Після такого навіть ті запитання, які комусь, може, й хотілося поставити, якось так самі собою знялися та відпали.
Видали мандрівникам квитки, а до вагона міліціонер сам усю компанію підвів. Провідниця, не стара ще жінка з накрученими кучерями, ледве встояла на ногах від такого видовища.
Коли отямилася — пробелькотіла:
— Двадцять років роблю, люди добрі… Два десятки літ на залізниці… Думала — всяких пасажирів бачила. Навіть народні артисти України колись весь вагон зайняли під якийсь фестиваль… Всі мені на квитках автографи написали… Але такого ще не було! Куди його? Він тут не тойво мені… Туалет, знаєте…
— Він культурний птах, — заспокоїв провідницю дід Гайдамака, примружив очі, нахилився трохи вперед, читаючи ім'я жінки на білому ламінованому прямокутнику з її фотографією: — Не переживайте, Любов Миколаївно. Он у вас ім'я чудове яке — Любов! Ви нас тільки в купе проведіть, а в Подолянах випустіть. Скільки тут їхати?
— Сім годин, — ще не оговтавшись, Любов Миколаївна м'яла в руках чотири квитки.
— От бачите — нам ще сім годин сидіти. Не будемо ж ми спати спокійно, поки страус у вагоні. Для нього це вперше, він молодий ще. Бачите, квиток на нього дитячий навіть видали.
Тим часом лейтенант міліції вже про щось домовлявся з високим худим чоловіком у залізничній формі — начальником поїзда. Той слухав, кивав, поглядав на Футбола, знову кивав, тоді знизав плечима, махнув рукою.
— Тільки, шановні пасажири, я відразу кажу: за безпеку вашої цієї пташки ані я, ані хтось інший у потязі не відповідає!
— Він сам про себе подбає, — запевнив дід Гайдамака, а потім тупнув ногою, підштовхнувши Льоньку. — Чого стоїте? Давайте, лізьте в вагон! Нас тут уже справді всі знають.
— Чекайте, чекайте! — провідниця все ж таки вирішила востаннє не допустити такого залізничного казусу, заступила пасажирам дорогу. — А от усе ж таки якщо воно мені тут нагидить у вагоні?
— Це не «воно», а він, — повчально зауважив дід Гайдамака. — У нього он аж дві няньки, вони за Футбола відповідають. Вони й простежать, аби ніде не було загиджено.
Льоньку від цього аж перекосило.
— Я? — він тицьнув себе пальцем в груди. — Я теж? Чому, я ж не…
— Тоді всі вертаймося назад, — розвів руками старий. — Вважаймо експеримент невдалим. Готові здаватися?
Льонька закусив губу, зиркнув на Галку з-під лоба, мовчки мотнув головою.
— Значить, все буде добре. Поїхали, — махнув рукою дід Гайдамака.
Коли вони почали підніматися до вагона, страус спочатку підозріло вдивлявся на східці. Та коли в тамбур спокійно зайшла дівчина з кісками, Футбол зовсім перестав вагатися. Став ногою на нижню сходинку, міліціонер з начальником поїзда підштовхнули птаха знизу, і Футбол сам не помітив, як заскочив усередину.
Решта пасажирів повисипали зі своїх купе, роздивляючись такого дивовижного попутника.
Хтось навіть запитав:
— Це у вас тут пересувний зоопарк?
— Цирк! — ображено огризнулася Галка.
Вона вже й сама була не рада, що вперлася. Тепер її улюблений страус дійсно створював проблеми на кожному кроці. Хотіли пригод — нате: самі клопоти довкола нього вже стали справжньою пригодою. Але ж не могла Галка вертатися назад. І Футбика лишити вдома самого теж не могла — лиш вона могла дати птахові раду. Тому швиденько заштовхала страуса в купе, де відразу стало тісно. Ще й Льонька з дідом зайшли — зовсім не розвернутися.
Доки поїзд не рушив, усі мовчали. Лиш старий Гайдамака час від часу зітхав. Чудово розуміла Галка діда. Вагони пасажирських поїздів не пристосовані для перевезень страусів, сюди навіть не з усякою собакою зайдеш. І їм не просто тепер доведеться мучитися наступних сім годин до Подолян — ще ж і назад якось треба повертатися…
Ніби відчуваючи, що всі довкола супляться одне на одного через нього, Футбол намагався стояти спокійно. Лиш тупцяв на місці у вузькому просторі купе, крутив головою та іноді клацав дзьобом. Так тривало якийсь час, потім дід ляснув себе по колінах.
