— То що зараз треба робити?
— Найперше, молоді люди, — дайте собі раду з Богданом. Під ліжком він до неділі точно не протягне, — уже спокійніше порадив дід Гайдамака.
— Куди його подінеш? — знизав плечима Вухо. — Ми тут вчора вже мізкували. До нас не можна, навіть у сарайчик. Хіба печера, він там був уже. Тільки навряд чи це мудро, не просидить з кажанами.
Тут Льоньку мов струмом ударило.
— У вас тут печери є?
— А то!
— Не знаю, як самі печери. А ось у наметі Бодю заховати дуже просто. Біля печери, січете?
— Нічого не січемо, — чесно зізнався Данило. — У тебе, Льончику, слова, як завжди, попереду думки.
За інших обставин хлопчачий ватажок образився б. Та не до цього тепер. Заговорив швидко, ніби боявся — хтось геніальну ідею перехопить та вкраде.
— Мені Галка щось про цю печеру товкла. Я так прикидаю, вона нас усіх дуже цікавить. Тому краще стати поруч із печерою табором. Намет або наметове містечко. Два намети — ось вам і містечко. Нам хтось заборонить розбити табір? — запитав він у Вуха, єдиного тут місцевого.
— Та навряд, — була відповідь. — У нас люди самі часто з наметами влітку виходять…
— Ось так, у наметі, Бодьку затасувати легко. Чужі ходитимуть — швидше почуємо. Заодно зможемо триматися разом. У разі чого — прикриємо. То як, класно придумано?
— Може бути, — промовив Льонька. — Тільки ж ви такою компанією, — він кивнув на страуса, — точно не залишитеся без уваги. Нічого собі вийде тиха хованка…
Дід Гайдамака кахикнув, привертаючи до себе увагу.
— Я ось що скажу: не ідеально, внучку, але толково. Давайте вже кудись підемо, бо чаю хочеться всім. А по дорозі поговоримо. Може, і мені, старому, щось у голову прийде.
Розділ 20
У якому Данило Лановий бере командування на себе
Недовго йти від станції до самого селища.
Поки рухалися, Данилові та Вухові все ще було незатишно ловити на собі цікаві погляди всіх зустрічних. А решта, включно з самим страусом, уже звикли до загальної, нехай не зовсім здорової, уваги. Тому й не зважали. Футбол виступав попереду, гордо збиваючи хмарки пороху своїми цибатими ногами. Інші йшли за птахом, мов почет.
Щойно повернули на околицю Подолян, як перед гостями відкрився замок Козицького в усій своїй красі. Вухо раптом зупинився, лунко ляснув себе долонею по лобі. Так, що аж сам зойкнув від болю. Його новий друг страус відразу ж повернувся на звук, почав крутити головою, шукаючи — хто ж образив власника таких чудових вух?
— Ти чого? — здивувався Данило.
— Згадав! — радісно вигукнув Вухо.
— І для цього треба собі влаштовувати струс мозку? — насмішкувато поцікавилася Галка.
— Що ж ти таке згадав? Кажи! — поквапив Льонька Гайдамака.
— Жора! Ну, директор музею, Сокирко!
— Жора, директор, і що далі? — не зрозумів Данило.
— Намети в нього є! Спальники — так само! Він недавно придумав клуб чи щось таке. «Слідопит» називається. Виходити з наметами на тиждень, жити в лісі, розкопки проводити. Минулого року автомат німецький знайшли, іржавий… Тепер у музеї, під склом…
— До чого тут автомат?
— Автомат ні до чого! Намети в Жори можна позичити! Бо в нас удома нема, а шукати зараз по всіх Подолянах — замучимось.
— Ідея реальна, — погодився Данило. — Ось тільки як ми її реалізуємо? Приходимо такі: оп-па, дайте нам пару наметів, Георгію Дмитровичу, бо хочемо в лісі переночувати?
Дід Гайдамака кахикнув. Коли вся ватага повернулася до нього, старий розгладив вуса.
— Дітвора… Забули, що я у музеї працюю. Хай і сторожем. Тільки ви вже знаєте, що сторожем я був не завжди. Але то — таке… Зараз я про цього вашого Сокирка… Начуваний про нього. Активний, старається, фонтан ідей, за справу вболіває. Навіть у газетах про нього пишуть, по телевізору показували. Є привід познайомитися з колегою. Гарну ідею підкинув, вухатий, молодець!
Старий поплескав рудого по плечу. Навіть хотів легенько торкнутися вуха. Та страус тут-таки загрозливо посунув на діда, клацнувши дзьобом.
Дід жартома підніс руки догори:
— Здаюся, здаюся! Бач, хлопче, тепер ця пташка може й тут лишитися, з тобою!
