Антоніо врятував кориду від повного провалу і показав мадрідцям взірець того, на що він тепер здатний. Бик йому попався зовсім негодящий. Він обходив коней і ніяк не зважувався напасти відкрито. Але Антоніо легко й граційно підманював його плащем, кликав, учив, підбадьорював, щоразу все ближче й ближче пропускаючи повз себе. Він робив з нього бойового бика У публіки на очах. Здавалося, він проникає в бичачу голову й орудує там рішуче і вміло, поки бик не зрозуміє, чого від нього хочуть.
За цей час, що я його бачив, він довів до досконалості своє вміння володіти плащем. Це були не просто певні й точні пасе, про які мріє будь-який матадор. Кожний помах скоряв бика, змушував його йти за плащем, описувати коло так, що роги проходили за кілька сантиметрів від Антоніо, чиї рухи були плавні й розмірені, ніби в сповільненому фільмі чи уві сні.
Взявши мулету, Антоніо не вдавався ні до яких хитрощів. Бик тепер належав йому. Він його підготував, і довів до довершеності і зробив слухняним собі, ні разу не завдавши йому болю. Він підзивав його, держачи мулету в лівій руці, і обводив круг себе знову й знову, потім змусив пригнути голову і одним рухом кисті привів у положення для смертельного удару.
Перший раз, коли Антоніо вгородив шпагу, ретельно націлившись на горб між лопатками, вістря вперлося в кістку. Тоді він націлився знову і ввігнав шпагу в те саме місце, і вона загналася до самого ефеса. Коли пальці Антоніо обагрила кров, бик уже був мертвий, але ще не знав цього. Антоніо стежив за ним, високо піднявши руку, керуючи його смертю, як керував цією єдиною сутичкою його недовгого життя, і бик раптом здригнувся і поваливсь на пісок.
Другий бик справляв велике враження, проте він виснажився, нападаючи на коней, і почав уникати бою, й гальмувати задніми ногами в кінці атаки. Він нападав зовсім невміло й безглуздо буцав то правим, то лівим рогом, здебільшого правим. Захищався він теж незграбно. Він був нервовий, розгублений і ніяк не хотів нападати, в яку б частину арени не заманював його Антоніо. У різних биків, як правило, з'являється впевненість як не в одній, то в іншій частині арени, але хоч Антоніо працював близько від цього бика, низько й ритмічно, а тоді накинувся на нього, щоб розвернути його, нав'язати йому свою волю і припинити ці напівнапади, безладне буцання й метушню, бик все одно метушився і підгинав хвоста. Показати сучасну фаену з таким биком, не покалічивши себе, було неможливо. Але вистава розпочалася, і вихід був тільки один: швидко покінчити з цією метушливою твариною. Антоніо так і вчинив.
Коли після бою ми сиділи поряд на його ліжку в номері готелю «Веллінгтон» — він уже прийняв душ і трохи прохолов, — Антоніо запитав мене:
— Ну як, Ернесто, ти задоволений першим?
— Ти знаєш сам, — сказав я. — Усі знають. Тобі довелося зробити цього бика. Тобі довелося вигадати його.
— Атож, — промовив він. — Але вийшло загалом непогано.
Погода стояла дощова, вітряна, і ферія здавалася нам стомливо довгою. Кориди починалися так пізно, що після третього бика сонце полишало арену, а останній бій відбувався при електричному світлі. Не було за весь час жодного по-справжньому доброго бика, — лише кілька непоганих і дуже багато таких собі.
Коли ми після бою биків у Севільї їхали через Кордову до Мадріда, по низькому небу сунули чорні хмари, дощило, і ми тільки зрідка, в хвилини прояснення, могли милуватися краєвидом. До пари погоді були й наші думки, і ми обидва нарікали на невдалі бої, на биків, що не досягли належної ваги й віку, яких хтось зумів підсунути, всупереч правилам, і Білл казав наперед, що таким самим невдалим буде весь сезон. Ні він, ні я взагалі не захоплювалися севільською школою. Для андалузців і для любителів кориди це єресь. Вважається, що всі уболівальники повинні мати до Севільї прямо-таки містичну любов. Але я давно вже переконався, що в жодному іншому місті не буває так багато невдалих боїв. Ні Біллу, ні мені не подобалася і нова велика арена в Мадріді. Вона надто велика, і тому те, що на ній відбувається, мало хвилює глядачів. Навіть з першого ряду погано видно деталі бою, якщо тільки матадор і бик не стоять прямо під вами, біля самого бар'єра, і я розповідав Біллу про стару арену, де й за поганим боєм було цікаво стежити; так добре можна було все бачити. Над нами пролітали зграї лелек, що шукали під дощем корму, а в горах раз у раз траплялися яструби всіляких різновидностей. Я люблю дивитися на шулік, а в цю негоду багато їх літало довкола в пошуках здобичі, але не так просто було її знайти, бо всі малі пташки поховалися від дощу й вітру. За Байленом шлях, який нам згодом належало так добре вивчити, повернув на північ і, коли хмари розходилися, серед ланів пшениці, полеглої від вітру, і виноградників, де лози виросли на півдолоні відтоді, як ми проїздили тут три дні тому, прямуючи на південь, виднілися омиті дощем старовинні замки та білі села, відкриті всім вітрам, — що далі на північ, то вітрів більше.
