Ми саме проїжджали найпохмуріші й найпідозріліші місця Лондона. Обабіч височіли ряди похмурих цегляних будинків, одноманітність яких порушували лише яскраво освітлені пивнички. Потім з’явилися ряди двоповерхових вілл із маленькими садками перед ними, потім — знову нескінченні ряди нових цегляних будинків, мов жахливі щупальці, які простягає на всі боки місто-велетень. Нарешті кеб зупинився біля третього будинку на новій вулиці. Жоден із сусідніх будинків не був заселений; той, біля якого ми зупинилися, був так само темний, як і інші, крім єдиного вогника в кухонному вікні. Ми постукали, й нам одразу відчинив служник-індус у жовтому тюрбані й білій широкій одежі, підперезаній жовтим поясом. Дивно було бачити цю східну постать на дверях звичайнісінького приміського будинку.
— Саїб чекає на вас, — мовив він, і тієї самої миті зсередини долинув тонкий, пронизливий голос:
— Проведіть їх до мене. Просто до мене!
4. Історія лисого чоловічка
Ми пішли за індусом темним, майже порожнім коридором, аж поки побачили з правого боку двері, які він відчинив навстіж. Просто в очі нам ударило яскраве жовте світло, посеред якого стояв маленький рудий чоловічок із високим чолом і лискучою лисою маківкою, що стриміла над волоссям, мов вершина гори над соснами. Він стояв перед нами, потираючи руки, і обличчя його увесь час сіпалося — то посміхалося, то супилося, ні на мить не заспокоюючись. Природа наділила його одвислою нижньою губою і великими жовтими, нерівними зубами, які він безперестану намагався заховати, погладжуючи рукою підборіддя. Незважаючи на лисину, він здавався ще молодим чоловіком. Йому й справді тільки-но повернуло на тридцятий рік.
— До ваших послуг, міс Морстен, — повторював він тихим, високим голосом. — До ваших послуг, джентльмени. Заходьте, будь ласка, до моєї маленької келії. Кімнатка невеличка, міс, зате опоряджена до мого смаку. Оаза мистецтва серед огидної пустелі Південного Лондона.
Ми всі були вражені виглядом кімнати, до якої він запросив нас. У цьому похмурому будинку вона здавалася діамантом чистої води в мідній оправі. Стіни прикрашали розкішні шовкові завіси й гобелени, картини у важких рамах, східні вази. Килим на підлозі був бурштиновий із чорним, такий пухнастий і грубий, що ноги м’яко потопали в ньому, наче в моховинні. На килимі лежали дві великі тигрові шкури, що разом з величезним кальяном, який стояв у кутку на килимку, справляли враження східної пишноти. На майже невидимій золотій дротині посередині кімнати висіла срібна лампа у вигляді голуба. Вона горіла, виповнюючи кімнату тонкими, приємними пахощами.
— Містер Тадеус Шолто, — мовив чоловічок, так само сіпаючись і всміхаючись. — Так мене звуть. Ви — міс Морстен, а ці джентльмени...
— Це містер Шерлок Холмс, а це — доктор Ватсон.
— Доктор, он як! — зраділо вигукнув він. — А чи маєте ви з собою стетоскоп? Дозвольте попросити вас про одну ласку. В мене, бачте, є великі побоювання щодо мого мітрального клапана. Щодо аорти я спокійний, а от мітральний клапан... Я хотів би почути вашу думку про нього.
Я послухав його серце, але не знайшов ніяких вад, крім того, що чоловічок був страшенно чимось переляканий, — його трусило з голови до п’ят.
— Начебто все гаразд, — мовив я. — Вам нема чого тривожитися.
— Даруйте моє хвилювання, міс Морстен, — безжурно сказав він. — Я великий стражденник, і давно вже підозрюю, що з моїм мітральним клапаном щось негаразд. Я радий чути, що немає підстав тривожитись. Якби ваш батько, міс Морстен, щадив своє серце, він і досі був би живий.
Я мало не заліпив йому ляпаса — так роздратував він мене своїм брутальним, безцеремонним доторком до такої дражливої теми. Міс Морстен сіла, обличчя її зблідло — побілішали навіть вуста.