— Ніхто ніде не лишиться! — тупнула ногою Галка, ревниво зиркнувши на зніяковілого Вуха.
— Та ходімо вже! — поквапив Данило.
Прийшли вчасно — ворота замку саме відчинялися для перших відвідувачів. Коли у двір зайшов страус, чоловік у формі охоронця навіть схопився за припасований до пояса гумовий кийок. А наглядачка тітка Люба голосно зойкнула — луна відбилася в стінах. Проте, як уже повелося, дуже швидко перший подив змінився на доброзичливу цікавість.
— Це ж звідки він такий взявся? — тітка Люба навіть спробувала торкнутися птаха рукою.
— Довга історія. Колись розкажемо, — пообіцяв дід Гайдамака. — Ви нам краще допоможіть директора знайти.
— А я тут!
Справді, патлатий молодцюватий директор Сокирко вже виходив із замку, поспішаючи до несподіваних відвідувачів.
— Доброго ранку, — старий поважно простягнув Жорі руку.
— Не те слово! Чудовий ранок, просто клас! — Сокирко коротко й міцно потиснув дідову правицю, не зводячи очей зі страуса: — Це ж треба! Ваш? Нічого собі! Як він сюди дістався?!
— Теж довга історія, — мовив дід Гайдамака. — Неодмінно вам розкажемо, шановний Георгію Дмитровичу. Коли все скінчиться — ви дізнаєтесь першим.
— Що повинно скінчитися, шановний?.. — директор запитально глянув на старого, тільки тепер помітив поруч із ним інших: — О, знову Ланового син! І Рудик тут! Цих двох не знаю…
Дід знову кахикнув.
— Послухайте, пане Георгію. Моє прізвище Гайдамака, я працюю в одному музеї на Полтавщині. Десь ваш колега… До певної міри. У нас, на Полтавщині, не так давно відкрили страусову ферму. Може, чули?
— Так, їх по Україні вже багато, — кивнув Жора.
— Отож. І ніхто ще не дослідив, як страуси можуть пристосуватися до нових для себе природно-кліматичних умов. Наскільки ці екзотичні птахи взагалі готові жити в Україні. Зокрема — на Поділлі. Ось я зі своїми вихованцями й проводжу такий експеримент. Самі розумієте, як у нас із наукою… Словом, це поки що моя приватна ініціатива. І ось вони, — старий поклав праву долоню на голову Льоньки, ліву — на Галчину маківку, — мені допомагають. Ви теж можете.
— Чудово! — вигукнув директор музею. — Але чим, як?
— Нам для проведення певних дослідів треба пожити кілька днів подалі від цивілізації. Тобто — взагалі в лісі. У вас тут підходяща місцевість: не рівнина, як у нас, і не гори, як у Карпатах. Звідси — прохання. Місцеві хлопці говорили, у вас можна на пару днів позичити намети, спальні мішки, інше туристичне приладдя…
— Та ради Бога! — Сокирко широким жестом показав у бік замку. — З цього треба було починати! Ну, ви молодці, я скажу! Тільки умова: я до вас прийду з фотоапаратом, нароблю знімків, оформлю куточок у музеї, лади?
— Годиться, — легко погодився дід Гайдамака. — Лиш не сьогодні. Хай справді за пару днів.
— У неділю годиться?
— Саме те, — кивнув старий, тоді глянув на Данила. — Чого стоїте? Взялися — помагайте!
Години не минуло, як уся компанія вже сунула пагорбами до лісу, в бік урочища, туди, де була печера Змія. Льонька з Вухом несли по намету. Галка примудрилася припасувати до спини страуса спальники. Сама вона тягнула свій наплічник. Данило, стікаючи потом, пер Льоньчин рюкзак. Усі так захопилися переходом, що перестали зважати на діда Гайдамаку.
Старий же поводив себе не зовсім звично. Куди поділася заразлива бадьорість! З кожним кроком він дихав усе важче, навіть перестав повчати онука та його друзів. Рухався повільніше, частіше зупинявся, витирав змокріле чоло.
Першою разючі зміни в поведінці старого помітила Галка. На той час вони вже зайшли в ліс, Вухо вів компанію найкоротшим шляхом до урочища. Дівчина з кісками необережно ступила, втрапила ногою в ямку, зойкнула і впала. Хлопці, що впевнено йшли попереду, оглянулися на крик. Дівчина скрикнула вдруге. Проте не від болю: з нею усе було гаразд. Просто, встаючи, вона мимохіть побачила, як старенький повільно осідав на траву, спираючись рукою об стовбур найближчого бука.
