Петро Капіца
Розділ перший
Із-за повороту каламутної колхідської річки вилетів сіросвинцевого кольору баркас. Він перемахнув через піняву смугу затоки, де бурхливо зливалася прісна вода з солоною, і, вистукуючи мотором, помчав широким простором моря.
Це був звичайнісінький широкобокий і міцно збитий мотобаркас Чорноморської ескадри. Троє матросів, що сиділи в ньому, були одягнені в роби — полотняні штани і такі самі сорочки з чотиризначними номерами на нагрудних кишенях, і лише командир — п'ятдесятирічний мічман Савелій Кльоцко — сидів у темносиньому кітелі, з начищеними-до блиску ґудзиками.
Вечоріло. Мічман хмурив рудуваті, настовбурчені брови і заклопотано поглядав на годинник. До бази треба було потрапити завидна, бо, як сонце сяде, прохід між бонами закривався і пост охорони рейду вже нікого не пропускав у бухту. А баркасові ще треба було пройти миль з двадцять. Куди подінешся, як не встигнеш? У морі тинятися до ранку чи на пляжі висідати з оцими колодами свіжообтесаного дуба та ясена?
— І надало ж мені так далеко піднятися по капосній річці! — картав себе мічман. — Міг же й ближче знайти ясена, та й дубки добрячі за Козиним болотом росли.
Савелій Кльоцко любив сам вибирати, морити й підсушувати дерево для такелажного інструмента
[1]
й інших корабельних потреб. Столярна справа була таємною пристрастю головного боцмана крейсера «Н».
Щоб вигадати час, мічман скерував баркас мористіше
[2]
. Він хотів зрізати кут і вийти до скелястого миска, від якого до бази ходу не більше години.
— Збільшити оберти! — наказав мічман смуглолицьому кремезному мотористові Семену Чижеєву.
— Єсть іти парадним ходом! — відповів той, кумедно кривлячи рот посмішкою.
Верхня губа у Чижеєва була розбита, і ліве око майже закрите синястою пухлиною. Здавалося, що з такими «прикрасами» важко бути веселим, а моторист всю дорогу намагався жартувати та ще й підморгувати своєму широкоплечому рослому другові — гаковому
[3]
Степану Восьмьоркіну. У гакового на вилиці теж красувався синець, а на носі було підозріле потовщення.
Ось за ці не передбачені статутом «ліхтарі», які майже не сходили з фізіономій Чижеєва і Восьмьоркіна, а тільки міняли місця і відтінки, мічман не полюбляв кмітливих і на диво моторних приятелів. Він посилав їх на найгірші роботи і на верхній палубі завжди тримав біля вантажопідйомників та промаслених тросів. Бо ж не поставиш забіяк біля парадного трапа. Що подумають гості про корабель? Скажуть: «Не гвардійці, а жителі гауптвахти — бешкетники якісь».
— І на якого біса вам оцей клятий бокс? — запитав одного разу головний боцман у друзів. — Всю красу чоловічу псуєте. Вас же і в строй ставити незручно: один сигналить «ліхтарями» на правому фланзі, другий — на лівому.
Приятелі по цій мові лиш весело перезирнулися, і гостроязикий Чижеєв з невинним виглядом відказав:
— Синець для боксера не ганьба, а почесна прикраса, так як ваші вуса, товаришу мічман. І статут не забороняє.
Вуса в мічмана були схожі на рудувату, наче вискубану щітку і не додавали краси його мідночервоному обличчю. Мічман образився за свої вуса і перестав картати непоправних забіяк. Зате ж тепер віи намагався тримати їх у «чорному тілі».
Четвертою і найскромнішою людиною на баркасі було біляве, з пухкеньким обличчям салаженя
[4]
Кость Чупчуренко. На флот він потрапив недавно, під час війни. Матроська роба на ньому ще стовбурчилася, а безкозирка стриміла на голові, як той кухарський ковпак. Чупчуренко, очевидно, звик під матусиним крильцем довго ніжитися в ліжку і тому не висипався на кораблі, де замалим не цілу добу лунали дзвінки тривоги, скрізь чутно було з рупорів уривчасті команди й пронизливо свистіли боцманські дудки. Він і зараз сидів з посоловілими очима і час від часу клював носом.
