Нарешті Тамамес з'явився в супроводі двох медичних сестер і випровадив усіх, кому не слід було бачити перев'язку. Як завжди, він був бадьорий, веселий і грубуватий.
— Ну, що з тобою? — сказав він Антоніо. — По-твоєму, у мене нема інших пацієнтів?
— Ідіть сюди, шановний колего, — сказав він мені. — Станьте тут. А ти повертайся на живіт. Ні мене, ні Ернесто тобі боятися нема чого.
Він розрізав пов'язку, зняв марлеву накладку і, швидко понюхавши її, передав мені. Я теж понюхав і кинув пов'язку в таз, дідставлений сестрою. Гнильного запаху не було. Тамамес подивився на мене і широко усміхнувся. Рана виявилася чистою. Краї чотирьох довгих швів ледь запалилися, але взагалі все було гаразд. Тамамес відрізав гумову рурку, залишився в рані лише невеличкий шматок.
— Більше не буде цокання, — сказав він. — Можеш заспокоїти свої нерви.
Він швидко оглянув рану, промив її і, наклавши пов'язку, з моєю допомогою приліпив її пластирем.
—. Тепер слухай: ти пхикав, що тобі боляче. Всім протуркав вуха, — сказав він. — Так ось — пов'язка потрібна була туга. Зрозуміло тобі? Рана опухає. Інакше бути не може. Не можна всадити в себе отакенну штуку, завтовшки як лопатище, щоб вона там усе розколупала, і обійтися без рани, яка болить і опухає. Від тугої пов'язки біль посилюється. Тепер пов'язка не тисне, правда?
— Так, — сказав Антоніо.
— Отож щоб я більше не чув, що тобі боляче.
— Вам-то не було боляче, — сказав я.
— Так само, як і вам, — сказав Тамамес. — На щастя.
Ми з ним відійшли в куток, поступившись місцем біля постелі рідним Антоніо.
— Це надовго, Маноло? — запитав я.
— Якщо не буде ускладнень, через три тижні він зможе виступати. Рана глибока, пошкодження серйозні. Шкода, що він так мучився.
— Дуже мучився.
— Він поїде на поправку до вас у Малагу?
— Так.
— Чудово. Я відправлю його, як тільки він зможе ходити.
— Якщо він почуватиме себе добре і температура не підніметься, я поїду завтра ввечері. У мене купа роботи.
— Чудово. Я скажу вам, чи може він їхати з вами.
Я пішов, пообіцявши, що зайду ввечері. Мені хотілося вийти з Біллом на свіже повітря, на галасливі вулиці. Ми знали, що тепер усе буде гаразд. Довкола постелі Антоніо зібралися рідні й друзі, і мені не хотілося їм заважати. Була саме пора йти до музею Прадо. Там різне освітлення в різні години дня.
Я думав про те, що вже давав собі слово не заводити дружби з жодним матадором, поки він не піде з арени, але й цей мій добрий намір спіткала та сама доля, що й решту. В вестибюлі готелю я зіткнувся з матадором, через якого колись прийняв таке рішення. Того ранку він здався мені дуже старим і зморшкуватим. Це був батько Антоніо, і він сказав мені:
— Усе гаразд, правда?
— Так. Рана чудова, чиста.
— Я стояв біля тебе, коли її відкрили.
— А я тебе не помітив.
— Так, — сказав він. — Ми обидва дивилися на рану.
Коли Антоніо і Кармен вийшли з літака на привітному маленькому аеродромі в Малазі, він важко опирався на палицю, і мені довелося допомогти йому пройти через зал чекання і сісти в машину. Минув тиждень відтоді, як я попрощався з ним у лікарні. І він, і Кармен смертельно втомилися від поїздки, і після вечері в тісному колі я допоміг відвести його до спальні.
— Адже ти рано встаєш, Ернесто? — спитав він. Я знав, що він спить до полудня, а то й довше під час гастрольних поїздок.
— Так, але ти встаєш пізно. Спи, скільки спиться, і добре відпочинь.
— Я хочу вийти разом з тобою. На фермі я завжди встаю рано.
Вранці — трава в саду ще була мокра від роси — він один, опираючись на кийок, піднявся сходами і пройшов по коридору до моєї кімнати.
— Хочеш пройтися? — запитав він.
— Хочу.
— То ходімо, — сказав він. Кийок він поклав на моє ліжко. — Кийку кінець, — сказав він. — Залиш його собі.
Ми гуляли з півгодини, і я дбайливо підтримував його під лікоть, щоб він не впав.
— Оце так сад, — сказав він. — Більший від мадрідського Ботаніко.
