Є в нього отам, у планшеті, фотокартка, вона так подобається Софійці: з друзями обійнявшись, стоїть Заболотний на весняному польовому аеродромі серед високого квітучого різнотрав'я. Такі всі веселі, усміхнені, зупинились на мить перед самим вильотом, і хтось догадався клацнути їх фотоапаратом, а збоку на карточці написано льотчицькою рукою: «Запам'ятайте нас веселими!» Така нібито була в них примовка, крилата фраза льотчицька, і адресувалась вона, можливо, більше тим дівчатам-офіціанткам з аеродромної їдальні, які тяжко переживали, коли котрийсь із льотчиків не повертався із завдання. Самі не свої ходять кілька день, запухлі від сліз, сліпі від горя, мабуть, і за ним, Заболотним, досі там тужить якась й чому ж бо й ні? Хіба Софійка, опинись вона в такім становищі, поводилась би інакше? Полетів і не повернувся. З групою «яструбків» прикривав своїх хлопців доки вони бомбили тут Вузлову, і все складалось гаразд. Потрудившись, уже повертались додому, коли його замикаючого, несподівано атакували ті троє з-за хмар. Вирішили якісь секунди – секунди підступності. Заболотний досі не може спокійно згадувати, як підло було йому завдано удару, троє збивали одного, ось і за це також має з ними поквитатись, розплата буде, буде неодмінно тепер він не дасть себе підстерегти, а що він літатиме, то це річ певна, – який тут може бути сумнів?
Везуть його мовби навмання, кудись навпростець бо всі шляхи зима позамітала, тільки навесні відкриється тут кожна польова доріжка, відродиться кожна стежина. Доріг нема, а слідів од танків безліч, і всі ніби замикаються в собі, схрещуються переплутано і нікуди не ведуть, бо то вже сліди нежиття, сліди у нічогість.
Прямуючи степом, жінки раз по раз в надії поглядають на Вузлову, хоча Вузлової, власне, нема, вся вона лежить у руїнах, тільки чудом якимось збереглась водонапірна башта, уціліла, вже їм видно її: он вона стирчить над степом, як гетьманська булава!.. Жінки весь час тримають у полі зору той свій орієнтир, засльозеними від вітру очима скидають далеч та рештки станції, де, за їхнім припущенням, має бути польовий госпіталь чи який-небудь приймальний пункт.
Боляче Софійці бачити руїну там, де раніше все було ніби овіяне батьковим духом, зігріте майже родинним теплом – скільки разів ще дітьми бігали туди в кіно або на вечори в залізничний клуб; робітники депо часто показували самодіяльні вистави, широкою славою користувався їхній хор, – серед залізничного люду завжди чомусь було багато артистів та співаків з чудовими голосами. Вразливій дівчині все входило в душу, почувала, що цим варто дорожити, вже коли і в педучилищі була, Софійка не раз ловила себе на тому, що їй подобається казати:
– Я дочка залізничника.
Або:
– Мій тато водить далекорейсові поїзди!.. Це ж не кожному дається бігати дивитись на лет поїздів, зустрічати татуся з рейсу. Яке то хвилювання, коли наближається до тебе, пахкаючи парою, батьків чорний велетень, наближається з ночі у вогнях, працюючи всіма своїми сталевими м'язами, – сама сила й могуть! І татко визирає з висоти паровозного віконця, зморений, але усміхнений, подає донечці знак вітання: бачиш, усе гаразд, профіль путі відомий, під усіма семафорами пройдено і додому прибув секунда в секунду!..
А коли ці зайди запоганили станцію, заповнили її своїми вивісками та джеркотнею, Софійка відчула, як відтоді станція втратила для неї свою привабу і тільки розранювала душу – відпала охота бувати там, ніхто з молоді, здається, своєю волею в часи окупації туди не ходив, хіба що нахапають під час облави 16-17-річних та силоміць поженуть, запакують в ешелон. Обкрадено життя, Софійка це відчувала і знала, що ніколи з цим не змириться. Аж тоді пережила щасливі хвилини, коли наші стали налітати із-за Дніпра, взялися мало не щодня молотити прокляті фашистські ешелони, від яких завжди тісно було на коліях. Ото почалися вистави! Ото були спектаклі розплати, що їх ставили соколи з-за Дніпра!
Похмурістю руїни зараз зустрічає Софійку рідна Вузлова. І вокзал, і залізничні майстерні стоять обгорілі, зяють пробоїнами, сажею чорніють закопчені стіни. Від садків привокзальних позалишались самі оцупки, вагони лежать потрощені, одну з платформ зовсім скинуло вибухом з колії, – лише водонапірна стоїть неушкоджена, наче хто її зачаклував!
