Одного чудового ранку Джон Фер’є зібрався вже їхати в поле, коли раптом почув стук защіпки; визирнувши з вікна, він побачив огрядного рудуватого чоловіка середнього віку, що йшов стежкою до будинку. Йому закололо в серці; то був не хто інший, як сам великий Брігем Янґ. Фер’є, тремтячи, — він знав, що ці відвідини не принесуть ніякого добра, — кинувся до дверей зустрічати проводиря мормонів. Янґ сухо привітавсь і з насупленим обличчям пішов за ним до вітальні.
— Брате Фер’є, — мовив він, сідаючи й пильно зирячи на фермера з-під своїх світлих вій, — ми, носії правдивої віри, були тобі добрими друзями. Ми підібрали тебе, коли ти помирав у пустелі; ми розділили з тобою їжу, ми привезли тебе до обітованої землі, дали тобі родючі ґрунти і змогу забагатіти під нашим захистом. Чи не так?
— Так, — відповів Джон Фер’є.
— Натомість ми просили тільки одного: щоб ти прилучився до правдивої віри й виконував усі її приписи. Ти обіцяв, але коли те, що говорять про тебе, — правда, ти порушуєш обіцянку.
— Як я її порушую? — заперечливо підняв руки Фер’є. — Хіба я не віддаю свою частку до загальної скарбниці? Хіба я не ходжу до храму? Хіба я не...
— Де твої жінки? — перервав Янґ, озираючись довкола. — Нехай прийдуть, я хочу їх привітати.
— То правда, я неодружений, — відповів Фер’є. — Але жінок мало, і багато хто серед нас потребує їх більше, ніж я. Я не самотній, мною опікується донька.
— Про доньку я й хотів поговорити з тобою, — сказав проводир мормонів. — Вона вже доросла й має славу квітки Юти; вона припала до серця кільком найповажнішим людям.
Джон Фер’є насторожився.
— Про неї ходять чутки, яким я не хочу вірити, — чутки, ніби вона заручена з якимось поганином. Це, звичайно, порожні плітки. Що говорить тринадцята заповідь святого Джозефа Сміта? «Кожна дівчина правдивої віри має бути жінкою одного з обранців; коли ж вона одружиться з поганином, то скоїть тяжкий гріх». Я не можу повірити, що ти, прийнявши святу віру, дозволив доньці зневажити її.
Джон Фер’є не відповідав; він нервово м’яв свій нагай.
— Оце й буде випробуванням твоєї віри — так вирішила Свята Рада Чотирьох. Дівчина вона молода, тож ми не хочемо одружувати її з сивим дідом і позбавляти права вибору. Ми, старійшини, маємо досить своїх телиць, але мусимо потурбуватися про наших дітей. У Стенджерсона є син, у Дребера — теж, і кожен з них радо прийме твою дочку до свого дому. Нехай вона вибере одного з них. Обидва молоді, багаті й сповідують правдиву віру. Що ти про це скажеш?
Фер’є, насупивши брови, мовчав.
— Дайте нам час подумати, — сказав він нарешті. — Моя донька надто молода — їй ще рано виходити заміж.
— Вона повинна зробити вибір за місяць, — відповів Янґ, підводячись. — Рівно через місяць вона мусить відповісти.
На дверях він обернувся; обличчя його раптом налилося кров’ю, очі спалахнули.
— Якщо ти, Джоне Фер’є, — скрикнув він, — надумаєш зі своєю немічною силою противитись наказові Чотирьох, то пошкодуєш, що її й твої кістки не зотліли тоді на Сьєрра-Бланці!
Погрозливо змахнувши кулаком, він вийшов за двері. Фер’є мовчки слухав, як хрустять камінці на стежці під його важкими чобітьми.
Він сидів, упершись ліктями в коліна, й міркував про те, як розповісти про це все дочці, аж раптом відчув ласкавий дотик руки, підвів голову й побачив, що вона стоїть поруч. Єдиний погляд на її бліде, злякане обличчя свідчив, що вона все чула.
— Я не винна, — мовила вона, відповідаючи на його погляд. — Він так кричав, що на всю хату було чути. Ой, тату, тату, що нам тепер робити?
— Не бійся, — відказав він, пригорнув дочку до себе й лагідно провів широкою, грубою долонею по її золотистому волоссю. — Все буде гаразд. Чи не охолола ще ти до того хлопця?
У відповідь почулося гірке схлипування і її рука стисла батькову руку.
