Коли тяжка рана, одержана Антоніо в Аранхуесі, загоїлася, ми стали дуже безпечні — в кращому значенні цього слова. Ми говорили про смерть без страху, і я висловив Антоніо все, що думаю про неї, хоча це пусте, бо ніхто з нас нічого про неї не знає. Я міг щиро зневажати смерть і навіть іноді навіювати це презирство іншим, але ж мені вона тоді не загрожувала. А от Антоніо стикався з нею щодня і нерідко двічі на день і для зустрічі з нею приїздив здалеку. Він щоденно наражався на смертельну небезпеку, і стиль його роботи був такий, що він свідомо розтягував загрозу смерті до немислимої для нормальної людини межі. Щоб витримати це, йому потрібні були залізні нерви й абсолютний спокій. Він працював чесно, без фальшу, і наслідок бою для нього цілком залежав від його уміння розпізнавати небезпеку і запобігати їй, скоряючи собі бика одним порухом кисті руки, якою керували його м'язи, його нерви його реакція, знання, чуття і мужність.
Якби не точність і швидкість його реакції, він не міг би так працювати. Якби мужність покинула його хоч на найменшу долю секунди, він утратив би владу над биком і бик заколов би його рогами. Крім того, з примхи вітру він міг будь-якої хвилини залишитися перед биком беззахисним, а це означало майже певну смерть.
Все це він знав, знав досконально і без самообману, і наше завдання полягало в тому, щоб скоротити до мінімуму час чекання, залишаючи його наодинці зі своїми думками рівно на стільки, скільки необхідно для психологічної підготовки перед самим боєм. Це і була наша участь у щоденному побаченні Антоніо зі смертю. Будь-хто може іноді без страху зустрітися з смертю, але зумисне наближати її до себе, показуючи класичні прийоми, і повторювати це знову і знову, а потім самому завдавати смертельного удару тварині, яка важить півтонни і яку до того ж любиш, — це складніше, ніж просто зустрітися зі смертю. Це значить — бути на арені митцем, свідомим необхідності щоденно обертати смерть у високе мистецтво. Принаймні двічі на день Антоніо мусив убивати швидко й милосердно, водночас надаючи й бику всі шанси завдати смертельного удару, коли Антоніо, піднявши шпагу, нахилявся над його рогами.
Усі учасники кориди допомагають один одному під час бою. Всупереч суперництву, заздрості й ворожнечі — нема на світі тіснішого братства. Тільки матадори знають, яка їм загрожує небезпека, як жорстоко може покалічити їх фізично й морально невдача на арені. Ті, в кого немає істинного покликання, і вві сні не забувають про биків. Але перед самим виходом на арену матадорові ніхто допомогти не може; тому ми тільки намагалися скоротити час гострої тривоги. «Тривога» — не зовсім підходяще слово, я волів би назвати це хвилюванням, стриманим, болісним хвилюванням.
Антоніо завжди молився перед боєм, після того як шанувальники і вболівальники йшли з його кімнати і він залишався сам. Якщо був ще час, майже всі ми по дорозі до цирку заходили до каплички помолитися. Антоніо знав, що я молюся не за себе, а за нього. Мене не чекає бій, а крім того, я взагалі ніколи не молюся за себе після громадянської війни в Іспанії, де стільки страшного на моїх очах сталося з іншими, що молитися за себе здається мені тепер неприпустимим егоїзмом.
Отож ми всіляко намагалися залишати йому якнайменше часу для роздумів перед виходом на арену, а час між боями проводити якнайбезпечніше. Уже і фієста в Памплоні досить сприяла безпечності й бездумності, а наше свято на віллі «Консула» тим більше. Для нашої розваги Мері взяла напрокат ярмарковий тир і встановила його в саду. Якось 1956 року Антоніо бачив, як я з мисливської рушниці, на поривистому вітрі, відстрілював запалений кінчик сигарети, яку тримав у руці наш шофер, італієць Маріо, і поставився до цього несхвально. Але цього разу, на день мого народження, Антоніо тримав сигарету в роті, коли я відстрілював стовпчик попелу. Я проробив цей експеримент сім разів, стріляючи з крихітних рушниць тиру, і щоразу Антоніо затягувався сильніше, щоб недокурок став якнайкоротший.
Нарешті він сказав:
— Мабуть, годі, Ернесто. Ще один постріл, і я залишуся без губів.
