Чорнявка та лисий стривожено глянули один на одного. Чоловік аж стягнув із голови плямисту кепку, промокнув нею спітнілий голений череп. У повітрі зараз повисла така тиша, що Данилові здалося — навіть лісові пташки припинили співати.
Аж раптом десь позаду, з того боку пагорба, зчинився якийсь гармидер, потім почулися крики радості, і за мить на невеличку галявину біля виходу з печери влетіли Вухо та Богдан Майстренко. Обоє збуджені, Бодя до всього ще й з побитим лицем, у брудному одязі, але живий та здоровий. Проте, помітивши дорослу парочку поруч із печерою, хлопці миттєво знітилися, навіть спробували відступити трохи назад. Так, ніби зібралися давати драла від гріха подалі.
Данило відразу ж засік: радості від появи ще двох хлопців чорнявка та лисий не виявляють. Навпаки, чоловік натягнув на голову свою плямисту кепку чомусь козирком назад. Жінка ж випросталася, схрестила руки на грудях, від чого здалася трошки вищою, нищівним поглядом обвела всю компанію.
— Привіт! — аби щось сказати, видала Варка, зробивши крок до Богдана. — А ми тут тебе шукаємо вже… Кажуть, газ під землею… Смертельний… А тебе нема й нема. Ну, ми й подумали…
— То це він у печері загубився? — перервала її чорнявка, і тепер погляд жінки прикипів до Богдана. — Значить, оце Богдан у нас…
— Нарушаєм, — для чогось вставив лисий. — Не можна нарушать… Лазите ото де попало…
— Прізвище твоє як, синку? — враз поцікавилася жінка.
— А ваше? — несподівано зухвало відповів Богдан.
І тут щось дивне сталося. Замість того, аби продовжити тиснути на порушників правил безпеки, чорнява жінка раптом замовкла. Відступила назад. Несподівано посміхнулася, та посмішка вийшла якоюсь холодною, зовсім не щирою й радісною. Спробував посміхнутися також її голомозий супутник. Тільки в нього ще гірше вийшло: перекривив писок, немов цілий лимон прожував.
— Думаю, любі дітки, ми з вами зрозуміли одне одного, — голос чорнявки став дуже улесливим, так бабусі вмовляють вередливих онуків їсти манну кашу з цукром. — Ви сюди більше ходити не будете, згода? Небезпечно тут.
— Еге, — додав здоровань. — Небезпечно це.
— І не треба нікому нічого казати, — нагадала жінка, дивлячись тепер лише на Варвару. — Ми ж домовлялися, здається, дівчинко. Ви нас не чули, ми вас не бачили.
— Не чули. Не бачили, — луною повторив лисий.
А тоді ці двоє взагалі дивно повелися: мовчки повернулися і швидко пішли геть. Зовсім зникли з очей, наче й не було їх тут.
Розділ 8
У якому всі розуміють, що опинилися в небезпеці, але не розуміють, чому
Коли дивної парочки й слід захолов, Данило нарешті запитав друга:
— Де ти оце був?
— Знаєте, хто вони? — Майстренко ніби й не почув його слів. — А я впізнав! Це вони, Вухо, точно вони! Тітка ця, чорна — пані Крук, її голос ні з чиїм не сплутати!
— А другий, значить, Карлик? — здогадався Вухо. — Нівроку карлик, скажу тобі! Швидше велетень недорослий…
Ось тепер Данило точно зрозумів: він чогось не знає. Дуже йому це не сподобалося.
— Так, ану досить уже загадок! — він навіть ногою тупнув. — Давай, Бодя, від самого початку. Бо щось мені підказує — сам ти в халепі, і ми через тебе влізли в історію.
Майстренка не треба було двічі просити. Тут же на одному подиху виклав він і про голоси в печері, і про підслухану розмову, і про те, як не ризикнув піти за незнайомою парою і повернувся назад. Тим шляхом, яким прийшов. Вибрався в урочище, застав біля струмка Вуха, і з ходу видав йому все почуте. Обоє навіть про заклад забули — так пригодою перейнялися. Побігли навздогін за Данилом та Варкою.
І ось маєш зустріч.
— Ось так, значить, — Данько пошкріб потилицю. — Виходить, мій батько їм заважає.
— Ти зараз не про це думай! — нагадав Вухо. Вони, каже Бодя, про твого тата лише згадували. Бо збираються зробити якісь свої таємні справи раніше, ніж він та отой його друг, Вороненко, почнуть свої.
— Не таємні, — чомусь уточнила Варка.
