого ризику нема, — стиха відповів він. — У нас тут зараз безладдя. Багато хто працює останній день. Entendu[42], мосьє, — сказав він голосно, ввійшов до кафе й повернувся з пляшкою віскі, двома склянками, двома десятифранковими блюдцями й пляшкою зельтерської.
— Що ви робите, Жане? — сказав я.
Він поставив склянки на блюдця, наповнив їх майже по вінця й поніс пляшку назад до кафе. Ми з Івеном долили в склянки трохи зельтерської.
— Добре, що Достоєвський не був знайомий з Жаном, — сказав Івен. — Він би тут спився.
— А ми що будемо робити?
— Пити, — відповів Івен. — Це протест. Протест дією.
В понеділок уранці, коли я прийшов до «Ліла» працювати, Андре приніс мені bovril — чашку яловичого бульйону. Те місце, на якому в присадкуватого білявого Андре доти кущилися вусики, стало гладеньке, як у священика. На ньому була біла курточка, як на американських барменах.
— А де Жан?
— Він працює завтра.
— Як він?
— Йому важче було примиритися. Він всю війну прослужив у кавалерійському полку. Нагороджений Воєнним хрестом і Воєнною медаллю.
— Я не знав, що він був так тяжко поранений.
— Це не те. Він був, звичайно, поранений, але Воєнна медаль у нього інша. За хоробрість.
— Скажіть йому, що я про нього питав.
— Обов'язково скажу, — відповів Андре. — Сподіваюсь, він усе ж таки примириться з цим.
— Будь ласка, перекажіть йому вітання і від містера Шіпмена.
— А містер Шіпмен у нього, — сказав Андре. — Вони разом пораються у нього в садку.
Посланець зла
Останнє, що сказав мені Езра перед тим, як залишити вулицю Нотр-Дам-де-Шан і виїхати до Рапалло, було:
— Хеме, нехай ця баночка з опіумом буде у вас. Віддасте її Даннінгові тільки тоді, коли вона йому справді знадобиться.
То була чимала баночка від кольдкрему, і, відкрутивши покришку, я побачив темну липку масу, що пахла опіумним сирцем. За словами Езри, він купив його в якогось індіанського ватага на вулиці Опера поблизу Італійського бульвару і заплатив дуже дорого. Я здогадувався, що той опіум — із добре всім відомої «Діри в стіні», яка в роки першої світової війни та після неї стала пристановищем дезертирів і торговців наркотиками. «Діра в стіні» була дуже тісним, трохи ширшим за звичайний коридор, баром, із пофарбованим у червоне фасадом, що виходив на Італійську вулицю. Свого часу він мав позаду таємний хід у паризьку каналізацію, звідки, як казали, можна було дістатися до катакомб. А Даннінг був Ралф Чівер Даннінг, поет, що курив опіум і забував про їжу. Добряче накурившись, він міг споживати тільки молоко, а писав він терцинами, чим і здобув прихильність Езри, який, проте, цінував його поезію й за інші високі якості. Даннінг мешкав у тому самому дворі, де була Езрина студія, і за кілька тижнів перед своїм від'їздом з Парижа Езра прислав по мене, щоб я прийшов допомогти йому, бо Даннінг нібито був при смерті.
«Даннінг помирає, — говорилося в записці. — Будь ласка, прийдіть якнайшвидше».
Даннінг лежав на своєму матраці худющий, як кістяк, і зрештою справді-таки міг померти від постійного недоїдання, але цього разу я зумів переконати Езру, що люди, помираючи, дуже рідко говорять такими гарно заокругленими фразами і що вже й поготів я ніколи не чув, щоб хтось перед смертю висловлювався терцинами, — мабуть, на таке не спромігся б і сам Данте. Езра заперечив, що Даннінг не говорить терцинами, і тоді я сказав, що, можливо, це мені тільки причулося, бо коли по мене прийшли, я вже спав. Урешті, після того як ми перебули ніч коло Даннінга, що марно чекав смерті, його було передано під опіку лікаря й покладено у приватну лікарню з наркотичним отруєнням. Езра поручився, що рахунки буде сплачено, і знайшов не знаю вже й яких шанувальників поезії, що погодилися допомогти Даннінгові. А мені довірив тільки передати йому той опіум у разі крайньої потреби. Доручення Езри було для мене святим ділом, і я сподівався показати себе гідним його довіри й правильно визначити, коли настане та крайня потреба. Вона настала одного недільного ранку, коли на подвір'я тартака прибігла Езрина консьєржка й загукала в розчинене вікно, біля якого я вивчав програму перегонів:
— Monsieur Dunning est monte sur le toit et refuse categoriquement de descendre[43].