Магараджа з Куч-Біхара теж прилучився до цієї невинної розваги. Спершу він виявляв обережність — вставляв сигарету в мундштук, але дуже швидко відкинув його і почав затягуватися не згірш за Антоніо. Я набрав чимало очків, але відіслав рушницю і відмовився стріляти в Джорджа Севірса, бо він був єдиним лікарем у домі, а ми ще тільки починали веселитися. Та вже й повеселилися, можна сказати.
П'ята в цьому сезоні зустріч на арені Антоніо і Луїса Мігеля відбувалася під час четвертої кориди у Валенсії. Бики були з ферми Самуела Флореса. Третім матадором був Грегоріо Санхес. День видався хмарний, гнітюче задушливий. Вперше за ферію всі квитки були продані. Вперше бик Луїса Мігеля виявився нерішучим, уже кинувшись, починав гальмувати і найохочіше займав оборонну позицію. Мігель працював з ним старанно і вміло. Бик уперто тикався мордою в пісок, а Мігель настійливо змушував його підняти голову, щоб дістати смертельний удар. З таким биком будь-який матадор намучився б. Одначе Луїс Мігель убив його спритно і досить швидко з другого разу. Це було не те, що публіка хотіла дістати за свої гроші, але нічого іншого Луїс Мігель запропонувати їй не міг, і більшість глядачів це розуміла й аплодувала йому. Він вийшов на виклик один раз і вернувся до бар'єра злий, з міцно стиснутими зубами.
Антоніо показав усі класичні, по-справжньому небезпечні прийоми, які тільки можна проробити з биком, а потім виконав усі пасе спочатку ще ліпше, ще віртуозніше. Публіка шалено аплодувала, і президент присудив йому обидва вуха.
Луїс Мігель щосили старався відігратися на другому бикові і тому ставав на обидва коліна і змахував плащем, тримаючи його в одній руці. Такий прийом називається larga cambiada, він дуже ефектний і красивий, але це далеко не так небезпечно, як повільно пропускати повз себе бика, тримаючи плащ обома руками. Але публіці така робота подобається, а Луїс Мігель великий майстер цього прийому.
З бандерильями він був чудовий. Одну пару він всадив так дивовижно, що просто очам не вірилося. Бик стояв біля самого бар'єра, боки його роздувалися, з одного плеча стікала кров з рани, завданої списом, очі невідступно стежили за Луїсом Мігелем, який повільно наближався до нього, широко розкинувши руки, тримаючи бандерильї під прямим кутом вістрям уперед. Мігель минув лінію, коли мусив би підкликати бика і змусити Його кинутися, минув лінію, коли ще можна було вгородити бандерильї без серйозного ризику, минув лінію, де бик, що не спускав з нього очей, повинен був набрати певності, що дістане його рогом. Коли відстань скоротилася до трьох кроків, бик кинувся, Луїс Мігель, вигнувшись ліворуч, всадив обидві загострені палички, сперся на них, перекинув тіло через голову бика і випростався по той бік.
Коли Луїс Мігель узявся за мулету, він і бик стояли близько біля бар'єра, якраз під нами. Я чув, що він говорить бику, чув дихання бика і стук бандерилей, коли той проходив під мулетою біля самих грудей Мігеля. Бик дістав тільки одну рану від списа пікадора, проте глибоку. М'язи шиї у нього були міцні, і Мігель змушував його високо скидати голову, щоб він тим нижче опустив її до моменту останнього удару. Але бик сходив кров'ю і швидко втрачав сили.
Мігель обходився з ним бережно, дуже м'яко повів його на середину арени, але бик слабнув з кожною хвилиною і рухався мляво. Нарешті він, як дограна грамофонна платівка, зійшов нанівець, і тоді Мігель, переконавшись, що бик більше грати не бажає, сам затіяв з ним гру. Він пестив його роги і приставляв лікоть до його лоба, вдаючи, ніби говорить з ним по телефону. Бик менше ніж будь-коли міг відповісти йому зараз, коли він видихався, втративши стільки крові, і вже не здатний був кинутися. Мігель кілька разів хапав його за ріг, намагаючись зсунути його з місця, а потім поцілував бика в морду. Тепер уже Мігель проробив з биком усе, що міг, хіба що не запропонував руку й серце, і йому залишалося тільки убити його. Мігель загубив бика, надто добре попрацювавши бандерильями. Але тоді цього не було видно.