— Ага, — кивнув Вухо. — Замишляють вони щось.
— Мені ці двоє відразу не сподобались. Особливо — жінка, — продовжила Варвара. — Страшна вона якась. Холодна.
— Ти їй, сестричко, теж навряд чи до душі, — зауважив Вухо. — Але якби вони вас отак зустріли, просто так, біля входу в печеру, цю казочку про смертельні підземні гази ми всі відразу б проковтнули. Тепер же вони знають: у той час, коли обговорювали свої таємні справи в печері, поруч напевне був сторонній. Який усе чув.
— Правильно! — підхопив Данило. — Свідок! Ці двоє, пані Крук та Карлик, чи як там вони одне одного називають, тепер знають: їх підслухали. Навіть знають, хто. Знають, як виглядає Богдан. І головне, народ, вони напевне знають, що Бодя нам усе розповів.
— Наче в кіно виходить, — підсумувала Варвара. — Вони знають, що ми знаємо. А ми знаємо, що вони це знають…
— Так, сестричко, ти не той… — відмахнувся Вухо. — Не плутай нас. Ми всі тепер у небезпеці, це як двічі два. Не будь я сином міліціонера!
— Він правий, — погодився Данило, дивлячись не на рудого, а кудись повз нього.
Знаючи свого друга, Богдан зрозумів: Лановий зараз шалено думає. Хотів щось сказати від себе, та Данько зупинив його жестом, знову пошкріб потилицю, тоді обвів усю компанію уважним, дуже серйозним поглядом.
— Правий ти, Вухо, — повторив він. — Навіть не треба мати батька-міліціонера, аби скласти оце твоє «два на два». Не знаю поки, чим нам загрожує сьогоднішня зустріч. Але те, що з цієї миті треба бути обережному не лише Боді, а й усім нам — факт. Тепер подумаймо, що з цим усім робити.
Заклавши руки за спину, Данило почав повільно міряти кроками галявину. Всі інші мовчали, чекаючи пропозицій від нього. Нарешті, зупинившись напроти Вуха, Данило наставив на нього палець:
— Піти та розказати все вашому батькові. Це найпростіше.
— Е, ні! — хлопець активно замотав клаповухою головою, здавалося — самі вуха зараз почнуть від цього битися об голову, мов пташині крила. — Це якраз не вихід, народ! Доведеться зізнаватися, що ми поперлися в цю печеру! Влетить!
— Ой, попаде! — підтвердила Варвара.
— Тим більше, що ми не знаємо точних намірів цієї парочки. Батько їх не шукатиме, у нього і так справ вистачає, без наших фантазій.
— Це не фантазії! — образився Богдан. — Не чув хіба: вони ж нас тут лякали! Ви нас не чули, не бачили, мовляв, держіть язик за зубами…
— Вухо правий, — спокійно мовив Данило. — У мене тато, може, не такий строгий, як їхній з Варкою. Тільки все одно ми порушили домовленість та полізли в печеру. Проти цього вчинку нам нічого виставити. Висновок такий: розкажемо про цю зустріч зараз — нашкодимо лиш собі.
— А не розкажемо — теж нашкодимо! — знову не стрималася Варвара. — Треба ж якось захищатися! Андрій правий, — кивнула на брата. — Ці двоє нам погрожували!
— Але, — тепер Данило націлив палець на неї, — якщо ми відразу здіймемо бучу, пані Крук та Карлик згорнуть свою діяльність! І тоді вже точно нічого нікому не доведемо! Думаєте, вони злякаються та заберуться звідси геть? Дулю з маком! Перечекають та продовжать! Лиш паскудити стануть обережніше! І ось у такому випадку моєму татові та його другові Вороненку стане навіть гірше! — перевівши подих, Данько заговорив уже спокійніше: — Ми навіть не знаємо, що пані Крук із Карликом збираються шукати в печері.
— Двері, — нагадав Богдан. — Відчиняє їх жіноча рука. За дверима — діамант. А ще якась зміїна голова…
— Ага, дуже цінна інформація, — тепер Данило наставив палець на нього. — Набір слів та речень, чуваче, ось що я тобі скажу. Поки ми не з'ясуємо, що саме вони шукають, чому саме тут, у закинутій печері, та до чого тут зміїні голови, треба справді нікому нічого не казати. Заодно наші вороги подумають: ми справді злякалися. А от коли ми зрозуміємо, що вони замислили, тоді стане ясно, чому їм так хотілося нас налякати. Аж після цього можна переходити в наступ! Усі згодні?
Данило обвів новоспечених змовників уважним поглядом.
