Американець зупиняється, дістає пачку сигарет, пропонує мені й закурює сам.
— Над чим ви ламаєте голову, Майкле?
— Ви настирливо називаєте мене Майклом, — зауважую я.
— Це просто звичка. Я чудово знаю, що ви не Майкл. Так само як і не Альбер.
— Так записано в моєму паспорті…
— О, в паспорті! Не мені вам пояснювати, що самого імені замало, щоб воно служило прикриттям. На вас давно заведено досьє, де зібрано необхідні дані — письмово і в фотознімках.
Він замовк, мовби чекаючи, поки я щось скажу. Та я нічого не кажу, і він веде далі:
— Звісно, ви залишитесь Майклом тільки для мене, і то коли ми самі. З усіма іншими вам слід поводитися так, як завжди, не розкриваючи справжнього свого обличчя. Майте на увазі: те, що мені відомо про вас, відомо тільки мені одному. Жінки нічого не знають.
— Яку ж версію щодо мене ви приготували для жінок?
— Навіщо готувати мені, коли ви самі все зробили. Ми сприймаємо вашу легенду — і все.
— Якщо ви з усім погоджуєтесь, то чому б вам не прийняти мою пропозицію?
— Яку? Сісти в автомобіль і чкурнути?
— Атож.
— Це неможливо, Майкле. Після того, як моя людина побачила вас, це вже неможливо.
— А якщо я все-таки спробую?
— По-перше, це буде марна спроба. І по-друге, вона обернеться для вас катастрофою.
— В якому розумінні?
— Не змушуйте мене вдаватися до погроз. Ви все чудово розумієте. Можливо, ви нікого не вбивали, але для західної поліції ви — вбивця. Не хочу повторювати, хто ви такий для нас, там, за океаном.
Справді, він не погрожує. Просто доводить до мого відома те, що мені й без нього зрозуміло. Мені не випадає особливо мудрувати, тим паче відмовлятись. І що незначніші умови американця, то краще моє становище як сторони, що домовляється, хоч це не домовленість, а ультиматум.
— Гаразд, Уїльяме, я здаюсь. Якщо мої функції зводяться тільки до ідентифікації…
— Так, так, — уриває мене Сеймур. — Я розумію, що ви хочете сказати, тому не вичерпуйте свій запас слів. Розумію і те, що ви не вірите жодному моєму слову. А втім, облишмо це, факти самі переконають вас. Я не меркантильний, але сподіваюсь хоч на якусь вдячність за свою великодушність. Маю на увазі, що ви не вдаватиметесь до будь-яких спроб чкурнути. Якщо я вам кажу, що зараз у вас немає ніякої можливості звільнитися, ви повинні мені вірити.
— Кожний з нас рано чи пізно від усього звільняється, Уїльяме.
— Це міг би сказати я, людина, що не чіпляється за життя. Але не ви. Будьте лояльний до мене, і я вам обіцяю, що ви повернетесь додому, не йдучи на компроміси з власним сумлінням.
— Учора ввечері ви також обіцяли…
— Досі я своєї обіцянки не порушив. Заперечувати зайве.
— А тепер, — каже Сеймур, неквапом повертаючись назад, — ходімо до вашого автомобіля. Потім я проведу вас до готелю, де зупинилася Мод. Кімнату для вас замовлено. Дальші директиви одержите завтра вранці. Я особисто не зможу весь час ходити з вами. Як кавалер ви матимете справу переважно з дамами. І, знаючи вашу схильність використовувати жінок у власних цілях, хочу попередити: не тіште себе ілюзіями щодо цих дам. Вони професіоналки. В дечому вони, на мою думку, навіть педантичніші й настирливіші, ніж я. Отже, не заважайте проведенню операції, яка, судячи з усього, має пройти легко й без ускладнень навіть для вас.
І він повів мене до невідомого готелю й невідомої мети.
Готель «Чотири пори року» відзначається не лише своєю довгою назвою, а й просторими холами; щоб надати їм благородного старовинного вигляду, використано багато килимів, картин, люстр і дзеркал. Взагалі у великих готелях звикли завойовувати престиж головним чином розкішними холами, в яких звичайно тиняється кілька сумних суб'єктів, а от про житлові приміщення там дбають значно менше. Цілком логічно: хол підбиває тебе зняти кімнату саме в цьому готелі, а коли ти вже кімнату зняв, то сприймаєш її скромний вигляд з філософським спокоєм.