Бик нічим не допомагав Мігелю вгородити шпагу. Щоб не поступитися першістю Антоніо, він мусив тепер кинутися на бика, з одного удару всадити всю шпагу точно в потрібне місце, і приплеснути ефес долонею. Він не міг цього зробити. Він намагався п'ять разів, але шпага не входила в карк. Вона не натикалася на кістку, а просто не входила. Глядачі вражено мовчали. Вони бачили, що з Мігелем щось негаразд, але не розуміли, що і як могло статися. Вони не знали тих обставин, які привели до такого наслідку.
Я подумав, що це Антоніо своєю блискучою роботою вразив Мігеля і мені було шкода його. Потім я згадав, що, виступаючи в Туделі, він теж насилу убив бика, і хтось із глядачів запустив у нього пляшкою, і, можливо, це живе в його підсвідомості, і не дає йому завдати удару — як буває зі стрільцем, коли в нього одного разу здригнеться рука. Але так чи так — він уже не міг убити його як слід, і після п'ятої спроби, змусивши закривавленого понурого бика майже ткнутися мордою в розпластану на піску мулету, він прикінчив його ударом дескабельо в шию.
Не знаю, чи добре спав Луїс Мігель останні ночі перед першим вирішальним боєм у Валенсії. Казали, що він пізно лягав, але так завжди кажуть, після того як щось станеться. Одне я знаю: він хвилювався перед боєм, а ми ні. Я не приставав до Мігеля, не задавав йому ніяких запитань, бо тепер я вже остаточно належав до табору Антоніо. Ми все ще були друзями, але після того як я уважно придивився до його роботи з биками різних порід і навичок, у мене не залишилося сумнівів, що Луїс Мігель — великий матадор, але Антоніо — найбільший. Я був переконаний, що, якби Антоніо не надто хизувався, вони обидва могли б заробити купу грошей, — для цього потрібно було лише, щоб вони знизили свої вимоги і щоб їм платили порівну. Якщо ж Антоніо не будуть платити стільки ж, він до тих пір загострюватиме боротьбу, поки Луїс Мігель, спробувавши зрівнятися з Антоніо чи навіть перевершити його, не загине на арені чи дістане таку тяжку рану, що вже виступати не зможе. Я знав, який" нещадний Антоніо, знав його несамовиту, непримиренну гордість, що не мала нічого спільного з зарозумілістю. За цією гордістю крилося багато чого, і був у ній темний бік.
Сатанинської гордості в Луїса Мігеля було не менше, якщо не більше, ніж в Антоніо, і він нітрохи не сумнівався в своїй вищості, на що були певні підстави. Він так довго твердив, що він кращий з усіх, що сам у це повірив. То була не просто думка про свою роботу, то була сліпа віра. Тепер Антоніо сильно похитнув його віру в себе, і зробив він це, вернувшись на арену після тяжкої рани, і, крім одного разу, так бувало завжди, коли вони разом виступали. Але досі завжди брав участь і третій матадор, і Луїса Мігеля втішала думка, що це ускладнює порівняння його роботи з роботою Антоніо. Луїсу Мігелю нічого не варто було затьмарити будь-якого третього матадора. А тепер, у Валенсії, йому випадало рівнятися з Антоніо сам на сам. Це не жарт для будь-кого з матадорів, хто бачив Антоніо в цьому сезоні, а тим паче, якщо тобі платять більше, ніж йому. Антоніо мчав, ніби ріка у повінь, так було цілий рік і весь минулий. Напередодні бою в Валенсії ми зробили ризикований дослід — як ліпше провести день, — і ризик себе виправдав.
Ми провели цей чудовий розкішний день на пляжі, вилазячи з води лише на те, щоб поїсти і пограти у футбол. Після полудня ми вирішили не йти на кориду, а розкласти багаття і врочисто спалити наші квитки. Але боялися, як би не накликати лиха, і ще пограли у футбол, а потім до смерку купалися, запливаючи дуже далеко, і, повертаючись назад, боролися з сильною хвилею, що відносила нас убік. Усі ми смертельно втомилися і рано завалилися спати, як дуже здорові втомлені дикуни.
Антоніо спав чудово і прокинувся свіжий, у прекрасному гуморі. Я тільки що вернувся з жеребкування. Бики були з ферми Ігнаса Санчеса і Бальтасара Ібаньї — красиві, з добрими рогами. Луїсу Мігелю і Антоніо дісталися рівноцінні бики. Вночі знявся вітер, небо покрилося хмарами. Вітер був сильний, поривчастий, і здавалося, зараз не кінець липня, а глибока осінь.
