Минула північ, повернуло на першу годину. Ніч була темна, непогідна — стугонів вітер і безперестану дощило. Та, незважаючи на негоду, мене переповнювала радість — така радість, що я ладен був кричати на весь голос. Якщо хтось із вас, джентльмени, мав колись жадану мету, цілих двадцять років лише про неї й думав і раптом побачив, що вона зовсім близько, ви зрозумієте, що зі мною коїлося. Я запалив сигару, щоб трохи заспокоїтись, але руки в мене треміли, а в скронях гупало. Я їхав вулицями й бачив перед собою старого Джона Фер’є та милу Люсі — бачив, як вони посміхаються мені з темряви, так само, як тепер бачу вас. Усю дорогу вони були переді мною, праворуч і ліворуч від коня, поки я не зупинився біля будинку на Брикстон-Роуд.
Довкола не було жодної душі, не чути було ані звуку, крім шурхотіння дощу. Зазирнувши у віконце кеба, я побачив, що Дребер хропе всередині. Я трусонув його за плече. «Час виходити», — сказав я.
«Гаразд, хлопче», — пробурмотів він.
Напевно, він думав, що ми під’їхали до готелю, бо мовчки виліз і поплентався через садок. Мені довелося йти поруч і підтримувати його — він досі був захмелілий. Відчинивши двері, я провів його до передпокою. Присягаюся вам, що увесь цей час мертві батько з дочкою йшли попереду нас.
«Що за бісова темрява», — пробурчав він, тупцяючи на місці.
«Зараз зробимо світло, — відповів я і, тернувши сірником, засвітив принесену воскову свічку. — Ну, Еноху Дребере, — вів я далі, обернувшись до нього й держачи свічку перед собою, — чи впізнаєш мене?»
Він вирячився на мене безглуздими, п’яними очима, аж раптом у них промайнув жах, обличчя перекосилося — він упізнав мене. Зблідши як смерть, він одскочив назад, на його чолі виступив піт, зуби зацокотіли. А я, побачивши все це, притулився спиною до дверей і гучно зареготав. Я завжди знав, що ця помста буде солодкою, але ніколи не сподівався відчути такого задоволення.
«Собацюро! — мовив я. — Я ганявся за тобою від Солт-Лейк-Сіті до Петербурга, і ти щоразу втікав од мене. Але тепер твоїм мандрам настав кінець — хтось із нас завтра не побачить світанку».
Він і далі задкував; з обличчя його я бачив, що він мав мене за божевільного. Проте саме так, мабуть, тоді й було. В скронях у мене гупали молоти; я, напевно, знепритомнів би, якби в мене з носа не потекла кров — від того мені зробилося легше.
«Ну-бо, згадав Люсі Фер’є? — вигукнув я, замкнувши двері й покрутивши ключем перед його очима. — Ти давно чекав відплати, і врешті вона прийшла!»
Я бачив, як боягузливо затремтіли його вуста. Він, звичайно, благав би помилувати його, але розумів, що це буде даремно.
«Ти вб’єш мене?» — прожебонів він.
«До чого тут убивство? — відповів я. — Хіба це вбивство — знищити скаженого пса? Хіба ти помилував мою бідолашку, коли відірвав її від убитого батька й замкнув до свого клятого гарему?»
«То не я вбив її батька!» — скрикнув він.
«Але ти розбив її невинне серце! — вигукнув я, простягнувши йому коробочку. — Нехай нас розсудить Господь. Вибери пігулку й ковтни. В одній — смерть, а в другій — життя. Я візьму ту, що залишиться. Подивимося, чи є на землі правда, чи над усім панує випадок».