— Діду! — перелякано вигукнув Льонька, кинувся на допомогу.
Вмить компанія оточила старого. Той намагався навіть посміхатися, проте видно було — дуже важко дідові, як не кріпився.
— Що з вами? — Данило скинув наплічника, спробував пошукати пульс на старечій руці.
— Нічого страшного, — кволо посміхнувся дід Гайдамака. — Жити буду, не бійтеся… Тільки підвів я вас. Дуже підвів… Видно, не розрахував сил. Не для мене такі пригоди і переходи… Та й спека… Вибачте, діти, серце щось схопило… Полежати б мені… Не тут…
Данило закусив губу.
— От досада… Що робимо, народ?
— Мене слухай, — старий торкнувся його руки. — Робіть, що задумали. До неділі час є, не підводьте друга. Я зараз посиджу, потім мене хай хтось назад до Подолян проведе. Може, лікаря, чи лікарню… Придумаю щось… Тільки вам тепер доведеться теж думати. І то швидше, хлопці й дівчата. Данько, впораєшся сам?
Сказав так дід Гайдамака — а всі, навіть страус, дружно глянули на Данила Ланового.
— Це як… — знітився хлопець. — Виходить, ви, діду, мене ніби за старшого лишаєте?
— Якщо ти не проти. І всі інші не заперечать, кволо посміхнувся старий.
Тепер уже Данило обвів усіх поглядом. Найдовше затримав його на Льоньці. Як відреагує визнаний хлопчачий ватажок?
— Нічого, Данько, командуй, — діловито кивнув Льонька, виставив перед собою правицю долонею вперед. Галка з Вухом зробили те ж саме.
Ляснув новий командир кожного з них долонею в долоню. І відчув відразу: отепер часу гаяти точно не слід.
Розділ 21
У якому операція з порятунку Богдана перетворюється на велике перевдягання
Чесно — не чекав від себе Данило Лановий здатності думати та діяти швидко й правильно саме в такій ось критичній ситуації.
Дідові стало трошки легше дихати хвилин за тридцять, він навіть підвівся без сторонньої допомоги. Та звісно, що далі в ліс його ніхто за собою не потягне. Відтак новий командир тут же віддав перший наказ:
— Льонько, Галко! Беріть із собою Футбика, далеко не відпускайте. Урочище вже недалеко, ось так по прямій вийдете. Почуєте, струмок дзюрчить. Знайдіть зручне місце для табору, ставте намети. Ми з Вухом проведемо дідуся в селище. До вас його можна, Андрію?
— Та мабуть, — знизав плечима той. — Мамка, до речі, в лікарні працює.
— Те, що треба! — Данило потер руки. — Коли підемо назад — захопимо твою сестру. Потім зайдемо за Богданом, він уже там вчадів під ліжком…
— А він так під ліжком і сидить? — зовсім недоречно до ситуації реготнув Льонька.
— Сам у нього запитаєш… То я так, перебільшив трохи, — відмахнувся Данило. — Щойно стукнуло, як можна Майстренка тихенько з турбази вивести. Навряд чи йому сподобається, але раптом справді за нами стежать…
Хлопці довели діда Гайдамаку до Рудиків додому. Передали його з рук в руки мамі близнюків, яка ще й висварила обох: втягнули у свої незрозумілі ігрища літню людину. Не стала їх держати вдома, почала біля діда квоктати. А Данила з Вухом та Варкою просити особливо не треба: прихопила рудючка з собою усе, що новий командир попросив, і всі троє забралися геть.
Коли дійшли до турбази, зрозумів Данько — не помилився. Неподалік на стоянці біля машини стовбичив Карлик. Незмінні плямисті штани, незмінна кепка накривала лису голову. Трійця ковзнула по ньому поглядом, а лисий вдав, ніби переміщення трьох друзів його зовсім не обходить. Стоїть собі і стоїть, стояти під пекучим сонцем не заборонено…
Богдан тим часом у чотирьох стінах справді занудився. Спочатку зрадів, що його нарешті звідси витягнуть. Та коли почув, якою ціною — вперся.
— Знаєш що, Лановий! Сам одягай дівчаче плаття! І взагалі, де я таке волосся візьму, як у Варки!
Чекав Данило такого вибрику. Був готовий, тому сказав спокійно:
— Інакше ти не вийдеш непоміченим, Бодя. Вікна наші виходять просто у двір, де стоїть на варті той Карлик. Вибратися з іншого боку не вийде. Бач, цей корпус так стоїть, що як не обходь, все одно буде видно знадвору. Потерпиш трохи. Або тут сиди, ніхто ж не проти.
— Я проти! — гаркнув Богдан.