— Ну, так, молоді люди! Влипли в історію — побачимо, чим вона закінчиться.
— Крок уперед — там видно буде, — підхопив Льонька.
— Це ти до чого? — не зрозумів дід.
— Принцип східних єдиноборств. Не знаєш, що робити — роби крок уперед, — пояснив хлопчачий ватажок.
— Добренний ми з вами крок зробили, — похитав головою старий. — Я нам усім дивуюся. Це ж зуміти треба — страуса у вагон запхати, і ніхто не заперечував… Гаразд, поп'ємо чайку, там видно буде.
Вийшов дід з купе, скоро повернувся, а за кілька хвилин провідниця наспіла. В одній руці тримала один бляшаний підстаканник, де парувала склянка з гарячим чаєм, у іншій — відразу два. Так уже наловчилася за двадцять років роботи.
— Ось, замовляли — беріть, — буркнула Любов Миколаївна так само не надто привітно. Далі кидала незадоволені погляди на незвичного пасажира. Простягла руки вперед, намагаючись при цьому зберегти рівновагу, вагон від руху похитувався.
І тут страус відколов неймовірне.
Ніхто не знає, що стукнуло в його страусячу голову і чому він вирішив повестися саме так. Може, хтось колись і зможе пояснити мотиви африканського птаха. Нахилив Футбол голову, нагнув шию, підчепив дзьобом склянку за ручку. Провідниця зойкнула — вирішила, що вкусить. Мимоволі розтиснула пальці. Та гаряча склянка не впала, не розбилася, навіть окріп ні на кого не пролився. Страус лиш міцніше дзьобом стиснув ручку підстаканника. А тоді обережно перемістив чай у купе, простягнув Галці.
Та роззявила рота і не закривала, навіть машинально прийнявши від птаха склянку. Дід не стримався — крекнув, хоча старі люди багато в житті бачили. А Льонька вражено вигукнув:
— Ух ти! Ще так можеш, брате?
Клацнув Футбол дзьобом. І раз — повторив маневр. Цього разу поводився ще обережніше, та провідниця не заважала. Хоч не оговталася ще, але взяла у кожну руку по підстаканнику. Третій навіть сама подала страусові — під шалені оплески всього вагона. Зрозумів страус — йому аплодують, отже, сподобався він усім. Гордо вийшов з купе, випнув груди і навіть підстрибнув від задоволення.
Ось тоді й почалося!
— Мені чаю!
— І мені!
— І сюди чайку!
— А нам — шість склянок!
Звісно ж, кожному пасажирові хотілося, аби чай подав незвичний попутник. Футболові ж це було нескладно. Провідниця Любов Миколаївна ледь встигала робити чай та мити склянки. Сама подавала несподіваному помічникові черговий підстаканник. А птах обережно та поважно ступав коридором, несучи чайок тому, хто з нетерпінням чекав на замовлення.
Далі — більше.
Чутки про те, що у такому-то вагоні чай пасажирам розносить справжній дресирований страус, миттю розлетілися по всьому поїзду. До розпашілої від невпинного заварювання чаю Любові Миколаївни потекли охочі з інших вагонів. Хтось просив чайку, та більше — просто подивитися. До того дійшло, що окріп у неї в титані весь вийшов. Не біда: дуже попросили Галку пасажири сусідніх вагонів, аби провела обережно свого друга й до них. Знайшлися такі, хто їхав із дітьми, і ось тут уже Футбол постарався на славу: не тільки чайок подавав, а й соки.
Усе це, звісно ж, під супровід дружних бурхливих оплесків.
Навіть строга Любов Миколаївна відтанула. Забула, як бурчала на птаха — тепер уже зовсім розставатися з ним не хотіла: он скільки чаю пасажири випили, ніколи такого успіху не було. Зрештою, кудись провідниця сходила, з кимось порадилася, а коли вернулася — гостинно розчахнула перед Футболом двері свого особистого купе, для відпочинку.
— Тут поїдеш. З комфортом. Чого тобі тіснитися.
Мабуть, таки зрозумів страус, про що йдеться. Переступив поріг, вдячно клацнув дзьобом. Хотів підстрибнути, але тісненько.
Так непомітно ніч настала. Складалося все, як треба. Поїзд їхав за розкладом. Таки дочекаються Данило з Богданом своїх друзів у Подолянах.
Розділ 17
У якому шукають Богдана Майстренка, а знаходять телефон пані Крук
А допомога нашим героям навіть дуже потрібна.