Знав, хто першим підніме руку. Так і вийшло — Богдан Майстренко. При цьому хлопець не зводив із рудючки погляду, тож Варвара мимоволі піднесла правицю. А Вухо швиденько витягнув догори свою, аби не відставати від гурту.
— А тепер, — задоволено промовив Данило, — розкажіть нам, хто міг заховати тут скарби. Ви ж місцеві, ви повинні знати.
І тут уперше Данило та Богдан побачили свого нового приятеля Андрія Рудика на прізвисько Вухо таким розгубленим.
Ба навіть більше: хлопець так знітився й засоромився, що, здавалося, кожна веснянка на обличчі почервоніла. А знамениті вуха так запашіли, наче ось-ось задимлять. Він аж руками схопився за їх краєчки, наче збиваючи таким чином жар.
Сестра ж його, Варвара, опустила очі, й почала зовсім по-дитячому колупати землю носаком темно-рожевого дівчачого спортивного капця.
— Що таке? — здивувався Данило.
— Соромно, мабуть… Ну повинно бути нам соромно, значить… — пояснив Вухо тихим голосом.
— Чому? За що?
— Бо живемо тут і жили завжди. А про те, що кругом нас, у яких краях живемо, знаємо дуже мало, — мовила Варка. — Хіба хтось чужий приїде, нам же про нас і розказує.
— Тю! — вихопилося в Богдана. — Так я оно в Києві скільки живу, а думаєш, сам багато про що знаю? Хіба в школі… Екскурсія там…
— От молодець, — не стримався, підсмикнув друга Данько. — Заспокоїв людей! Типу, не плачте, я такий самий темний, як і ви тут… Е-е, знайшов чим хвалитися, чуваче!
— Та я хіба хвалюся? — тепер Майстренко зиркнув на друга вовком. — Ну, от де ти чув, щоб я похвалився? Просто не завжди, знаєш, час на це є…
— Забули, — відмахнувся Данило. — Тобто ніяких бабусиних казок про місцеві поклади золота, скриню з діамантами чи різні там закопані скарби ніхто з вас не чув?
— Бабусиних — ні, — кивнув Вухо.
— Правильно, від бабусі нічого не чули. — додала Варвара. — Зате в музеї щось таке говорили.
Розділ 9
У якому друзі йдуть до старого замку у справах
— Це в якому? — стрепенувся Данило. — У тому, який замок?
— Ага. Його тут, до речі, тільки замком і називають. Музеєм зрідка, хіба тільки гості. Та й музей там узагалі недавно, — Вухо говорив охоче, бо це якраз знав. — Ми з Варкою ще не народились, як його відкрили. Раніше там була якась лікарня. Чи санаторій, але, по-моєму, таки лікарня. Наша бабця ще там санітаркою працювала. Ну, а потім уже хтось вирішив облаштувати там музей.
— Не хтось, а Жора, — уточнила Варвара.
— Чому Жора? — не зрозумів Данило. — Який Жора, що за Жора?
— Солдатенко він насправді, Георгій Дмитрович, — пояснив Вухо. — І нічого він сам не вирішував. Просто батько з мамкою час від часу про нього згадують. Жора те, Жора се… Жора молодець, таке різне. Його у нас тут всі Жорою називають.
— Та хай називають, як хочуть! Яке він має діло до музею?
— Пряме. Ніби приїхав сюди, в Подоляни, після інституту чи що… Десь бігав, статті кудись писав, по телевізору виступав. Ну, добився-таки, аби замок отой, на березі…
— Князя Козицького, — нагадав Данило.
— Во-во, княжий замок передали під приміщення музею. Як він там усе облаштовував потім, то вже краще в нього самого запитати. Так само, як і про різні там легенди місцеві. Він їх збирає.
Нарешті хоч невеличкий слідок з'явився.
— Раз так — то пішли до того вашого Жори! — діловито промовив Богдан.
— Прийдемо — що скажемо? «Шановний Жоро, розкажіть, де тут у вас діаманти закопали?» — скептично запитав Вухо.
— По-перше, не Жора, а все ж таки, мабуть, Георгій Дмитрович, — серйозно сказав Данило. — А по-друге, ходімо. А як і що запитати, я вже сам придумаю.