— Я серцем чула, що мій батько помер, — промовила вона.
— Я все можу вам пояснити, — відповів чоловічок. — Навіть більше: я виправлю допущену до вас несправедливість і зроблю це неодмінно, хоч би там що казав мій брат Бартолом’ю. Я дуже радий бачити тут ваших друзів не тільки як охоронців, а й як свідків того, що я хочу сьогодні сказати й зробити. Втрьох ми зможемо вчинити рішучий спротив братові Бартолом’ю. Але не треба ніяких свідків — ані поліції, ані понятих. Ми все владнаємо самі, не вплутуючи нікого стороннього. Ніщо не розсердить брата Бартолом’ю більше, ніж будь-який розголос.
Сказавши це, він сів на низьку канапу й допитливо втупився у нас своїми хворими, вологими блакитними очима.
— Зі свого боку, — мовив Холмс, — я ладен запевнити вас, що усе, що ви тільки-но скажете, далі мене не піде.
Я кивнув на знак згоди.
— От і чудово! От і чудово! — відповів чоловічок. — Дозвольте запропонувати вам чарку к’янті, міс Морстен? Чи, може, токаю? Інших вин у мене немає. Накажете дістати пляшку? Ні? Тоді, гадаю, ви не будете заперечувати, коли я закурю? Вам не заважатимуть легенькі пахощі східного тютюну? Я трохи нервуюсь, а мій кальян — найкраще заспокійливе.
Він приставив трубку до великої посудини, й дим весело забулькотів у рожевій воді. Ми всі троє сиділи півколом, повитягавши шиї й підперши підборіддя долонями, а химерний, нервовий чоловічок із високою, лискучою лисиною схвильовано курив посередині кальян.
— Надсилаючи вам це запрошення, — мовив він, — я міг би, звичайно, просто дати свою адресу, але побоювався, що ви не звернете уваги на моє прохання й запросите з собою не тих людей. Через те я дозволив собі призначити вам це побачення біля театру з моїм слугою Вільямсом. Я йому цілком довіряю, і він одержав настанови, що коли запідозрить щось непевне, то може вертатися додому сам. Пробачте ці мої перестороги, але я людина самотня і, навіть сказав би, витонченого смаку, а прозаїчнішого за поліцію
немає нічого в світі. Моя натура не сприймає грубої прози. Я рідко спілкуюся з вуличним натовпом. Як бачите, мене оточують вишукані речі. Я можу назвати себе шанувальником мистецтва. Це моє захоплення. Пейзаж на стіні — справжній Коро, і якщо знавець іще може, скажімо, сперечатися щодо отого Сальватора Роза, то щодо оцього Буґро не може бути жодного сумніву. Я кохаюся в сучасній французькій школі.
— Пробачте, містере Шолто, — сказала міс Морстен, — але я приїхала сюди на ваше прохання, бо ви хотіли щось розповісти мені. Зараз уже надто пізно, і я воліла б, щоб наша бесіда була якомога коротшою.
— І все-таки вона забере в нас трохи часу, — відповів він, — бо нам неодмінно доведеться поїхати до Норвуда, до мого брата Бартолом’ю. Ми поїдемо разом і спробуємо здолати його впертість. Бартолом’ю дуже сердитий на мене за те, що я повів цю справу по-своєму. Учора ввечері ми навіть посварилися. А ви не можете уявити собі, який страшний він буває в гніві.
— Якщо нам треба їхати до Норвуда, то ліпше буде вирушити туди негайно, — насмілився я зауважити.
Містер Шолто зареготав так, що почервоніли його вуха.
— Оце вже навряд! — вигукнув він. — Я не знаю, що брат скаже на таку несподіванку. Ні, я мушу спершу підготувати вас, пояснити вам наші стосунки. Передусім я маю вам сказати, що в цій історії є кілька деталей, про які я сам нічого не знаю. Я розповідатиму вам не все, а лише те, що відомо мені самому.
Мій батько, як ви вже, певно, здогадалися, — майор Джон Шолто, що служив колись в Індійській армії. Одинадцять років тому він пішов у відставку й оселився в садибі Пондишері-Лодж в Аппер-Норвуді. В Індії він розбагатів і повернувся додому з грубими грошима, величезною колекцією коштовних дрібничок і численною челяддю з тубільців. З таким достатком він зміг купити собі будинок і почав розкошувати. Ми з братом-близнюком Бартолом’ю були єдиними його дітьми.