— А будинок трохи менший, ніж Ескуріал. Зате тут немає похованих королів, можна пити вино, і навіть співати дозволено.
Майже у всіх іспанських кафе і тавернах висить оголошення: «Співати не дозволяється».
— Будемо співати, — заявив він. Ми ще погуляли, поки я не вирішив, що з нього досить. І тут він сказав:
— Я привіз тобі листа від Тамамеса, там написано, яке мені потрібне лікування.
Я подумав, що, може, прописані ліки та вітаміни знайдуться у нас, а ні, то я дістану їх у Малазі або з'їжджу по них до Гібралтара.
— Повернемося в будинок, я прочитаю листа, і ми зразу візьмемося за лікування. Нема чого гаяти час.
Я залишився у передпокої, а він пішов до своєї кімнати, намагаючись не кульгати, але тримаючись однією рукою за стіну. Через кілька хвилин він приніс мені маленький конвертик, на якому стояло моє ім'я. Я розрізав конвертик, дістав візитну картку і прочитав: «Шановний колего. Здаю на вашу опіку мого пацієнта Антоніо Ордоньєса. Якщо вам доведеться його оперувати, то con mano duro (хай не здригнеться у вас рука). Ваш Маноло Тамамес».
— Ну як, Ернесто? Візьмемося за лікування?
— Я гадаю, що не завадило б випити по склянці кампаньяс, — промовив я.
— Ти гадаєш, це корисно? — спитав Антоніо.
— Ранувато, звісно, в такий час. Але як послабляюче можна.
— А купатися будемо?
— Тільки після полудня, коли вода потепліє.
— Можливо, холодна вода піде на користь.
— А може, ти застудиш горло.
— Дарма, я не застуджу. Ходімо купатися.
— Ми підемо, коли сонце прогріє воду.
— Ну, гаразд. Давай погуляємо. Розкажи мені, що нового. Добре тобі писалося цей час?
— Іноді дуже добре. Іноді гірше. День на день не приходиться.
— І в мене так. Бувають дні, коли зовсім не можеш писати. Але люди заплатили, щоб подивитися на тебе, от і стараєшся з усієї сили.
— Останнім часом ти непогано писав.
— Так. Але ти розумієш, про що я кажу, І в тебе бувають дні, коли нема цього самого.
— Так. Але я все-таки витискаю з себе. Змушую працювати мозок.
— І я так. Але як чудово, коли пишеш по-справжньому. Найкраще на світі.
Він дуже любив називати свою роботу письменництвом.
Ми звичайно говорили про всяку всячину: про місце митця в світі, про техніку майстерності та професійні секрети, про фінанси, іноді про політику та економіку. Траплялося нам говорити і про жінок, навіть часто траплялося, про те, що ми повинні бути зразковими чоловіками, і ще ми іноді говорили про чужих жінок, не наших, і про свої повсякденні житейські справи й турботи. Ми розмовляли все літо і всю осінь, по дорозі з кориди на кориду, і за обіднім столом, і в будь-який час, коли Антоніо відпочивав або поправлявся від рани. Ми придумали з ним веселу гру: оцінювати людей з першого погляду, як биків, привезених для бою. Але це все було пізніше.
Того першого дня в «Консулі» ми просто базікали й жартували, радіючи тому, що рана Антоніо гоїться і він знову набирається сили. Він трохи поплавав, але рана його ще не зовсім закрилася, і я зробив йому перев'язку. Другого дня він уже не кульгав, і ступав на хвору ногу обережно, але твердо. З кожним днем він почував себе краще й міцніше. Ми ходили, купалися, вправлялися в стрільбі в оливковому саду за стайнею, тренувалися, добре їли, й пили, і чудово проводили час. Потім він перебрав міру — надумав у негоду поїхати скупатися в морі, від сильної хвилі шов трохи розійшовся, і в рану попав пісок, але я бачив, що вона в чудовому стані, і тільки промив її, наклав пов'язку і наклеїв пластир.
Антоніо і Кармен прочитали мої романи й оповідання, які були перекладені іспанською мовою, і він хотів порозмовляти про них зі мною. Коли він виявив, що почерк у мене такий самий кепський, як у нього самого, він став посилено вправлятися в каліграфії і заявив, що Білл Девіс, який мав чудовий почерк і величезну бібліотеку, — мій «негр» і що всі мої книги насправді написав він.
— Ернесто зовсім не вміє писати, — казав він. — Мері доводиться все переписувати на машинці і переробляти. Мері — жінка освічена, культурна, от вона й допомагає йому. А Білл — його негр. Ернесто розповідає йому всякі історії, коли вони їдуть до міста або ще куди-небудь, а потім негр записує їх. Тепер я розкусив усю вашу механіку.