— Кістки ламає? — запитав я Антоніо.
— Нітрохи.
— Ноги не болять? Бо в мене права ступня розпухла, від того, що я ганяв м'яча босий.
— І ноги не болять. Почуваю себе чудово. Як погода?
— Вітряно, — сказав я. — Навіть дуже.
— Може, уляжеться, — сказав він.
Вітер не улігся до початку кориди, і коли перший бик Луїса Мігеля вийшов на арену, по небу пливли чорні хмари, сонця не було і сила вітру досягала десяти балів. Перед боєм я заходив до Луїса Мігеля побажати йому удачі. Він дружньо посміхнувся мені своєю чарівною усмішкою, як це робив звичайно у таких випадках. Але і він, і Антоніо дивилися суворо і зосереджено, коли на чолі своїх квадриль перетинали арену і, вклонившись президенту, підійшли до бар'єра.
Коли Мігель закінчив роботу з третім биком, йому залишалося тільки вдало вбити, щоб завоювати вухо. Але рука не слухалася його. Механізм розладнався, і він тільки з четвертої спроби завдав смертельного удару. Уже темніло, і вітер віяв з колишньою силою. На арену виїхала поливальна машина, і, поки струмки води прибивали метений вітром пісок, в кальєхоні панувала цілковита мовчанка.
Ми всі потерпали за обох матадорів, знаючи, яке це випробування — працювати на вітрі.
— Не пощастило їм з погодою, — сказав мені Домінго, брат Луїса Мігеля.
— І вітер усе дужчає.
— Доведеться світло запалити, — сказав Пепе, другий брат Луїса. — Після цього бика стане зовсім темно.
Мігелільо змочував бойовий плащ Антоніо, щоб він був важчий і не так розлітався од вітру.
— Страх як задуває, — сказав він мені. — Просто біда. Але він може. Він упорається.
Я пройшов далі по кальєхону.
— Не розумію, що зі мною коїться, — сказав Луїс Мігель, який стояв у проході, спершись ліктем на бар'єр. — Ні на що не годжуся зі шпагою. — Він говорив байдужим тоном, ніби йшлося про когось іншого або про якесь не зрозуміле йому загадкове явище. — Залишився ще один. Можливо з цим останнім все буде добре.
Друзі заговорювали з ним, але він, не слухаючи їх, дивився на арену. Антоніо ні на що не дивився і думав про вітер. Я постояв біля нього, спершись на бар'єр, і ми не обмінялися жодним словом.
Третій бик Антоніо втратив багато крові від бандерилей і більше ні в чому не хотів брати участі. Щоб поставити його в потрібне положення для удару шпагою, Антоніо довелося діяти мулетою, ніби вітрилом у шторм. Він ледве, самою силою рук, утримував її, бо мулета, натягнута ввіткнутою в нею шпагою, роздувалася від вітру, наче вітрило. Я знав, що вже багато років у нього поболює правий зап'ясток і перед кожним боєм його стягували бинтом, щоб він не підвів при ударі шпагою. Тепер він не думав про це, але, коли він заніс шпагу, зап'ясток ледь вильнув, і шпага не ввійшла під прямим кутом. Вернувшись у прохід, він став біля мене. Лице в нього було суворе, а рука повисла, як у паралітика. Спалахнуло світло, і я побачив такий похмурий блиск в його очах, якого зроду не бачив у нього ні на арені, ні поза нею. Він почав щось говорити, але відразу ж замовк.
— Що таке? — запитав я.
Він похитав головою, дивлячись на упряжку мулів, що вивозили з арени мертвого бика. В яскравому світлі видно було, що борозну після бика уже заносить піском, хоча відтоді, як поливали арену, і чверті години не минуло.
— Ернесто, вітер страшний, — промовив він дивним, жорстким голосом.
Я ніколи не чув, щоб на арені у нього мінявся голос, хіба що коли він злився, але тоді голос лунав нижче, а не вище. Та й зараз він лунав не вище звичайного, і в ньому не чулося скарги. Він просто констатував факт. Ми обидва знали, що станеться біда, але це була та єдина мить, коли ми ще не знали, з ким саме вона станеться. Вона тривала рівно стільки, скільки було потрібно Антоніо, щоб вимовити ці три слова. Він узяв у Мігелільо склянку води, прополоскав рота і, не звертаючи уваги на біль у руці, потягнувся по свого плаща.