— Звичайно ж, ні. От і добре — не хотів би я почути про таке. Він славний хлопчина і справжній християнин, не те що тутешні святенники з їхніми молитвами та проповідями. Завтра до Невади вирушають копачі — я вже якось дам йому знати, що з нами сталось. Я добре знаю цього чолов’ягу — він примчить сюди швидше за телеграму.
Люсі всміхнулася крізь сльози, почувши це батькове порівняння.
— Він приїде й порадить, як нам бути. Але я боюся за тебе, любий тату. Я чула... чула, ніби з тими, хто йде наперекір Пророкові, коїться щось страшне...
— Але ж ми ще не йдемо йому наперекір, — заперечив батько. — А там ще побачимо — встигнемо. Попереду в нас цілий місяць, а потім, здається мені, найкраще буде тікати з Юти.
— Покинути Юту!
— Еге ж, саме так.
— А ферма?
— Дещо, коли зможемо, продамо, зберемо трохи грошей, а решта нехай уже пропадає. Правду кажучи, Люсі, я не вперше вже про це думаю. Не можу я ні перед ким плазувати, як тутешній люд плазує перед отим клятим Пророком. Я вільний американець, і мені це не до смаку. А переробляти себе вже запізно. Якщо він тинятиметься довкола нашої ферми, то назустріч йому вилетить добрячий набій із шротом.
— Але ж вони не випустять нас, — мовила дочка.
— Постривай, нехай приїде Джеферсон, і ми все влаштуємо. А тим часом не бійся, люба, і не плач, бо в тебе оченята запухнуть і він дасть мені прочухана. Не бійся, тут нема жодної небезпеки.
Джон Фер’є втішав її спокійним, упевненим голосом, проте вона не могла не помітити, що того вечора він надзвичайно старанно позамикав усі двері, а потім ретельно почистив та набив іржаву мисливську рушницю, яка висіла на стіні його спальні.
4. Втеча
Наступного ранку після розмови з мормонським Пророком Джон Фер’є вирушив до Солт-Лейк-Сіті, розшукав знайомого, що зібрався в Невадські гори, і передав йому листа до Джеферсона Гоупа. Він написав хлопцеві, що на них чатує небезпека, отож украй потрібно, щоб він приїхав якнайшвидше. Коли Фер’є віддав лист, на душі йому стало легше і він повертався додому веселим.
Наблизившись до ферми, він здивовано побачив там двох коней, прив’язаних до воріт. Ще більше він здивувався, коли увійшов до вітальні і уздрів там двох молодиків. Один, довгообразий і блідий, умостився в кріслі-гойдалці, поклавши ноги на грубку. Інший, з бичачою шиєю та опецькуватим обличчям, стояв біля вікна, засунувши руки в кишені, й насвистував церковний гімн. Обидва кивнули, побачивши Фер’є, і той, що сидів у кріслі, розпочав розмову.
— Ви, мабуть, не знаєте нас, — мовив він. — Це син старійшини Дребера, а я — Джозеф Стенджерсон, що мандрував з вами в пустелі, коли Господь подав свою руку й показав вам правдиву віру.
— Як покаже Він її всім народам, коли настане час, — прогугнявив інший. — Господь має багато місця для праведних.
Джон Фер’є стримано вклонився. Він здогадався, що це за гості.
— Ми прийшли, — вів далі Стенджерсон, — за порадою своїх батьків, щоб попросити руки вашої дочки для того, хто припаде до вподоби вам і їй. Оскільки я маю лише чотирьох жінок, а брат Дребер — сімох, то в мене є певна перевага.
— Аж ніяк, брате Стенджерсоне! — вигукнув інший. — Річ не в тому, хто скільки має жінок, а в тому, хто скільки зможе утримувати. Мені батько передав свої млини, тож я тепер багатший за тебе.
— Зате наміри на майбутнє в мене кращі! — з запалом відказав перший. — Коли Господь прибере мого батька, мені дістануться його чинбарні. До того ж, я старший за тебе і вищий у громаді!
— Нехай дівчина сама вибере, — усміхнувся молодий Дребер, милуючись своїм обличчям у дзеркалі. — Ми дозволимо вирішити їй самій.
Джон Фер’є слухав цю розмову біля дверей, червоніючи з гніву й ледве вгамовуючи бажання розтрощити свій нагай об їхні спини.
— Послухайте-но, — мовив він нарешті, ступивши вперед. — Коли моя дочка вас покличе, тоді й приходьте, а доти я не хочу бачити тут ваших пик!
Два молоді мормони ошелешено вирячились на нього. В їхніх очах суперечка за руку дівчини була найвищою честю і для неї, і для батька.
— З цієї кімнати є два виходи! — скрикнув Фер’є. — Один — через двері, інший — через вікно. Який вам більше до душі?