Власне, в мене кімната гарна. Шпалери кольору бляклого золота, старовинні меблі з оливково-зеленою оббивкою і, що найголовніше, — велике м'яке ліжко. Після того, як я усунув чи принаймні віддалив від себе смертельну загрозу, після того, як я не спав майже цілу ніч, цілком природно розраховувати на порцію глибокого цілющого сну.
Але сон не йде до мене. Широке ліжко, замість заколисувати, дратує своєю м'якістю. Коли б воно було твердіше, думаю я, то давно б уже заснув. Дехто, борючись з безсонням, рахує до тисячі або до десяти тисяч. Я ж у таких випадках задовольняюсь тим, що підводжусь і викурюю дві-три сигарети.
Курю й розмірковую. Наміри Сеймура зараз мене не цікавлять. Вся увага зосереджена на тому, що треба зробити насамперед, і на тих перешкодах, які доведеться подолати найближчим часом.
Дехто каже: не муляй очі начальству, бо тобі знайдуть якусь роботу. Інші, навпаки, заперечують: з будь-якого приводу біжи порадитись з шефом, переклади на нього всю відповідальність і зайвий раз продемонструй, який ти діяльний. Обидва принципи сформульовані, певно, людьми гарячими й запальними. Ллє для мене ці принципи однаково непридатні. В наших сферах усе трохи інакше. Спочатку тебе викликають, щоб дати завдання, а наступного разу ти повинен дати звіт про те, як його виконав. Місяці між цими аудієнціями можеш використовувати на власний розсуд — зламати собі карк або ж розважитися.
Та іноді буває, що саме в ці місяці відчуваєш гостру тугу за своїми, ти відчуваєш, як тобі бракує їх — і генерала, і навіть отого кислого полковника, який завжди дивиться на тебе так, наче ти зацідив кулаком йому в хвору печінку. Коли тебе охоплює такий настрій, єдині ліки — скористатися зв'язком.
Таємний агент з кінофільмів має в своєму розпорядженні велику кількість секретної зброї, такої ж мініатюрної, як і ефективної. Агент з життя часто позбавлений такого арсеналу, але в будь-якому випадку тримає в резерві принаймні дві речі: зв'язок із Центром і канал для відступу. Так у будь-якому випадку. Якщо ж зв'язків і каналів більше, це тільки полегшує працю.
Кількість каналів і зв'язків, які є в мене тепер, дорівнює абсолютному нулю. Неприпустиме становище за незвичайної ситуації, але це так. Хто міг знати наперед, що раптом виникне потреба рятувати когось у Мюнхені! Потреба виникла ніби між іншим. І в пастку я потрапив також між іншим.
За цілковитої ізоляції, в якій я опинився, лишається єдина — непевна — можливість вийти на зв'язок — це Людина з Вісбадена. За інших обставин цю можливість треба було б відкинути. Питання контактів у нашій роботі завжди строго узгоджується з деякими іншими питаннями, як-от: навіщо, з ким, коли і як. І взагалі не заведено ходити в гості без дозволу. Це за нормальних обставин. А якщо немає іншого виходу…
Невідомо, в якому становищі той чоловік з Вісбадена — чи не перебуває він сам під наглядом. Невідомо, як зв'язатися з ним після того, як ти опинився в полоні. Невідомо, яку залишити адресу, щоб тебе знайшли свої. Невідомо навіть, чи зможуть вчасно передати твоє послання, бо, якщо його одержать уже після того, як ти опинишся в якомусь поліцейському підвалі, навряд чи буде велика користь від твоїх письмових вправ…
Безліч питань, які треба обміркувати. Отож кури й думай. Кажуть, що курити шкідливо, але мислити завжди корисно. Якщо не розв'яжеш своїх проблем, то хоча б прожени безсоння…
Коли і як я заснув, не знаю. Прокидаюсь тому, що біля моєї голови м'яко, але настирливо дзеленчить телефон. Розплющую очі. Надворі вже день.
— Альбере, ви вже снідали? — лунає в трубці приємний жіночий голос.
— Ні. Під час сну я ніколи не снідаю.
— Тоді ми могли б поснідати разом десь за півгодини…
— Гаразд. Я встигну зібратися.
Півгодини, звичайно, цілком досить, щоб поголитися, прийняти душ і вдягтися. Але наказовий тон, яким дама говорила зі мною, мені не сподобався, і я виходжу до неї аж через сорок хвилин.
Мод сидить за столом, ніяк не виказуючи свого ставлення до того факту, що я спізнився. Десята година ранку. Простора їдальня порожня.
— Сподіваюсь, я не примусив вас чекати, — ввічливо кажу я. — Маю на увазі, що ви вже, напевно, поснідали.