Я чудово пам’ятаю, який подив у нас викликала звістка про те, що зник капітан Морстен. Ми прочитали про це в газетах, а знаючи, що він був другом нашого батька, вільно розмовляли про це при ньому. Він звичайно приєднувався до нашої розмови й гадав, що ж насправді сталося з капітаном. Ми жодного разу не підозрювали, що ця таємниця назавжди похована в батьковому серці, що з усіх людей лише він один знає про долю Артура Морстена.
Однак ми знали, що над батьком тяжіє якась таємниця, якась небезпека. Він боявся виходити сам надвір і завжди наймав до Пондишері-Лодж охоронцями колишніх боксерів. Вільямс, що привіз вас сюди, — один з них. Він був колись чемпіоном Англії в легкій вазі. Наш батько ніколи не говорив нам, чого він боїться, але видно було, що його лякають люди на дерев’яних ногах. Одного разу він вистрелив з револьвера в чоловіка на дерев’яній нозі, що виявився звичайнісіньким крамарем. Щоб залагодити цю справу, нам довелося сплатити великі гроші. Ми з братом гадали, що то просто батькова примха, та наступні події змусили нас змінити свою думку.
На початку 1882 року батько одержав з Індії лист, що вразив його, наче блискавка. Він трохи не знепритомнів, коли розпечатав його за сніданком, і з того дня не вставав аж до самої смерті. Що було в тому листі, ми так ніколи й не дізналися; коли він тримав його в руках, я встиг помітити, що то — коротенька, абияк надряпана цидулка. Батько вже багато років слабував на нервову хворобу, але тепер йому явно стало гірше, і наприкінці квітня лікарі сказали нам, що надії на одужання немає; нас покликали до батька — він хотів сказати нам свої останні слова.
Коли ми увійшли до кімнати, батько сидів на подушках і важко дихав. Він попросив нас замкнути двері і підійти до ліжка з обох боків. Узявши нас за руки, він заговорив голосом, надщербленим хвилюванням і болем. Це дивовижне зізнання я спробую переказати його власними словами.
«Лише одна річ гнітить мою душу цієї врочистої хвилини, — промовив батько. — Це кривда, якої я завдав сироті, бідолашній Морстеновій доньці. Клята жадібність, що все життя була моїм гріхом, позбавила її скарбів — принаймні тієї частки, що по праву належить їй. Але я й сам ніколи не скористався ними — така сліпа, безглузда була моя жадібність. Саме почуття, що я володію ними, було для мене таким дорогим, що я не міг ні з ким поділити їх. Бачите ці перлові чотки біля пляшечки з хіною? Навіть із ними я не можу розлучитися, хоч і вирішив одіслати їй. Ви, мої сини, повинні віддати їй належну частку скарбів Аґри. Але нічого не посилайте їй, — навіть цих чоток, — поки я ще живий, бо буває, що навіть смертельно хвора людина одужує.
Я розповім вам, як помер Морстен, — вів далі він. — Багато років мій друг слабував на серце, але приховував це від усіх. Я один про те знав. В Індії ми завдяки щасливим обставинам заволоділи величезним багатством. Я привіз його до Англії, і Морстен, — тієї самої ночі, коли приїхав додому, — пішов просто до мене по свою частку. Зі станції він ішов пішки; до будинку його впустив мій вірний слуга Лал Човдар, якого вже нема на світі. Ми з Морстеном засперечалися, як поділити скарби, й почали сваритися. Розлючений Морстен скочив зі стільця; обличчя його раптом померкло, він притулив руку до грудей і впав горілиць, ударившися головою об краєчок скриньки зі скарбами. Коли я нахилився над ним, то з жахом побачив, що він мертвий.
Я довго й розгублено стояв, не знаючи, що робити. Спершу, звичайно, хотів покликати на допомогу людей, але зрозумів, що зараз є всі підстави підозрювати мене в убивстві. Смерть під час сварки, рана на голові — все це свідчило проти мене. До того ж поліційне слідство неминуче зацікавиться скарбами, а я нізащо не хотів розголошувати їхньої таємниці. Морстен сказав мені, що жодна душа в світі не знає, куди він поїхав. І мені теж здавалося, що нема потреби, щоб про це відала хоч одна душа.