Однак життя повертається. На території станції з'явився перший люд, вештаються військові й цивільні з лопатами, мінери пишуть мазутом на закуреній стіні вокзалу свою резолюцію, засвідчують, що мін уже нема; дерева блищать інеєм, в обчухраному скверику біля пакгаузу дівчата-зенітниці встановлюють довгошию гармату, націлюють її прямісінько в небо, хоч воно зараз зовсім спокійне. На дівчатах кожушки новенькі, й самі вони чепурні, підтягнуті, шапки-вушанки збиті набакир якось аж кокетливо; настрій у дівчат відповідний цьому дневі, що поєднав у собі сонце й мороз, і радість здобуття Вузлової, – сміх раз у раз чути з ями-кругляка, де зенітниці щось там доладновують біля гармати.
– Біжи до них, Софійко, питай!.. – зупинились жінки.
А тільки Софійка стала наближатися до зенітниць, дівочий сміх одразу пригас, шапки-вушанки з випущеними з-під них пасмами волосся застигли рядком біля брустверa, і на розпашілих обличчях з'явилася настороженість. Що за одна зволила в їхній зоні з'явитись? Видно, ця місцева красунька років сімнадцяти викликала в них, крім настороги, ще й схоже щось па ревнощі чи докір. «Ми ось воюєм, нам війни дістається під перший номер, а ти собі коло мами! Квітчастою хусткою вив'язалась, випустивши чубчика-гривку на лоба, з брови-чорноброви, мабуть, сажею наваксила, щоб приманювати наших лейтенантів! А де вчора була? Чи, може, й з тими хихи справляла?…»
– Дівчата, де тут госпіталь? – чомусь хвилюючись, спитала Софійка.
– А тобі нащо? – холодно озвалася з ями широколиця блондинка. – Нездужається?
Вловивши холодок насмішки, Софійка мимоволі випросталась і, закипаючи образою, кивнула з ревнивою гордістю в бік саней:
– Льотчика веземо!
Цього було досить: миттю перемінились дівчата! Мов вітром винесло їх із ями, гуртом підбігли до санчат, оточили, защебетали, розглядаючи невідомого з тим його виставленим па видноту планшетом, навперебій розпитували, за яких це сталось обставин…
Льотчик кволими устами усміхнувсь до зенітниць:
– Як та чому – про це, сестрички, буде ще кому доповідати… А рятівниці мої – ось вони, перед вами…
Старші жінки помітно запишалися при цьому, одначе в розмову встрявати не стали – хай уже Софійка сама… А Софійку тим часом наче відсторонили. Одна із зенітниць, кругловиденька, русява, низько схилившись над льотчиком, бойковито пропонувала:
– Може, вам нормочку спирту для підігріву?
Заболотний заперечливо ворухнув головою:
– Ми тут до сам-жене звикли.
– О, то у вас життя! В надійних, видно, руках опинились, – засміялись дівчата, і вже блищики привітності застрибали кожній в очах, навіть та широколиця блондинка глянула на Софійку подобрілим поглядом, мовби подумки вибачалася за свої недавні підозри.
– А де ж тут можуть бути однополчани мої? – ось що найбільше йому хотілось би знати.
Про частину, яку льотчик назвав, дівчата навіть не чули, такий бо ж наступ, всі в русі, кожен день аж тріщить під навальним натиском подій… Полк не втече, сказали йому, спершу вилікуватись треба… Лікарів на станції одначе не виявилось, медсанбат їхній розташувався десь у Петропавлівці, але ж туди неблизький світ – ще кілометрів та кілометрів… Жінки переглянулись.
– Ну як, корінна?
– Анумо берись, борозенна…
І знов упряглись у мотуззя.
– Вперед на захід, на Петропавлівку! – рушаючи з місця, скомандувала сама собі тітка Василина, і зенітниці розсміялись, бо Петропавлівка лежала якраз на схід.
Санчата з льотчиком поскрипіли далі, а навздогін їм котрась із зенітниць ще догукувала, пояснювала зичливо:
– Не доїжджаючи до села, побачите шатро брезентове, величезне, мов цирк… Ото він і буде, медсанбат!..
Але ж як тут перебратися через насип? Живого місця нема: по всьому полотну гороїжаться потрощені шпали, якась тут сатанинська машина-шпалорізка пройшлася, порізала, повивертала важезні колоди, з сірниковою легкістю поламала кожну шпалу якраз посередині, і тепер стирчать вони, задерті по насипу, чорним наїжаченим паліччям. Дорога просто приголомшила жінок своїм виглядом, вжахнула й пригнітила їх самою безглуздістю нищення.