Аби не відкладати справу у довгу шухляду, вся компанія рушила до музею відразу. Але не пішли тією дорогою, якою йшли сюди, — Вухо повів коротким шляхом, навпрошки. Так вони вийшли просто до парку, у який лісистий пагорб перетікав, здавалося, сам собою. Лиш зелена огорожа-сітка показувала цю межу, але місцеві добре знали, де тут хвіртка. Зсередини її ніхто не зачиняв, тому минули її без жодних проблем. Далі витоптаною стежкою пересікли парк, вийшли до глибокого рову, де колись була вода, і перетнули його по дерев'яному мосту, який вів до прочинених воріт, у замковий, тепер — музейний, двір.
Не те, щоб великий двір — швидше середній. Як кажуть — стандартний. Не бідний був перший власник замку, але й не надто багатий. Ну, а якщо таки мав капітали, то не любив це показувати. Ані двір, ані сам замок не вражали своїми розмахами. Проте інше враження відразу складалося в того, хто проходив через цю браму вперше, — затишок тут. Сувора споруда, каміння кругом, та все одно — затишно у дворі, навіть безпека відчувається. Мабуть, саме цього й прагнув для себе князь Козицький.
Правда, зараз тут не все тішило око. Бруківки в деяких місцях немає, і виглядає так, наче велетень показує усім свій щербатий рот. У центрі — колодязь, муровані стіни якого теж частково поруйновані. Зате фасад самого двоповерхового замку не облуплений, як це часто буває. Видно, ремонт тут зовсім недавно робили. Тепер споруда хоч трошки схожа на помешкання шляхетного пана.
Звісно, Данилові Лановому хотілося погуляти цим двором довше. Та сам розумів: не для прогулянок вони сюди прийшли. Точніше, не гуляти він покликав свою компанію до колишнього княжого замку. Незважаючи на невелику кількість туристів, що по черзі фотографувалися то на тлі колодязя, то біля мурованих замкових стін та довгастої гостроконечної вежі, четверо приятелів перетнули двір і пройшли досередини.
— Ваші квиточки? — тут же поспішила до них жіночка в синьому халаті з довгими рукавами: хоч ззовні палила спека, тут, усередині, панувала зовсім не липнева прохолода.
— Драстуйте, тітко Любо! — виступила наперед Варвара.
— О! — жіночка навіть надягла окуляри, що теліпалися на шворці та легенько билися об груди. Потім подалася трошки назад, ніби з такої позиції юних відвідувачів стало краще видно. — Диви! Пара Рудиків! Варко, ти чого не сказала батькові, щоб поговорив з отим Колькою Присяжним? Що не ранок, то сидить отам біля парку, сувеніри людям продає! У нас тут своя крамничка, скільки Георгій Дмитрович її добивався…
— Пані Любо, — ну чого ж ви самі не прийдете? — миролюбно запитала Варвара.
— А мені є коли?
— А татовий час теж не гумовий! — вступився за батька Вухо. — Подзвонити можна!
— Еге, можна! Ви, молодь, теж тут живете! Знаєте, який у нас телефонний зв'язок! Оці мобілки — й ті глохнуть! Тут є зв'язок — тут уже його нема!
Жінка витягла з кишені халата старенький мобільник, простягла перед собою.
— Добре, тітко Любо, я ще раз татові нагадаю, — щиро пообіцяла Варвара. — А ви нам скажіть краще, директор є на місці?
— Для чого він вам? — підозріло примружилася жіночка.
— То нам, — Данило рішуче виступив наперед. — Ми з Києва. Мій тато тут по туристичних справах. Ось я й хочу в пана Солдатенка дещо запитати. Сам цікавлюся, знаєте…
— А-а, ясно-ясно, — жіночка закивала головою. — Похвально, знаєте. Я вже думала, нинішні школярі взагалі тільки в комп'ютерах своїх сидять, бридоту різну дивляться там бездуховну по своєму Інтернету. Ось Рудики хоча і народилися тут, а щоб отак у музей зайти… — махнула вона рукою. — Добре, пройдіть. Кабінет директора отак наліво, в кінці коридору.
І все ж таки, як не поспішала команда, Данило не втримався — пригальмував трошки ходу, аби бодай краєм ока глянути, що ж тут, усередині замку.
Вони саме проходили повз велику залу. Напевне, колись тут князь Козицький приймав гостей, влаштовував бали чи інші пишноти. Тепер муровані стіни прикрашали картини. Розміри різні, проте майже всюди, як устиг помітити Данько, — чиїсь портрети. Переважали чоловіки у військовому одязі, хоча де-не-де траплялися жіночі профілі або просто пейзажі. До зали, що вела праворуч від картинної галереї, показувала стрілка-вказівник. На ній великими літерами читалося: «Зброя XVII–ХІХ ст.». Нічого, вирішив Данило, буде ще час туди забігти.