Величезне сонце, схоже на переспілий плід кавказької хурми, котилося до горизонту, підфарбовуючи морську далечінь в жовтогарячий колір. Гори вкутав фіолетовий вечірній серпанок.
На кораблі, звичайно, давно відзвучала команда: «Руки мити, вечеряти!» Розхід
[5]
перекипів у кока і, холонучи, затягся масною плівкою. Кльоцко ковтнув голодну слину і сердито примружився на призахідне сонце,
«Сяде раніш, ніж ми доберемося. І червонява оця не к добру. Наче суриком по хвилі маже», з досадою думав боцман. І раптом він стрепенувся, сірі очі його округлилися.
— Ге! А що це там за чортовиння?
На відстані не більше кабельтова
[6]
в морі бовванів чорний предмет, схожий на гадючу голову, що обережно виткнулася з глибини.
Мічман, думаючи, що йому привиділося, протер очі, але гадюча голівка не зникла. Вона поверталася на всібоки і зловісно поблискувала на сонці своїм єдиним червонястим оком.
— Справа по носу перископ підводного човна! — тримаючи руку дашком над очима, доповів Восьмьоркін.
Сумніву не могло бути. За перископом тягнувся пінявий слід. Невідомий підводний човен, виткнувши з води своє жердковидне око, йшов напереріз курсу баркаса.
«Свій чи чужий? — витягтись на весь зріст, міркував Кльоцко. — Якщо свій, то чого б це йому раптом відрізувати нам ніс? Німці… Звичайно, вони! Живцем хочуть нас згребти».
На баркасі, крім двох сокир, лома й пилки, ніякої зброї не було. Повернути й тікати не було рації: підводний човен легко міг наздогнати тихохідне суденце. Лишалося тільки йти на зближення і готуватися до нерівного бою.
Підводний човен помітно уповільнював хід. На поверхні моря завирували бульки, і перископ поліз вгору.
«Як тільки спливе — піду на таран, — вирішив Кльоцко, міцно стискаючи румпель
[7]
, але одразу й передумав — Нерозумно, Савелію Тихоновичу! Баркас в цурки розіб'єш, а підводному човну твій таран — ніби комар брикнув. Усіх, як мокрих цуценят, повитягають з води і в трюм запхнуть. Ласо їм на морі язика прихопити».
Мічман крикнув:
— Слухати команду: Восьмьоркіну з Чупчуренком вискочити на човен першими! Знешкодити гармату і нікого не випускати з люка бойової рубки! Чижеєву стежити навколо! Швартуватися буду я!
Метрів за п'ятнадцять від баркаса з пінистого шумовиння почала виростати і ширшати блискуча від води, наче та дельфіняча спина, рубка невідомих мічманові обрисів. Показався чорний з білими обводами хрест.
«Гітлерівці!» розгледів Кльоцко і спрямував баркас прямо на рубку.
— Брати на абордаж!
Восьмьоркін, вдало зачепившись гаком за поручні рубки, підтягнув баркас і вискочив на пологу залізну палубу. Опинившись на барбеті
[8]
, одним ударом сокири він зім'яв гарматний приціл. Чупчуренко не розрахував своїх рухів. Він стрибнув і трохи не скотився з палуби у воду, але вчасно встиг схопитися за леєрний стовпець
[9]
і повиснути.
Мічман з важким залізним румпелем у руці кинувся до рубки. Але момент було пропущено. Кришка люка з металічним стуком відчинилась, із рубки виткнулася бліда фізіономія командира підводного човна. Офіцер звів пістолет і націлився в Чупчуренка, який у цей час видирався на місток.
Чупчуренко скам'янів. Дуло пістолета, націлене на нього темною і порожньою зіницею, гіпнотизувало його. І лише коли пролунав несамовитий крик Чижеєва: «Глуши офіцера!» — він кинувся вперед.