Його розчервоніле смагляве обличчя та погрозливо підняті кулаки змусили гостей підхопитись і швидко вибігти геть. Старий фермер пішов за ними до дверей.
— Коли домовитеся, хто з вас наречений, скажіть мені, — ущипливо промовив він.
— Ти поплатишся за це! — вигукнув Стенджерсон, збліднувши від люті. — Ти не послухався Пророка і Ради Чотирьох. Ти шкодуватимеш за цим до кінця своїх днів!
— Тебе тяжко покарає правиця Господня! — кричав молодий Дребер. — Ми знищимо тебе!
— Ще побачимо, хто кого знищить! — розлючено заревів Фер’є і вже взявся за рушницю, але Люсі стримала його, схопивши за руку. А за ворітьми вже відлунював стукіт кінських копит, і старий зрозумів, що тепер їх не наздоженеш.
— Кляті негідники! — вигукнув він, витираючи з чола піт. — Краще вже мені бачити тебе мертвою, ніж дружиною когось із них!
— Я теж воліла б умерти, батьку, — вперто сказала вона. — Але скоро приїде Джеферсон.
— Так. Тепер уже скоро. І чим швидше, тим ліпше, бо ми не знаємо, чого від них чекати.
І справді, мужній старий фермер та його названа дочка зараз, як ніколи, потребували поради й допомоги. У цьому поселенні ще не було випадку, щоб хтось відверто не корився старійшинам. Якщо навіть дрібні вчинки каралися суворо, то на що ж було чекати такому бунтареві? Фер’є знав, що ані багатство, ані становище не врятують його. Інші, не менш відомі й багаті, несподівано зникали назавжди, а їхнє майно переходило до церкви. Він був сміливою людиною, але все-таки тремтів, коли згадував про те жахливе, невідоме страхіття, що нависло над ним. Будь-яку відкриту небезпеку він зустрів би рішуче, але ця невідомість жахала його. Він приховував страх від дочки і вдавав, ніби все це дрібниці. Та дівчина, яка дуже любила батька, була проникливою. Вона добре бачила, що він неабияк стурбований.
Джон Фер’є чекав, що Янґ обуриться його поведінкою й не забариться з покаранням, — і не помилився, хоч сталося це зовсім несподівано. Прокинувшись наступного ранку, він здивовано побачив маленький аркуш паперу, пришпилений до ковдри на його грудях. Великими розложистими літерами на ньому було написано:
«На спокуту вини тобі дається двадцять дев’ять днів,
а потім — ».
Це тире було страшніше за будь-які погрози. Джон Фер’є марно сушив голову над тим, як цей папірець потрапив до його кімнати; слуги спали в клуні, а всі вікна й двері будинку були зачинені. Двадцять дев’ять днів, мабуть, залишалося до кінця місяця — строку, призначеного Янґом. Яка ж сила, яка ж мужність потрібні для боротьби з ворогом, що має таку таємничу владу? Рука, що встромила шпильку в ковдру, могла вдарити його в серце, і він ніколи не дізнався б, хто його вбивця.
Вранці наступного дня йому стало ще страшніше. Вони саме снідали, коли Люсі, здивовано скрикнувши, показала на стелю. Там посередині було написано, — мабуть, обгорілою палицею, — число «28». Для дочки це було загадкою, а він не став їй нічого пояснювати. Цілу ніч після того він просидів з рушницею на чатах. Він нічого не чув і не бачив, але вранці на дверях з’явилося велике число «27».
Так минав день за днем, і щоранку він переконувався, що незримі вороги ведуть точний облік і десь на виду незмінно залишають нагадування про те, скільки днів залишилося до призначеного строку. Іноді фатальні числа з’являлися на стінах, іноді — на підлозі, часом — на папірцях, приклеєних до воріт або огорожі. Хоч який уважний був Джон Фер’є, але так і не зміг виявити, яким чином з’являються ці щоденні попередження. Щоразу, коли він бачив число, його охоплював забобонний жах. Він утратив спокій, схуд, і з очей його не зникав сумний страх, мов у зацькованої тварини. Він жив лише однією надією — на те, що з Невади нарешті примчить молодий мисливець.