Зупиняючись, щоб заправити машину, ми підкріплялися рештками вина, скибкою сиру чи маслинами в буфеті заправочної станції й пили чорну каву. Білл ніколи не пив вина, коли вів машину, але я прихопив пляшку легкого росадо з Лас-Кампаньяс у мішку з льодом і попивав холодне вино, закушуючи хлібом і сиром манчего. Я любив цей край у всі пори року і щоразу радів, коли останній перевал залишався позаду і нас зустрічали суворі землі Ламанчі та Кастілії.
Білл вирішив нічого не їсти, поки ми не доберемося до Мадріда. Він запевняв, що після їжі його хилить на сон, а йому доведеться день і ніч сидіти за кермом. Він любив попоїсти, знався на їжі, і хоч би в якій країні опинився, ніхто краще за нього не вмів дістати доброї їжі. Він дуже своєрідна людина і завжди намагається довідатись якнайбільше нового про людей, місцевість, вина, спорт, літературу, архітектуру, музику, малярство, науку, життя. Коли він уперше приїхав до Іспанії, то оселився В Мадріді, а потім разом з Енні об'їздив усі іспанські провінції. Немає буквально жодного міста в Іспанії, де б він не побував, і скрізь він знав і місцеві вина, і місцеву кухню, і найсмачніші страви і в яких ресторанах найкраще годують, чи було це велике місто чи глухе містечко. Кращого попутника я й бажати не міг, а вже водій він був просто двожильний.
До Мадріда ми дісталися саме вчасно, щоб захопити другий сніданок у «Кальєхоні» — тісному, схожому на коридор ресторані на кальє Тернера, куди ми завжди заходили поїсти, коли бували тільки вдвох, бо, на нашу думку, ніде в місті так смачно не годували. Там була чудова домашня кухня і завжди якась спеціальна страва — щодня нова; риба, м'ясо, городина, фрукти були там найліпші, які тільки можна було дістати на ринку. Там подавали тінто і кларет вальдепеньяс у маленьких, середніх та великих глечиках, і вино було чудове. Маріо, великий автомобіліст і цінитель життєвих утіх, казав, що йому ніколи ще не доводилося їсти в такому доброму ресторані. Адамс любив бувати там, бо все це нагадувало йому Удіне. Мері там не подобалося — вона скаржилася на тісноту, на погану вентиляцію. 1956 року їй мало не вдалося накласти вето на відвідування «Кальєхона», але хазяїн перехитрував її, — скориставшись нашою відсутністю, прикупив частину сусіднього приміщення і відкрив прекрасно провітрюваний новий зал.
Після того як ми, чекаючи вільного столика, випили біля стойки в барі по кілька склянок вальдепеньяса, у Білла розгулявся апетит. Меню прикрашала приписка з попередженням, що однієї порції будь-якої страви достатньо для повної ситості, і Білл замовив спершу смажену рибу, а потім йому подали таку порцію якоїсь астурійської страви, що її вистачило б принаймні на двох чоловіків. Усе це він подужав і тільки зауважив:
— А тут годують непогано.
Коли спорожнів другий глек вальдепеньяса, він додав:
— І вино непогане.
Я наминав молодих вугрів у часниковому соусі, що нагадували ніжні бамбукові пагони з хрусткими кінчиками, тільки вугрі були маслянистіші на смак. Переді мною стояла повна глибока тарілка вугрів, і їсти їх було райською втіхою, зате кожному, хто потім зустрівся б зі мною в закритому приміщенні чи навіть на свіжому повітрі, це обіцяло пекельні муки.
— Вугрі знамениті, — сказав я. — А вино — не знаю. Ще не розкуштував. Вугрів хочеш?
— Мабуть, візьму одну порцію, — відповів Білл. — Випий вина. Може, сподобається.
— Ще один великий глечик, — сказав я офіціантові.