Свіжі столові прибори біля неї свідчать про те, що я помиляюсь, тому дама залишає моє запитання без відповіді, лише зауважує:
— Я гадала, що торговці — народ пунктуальний.
Голос, як завжди, люб'язно-приємний.
— Саме так, — підтверджую я, вмостившись навпроти неї. — Але для мене торгівля — це лише хобі. Справжнє моє покликання — неробство.
— Що вам принести: каву, чай? — перебиває нашу розмову кельнер.
— Каву, — відповідаю я.
— Дві кави, — уточнює дама.
Кельнер уже хотів іти, але вона жестом зупиняє його.
— І ще помаранчевий сік, шинку з яйцем, кефір.
Тепер уже мені доведеться чекати її. Кельнер зникає. За столом западає неприємна мовчанка.
— Посміхніться, — кажу я. — Сьогодні буде чудовий день.
Її обличчя й справді освітилося блідою усмішкою. Блідою і, здасться, іронічною.
— Домовимося наперед не говорити про погоду. І взагалі вам не обов'язково розважати мене розмовами.
— Гаразд, я мовчатиму. Якщо ви наполягаєте.
— Я ні на чому не наполягаю, — м'яко проказує вона, наче я дитина, якій треба пояснювати елементарні речі. — Просто хочу, щоб ви не робили зайвих зусиль. Вважайте мене службовою особою.
Кельнер приносить каву, а разом з нею неодмінний додаток: булочку, масло, конфітюр.
— Якщо ви службова особа, то я починаю снідати, — доповідаю я, наливаючи каву.
— Так-так, не соромтесь.
Трохи згодом приносять і її смажену шинку. Їмо мовчки, кожний зайнятий своєю тарілкою і своїми думками. Судячи з її округлих форм, дама не може поскаржитися на відсутність апетиту. Що ж до її гаданої веселої вдачі, то тут я, здається, помилився. Або ж Сеймур попередив її: «Будьте з ним дуже уважна. Він нещирий і до того ж бабій. Не спускайте з нього очей, але тримайтесь на відстані».
Наливаю собі ще чашку кави й закурюю сигарету.
— Чи не скажете ви мені, як службова особа, які в нас плани?
— Наш спільний знайомий вам про це казав, — відповідає Мод.
Сеанс наближається до кінця — дама взялася за кефір.
— Я маю на увазі сьогоднішній день.
— Поїдемо до Франкфурта.
Дама підводить на мене очі. Великі темно-карі промовляють: тут не місце для розмов.
— У вас гарні очі, — кажу я.
— Я подбаю про те, щоб винесли валізи, й розрахуюсь, — каже Мод, підводячись. — Почекайте мене в холі.
Що й казати: службова особа.
У підземному гаражі готелю, де стояли наші автомобілі, виникла коротенька суперечка, яка мала дуже серйозні наслідки.
— Ви куди? — запитує дама, побачивши, що я прямую до свого «БМВ». — Ми поїдемо разом.
— Звичайно, але кожний у своєму автомобілі.
— Навпаки: поїдемо в одному автомобілі.
— Тоді сідайте в мій.
— Ви поїдете в моєму автомобілі, Альбере, — наполягає жінка.
— Але ж наш спільний знайомий мені цього не казав…
— Він казав мені. Згодом ви знову одержите свій автомобіль. А поки що кладіть сюди свою валізку.
Отже, прощавай, мій любий «БМВ», прощавай, моє сіре котеня. Тепер я зовсім обеззброєний. Ну ж, не треба занепадати духом: менше зброї — легше нести. Діятимемо голіруч, як борці дзю-до.
Віддаю валізку і, вже не заперечуючи, сідаю в зелений «мерседес» на місце мерців. На відміну від мого «БМВ», просякнутого духом бензину й тютюну, тут панує легкий запах парфумів.
Вона вправно виводить «мерседес» з гаража. Досвідченого водія видно з того, як він рушає з місця. Максиміліанштрассе залита сонцем. Мод тримає кермо лівою рукою, правою виймає з сумки чорні окуляри, і я згадую колишню секретарку Сеймура — Грейс, хоч її окуляри були не темні.
Якщо не брати до уваги окуляри, то схожість між Грейс і Мод така сама, як між небом і землею. Та була струнка, нервова, агресивна, з багатьма комплексами. А ця — «в здоровому тілі — здоровий дух», спокійно-самовпевнена й холодно-доброзичлива. Ані крихточки від муштри Грейс. Чисте, матово-біле обличчя, під блідо-ліловою попліновою блузкою вирізняється великий бюст, масивні стегна обтягує спідниця з сірої англійської фланелі. Ні, у Сеймура не такий смак. Службова особа — і тільки.