Він упав на коліна, дико заволав і почав благати, щоб я його помилував, але я приставив йому ніж до горлянки, і врешті він скорився. Потім я ковтнув другу пігулку, і ми з хвилину стояли мовчки, чекаючи, хто з нас зостанеться живим, а хто помре. Ніколи не забуду його обличчя, коли він, відчувши перші напади болю, зрозумів, що ковтнув отруту! Я зареготав і підніс до його очей обручку Люсі. Все це тривало менш ніж хвилину — алкалоїд діє швидко. Обличчя його скривилося, він простягнув руки вперед, захитавсь і з хрипким вигуком упав на підлогу. Я його перевернув ногою горілиць і поклав на груди руку. Серце не билося. Він був мертвий!
З носа в мене цебеніла кров, але я не брав того до уваги. Не знаю, чому мені спало на думку зробити кров’ю напис на стіні. Може, просто схотілося побешкетувати й збити поліцію з пантелику, — надто вже весело й легко було тоді мені на душі. Я згадав, як у Нью-Йорку знайшли колись мертвого німця, а над ним було написано «Rache»: газети тоді повідомляли, що це зробило, напевно, якесь таємне товариство. «Що спантеличило Нью-Йорк, те спантеличить і Лондон», — подумав я, вмочив палець у свою власну кров і накреслив посеред стіни це слово. Потім я пішов до кеба — на вулиці не було нікого, але дощило, як і перед тим. Я вже від’їхав від будинку, коли засунув руку до кишені, де звичайно лежала обручка Люсі, і побачив, що її там немає. Мене наче громом уразило — адже то була єдина пам’ятка про неї. Подумавши, що я загубив її, коли нахилився до Дреберового тіла, я залишив кеб у провулку й побіг до будинку. Я був ладен піти на все, аби лише знайти обручку. Біля будинку я трохи не потрапив до рук полісменів, що виходили звідти, і врятувався лише тим, що вдав п’яницю.
Ось як Енох Дребер спіткав свою смерть. Тепер мені залишалось тільки зробити те саме з Стенджерсоном і поквитатися з ним за Джона Фер’є. Я знав, що він зупинився в готелі «Голідей», і тинявся там цілий день, але він так і не вийшов надвір. Він, мабуть, щось запідозрив, коли Дребер не прийшов на вокзал. Хитрий був цей Стенджерсон, і пильний нівроку. Але даремно він думав, що врятується від мене, коли сидітиме отак у готелі. Невдовзі я вже знав вікно його спальні, і наступного ранку, тільки-но розвиднилося, взяв драбину, що лежала в дворі позаду готелю, й заліз до нього. Розбудивши його, я сказав, що прийшов час розплати за життя, яке він згубив двадцять років тому. Я розповів йому про Дреберову смерть і дав дві пігулки на вибір. Замість того, щоб ухопитися за єдину змогу врятувати собі життя, він скочив з ліжка й кинувся мене душити. Захищаючись, я вдарив його ножем у серце. Все одно йому судилося померти — Всевишній не дозволив би, щоб рука вбивці взяла пігулку без отрути.
Мені вже небагато зосталося розповісти, і це добре, бо я зовсім утомився. Ще день чи два я возив пасажирів, щоб заробити трохи грошей і повернутися до Америки. Сьогодні я стояв на хазяйському дворі, коли раптом якийсь обідраний хлопчина спитав, чи нема тут візника на ім’я Джеферсон Гоуп, — його просять подати кеб до будинку 221-6 на Бейкер-стріт. Нічого не підозрюючи, я поїхав, аж тут оцей джентльмен накинув мені на зап’ястки наручники, ще й так спритно, що я не встиг оговтатись. От і вся моя історія, джентльмени. Можете вважати мене за вбивцю, але я скажу вам, що так само послужив правосуддю, як і ви.
Оповідь була така цікава, а говорив він так виразно, що ми слухали, не поворухнувшись і не промовивши ні слова. Навіть поліційні детективи, ситі всілякими злочинами, якнайпильніше стежили за цією історією. Коли він скінчив, у кімнаті запанувала тиша, яку порушувало тільки рипіння олівця Лестрейда, — він закінчував свій стенографічний запис.