— Зараз, доне Ернесто. Я вже наготував. До нашого столика підійшов хазяїн.
— Чи не бажаєте біфштекс? — запитав він. — У нас сьогодні чудові біфштекси.
— Прибережіть їх на обід. А немає спаржі?
— Чудова спаржа. З Аранхуеса.
— Завтра нас чекає корида в Аранхуесі, —сказав я.
— Як поживає Антоніо?
— Дуже добре. Він виїхав із Севільї учора ввечері. А ми сьогодні вранці.
— Як було в Севільї?
— Так собі. Бики погані.
— Ви вечерятимете тут з Антоніо?
— Навряд.
— Про всяк випадок я залишу для вас окремий кабінет. Минулого разу всі були задоволені?
— Дуже.
— Бажаю удачі в Аранхуесі.
— Дякую, — сказав я.
В Аранхуесі нас чекали самі невдачі, але я не мав ніяких лихих передчуттів.
Напередодні, в той час, коли Антоніо виступав у Севільї, Луїс Мігель разом з Антоніо Бьєнвеніда та Хаїме Остосом виступав у Толедо. Всі квитки були розпродані. Найдорожчі місця зайняла публіка, що приїхала з Мадріда, багато зібралося друзів і шанувальників Луїса Мігеля. День видався похмурий, дощовий, бики були крупні, більш чи менш хоробрі, але з підпиляними, як стверджували очевидці, рогами. Луїс Мігель добре працював з першим биком, з другими ще краще. За чудову роботу з цим биком він відрізав одне бичаче вухо, і якби він вдало всадив шпагу, йому дісталося б і друге.
Я дуже шкодував, що мені не довелося бачити виступу Луїса Мігеля, тим паче, що й назавтра ми не могли потрапити в Гренаду на кориду з його участю. Такий був розклад бою биків, але я знав, що скоро становище зміниться. Я запасся списком усіх оголошених виступів і Луїса Мігеля, і Антоніо, списком, з якого випливало, що найближчим часом передбачаються їхні виступи в тих самих містах і в тих самих феріях. Мало того — їм доводилося виступати в одні й ті самі дні, і, отже, суперничати між собою. А поки що, наскільки можливо, я стежив за успіхами Мігеля з розповідей тих глядачів, чиїм судженням я довіряв.
В Аранхуесі 30 травня стояла гарна для кориди погода. Дощ припинився, і сонце зігрівало свіжовимите місто. Дерева зеленіли, бруковані вулиці ще не встигли покритися курявою. Понаїжджало багато селян з навколишніх сіл — вони розгулювали по місту в чорних куртках та сірих штанях з цупкої смугастої тканини — і досить багато мадрідців. Ми всілися на терасі старомодного кафе в затінку дерев, дивилися на річку, на катери й човни. Річка потемніла й розлилася від дощу.
Потім наші гості вирушили оглядати королівський парк на березі річки, а ми з Біллом пішли через міст до старого готелю «Делісіас» побачитися з Антоніо і взяти квитки у його служника Мігелільо. Я заплатив Мігелільо за чотири квитки в першому ряду, сказав молодому іспанцеві, який підрядився написати низку нарисів про Антоніо для мадрідської газети, щоб він не чіплявся зараз до Антоніо, а дав йому відпочити, причому пояснив, нащо це потрібно, потім підійшов до ліжка побалакати з Антоніо, наміряючись піти якнайшвидше і тим подати добрий приклад іншим.
— Ви поїдете прямо в Гренаду чи десь переночуєте? — запитав Антоніо.
— Я думаю заночувати в Мансанаресі.
— У Байлені краще, — сказав він. — Хочеш я поведу вашу машину до Байлена, там ми пообідаємо, а по дорозі побалакаємо. Потім я пересяду в «мерседес» і спатиму аж до Гренади.
— Де ми зустрінемося?
— Тут, після бою.
— Гаразд, — сказав я. — До скорого.
Він усміхнувся, і я зрозумів, що почуває він себе добре і дуже впевнено.
Я переконав Маріно Гомеса Сантоса, юного кореспондента «Пуебло», піти разом з нами. Мігелільо встановлював портативне церковне обладнання. Він поставив лампаду і образ богоматері на туалетному столику біля притуленого до стіни масивного шкіряного футляра зі шпагами.