Оминаємо бензостанцію і виїжджаємо на автостраду. Точніше сказати: в'їжджаємо в автостраду, бо це окремий світ, особливий світ, обмежений з боків бетонними рівчаками, не дуже широкий, але безконечно довгий, світ, де безмежний рух вкладається у два протилежні потоки автомашин, що мчать денно й нощно, нескінченні потоки механічних кров'яних тілець, які циркулюють у бетонних венах.
Непривабливий пейзаж, строго геометричний, де природа — рослини й квіти — поступилась місцем бетону й криці, залізобетонним шляхопроводам, дорожнім знакам з назвами населених пунктів і цифрами дозволеної швидкості. Ізольований світ, одірваний від усього навколишнього, світ двох вимірів, зведений до двох напрямків — того, звідки ти їдеш, і того, куди їдеш, — така собі сіра стрічка, яка безперестану розкручується під тобою, зв'язуючи те, що було, з тим, що буде.
— У мене таке відчуття, ніби ви працювали на радіо, — кажу я трохи згодом.
— Якщо це вас так цікавить, то я таки там працювала.
— У вас такий мелодійний, добре поставлений голос, як у людей з ефіру..
— Не розумію, чим вам не подобається мій голос? — байдуже видає Мод.
— Нічим. Просто він мені нагадує магнітофонний запис…
— В такому разі ні про що мене не розпитуйте. Мовчатимете ви — мовчатиме і мій магнітофон.
— Чому ж! Тембр вашого голосу мені приємний. До того ж я маю до вас запитання.
Жінка мовчить, спрямувавши свої темні окуляри на бетонну стрічку, що летить нам назустріч.
Прибуваємо до Франкфурта близько третьої години. Готель «Континенталь», де ми зупиняємося, — незважаючи на гучну назву, — такий собі стандартний модерний готель середнього ріння. Коли ми піднімаємось ліфтом у супроводі хлопчика з валізами, дама пропонує:
— Приймемо ванну, а тоді спустимося пообідати.
— Я не голодний. Краще посплю.
— Тоді я замовлю що-небудь собі в кімнату.
— Якщо ви робитимете замовлення, попросіть, щоб мені в номер принесли газети.
— Гаразд.
Кімнати на четвертому поверсі, але досить далеко одна від одної. Моя — в кінці коридора, і, поки хлопчик відмикає двері, я помічаю в глибині ще один ліфт, певно, службовий, яким доставляють на поверхи закуски й білизну.
Через кілька хвилин після того, як я розпакував свої речі, у двері стукають: принесли газети. Нашвидку переглядаю одну з них: треба ж знати, що відбувається у світі. Потім, за звичкою, згинаю її на фінансовій сторінці й кидаю на ліжко. Тепер треба чекати телефонного дзвінка. Невдовзі маємо й це.
— Чи принесли вам газети? — чую в трубці голос дикторки.
— Так, дякую.
За півгодини вона, певно, озветься знову, щоб поцікавитись, чи прочитав я їх. А ще згодом захоче довідатись, чи я не зголоднів. Перевірки… Вони будуть неодмінно, та я не можу втрачати через них свій останній шанс.
Тихенько виходжу в коридор, чіпляю на двері знайдену в кімнаті табличку з написом: «Прошу не турбувати», замикаю номер і скрадаюсь до ліфта.
Вантажний ліфт опускає мене в партер службової частини готелю. У глибині коридора — вихід на вулицю. В приміщенні — ані душі. Крізь прочинені двері помічаю якусь жінку, зайняту сортуванням простирадл, але вона мене не бачить.
«Континенталь» стоїть на площі біля вокзалу, де завжди чергують таксі. Беру перше-ліпше й кидаю шоферу:
— Вісбаден — і назад. Чим швидше, тим краще.
Мені пощастило. Водій з тих юнаків — з довгим волоссям, у чорній спортивній куртці, — для яких водіння автомобіля — і професія, і спорт. Він скажено мчить людними вулицями, а потім обганяє на автомагістралі інші машини, і я вже мало не шкодую, що сів до нього. За моїх обставин швидка їзда — це добре, але ж іще краще повернутися назад живим.
Коли сьогодні вранці Мод сказала «Франкфурт», я одразу ж подумав: це твій останній шанс, дивись, щоб його не втратити. Бо якби вона назвала Гамбург, Любек чи якесь інше місто в тому напрямку, це означало б кінець усім надіям.