— Я хотів би з’ясувати ще одну подробицю, — промовив нарешті Шерлок Холмс. — Хто був вашим спільником — тим, що приходив до мене по обручку?
Заарештований жартівливо підморгнув моєму приятелеві.
— Із своїми таємницями я вже не ховатимусь, — сказав він, — але іншим не завдаватиму прикрощів. Я прочитав ваше оголошення й подумав, що то або пастка, або обручку справді знайшли. Мій друг узявся піти туди й перевірити. Він майстерно піддурив вас, авжеж?
— Справді, — щиро погодився Холмс.
— А тепер, джентльмени, — поважно мовив інспектор, — слід усе-таки скоритися приписам закону. В четвер заарештований постане перед судом, і вас теж запросять. А тим часом за нього відповідаю я.
Він подзвонив; Джеферсона Гоупа забрали двоє вартових, а ми з Холмсом вийшли надвір, покликали кеб і поїхали на Бейкер-стріт.
7. Післямова
Усіх нас попередили, що викличуть у четвер до суду, але коли цей четвер настав, то в наших свідченнях уже не було потреби. Джеферсона Гоупа закликав до себе Всевишній суддя, щоб винести йому свій суворий і справедливий вирок. Уночі після арешту його аневризма розірвалася, і вранці його знайшли на підлозі камери із задоволеною усмішкою на обличчі, немовби перед смертю він думав про те, що недаремно прожив життя і добре зробив свою справу.
— Ґреґсон із Лестрейдом, мабуть, шаленіють, — зауважив Холмс увечері, коли ми розмовляли про це. — Куди тепер поділася їхня галаслива реклама?
— Як на мене, то вони мало що зробили для його затримання, — відказав я.
— В цьому світі немає значення, чи багато ви зробили, — гірко промовив мій приятель. — Найголовніше, чи переконали ви людей, що зробили багато. Але все одно, — вів далі він уже веселіше, трохи помовчавши, — я нізащо не проминув би цього розслідування. Я просто не пригадую цікавішої справи. Хоч яка вона була проста, в ній є чимало вельми повчальних подробиць.
— Проста?! — скрикнув я.
— Ну, звичайно, її ніяк не можна назвати складною, — відповів Шерлок Холмс, сміючись із мого подиву. -І ось вам доказ — за оці три дні я без усякої допомоги, застосувавши звичайнісінькі умовиводи, зумів встановити особу злочинця.
— То правда, — погодився я.
— Я вже пояснював вам, що химерні обставини скоріше допомагають, ніж перешкоджають у нашій справі. Розв’язуючи такі загадки, неодмінно слід уміти відтворювати події в зворотному напрямку. Це дуже корисна здатність, і її легко набути, але тепер у ній чомусь мало вправляються. В буденному житті корисніше думати наперед, тож усілякі інші міркування тепер не в пошані. На п’ятдесят осіб, що міркують синтетично, припадає лише одна, що здатна міркувати аналітично.
— Правду кажучи, — мовив я, — щось я не дуже розумію вас.
— Отож-бо й воно. Спробую пояснити зрозуміліше. Більшість людей, якщо ви перелічите їм події одну за одною, передбачать їхній результат. Вони можуть подумки зіставити їх і зробити висновок, що саме має відбутися. Але мало хто, знаючи результати, здатен до розумової праці, що надасть змогу простежити, які ж причини призвели до цього результату. Оцю здатність я й називаю відтворенням подій у зворотному напрямку, чи аналітичним міркуванням.
— Зрозуміло, — сказав я.