Коли ми йшли посиланою рінню доріжкою до брукованого подвір'я готелю, забитого машинами, я раптом почув гуркіт і, обернувшись, побачив перекинутий моторолер. Люди збігалися до водія, який, очевидно, дуже вдарився. Але дівчину, що сиділа позаду водія, викинуло на середину бруківки. Я підбіг до дівчини, підняв її і тримав на руках увесь час, поки ми ловили машину, щоб відвезти її до лікарні. Проте всі машини, видно, були зайняті. Я боявся, що в неї пошкоджена основа черепа. Крові було небагато, і я ніс дівчину дуже обережно, намагаючись не травмувати її і водночас не замазати кров'ю свій костюм. Мені не шкода було костюма, але нещастя, що сталося з дівчиною, само по собі було досить лихою прикметою, не вистачало ще, щоб я в такому вигляді сидів у першому ряду перед ареною бою биків. Нарешті ми дістали машину, передали дівчину в надійні руки, і її повезли до лікарні. Потім ми зійшлися з нашими гостями в ресторані на набережній. Мене дуже смутило, що нещастя з дівчиною сталося в день відкриття фієсти, і болісно було згадувати її посіріле, запорошене напівдитяче личко. Я турбувався, чи не пошкоджена в неї черепна коробка, і мені було соромно, що весь час, поки я ніс дівчину на руках, я думав не лише про неї, але й про те, як би не забруднитися кров'ю.
Довкола невеличкого, старовинного, чудесного, незручного ветхого цирку підсихало болото. Ми ввійшли, розшукали свої місця і повсідалися, дивлячись на пісок, що жовтів так близько.
Антоніо дістався перший із биків з ферми Санчеса Коваледи. Бик був великий, чорний, красивий, з довгими, дуже гострими рогами. Антоніо проробив кілька веронік з притаманною йому грацією, неквапливо, плавно, впевнено змахуючи плащем, підходячи до бика майже впритул, змушуючи його рухатися все повільніше й повільніше і пропускаючи бика повз себе так близько, що роги ледве не впиралися йому в груди. Одначе публіка залишалася байдужою — чого не сталося б у Мадріді, — тому Антоніо в подальшій роботі з плащем діяв інакше, дещо відхиляючись від класичного стилю в бік ефектнішої, але не такої небезпечної севільської манери. Він простягав бику плащ, тримаючи його обіруч на рівні грудей. Потім він повільно робив повний поворот разом з плащем, що роздимався навколо нього, то наближаючись до бика, то віддаляючись. На таке кіте приємно дивитися, але, власне, це не прийом, а трюк. Як тільки рога спиняються надто близько, матадор злегка ухиляється вбік і бик проходить повз нього. Публіці це подобалося. Нам також. Така робота дуже красива, але вона не хвилює. В цій частині Іспанії люди, обізнані зі справжніми биками і справжнім боєм биків, були знищені в громадянську війну — і на тому, і на другому боці.
Коли Антоніо взяв до рук мулету, до бика було ще небезпечно підходити, і Антоніо почав готувати його, терпляче навіюючи бикові впевненість і мужність. Щось сталося з биком, можливо, йому набридли помахи плаща. Мені траплялося бачити таке. Щоб розворушити його, Антоніо мусив підходити до нього зовсім близько. Іноді під кінець бою бик погано бачить. Але тут було інше, і це інше Антоніо мав подолати за ті десять хвилин, в які матадор учить бика помирати.
Антоніо навіяв бикові впевненість, підставляючи йому праву ногу і праве стегно, а потім показав йому, що він може безкарно йти за червоною мулетою і що це своєрідна гра.
Потім вони гралися в цю гру. Мулета дражнила то справа, то зліва. То вище, то нижче. Бик обходив Антоніо кругом. Раз, ще раз. На, тримай. Обійди мене, бицю. Так. Нумо, ще разок. Ще.
А потім у бика в голові раптом все пішло шкереберть. Він раптом урвав гру і замість того, щоб кінчити поворот круг Антоніо, кинувся на нього. Ріг пройшов на відстані однієї сотої долі дюйма і бик штовхнув Антоніо головою. Антоніо обернувся, простягнув бикові мулету і пропустив його біля самих своїх грудей.
Потім він почав гру спочатку і змусив бика двічі зробити поворот, під час якого бик ледь був не всадив у нього роги. Тепер публіка оцінила його, і на її вимогу заграла музика. Нарешті Антоніо убив бика, убив з першого удару, вгородивши шпагу трохи лівіше найвищої точки карка. Вся публіка махала хустками, вимагаючи для Антоніо бичаче вухо. Але коли бик падав, у нього з рота потекла кров, що часто буває, навіть якщо бик убитий за всіма правилами, і президент не дозволив відрізати вухо, хоча глядачі махали хустками доти, доки бика не повезли з арени.