Він не чув пострілу і не помітив пекучого удару в плече, йому здалося, що на обрії луснуло гаряче сонце і збурене море облило його окропом. Непритомніючи, вік плигнув на фашиста, конвульсійно вхопив його за горло і повалив на спину… Мічман кинувся йому на підмогу, але в цей час із люка показався коричньовий берет другого підводника. Кльоцко замахнувся румпелем і, крякнувши, з усієї сили вдарив по берету.
Фашистський матрос зірвався зі скоби і зник у горловині. З глибини підводного човна чутно було крики і лайку. Матрос, падаючи, мабуть, вагою тіла збив німецьких комендорів, які зібралися на трапі, і потяг їх униз за собою.
Мічман негайно зачинив люк і сів зверху на нього.
А тим часом кремезний і жилавий офіцер встиг відірвати від себе ослаблі руки Чупчуренка й ударом ноги скинути його в море. Але в цю ж мить він дістав від Восьмьоркіна добрячий удар по потилиці і сам упав слідом за Чупчуренком.
— Швартуйте баркас і рятуйте Костя! — крикнув мічман.
Восьмьоркін, не роздумуючи, кинувся в воду.
Отямившись у холодній воді, фашистський офіцер виплив і зарепетував. Чижеєв так огрів його веслом, що він каменем пішов на дно і більше вже не показувався,
Восьмьоркін уже під водою впіймав Чупчуренка за комір. Трьома сильними гребками він виплив разом з ним наверх.
Чупчуренко дуже обважнів. Чижеєв насилу втягнув його на баркас і допоміг видряпатися Восьмьоркіну. Потім вони заходилися відходжувати салаженя.
Кость був блідий і не дихав. Восьмьоркін з Чижеєвим щосили труснули його кілька разів і так енергійно взялися відновлювати дихання, що, мабуть, і мертвий закричав би від болю і поспішив би воскреснути.
Гострий біль у плечі змусив молодого матроса розплющити очі і застогнати. Добре, що боцман своєчасно догадався зупинити запопадливих рятівників, а то б гаковий з мотористом закачали товариша до непритомності.
Поки Чижеєв вправно перебинтовував пораненого, Восьмьоркін, за наказом мічмана, обрубав антену на підводному човні і вивів з ладу гармату.
Поклавши Чупчуренка на кормі баркаса, Чижеєв перебрався на площадку. Не можна було гаятися. Підводний човен щохвилини міг зануритися і потягти їх на дно.
— Там я примітив кранець з боєприпасами для гармати, — сказав Восьмьоркін. — Давайте кинемо хоч один снаряд в люк.
Мічман спробував відчинити люк, але кришка була задраєна зсередини.
— От тобі й кинув! А вони зараз зануряться, спливуть в іншому місці і за вуха нас із води повитягають.
— Виходить, що не ми їх, а вони нас перехитрили?
— Виходить, — похмуро підтвердив Кльоцко. — А втім… Ось що, Восьмьоркін, тягни сюди колоду, та поважну. Припремо нею люк і спробуємо тросом антенним принайтовити до чого-небудь. А ти, Чижеєв, на баркас і нарощуй буксирний кінець. Коли човен зануриться, ми на буксирі, ніби поплавок, підемо. Може, якраз «морського мисливця» зустрінемо.
Чижеєв з Восьмьоркіним кинулися викопувати наказ боцмана, але нічого не встигли зробити. Підводники, очевидно втративши надію на повернення свого командира, почали діяти рішучіше. Кльоцко відчув, як під його ногами задрижала палуба і поповзла вниз.
Підводний човен швидко поринав у воду.
— Звільнити кінець і потравлювати! — гукнув Кльоцко.
Хвилі вже зімкнулися на палубі. Мічман, занурившись до пояса в воду, ледве встиг ухопитися за борт. Восьмьоркін ривком втягнув його в баркас.
Чижеєв звільняв буксирний кінець, який швидко уповзав за човном на глибину.
«Манільського троса може невистачити, — зметикував Кльоцко і, знайшовши під банкою запасну бухту, почав зв'язувати кінці. — Хоч би нас у воронку не затягло…»
— Стоп! Не треба нарощувати! Вниз уже не тягне, — крикнув Чижеєв.
Кльоцко проте не розігнувся доти, поки міцно не зв'язав обидва троси. Тоді він помінявся з Чижеєвим місцями.