— Саме такою була ця пригода, де ми знали результат і повинні були самі знайти все, що до нього призвело. Я спробую показати вам різні ступені своїх міркувань. Почнемо спочатку. Ви знаєте, що я, не навіюючи собі заздалегідь ніяких думок, підійшов до будинку пішки. Насамперед я, природно, оглянув дорогу й виразно побачив, як уже пояснював вам, сліди коліс кеба, а потім з’ясувалося, що кеб міг під’їхати сюди тільки вночі. З невеликої відстані між колесами я переконався, що то був кеб, а не приватний екіпаж. Звичайний лондонський кеб набагато вужчий за аристократичний екіпаж.
Це була перша ланка. Потім я неквапом пішов стежкою через садок; ця стежка була глиняста, і на ній добре відбилися сліди. Вам, звичайно, вона здавалася лише смужкою витоптаної глини, а для мого досвідченого ока кожен слід на її поверхні мав своє значення. В науці розкриття злочинів нема нічого важливішого за мистецтво читати сліди, хоч саме йому в нас майже не надають потрібної уваги. На щастя, я багато вправлявся у цьому мистецтві, і завдяки постійним вправам воно стало моєю другою натурою. Я побачив глибокі сліди ніг констеблів, але розгледів і сліди двох осіб, що проходили через садок раніше. Визначити, що вони проходили раніше, було неважко: подекуди констеблі геть-чисто затоптали ці сліди. Так з’явилася друга ланка; я вже знав, що вночі сюди приїхали двоє — один дуже високий, судячи з довжини його кроку, а другий ошатно вбраний, про що свідчили маленькі, вузенькі відбитки його черевиків.
Коли я увійшов до будинку, ці висновки підтвердилися. Переді мною лежав чоловік у лакованих черевиках. Якщо це було вбивство, то вбивця мав бути довготелесим. Ран на тілі небіжчика не було, але з того жаху, що відбився на його обличчі, було видно, що він передчував свій кінець. У людей, що раптово померли від розриву серця чи ще якоїсь хвороби, не буває такого переляканого виду. Понюхавши вуста мертвого, я відчув легенькі кислуваті пахощі і дійшов висновку, що його змусили прийняти отруту. Це знову-таки підтверджував вираз ненависті й страху на обличчі. Я переконався в тому, застосувавши метод винятків — відомі мені факти не вкладались у межі жодного іншого припущення. Не думайте, що тут сталося щось нечуване. Насильницьке отруєння — не нова в історії злочинів річ. Будь-який отруто знавець одразу згадав би справу Дольського в Одесі чи Летюр’є в Монпельє.
Тепер переді мною постало найголовніше питання: що було причиною вбивства? Аж ніяк не пограбування — нічого з речей убитого не забрали. Може, це політичне вбивство чи тут замішано жінку? Я схилявся радше до останньої думки. Політичні вбивці, зробивши свою справу, намагаються якнайшвидше сховатися. Це вбивство, навпаки, було скоєно без поспіху, сліди злочинця видно по всій кімнаті, а отже, він залишався там досить-таки довго. Причини, напевно, були приватні, а не політичні, і потребували методичної, жорстокої помсти. Коли на стіні знайшли напис, я зрозумів усе до кінця. Убивця, звичайно, хотів нагадати своїй жертві про якусь померлу жінку. Отут я й спитав Ґреґсона, чи не цікавився він, телеграфуючи до Клівленда, якимись приватними подробицями в житті Дребера. Він, як ви пам’ятаєте, відповів, що не цікавився.
Далі я заходився уважно оглядати кімнату, знайшов підтвердження своїх здогадів про зріст убивці, а водночас дізнався про такі дрібниці, як трихінопольська сигара та довжина нігтів. Оскільки слідів боротьби не було, я дійшов висновку, що в убивці від хвилювання потекла з носа кров. Криваві плями на підлозі збігалися з його кроками. Рідко трапляється, що в людини від хвилювання йде носом кров, — хіба що вона дуже повнокровна, через те я й наважився сказати, що злочинець, напевно, дужий і червонолиций чоловік. Подальші події довели, що мої міркування були правдивими.