Бо поки Льонька з дідом та Галка зі страусом з різними пригодами добиралися до Подолян, шукачі розбійницького скарбу влипли в дуже й дуже неприємну історію.
Зранку того дня нічого біди, як водиться, не віщувало. Навпаки, все складалося для команди навіть дуже добре. Лановий-старший ще звечора поставив сина та його друга перед фактом: три дні їм доведеться побути в Подолянах самим.
— Харчування триразове, ви знаєте. Не спізнюйтесь у їдальню — і голодними не будете, — діловито сказав він. — З собою ми вас узяти не можемо. А новий маршрут треба пройти самим. Причому не спішити, аби з'ясувати, що на шляху може бути не так. Я можу бути спокійним за вас?
— Ну та ясно! — запевнив тата Данило.
— Мамів тут немає. Ви вже хлопці не маленькі. Заодно вам іспит на самостійне життя. Від цього буде залежати, як ми з вами далі житимем — будемо дружити, чи ні.
— Дружити! — вихопилося в Богдана. — Протримаємось, чого там…
— «Протримаємось…» А що тут складного? Ходити в їдальню, не лазити в печери і не гуляти ночами. То що, по руках?
Ляснули Данило та Богдан простягнуту чоловічу долоню по черзі. А самі радісінькі: тепер найближчими днями їм точно ніхто не заважатиме, ні перед ким звітувати особливо не треба. Лишилося зрозуміти, як би ці дні повної свободи найкраще для себе використати.
Лановий-старший та його друг Вороненко ще вдосвіта завантажили джип бізнесмена всім необхідним для триденної мандрівки та поїхали. Данило після сніданку зганяв до місцевої бібліотеки — хотів знайти газету, де писалося про таємницю замку Козицького. Не знайшов, не довозили сюди таких газет. Зате в читальному залі вже працював Інтернет — теж Вороненко постарався. Не можна, каже, аби в перспективному туристичному центрі зовсім не було ніякого сучасного джерела інформації. Мобільний зв'язок губиться, так хоч мережа працюватиме стабільно. Щоправда, поки лиш один комп'ютер працював у залі, і той зайняли.
Данько терпляче дочекався своєї черги, швиденько побігав пальцями по клавішах, досить швидко знайшов електронну версію потрібної статті. Роздрукувати ніяк, тож хлопець занотував ручкою на аркуші паперу. Так було навіть зручніше: робив з прочитаного лиш потрібні помітки, від цього думка працювала в потрібному напрямку.
Коли повернувся, застав Богдана в кімнаті. Той уже позеленів від нудьги — поки Данило ходив, Майстренко нудився.
— Довго ти, — кинув роздратовано.
— Так уже сталося, — Данило витер мокре чоло. — Спека…
— Жарко, — погодився Богдан. — Це все, чи щось таки вдалося розкопати?
— Не те, щоб розкопати… Але дізнався дещо більше, ніж розказав отой директор у музеї…
— Жора?
— Жора, Жора, — кивнув Данило, присів на своє ліжко, витягнув з кишені шортів списані аркуші. — Я тут поки йшов, дещо покрутив у голові. Оте передсмертне марення Михайла Ружича. Ну, ребус, пам'ятаєш? «Двері через Змію. Відчиняє жіноча рука. Далі під землею. Потім під водою. Потім за стіною. А потім — за собою. Хто розумний — знайде».
— Набір слів. Крім, звісно, останньої фрази… Я, коли чесно, все, що кажуть люди в таких випадках, не сприймав би буквально. Думати треба.
— О, правильно! — посміхнувся Данило. — Ружич так і сказав: для розумних. Тобто для тих, хто звик думати й мислити, знаєш, не надто стандартно. Ну, не так, як у школах учать.
— Подумав?
— Почитав, пописав. Звісно ж, подумав. І здається мені…
Та раптом замовк, прикипів поглядом до вікна. А тоді повільно склав аркуш, знову запхав його в кишеню. Вираз Данилового обличчя Богданові зовсім не сподобався.
— Чого?
Замість відповіді Данило кивнув на вікно. Озирнувся Бодя, глянув — і теж завмер.
Бо тепер і сам побачив, як до турбази наближалися троє. Один із них — високий чоловік у форменій міліцейській сорочці з коротким рукавом. Хоч і одягнув батько близнюків Варки та Вуха під цю сорочку звичайні сині джинси та сандалі на босу ногу, все одно лишався грізним дільничним. А поруч із ним йшли та про щось бубоніли на два голоси пані Крук у незмінному салатовому костюмі та Карлик у плямистій кепці на гладко виголеній голові.