– Та оце не гаспиди, – примовляла тітка Василина. – Кожну шпалу, наче ножем…
А мати Софійчина, міряючи поглядом знівечене полотно, сказала до доньки тужливо:
– Ой не скоро, дитино, по такій дорозі наш батько повернеться…
За будкою на переїзді їм таки вдалося подолати насип, і незабаром вони видобулись знов на просторе.
Софійка змінила в упряжці тітку Василину, й санчата заскрипіли далі. Не гомонілось тепер, ішли мовчазні, шукаючи поглядами у відкритих снігах ознаки рятівного медсанбатівського шатра. Одначе попереду білів голий степ. Софійка, напружившись в упряжці, брала майже весь тягар лямки на себе, щоб хоч у такий спосіб зробити матері полегкість, – тепер у супрязі з донькою мати справді відчула себе вільнішою. В однім місці зустрілись їм ті, що поля розміновують, тоді набрела ще якась команда, здається, похоронна, бійці в опущених вушанках перекинулись із жінками словом, спитали, кого везуть, і знов – сніги та безлюддя, сліди гусениць, закручені лютими віражами, кинуті гармати, мертві танки кособочаться, а ще далі чудом уцілілі ожереди соломи де-не-де маячать у полях під самий небокрай.
Софійці з думки все не сходила зустріч із зенітницями. Після Вузлової дівчина відчула себе певніше, сама не знає чому. Може, що помилилися в ній, не за ту спершу прийняли? І самі ж потім зрозуміли, що вийшло невдало, опеклися на ній, промахнулися у своїх підозрах, бо, Мабуть, збила їх з пантелику Софійчина легковажна гривка, грайливо випущена витком-колечком з-під хустки на лоба, – про це перед люстерком подбала Софійка, рушаючи в дорогу… Кому не хочеться бути гарною? Хай він запам'ятає її якщо й не красунею, то таки ж нічогенькою! Коли-небудь, може ж, згадає, як звела його біда з молодою степовичкою десь там, на хуторі, що хоч і досить ошарпаний, оббитий вітрами, а зветься так ніжно, майже пісенно – Синій Гай… І це колечко завитка русого йому ж подобалося, сам про це Софійці казав, а зенітниць, видно, якраз воно й схиляло до холоду з нею – холодок недовір'я, до певного моменту явно ж відчувався… А ось коли сказала їм оте гордовите: «Льотчика веземо!..» – як це їх переінакшило одразу! Та й саму себе Софійка тієї хвилі на те побачила в іншому світлі, щось її ніби піднесло У власних очах. І все завдяки йому. Ще гостріше тут збагнула, який надійний зараз вона має захист в особі цього мовби самою долею посланого їм льотчика, – і захист, і оборону проти будь-кого! Хай поки що нездвижний лежить па санях у своєму глиняному гіпсі, що наклали йому хутірські зцілительки, хай ще й нельотний і навіть неходячий цей сокіл ваш, але біля нього всі ви можете почуватись у безпеці, ніхто вас не скривдить, нічим не посміє дорікнути чи принизити безпідставно, навіть якби хто й знайшовся такий… Теплішало й теплішало Софійці на душі» і ще дорожчим ставало для неї те почуття, що виникло між нею і Заболотним, почуття таке хвилююче, соромливе й притаєне, що про нього нікому й не догадатись знають про це тільки двоє: він і вона.
Озираючись подеколи, бачила на санчатах закушкану, дорогу їй людину, весь час задивлену в небо, в те синє, просторе. Що колись було йому раєм, а потім так безжально кинутого його неподалік Вузлової в осінні кураї, де б вій і кров'ю стік, якби його не підібрала зіркоока синьоганська дітвора.
Хоч і рухались засніженим полем навпростець, однак не заблудились із своїм льотчиком серед снігів, не проминули Петропавлівки та ще й прибули якраз вчасно. Медсанбат уже згортав свої шатра, збирався перекочовувати кудись далі услід за фронтом, – їм просто пощастило, що встигли його застати на місці. Прийняли Заболотного від них у жарко натопленім приміщенні школи, де багато було поранених, призначених для евакуації в тил.
Лікарі, приймаючи льотчика, з перших побіжних оглядин оцінили, що догляд за ним був бездоганний, а на глиняний їхній гіпс старший із хірургів навіть усміхнувсь, сказавши, що це дотепно, слід би виписати патент на таке нововведення.
Льотчик, влучивши момент, стиха про щось перемовився з головним хірургом, а коли настала мить прощання, заговорив до своїх рятівниць незвично серйозним тоном, без тіні жарту:
– Документ відповідний вам зараз видадуть, візьміть, не соромтесь, життям-бо ж ризикували…
Софійчина мати подякувала, а до льотчика мовила:
– Не забудь же нас.