Коли ми вийшли з будинку, я насамперед виправив Ґреґсонову помилку. Я надіслав телеграму начальникові клівлендської поліції, де просив повідомити обставини, пов’язані зі шлюбом Еноха Дребера. Відповідь була вичерпна. Я довідався, що Дребер уже шукав у суддів захисту від свого давнього суперника на ім’я Джеферсон Гоуп і що цей Гоуп перебуває зараз у Європі. Тепер ключ до таємниці був у моїх руках, і залишалося тільки спіймати вбивцю.
Я вже подумки вирішив, що чоловік, який увійшов до будинку разом із Дребером, був не хто інший, як візник. Сліди свідчили про те, що кінь ступав туди-сюди, чого не могло бути, якби за ним хтось наглядав. Де ж тоді був візник, якщо не в будинку? До того ж, це дурниця — припускати, що людина при здоровому глузді скоюватиме задуманий злочин при третій особі, яка напевно викаже її. І, нарешті, уявімо собі, що ця людина хоче когось вислідити в Лондоні, — що можна придумати краще, ніж зробитися візником? Усі ці міркування привели мене до незаперечного висновку, що Джеферсона Гоупа треба шукати серед столичних візників.
Але якщо він — візник, то йому нема потреби одразу кидати цю роботу. Навпаки, на його думку несподівана переміна заняття привернула б до нього увагу. Найімовірніше, що він деякий час іще працюватиме візником. І навряд чи він живе під чужим ім’ям. Навіщо йому міняти ім’я в країні, де його ніхто не знає? Я зібрав «поліційний загін» з вуличних хлопчаків і посилав його до всіх контор найму кебів, поки вони не відшукали потрібного мені чоловіка. Як вони привели його до мене і як швидко я скористався цим, ви чудово пам’ятаєте. Вбивство Стенджерсона було для мене чистісінькою несподіванкою, але я принаймні не зміг би йому запобігти. Через це вбивство, як вам відомо, я одержав пігулки, щодо існування яких не мав сумніву. Як бачите, все розслідування — не що інше, як низка логічних висновків.
— Це просто диво! — вигукнув я. — Ваші заслуги слід визнати прилюдно. Вам треба написати про цю справу до газети. Якщо ви не напишете, це зроблю для вас я!
— Робіть, що хочете, докторе, — відповів Холмс. — Але спершу, — вів далі він, простягаючи мені газету, — погляньте-но сюди!
То було свіже число «Ехо», а допис, на який він показав, був присвячений справі Джеферсона Гоупа.
«Публіка, — йшлося в ньому, — втратила змогу зазнати гострих відчуттів через раптову смерть Гоупа, звинуваченого в убивстві містера Еноха Дребера та містера Джозефа Стенджерсона. Тепер, напевно, ми вже ніколи не дізнаємося подробиць цієї пригоди, хоча маємо відомості з вірогідних джерел, що злочин було скоєно на ґрунті давньої романтичної ворожнечі, в якій чималу роль відіграли кохання та мормонізм. Є звістка, що обидві жертви замолоду належали до секти «Святих останніх днів», а померлий в’язень теж мешкав у Солт-Лейк-Сіті. Якщо цій справі не судилося мати продовження, то вона принаймні є блискучим доказом енергії наших поліційних детективів, а також слугуватиме уроком для всіх іноземців, щоб вони зводили свої рахунки в себе на батьківщині, а не на британській землі. Ні для кого не є таємницею, що честь майстерного викриття вбивці повністю належить відомим агентам Скотленд-Ярду — містеру Ґреґсону та містеру Лестрейду. Злочинця схопили в помешканні містера Шерлока Холмса, детектива-консультанта, що виявив певні здібності в мистецтві розкриття злочинів; сподіватимемось, що з такими наставниками він згодом набуде потрібних навичок у цьому мистецтві. Є відомості, що обидва детективи дістануть гідну нагороду за свої заслуги».