— Непогана механіка, — сказав я. — І машину водити мій негр також уміє.
— Я розповім тобі дуже страшні історії, просто моторошні. Потім ти перекажеш їх негрові, а він уже обробить їх. Ми підпишемося під ними обидва, а гроші підуть у спільний фонд нашої фірми.
— Хоч би мій негр не підвередився, — сказав я. — А то ще вночі засне за кермом.
— Ми накачаємо його чорною кавою та вітамінами, — сказав Антоніо. — І, мабуть, краще спершу продавати нашу писанину під самим твоїм ім'ям, поки моє прославиться в літературі. Як ідуть наші справи під твоїм іменем?
— Потихеньку.
— Правда, що нам можуть тільки один раз присудити цю шведську премію?
— Правда, — сказав я.
— Яка несправедливість, — промовив Антоніо.
Поки Антоніо одужував, Луїс Мігель виступив чотири рази, і з усіх звітів виходило, що він перевершив самого себе. Я був зайнятий Антоніо і своєю роботою і не стежив за тим, які роги були у його биків. В Малазі тоді не виявилося жодного близького знайомого, у кого я міг би це перевірити. Я бачився з Мігелем і говорив з ним, коли після гучного успіху в Гренаді він приїхав відвідати Антоніо в лікарні, і мені дуже хотілося побачити його на арені. Я обіцяв йому, що ми приїдемо до Альхесіраса, де він мав виступити двічі.
Ми приїхали до Альхесіраса ясного вітряного дня чудовою дорогою, що йшла понад берегом моря. Я турбувався, що вітер утруднить роботу матадорів, але арена в Альхесірасі споруджена з таким розрахунком, щоб захистити її від поривчастого східного вітру, який тут називають леванте. Цей вітер — бич прибережної Андалузії, такий самий, як містраль для Провансу, але матадори не тривожилися, хоча прапор наверху цирку сильно шарпало.
Усе сказане в звітах про Луїса Мігеля підтвердилося. Він був гордовитий без пихи, спокійний, тримався невимушено і впевнено керував боєм. Приємно було бачити, як він усьому дає лад і як майстерно працює. Він тримався на арені так само природно і вільно, як біля басейну на Кубі, де ми з ним балакали, відпочиваючи після купання, в ту пору, коли він не виступав. Але в ньому відчувалася неподільна і поважна поглиненість своєю роботою, яка вирізняє всіх великих митців.
Плащем він працював краще, ніж будь-коли за моєї пам'яті, хоча його вероніки не схвилювали мене. Але я захоплювався щедрістю й розмаїтістю його прийомів. Усі вони були високо професійні і виконані віртуозно.
Він був чудовим бандерильєро і ввіткнув три пари бандерилей з не меншим блиском, ніж кращі майстри цієї справи. Він не фальшивив і не позував. Він не біг до бика через усю арену, а з самого початку привертав його увагу і з геометричною точністю ставив його в потрібне положення, а коли бик, нагнувши голову, націлювався рогом, піднімав руки і безпомильно втикав палички в потрібне місце. Дивитися, як він орудує бандерильями, була справжня втіха.
Його робота з мулетою була дуже цікава й ефектна. Він чудово проробляв класичні пасе і показав ще чимало прийомів всіляких стилів. Убив він дуже вправно, не наражаючи себе на надто велику небезпеку. Я розумів, що при бажанні він міг би убити справді майстерно. Я також розумів, чому довгі роки він вважався матадором номер один в Іспанії і в усьому світі, — так іспанці оцінюють своїх матадорів. І ще я розумів, яким небезпечним суперником він буде для Антоніо, але після того, як я побачив роботу Луїса Мігеля з обома биками, я вже нітрохи не сумнівався щодо наслідку змагання. Ця впевненість особливо зміцнилася в мені, коли Луїс Мігель, підготувавши бика до смертельного удару, відкинув мулету й шпагу і, беззбройний, обережно став навколішки в полі зору бика перед самими рогами.