— По мою душу, — тихо, самими губами, мовив Богдан.
— Не мели дурниць, — так само неголосно відповів Данило. — Може, вони просто так…
— У мене чуйка, чуваче. Не забувай, я ж колись сам ледь не став отим самим малолітнім злочинцем. До нас додому стільки разів міліціонери приходили. Ні, отут чую — по мене, — Бодя поклав долоню на груди зліва, де серце. — Це ж я їхню розмову чув, і вони це знають.
Трійця тим часом уже заходила в корпус.
— Так ти ж нам усе розказав. Навряд чи вони думають інакше, — спробував заспокоїти друга Данило.
— То думати, а то — знати. За мною, за мною, я тобі зуб даю!
І перш, ніж Данько Лановий спробував ще якось заперечити, Богдан Майстренко миттю впав на підлогу, швидко закотився під ліжко і там завмер. Не було в кімнаті іншого сховку — одна шафа, та вона надто маленька.
Щойно Бодя зник з очей, як у двері постукали. Та швидше для ввічливості, бо відразу ж штовхнули ззовні. Данило сів на ліжко, під яким принишк Богдан, навіть не встав, коли всі троє зайшли до кімнати.
— Можна? — запитав дільничний Рудик.
— Зайшли вже, — Данило не підводився. — Драстуйте. А ви когось шукаєте?
— Цей? — замість відповіді міліціонер кивнув своїм супутникам на хлопця.
Пані Крук виступила вперед, наблизилася до Данила майже впритул, нахилилася ближче, примружила очі. Щось таке промайнуло в них дуже недобре, Данькові аж подих перехопило.
— Друг твій де? — запитала чорнявка без зайвих передмов. — Тільки не кажи, що не знаєш.
— Так цей, чи ні? — повторив дільничний, явно нервуючи.
— Ні, не він. Але ж вони тут разом живуть, правда? То де дружок?
Рудик кахикнув.
— Знаєте що, шановна пані Крук? Може, давайте я тут буду питати…
Знизавши плечима, пані Крук відступила. І вже звідти пускала в бік Данила недобрі бісики. Дільничний Рудик роззирнувся, взяв стільця, вмостився навпроти хлопця. Кахикнув, наче не знаючи, з чого почати.
— Ти ж Данило? Лановий?
— Ага, — визнав той.
— Тато твій тут, на Поділлі, збирається налагодити туризм та придумати різні маршрути?
— Ага, — не знайшовшись, як сказати інакше, повторив хлопець.
— І сюди ти приїхав з ним та зі своїм другом. Друга Богданом звати? Це ж ви із моїми разом гуляєте, правильно?
— Хіба не можна?
— Можна, можна. Вже краще, ніж самим вештатись… — дільничний Рудик озирнувся на пані Крук. — Батько зараз де?
— Поїхав з компаньйоном з самого ранку. Справи в них. Три дні не буде.
— Так, — Рудик побарабанив пучками пальців себе по коліні. — А якось подзвонити йому можна?
— Зв'язок у вас тут не дуже… А вони взагалі кудись подалися, де телефон не бере. Я вже пробував, — для чогось збрехав Данило, ще не розуміючи, до чого ж веде міліціонер.
— Богдан куди забіг?
«Брехати — то брехати», — вирішив хлопець.
— Так з ними ж поїхав!
— Ти чому лишився?
— Не захотілося. Не цікаво, — Данило знизав плечима. — Настрою не було, спека. Все докупи.
— І тебе батько самого лишив?
— А що зі мною станеться?
— Пане Рудик! — не витримала чорнявка. — Ви дуже довго щось розкачуєтеся! Ми не для цього прийшли!
— Н-да, справді, — якимось дивним тоном відповів їй тато близнюків.
Тоді підвівся. Витяг із кишені старенький мобільник.
— Кажіть телефон, пані Крук!
Та почала диктувати якісь цифри. Данило взагалі перестав розуміти, що відбувається. А події відтак розгорталися стрімко.
Набравши номер, Рудик не приклав трубку до вуха. Просто тримав у руці, ніби чогось чекаючи. Дочекався: десь тут, у кімнаті, почувся новий, зовсім незнайомий звук — приглушено хтось заспівав. Назви пісні Данило не згадав, проте чув її багато разів і знав — це співає Віктор Павлік.