— Запас, як і мудрий розум, ніколи не завадить. Страхуватися та думати в нашому становищі треба, товаришу Чижеєв.
— Єсть думати про життя на дні морському, — спокійно відповів Чижеєв і перейшов до мотора. Розпухла губа його кумедно віддувалася.
Підводний човен, увійшовши в глибину метрів на п'ять, дав хід і потягнув за собою баркас у відкрите море. За ним, праворуч від баркаса, то перевертались на хвилястій поверхні, то пірнали під воду якісь чудернацькі буйки. Мічман зрадів: «Підводники, мабуть, в рибальські сіті залізли і за собою потягли? Тепер повного ходу човен не дасть. На гвинти намотає або рулі заклинить!»
Розділ другий
Підводний човен тягнув мотобаркас на захід, намагаючись відійти якомога далі від небезпечних Кавказьких берегів.
Це була бойова осінь 1943 року. Ще весною наші війська під Сталінградом оточили і розгромили трьохсоттисячну армію фашистів.
Влітку вони завдали гітлерівцям нищівного удару під Курськом, а восени почали гнати їх з Донбасу, з Північної Таврії, викинули з Новоросійська і всього Таманського півострова.
Фашисти ще лишалися в Криму і на західному узбережжі Чорного моря. Боячись нових десантів з моря, вони посилали один за одним розвідувальні літаки та підводні човни до берегів Кавказу.
Ось одна з таких субмарин і натрапила на мотобаркас, якого вів мічман Кльоцко. Здобич була принадна: живі російські матроси — «язики» з ескадри — зараз дорого цінилися. Тому підводний човен і ризикнув спливти при денному світлі недалечко від берегових постів.
Нікому з підводників, звичайно, й на думку не спало, що команда цього хисткого суденця буде чинити такий опір. Безглуздо втративши командира і двох комендорів, гітлерівці надумали швидким поринанням скинути росіян з палуби і втекти далі від небезпечного місця. Але незабаром, по невиразному стукоту мотора та по незграбності при маневруванні, вони зрозуміли, що мотобаркас не відстав од них, що він тягнеться за ними на буксирі. Але вони цього не злякалися, а навпаки зраділи: надія росіян на зустріч з надводними кораблями їм була зрозуміла. Однак човен уже звернув з фарватеру.
Щоб зустрічна хвиля не перекинула баркас, фашисти й далі йшли не кваплячись, майже на перископній глибині. Вони задумали якнайдалі затягти мотобаркас у морс і там розправитися з російськими моряками.
* * *
Сонце вже зайшло. Небо пломеніло вогненними смугами, немов далеко за морем хтось розкладав величезне багаття без диму.
На кораблях ескадри, мабуть, сповзли донизу прапори і розтанула в повітрі мідна пісня горністів. Вахтові, певно, давно змінилися. Матроси зібралися на півбаку покурити і «потравити». В кубриках пишуть листи, читають газети, ріжуться в «козла».
«Чи залишив нам черговий по камбузу розхід?» тоскно подумав вимоклий Восьмьоркін. Йому нестерпно хотілося їсти й пити, і він на всі лади кляв підводного човна, що відтягав баркас щоразу далі й далі на захід.
Ніс баркаса поскрипував і, здригаючись, поринав у піну. Бризки летіли на всі боки і час від часу дощем обсипали мимовільних полонених.
— Він же нас до чорта в зуби затягне, — голосно сказав Восьмьоркін. — Треба відрубати кінець і спекатися його.
— Як же ти це зробиш? — буркнув Кльоцко. — Одрубаєш, а човен зараз же сплине і близько до себе не підпустить. На дистанції розстріляє. Наше діло — добре пильнувати і чекати. Може, якраз десь зустрінемося із своїми.
Але ніяких надій на зустріч з бойовими кораблями не обіцяла ніч, що вже насувалася. Море наче вимело вітром: ні димочка, ні гулу літака в небі. Навіть берегів не було видно. Кругом — водяна пустеля та зловісна імла.
— Отак ми замість своєї бази в німецьку влетимо. А там на свинцеві харчі поставлять… — не переставав бурчати Восьмьоркін.