Двадцятка помалу змінилася п’ятнадцяткою, п’ятнадцятка — десяткою, а від Гоупа не було жодної звістки. Числа зменшувались, а він не з’являвся. Почувши на вулиці стукіт копит або крик візника, старий фермер кидався до воріт, гадаючи, що нарешті прийшла допомога. Але коли п’ятірка змінилася четвіркою, а четвірка — трійкою, він зовсім зневірився й перестав сподіватись на порятунок. Він розумів, що сам, погано знаючи тутешні гори, буде безпорадний. Усі проїжджі шляхи пильно охоронялись, і ніхто не міг виїхати без дозволу, наданого Радою Чотирьох. Куди не повернеш, ніде не сховаєшся від навислої небезпеки. І все-таки ніщо не могло похитнути рішення старого радше вже розлучитися з життям, ніж віддати свою дочку на безчестя.
Одного вечора він сидів сам, замислившись над своєю бідою і даремно силкуючись знайти якийсь порятунок. Уранці на стіні будинку з’явилося число «2»; завтра — останній день призначеного строку. А що буде потім? Уява вимальовувала перед ним усілякі жахіття. А дочка — що буде з нею, коли його не стане? Невже немає порятунку з цього невидимого павутиння, що так щільно обснувало їх обох? Він схилив голову на стіл і заплакав, відчувши своє безсилля.
Але що це? Він почув легеньке шкряботіння — легеньке, проте добре чутне в нічному безгомінні. Долинуло воно від дверей. Фер’є прокрався до передпокою і напружено прислухався. З хвилину панувала тиша, потім знову долинув цей легенький, скрадливий звук. Хтось, напевно, тихенько стукав пальцем по дошках дверей. Може, то нічний убивця, що прийшов виконати вирок таємного судилища? Чи це натяк на те, що надійшов останній день строку? Джон Фер’є вирішив, що краще вже негайна смерть, ніж оте чекання, яке пошматувало йому серце і розхитало нерви. Кинувшися вперед, він висмикнув засувку і розчинив двері.
Довкола все було тихо і спокійно. Ніч була чудова, в небі яскраво мерехтіли зірки. Фермер оглянув маленький, оточений огорожею садок перед будинком — ні там, ні коло воріт не було ані душі. Зітхнувши з полегшенням, Фер’є позирнув праворуч, ліворуч і раптом, випадково поглянувши вниз, уздрів, на свій подив, просто перед собою долілиць розпростерту на землі людську постать.
Він так перелякався, що одскочив назад і схопився за горлянку, щоб затамувати крик. Спершу він подумав, що чоловік поранений або мертвий, але той несподівано швидко й тихо, наче змія, поповз по землі просто до будинку. Опинившися всередині, він скочив на ноги, зачинив двері, обернувся — і здивований фермер побачив жорстке, рішуче обличчя Джеферсона Гоупа.
— Боже милий! — задихано мовив Джон Фер’є. — Як ти налякав мене! Чому ти приповз по землі?
— Дайте мені поїсти, — попросив молодик. — Я дві доби не мав ані крихти в роті. — Він накинувся на холодне м’ясо й хліб, що лежали на столі після вечері, і жадібно ковтав шматок за шматком. — Що з Люсі? — спитав він, угамувавши голод.
— Усе гаразд. Вона не знає, в якій ми небезпеці, — відповів батько.
— От і добре. За будинком стежать з усіх боків. Ось чому мені довелося повзти. Вони, може, й хитрі, але мисливця з Вошоу їм не спіймати!
Джон Фер’є ніби переродився, відчувши, що тепер має відданого друга. Він схопив зашкарублу руку молодика й щиро її потис.
— Таким, як ти, можна пишатися, — сказав він. — Мало хто наважився б розділити з нами таку біду й турботи.
— Справді, друже, — відповів мисливець. — Я дуже шаную вас, але якби ви були тут самі, я ще двічі подумав би, перш ніж сунути голову до цього осиного гнізда. Я приїхав сюди через Люсі, і поки Гоуп ще ходить по землі, з нею нічого не станеться.
— Що ж нам робити?
— Завтра — ваш останній день, і якщо зараз не втекти, вам кінець. В Орлиній ущелині нас чекають мул і двоє коней. Скільки ви маєте грошей?
— Дві тисячі доларів золотом і п’ять — банкнотами.
— Вистачить. Я маю стільки ж. Треба пробиратися через гори до Карсон-Сіті. Збудіть краще Люсі. Добре, що слуги сплять не в будинку.
Поки Фер’є допомагав дочці зібратися в дорогу, Джеферсон Гоуп спакував у клунок усю їжу, що знайшов, і наповнив череп’яний глечик водою — він із власного досвіду знав, що криниць у горах мало і відстань між ними далека. Ледве він скінчив збиратися, як повернувся фермер з дочкою, вже одягненою і готовою вирушати. Закохані привіталися палко, але коротко; кожна хвилина була дорога, а справ ще було багато.