— Тоді не викаблучуйся. Зараз Варка перевдягнеться у ванній. Одягнеш її сарафан. А на голову — кепку з козирком. Вона її спеціально взяла, аби під неї волосся вкласти. Все продумано, чуваче.
— А сама Варка?
— За якийсь час вийде звідси теж. Уже по-іншому вдягнена. Я тобі гарантую, Карлик усіх дівчат та хлопців, які тут живуть, не знає. До того ж є такий момент: дуже скоро сонце почне світити йому в очі. Отже, він толком і не розгледить, хто вийшов з корпусу. Головне — аби не ти!
Богдан Майстренко міг, звичайно, ще довго сперечатися. Та правий Данило Лановий був в одному: часу на це немає. Хлопець скреготнув зубами, насупився, та все ж пересилив себе.
— Умовили… Давайте ваше дівчаче барахло…
— Сам ти барахло! — несподівано образилася Варка. — Ось будеш тут сидіти до неділі!
— Та я не те хотів сказати… — знітився Богдан, не хотілося з рудючкою отак сваритися. — Я, в смислі… Ну, ви хоч мій одяг візьміть…
— Без штанів не залишишся, — пообіцяв Данило.
Уже коли Бодя, сопучи та скрегочучи зубами, натягнув на себе Варварин сарафан, зрозумів Данило — авантюра це все. І халтура. Адже був Майстренко на півголови вищий за дівчину, ширший за неї в плечах, а її сандалі взагалі виявилися тісними, бідака пальці підібгав. Повернувся клишоного до хлопців, розкинув руки.
— Оце так я піду? Лисий випасе! Зуб даю — відразу випасе!
Справді, якщо Варка навіть здалеку, в простенькому сарафані, сандалетах та навіть кепці з козирком виглядала зграбно, Богдан був схожий на опудало. Звісно, Данило йому цього не сказав. А Вухо перехопив його погляд — і вчасно стримав сміх.
— Значить, так зробимо, — промовив Лановий. — Крім цього великого перевдягання народів іншого виходу в нас нема. Роздивлятися нас лисий Карлик навряд чи буде. Двоє хлопців та дівчина зайшли в будинок. Та ж сама компанія вийшла. Чомусь я підозрюю: наш сторож не надто розумний. Додайте спеку. Ну, він тут, на відкритому сонці, не першу годину стовбичить. Та ще й не підемо ми, а побіжимо!
— Чому — побіжимо? — не зрозумів Вухо.
— Чому б ні? Ми ж діти для них! От захотілося нам побігти! Знімай сандалі, Бодя! Вискочиш першим, рвонеш вперед! Босий!
— Думаєш, спрацює? — Богдан недовірливо глянув на Данила, тоді з сумом — на свої покривлені ноги.
— Знаю! — впевнено промовив той.
Хай там як — Богдан скинув тісні дівчачі сандалі з полегшенням. Саме тут з'явилася Варка з ванної, зовсім на себе не схожа. Зозулясті шорти до колін, кросівки, волосся закручене на голові в якийсь дивовижний вузол. Оцінила хлопчачі старання, мовчки показала великого пальця. Від такого визнання Богдан трошки відтанув, це навіть сили йому додало…
Уже за кілька хвилин Роман Карлович на прізвисько Карлик, котрому справді набридло шпигувати за малолітками просто неба, під неймовірно пекучим липневим сонцем, побачив дивну картину. Навіть не зрозумівши, що все побачене — простенька вистава, розіграна спеціально для нього.
Спочатку з корпуса на ґанок вискочило дівчисько в сарафані. Наче те ж саме, що не так давно сюди разом із хлопцями заходило. Все те ж саме: кепка дурнувата, платтячко простеньке, в горошок, тільки чомусь боса. Зістрибнула з ґанку і побігла повз нього. Дивно якось бігла: пригнулася, голова вперед, руками загрібає — наче кролем пливе. Карлик навіть очі рукою прикрив від сонця, та швидше для порядку. Не збирався він дівчину роздивлятися. Не вона його цікавила, а хлопчина зниклий. Того, хто їхню розмову підслухав, вони з пані Крук якраз добре розгледіли, Карлик його з тисячі впізнає.
Пробігло-пропливло дівчисько повз нього. Тим часом за нею на ґанок інші двоє вибігли. Рудий вухань, брат її. Та цей, другий, київський, надто мовчазний, з розумними очима. Обоє щось вигукнули розхристаній дівчині навздогін, а тоді, не змовляючись, замахнулися та жбурнули в неї сандалями. Мало не влучили, хвацько пуляють! Вона на мить зупинилася, підхопила свої сандалі — тільки курява за нею помела…