Te, що Даннінг заліз на дах студії і рішуче відмовлявся спуститись, здалося мені незаперечним свідченням отієї крайньої потреби, і, знайшовши баночку з опіумом, я подався вулицею слідом за консьєржкою, малою рухливою жінкою, яку дуже схвилювала вся та історія.
— Мосьє узяв те, що йому потрібно? — запитала вона.
— Так-так, — відповів я. — Усе буде гаразд.
— Мосьє Паунд завжди про все подбає, — сказала вона. — От уже хто добрий чоловік, то це він.
— Ваша правда, — погодився я. — Немає дня, щоб я не шкодував за ним.
— Будемо сподіватись, що мосьє Даннінг поведеться розумно.
— Я маю те, що приведе його до розуму, — запевнив її я.
Коли ми зайшли у двір, де були студії, консьєржка сказала:
— Він уже зліз.
— Певне, здогадався, що я іду, — сказав я.
Я піднявся надвірними сходами, що вели до оселі Даннінга, і постукав. Він відчинив двері. І такий він був худий, що здавався височенним на зріст.
— Езра просив мене передати вам оце, — мовив я й подав йому баночку. — Він сказав, ви знаєте, що це таке.
Даннінг узяв баночку й подивився на неї. А тоді пожбурив нею в мене. Баночка вдарила мене в груди, чи, може, в плече, й покотилася сходами.
— Сучий син, — промовив він. — Мерзотник.
— Езра сказав, що це вам може знадобитися, — пояснив я. У відповідь він пожбурив у мене пляшкою від молока.
— Ви певні, що воно вам не потрібне? — спитав я.
Він жбурнув ще одну молочну пляшку. Я повернув до сходів, і третьою пляшкою він влучив мені в спину. А тоді зачинив двері.
Я підняв баночку, яка тільки трохи тріснула, і поклав її в кишеню.
— Здається, дарунок мосьє Паунда йому не потрібен, — сказав я консьєржці.
— Може, тепер він заспокоїться, — сказала вона.
— А може, він сам має те, що йому треба.
— Бідолашний мосьє Даннінг, — зітхнула вона.
Шанувальники поезії, яких згуртував Езра, й цього разу наспіли на допомогу Даннінгові. Отож наше з консьєржкою втручання виявилося зайвим. Тріснуту баночку з гаданим опіумом я загорнув у провоскований папір і дбайливо заховав у старий чобіт для верхової їзди. Коли через кілька років ми з Івеном Шіпменом вивозили моє особисте майно з того помешкання, чоботи були на місці, але баночка з опіумом зникла. Я не знаю, чому Даннінг жбурляв у мене молочними пляшками: чи то пригадав мою невіру тієї ночі, коли він уперше помирав, чи, може, просто відчував підсвідому неприязнь до моєї особи. Але пам'ятаю, як потішила Івена Шіпмена ота фраза:
Його талант був такий самий природний, як візерунок пилку на крилах метелика. Якийсь час він не розумів цього, як не розуміє метелик, і не помітив, що візерунок стерся і збляк. Згодом він зрозумів, що крила його пошкоджені, і зрозумів, як вони збудовані, й навчився думати, але літати більше не міг, бо любов до польотів зникла, він тільки пам'ятав, як легко було йому колись літати.
Коли я познайомився із Скоттом Фіцджеральдом, сталася дивна річ. З ним часто траплялися дивні речі, але саме цього випадку я не можу забути. Він увійшов до бару «Дінго» на вулиці Деламбр, де я сидів з якимись зовсім нікчемними особами, відрекомендувався й відрекомендував нам свого супутника, високого симпатичного чоловіка, уславленого бейсболіста Данка Чапліна. Я не стежив за виступами прінстонської бейсбольної команди й зроду не чув про Данка Чапліна, але він виявився людиною напрочуд добродушною, спокійною і приязною і сподобався мені куди більше, ніж Скотт.