– Я вас не забуду, – пообіцяв він. – І ви мене запам'ятайте: Заболотний Кирило Петрович, гвардії винищувач, вічний боржник ваш, – і аж нахмурився, щоб не виказати свого хвилювання. – Веселим запам'ятайте…
– Одужуй, – сухо схлипнула тітка Василина. Льотчик, окинувши поглядом усіх трьох, затримався посмутнілими очима на Софійці. Вона стояла як піч.
– Що ж тобі, Софійко, лишити на згадку?
Дівчина мовчала.
– Не знаю навіть і що, – додав він, дивлячись на неї ласкаво.
– Карточку оту подаруйте, – раптом видихнула дівчина випроставшись, готова, здається, так і бризнути слізьми.
Йшлося про той груповий фотознімок, що зберігався у нього в планшеті під штурманською картою, уже відлітаною тепер.
– Якщо так ти її уподобала… Підемо ради цього навіть на порушення…
Взявши непораненою рукою планшет, Заболотний простягнув його Софійці:
– Бери. З планшетом бери.
– Спасибі.
Дівчина взяла, густо зашарівшись.
– Фото ні до чого не зобов'язує, – всміхнувся льотчик, – та все ж: краще згадай і подивись, аніж подивись і згадай…
Тітка Василина, видно, була невдоволена цією церемонією.
– Карточки дарувати, – буркнула вона, – то недобра прикмета…
– Для нас добра, – рішуче мовила дівчина. – Хіба ні?
І несподівано для всіх, нахилившись до льотчика, швидко, ніби обпалюючись, чмокнула його в щоку.
– Оце по-нашому! – підбадьорливо зауважив хірург, а дівчина, як вогнем залившись, сахнулася геть від льотчика й сліпма кинулась до дверей, – без слова вискочила зі школи, знов навстріч білим снігам.
– Ось і вхенькали день, – сказала тітка Василииа, коли опинилися за селом. – Валянки ось зовсім розлазяться… А чи по тій розписці нам у сільраді скидку на податок дадуть?
– Кому що! – спалахнула від сорому Софійка. – Ну як ви можете?
– А що такого? Хіба не заслужено? Сам же казав: життям ризикували…
– Таж не в тім річ, – хвилювалась дівчина. – Що рятували – в самому цьому вже щастя…
– А правда, – сказала Софійчина мати. – Допомогли, то й добре. Всі гуртом, хто як міг… Хай йому доля тепер сприяє, – додала вона тихо.
Софійці вже в полі згадалось, як він одного разу сказав їй, коли що називав її на «ви»: «Ви помітили, Соню, як горе єднає людей? Єднає, звісно, і радість, а от – що горе…»
Щось схоже поєднало і їх обох, поєднало так несподівано, зовсім випадково. Забуде чи пі? Це для Софійки зараз було найважливіше – найважливіше з усього-усього на світі! Він-то, звичайно, дав зрозуміти, що не забуде її бо є, мовляв, речі, які не забуваються ніколи, та чи кожен із нас владен над своїм почуттям? І хоч нема в неї ніяких підстав піддавати сумнівам правдивість його слів, правдивість кожного його погляду, прощальної сумовитої усмішки, все нібито зараз за те, що розлука ця не буде вічна, принаймні не повинна б вона стати такою, та все ж, та все ж!.. Адже навіть поза його волею обставини можуть скластися так, що опиниться він для тебе в недосяжності, війна ж триває, і Заболотний свого не відлітав, він певен цього, певен, що не раз ще зів'ється в небі його «яструбок»… Духом хлопець міцний, вірить у своє бойова щастя, але ж на війні, там ніхто не застрахований… «Підеш – не вернешся» – таку п'єсу ставили колись у депо. Десь далі й далі він буде від Софійки, від цього богом забутого хутірця, наринуть інші враження та зустрічі, і невідомо, чим душа відповість, коли стрінеться йому на путі котрась отака, як ця бойковита зенітниця, що припа» дала йому сьогодні до грудей та аж виспівувала, пропонуючи спирту для відігріву. Кого знайдеш, кого забудеш, з ким життєва дорога поєднає тебе – цього ніяка ворожка не скаже, а тільки такий щем, така тоскнота на душі!.. І ці аж до обріїв засніжені степи дихають зараз на Coфійку самою спустошеністю, доймають вітром осиротілості, якоюсь мовби арктичною холоднечею. Наче і полишив він їй іскорку надії, стиха десь жевріє вона в грудях, то пригасне, то знов зажевріє, але серце є серце, і нічим тобі не пересилити гіркоту розлуки.