Публіка була в захваті, але коли Луїс Мігель повторив свій трюк, я збагнув, як це робиться. І ще дещо інше помітив. У биків Луїса Мігеля роги були підпиляні, потім обстругані, щоб надати їм природної форми, і я навіть помітив глянець мастила, яким змащують кінчики рогів, щоб приховати зроблену маніпуляцію і надати їм природного блиску. Віддалік роги були чудові, якщо не розумітися на них. Звісно, я міг і помилитися, але так чи так, Луїс Мігель був у чудовій формі, він був великий матадор найвищого класу, він мав величезний досвід і величезну привабливість на арені і поза нею, — одне слово, він був дуже небезпечним суперником. Він здався мені хіба що трохи втомленим — а сезон ще тільки почався і обіцяв бути дуже напруженим. Але він був чудовий на арені і працював чудово. Одначе я знав, що в цій стадії єдиноборства у Антоніо була одна безперечна перевага. Він виходив у Мадріді проти биків, до рогів яких ніхто не торкався, і в Кордові я бачив, що він убив бика з величезними рогами. А роги у биків Луїса Мігеля з самого початку здалися мені підозрілими. Обізнані люди, що сиділи біля нас, висловлювали сумнів щодо рогів, але їм було байдуже: вони прийшли задля видовища. Ділкам, причетним до бою биків, теж було байдуже. Більшість публіки взагалі не висловлювала своєї думки. Мені було не байдуже, бо, дивлячись на Луїса Мігеля, я розумів, що при такому чутті, при такому глибокому знанні своєї справи він міг би впоратися з будь-яким биком і досягти досконалості справді великих матадорів, — можливо, самого Хоселіто. Але довга практика боїв з ослабленими биками мало-помалу зробить його непридатним для бою із справжнім биком. Я не думаю, що Антоніо чекає повна перемога. Хто знає, чи не відіб'ється рана на його душевному стані? Але після того, що я бачив, — якщо тільки я не помилявся — я вважав, що шанси Антоніо ростуть.
На афіші значилося ще два матадори: місцевий хлопець на прізвисько Мігелін, кремезний, з копицею густого волосся, дуже сміливий і веселий, і Хуан Гарсіа, прозваний Мондено, високий, сухорлявий юнак, який працював з таким погідним спокоєм, так стримано і скромно, ніби це був не бій биків, а католицька меса, яку він служить уві сні. Він і Дієго Пуерта були кращими молодими тореро минулого сезону.
Я намагався бути гранично безстороннім у моїх оцінках Луїса Мігеля і Антоніо, але їхнє суперництво ставало схоже на міжусобну війну, і зберігати нейтралітет було все важче. Переконавшись у незрівнянному і багатогранному таланті Луїса Мігеля, побачивши, що він у чудовій формі, я вгадав наперед, що чекає Антоніо, коли почнуться їхні спільні виступи.
Луїсу Мігелю треба було утримати свою першість. Він претендував на перше місце серед матадорів, і він був багатий. Це була немаловажна обставина, одначе він щиро любив бій биків і на арені забував про своє багатство. Але він хотів, щоб усі шанси були на його боці. Крім того, він хотів, щоб йому платили за вихід більше, ніж Антоніо, що і спричинилось до їхнього взаємного озлоблення. Антоніо був відчайдушно самолюбний. Він твердо вірив, що він кращий матадор, ніж Луїс Мігель, і не від учора. Він знав, що може бути великим на арені, хоч би які були роги в биків. Луїсу Мігелю платили більше, ніж Антоніо, а я знав, що коли так буде, як вони виступлять разом, то Антоніо розвернеться на всю силу, і вже ні в кого, і передусім у Луїса Мігеля, не залишиться сумніву, хто з них кращий. Антоніо або помре, або доб'ється цього, а вмирати в нього не було ніякого бажання.
Змагання між Луїсом Мігелем Домінгіном і Антоніо Ордоньєсом почалося на арені в Сарагосі. Були бики з ферми Гамеро Сівіко. Всі, хто захоплювався коридою і міг оплатити проїзд, зібралися тут. Приїхали всі мадрідські спортивні оглядачі, а в обідній час у «Гранд-отелі» юрмилися скотарі, посередники, аристократи, титуловані особи, колишні баришники і всі нечисленні шанувальники Антоніо. Шанувальників Луїса Мігеля було багато — політичні діячі, чиновники та військові. Ми з Біллом поїли в невеликій таверні, куди він мене привів, потім піднялися в номер до Антоніо, і він здався нам бадьорим, але дещо відчуженим. Коли він ось так рухав головою, ніби в нього шия погано гнеться, і говорив з ледь помітним андалузьким акцентом, я зразу вгадував, що він на когось злиться. Він сказав нам, що спав добре. Ми домовилися після бою вирушити до Тіруеля і там пообідати. Я сказав, що ми з Біллом поїдемо просто з цирку, інакше Антоніо на своєму «мерседесі» випередить нас. Усе це надто виразно нагадало мені розмову перед боєм у Аранхуесі, але Антоніо саме цього й хотів. Прощаючись з нами, він весело усміхнувся і моргнув мені, ніби між нами була якась таємниця. Не скажу, що він нервував, але все-таки він трохи хвилювався. Я зайшов до номера Луїса Мігеля і побажав йому добрих биків. Він теж трохи хвилювався.