Скотт у той час виглядав як юнак — не так вродливий, як гожий юнак: дуже світле хвилясте волосся, високе чоло, променисті добрі очі й ніжні ірландські видовжені вуста, що були б окрасою й жіночого обличчя. Він мав гарно окреслене підборіддя, правильної форми вуха й майже рівний ніс. Загалом обличчя, в якому поєдналися такі риси, може, і не здавалося б гожим, якби не рум'янець, дуже світле волосся і вигин уст. Ці уста викликали якесь невиразне занепокоєння, доки ти не знайомився із Скоттом ближче, а тоді занепокоєння ставало ще більшим.
Мені давно хотілось познайомитися з ним, і того дня я вже добре попрацював, і мені видалося справжнім дивом, що переді мною виникли Скотт Фіцджеральд і славетний Данк Чаплін, про якого я зроду не чув, але з яким відразу заприязнився. Скотт говорив, не вгаваючи, а що слова його мене бентежили — він говорив тільки про мої твори і називав їх видатними, — то я, замість того щоб слухати, придивлявся до нього. За нашими тодішніми уявленнями вважалось: той, хто хвалить тебе в очі, познущатись з тебе хоче. Скотт замовив шампанське, і він, Данк Чаплін і я розпили його з отими нікчемними особами. Ми з Данком слухали Скоттову промову — а це була справжнісінька промова — п'яте через десяте, і я й далі придивлявся до Скотта. Він був худорлявий і з виду не вельми здоровий — обличчя його здавалося трохи брезклим. Костюм від братів Брукс сидів на ньому добре, він був у білій сорочці з пристібним комірцем і в гвардійській краватці. Я хотів був сказати йому про краватку — в Парижі завжди можна було натрапити на англійців, і вони могли зайти в «Дінго», двоє навіть уже сиділи тут, — але потім подумав: «Ет, хай йому, промовчу», — і знову почав вивчати зовнішність Скотта. Згодом з'ясувалося, що гвардійську краватку він купив у Римі.
Мої подальші спостереження звелися до того, що руки в нього гарні, жваві й не занадто малі, а коли він сів на високий табурет перед стойкою, я побачив, що ноги він мав закороткі. Мавши нормальні ноги, він був би на два-три дюйми вищий. Ми допили першу пляшку шампанського, відкоркували другу, й красномовство Скотта почало вичерпуватись.
Ми з Данком почували себе ще краще, ніж до шампанського, і я радів, що красномовство от-от урветься. Доти я вважав, що велич мого таланту — це глибока таємниця, відома лише мені, моїй дружині й кільком найближчим друзям. Мене тішило, що Скотт дійшов того самого приємного висновку щодо гаданої величі мого таланту, але мене тішило й те, що красномовство його почало вичерпуватись. Проте після промови пішли запитання. Промову можна було пускати повз вуха, зосереджуючи всю увагу на його зовнішності, але не зважати на запитання було неможливо. Скотт, як я незабаром пересвідчився, вважав, що романіст може вивідати все, що йому потрібно, розпитуючи своїх друзів і знайомих. Запитання він ставив руба.
— Ернесте, — почав він, — ви не образитесь, якщо я називатиму вас Ернестом?
— Спитайте в Данка, — відповів я.
— Не смійтесь. Це тема серйозна. Скажіть, ви спали зі своєю дружиною до одруження?
— Не знаю.
— Цебто як не знаєте?
— Не пам'ятаю.
— Як же можна не пам'ятати таких серйозних обставин?
— Не знаю, — відповів я, — Дивно, правда ж?
— Більш ніж дивно, — сказав Скотт. — Постарайтеся все ж пригадати.
— Вибачте, не можу, — відповів я. — Шкода, правда ж?
— Облиште ви цю англійську манеру перепитувати, — сказав він. — Спробуйте зосередитись і згадати.
— Ні, — відповів я. — Не вийде.
— А ви все ж таки постарайтеся.
Він забагато править за свою промову, подумав я. А потім я подумав ще, чи він усі свої знайомства починає з такої промови, й сам собі відповів: ні, навряд, ти ж бачив, як він спітнів, виголошуючи її. Над його видовженою, бездоганно ірландською губою проступили дрібненькі крапельки поту, — саме тоді я й відвів очі від його обличчя, подивився на його ноги (він сперся ними на обніжок табурета, сидячи перед стойкою) і побачив, що вони закороткі. Тепер я знову подивився йому в обличчя, і тоді сталася та дивна річ.