Я все ще стояв над Морстеном, коли раптом, підвівши голову, побачив на порозі свого слугу Лал Човдара. Він прослизнув до кімнати й замкнув за собою двері. «Не бійтеся, саїбе, — сказав він, — ніхто не знатиме, що ви вбили його. Сховаймо його куди-небудь — і по всьому». — «Я його не вбивав!» — заперечив я. «Я все чув, саїбе, — мовив він. — Чув вашу сварку, чув звук удару. Але вуста мої запечатані. В домі всі сплять. Приберемо його звідси». І я врешті наважився. Якщо навіть мій слуга не вірить мені, то як я можу сподіватися, що в мою невинність повірять дванадцять дурних крамарів на лаві присяжних? Тієї ночі ми з Лал Човдаром сховали тіло, а через кілька днів усі лондонські газети заповнили вісті про таємниче зникнення капітана Морстена. З того, що я розповів вам, ви бачите, що мене важко в чомусь звинуватити. Але я заховав не лише тіло, а й скарби, які від того дня вважав за свою неподільну власність. Через те я хотів би, щоб ви це виправили. Нахиліться ближче до моїх уст. Скарби сховані...»
Цієї миті батькове лице страшенно змінилося: очі дико вирячились, щелепа одвисла, і він скрикнув голосом, якого я ніколи не забуду: «Не впускайте його! Заради Христа, не впускайте!» Ми обидва поглянули у вікно, куди він утупив свої очі. З темряви на нас зирило чиєсь обличчя. Я добре розгледів побілілий ніс, що притулився до шибки. То було бородате, люте обличчя з жорстокими очима й зціпленими вустами. Ми з братом кинулися до вікна, але той незнайомець зник. Коли ми повернулися до батька, голова його безсило впала на груди, а серце вже не билося.
Тієї ночі ми обшукали весь садок, однак не знайшли жодного сліду нічного вторгнення, крім відбитка однієї ноги на клумбі, якраз під вікном. Якби не цей єдиний слід, ми могли б подумати, що це дике, люте обличчя просто примарилось нам. Однак невдовзі ми відчули ще й інші ознаки того, що проти нас діють якісь таємні сили. Одного ранку вікно в батьковій кімнаті виявилось відчиненим, у шафах і скринях хтось усе поперевертав, а до письмового столу було пришпилено папірець із надряпаними словами: «Знак чотирьох». Що то були за слова і хто нас потайки відвідав, ми так і не дізналися. Як ми могли судити, нічого з батькових речей не пропало, хоч хтось і копирсався в них. Природно, що цю дивну пригоду ми з братом пов’язуємо з тим страхом, який усе життя не давав спокою нашому батькові, а для нас донині залишився загадкою.
Чоловічок замовк, розпалив кальян і кілька хвилин замислено пускав дим. Ми всі сиділи, уважно слухаючи його химерну історію. Під час короткої розповіді про батькову смерть міс Морстен страшенно зблідла: на мить мені здалося, що вона от-от знепритомніє. Проте, випивши склянку води, якої я налив з венеціанської карафки, що стояла в кутку на столику, вона заспокоїлась. Шерлок Холмс із байдужим виглядом глибоко поринув у крісло; з-під напівзаплющених повік було видно, як палають його очі. Глянувши на нього, я пригадав, що лише сьогодні він гірко скаржився на нудьгу й буденність життя. Тепер він принаймні дістав загадку, для розв’язання якої йому доведеться напружити всі сили. Містер Тадеус Шолто позирав то на одного, то на іншого з нас, явно пишаючися враженням, яке справила на нас його розповідь. Попихкуючи довжелезною трубкою кальяну, він заговорив далі.
— Ми з братом, — провадив він, — були, як ви можете здогадатися, дуже схвильовані батьковою розповіддю про скарби. Кілька місяців ми перекопували кожну ділянку в садку, але так нічого й не знайшли. Від думки про те, що батько помер тієї самої миті, коли хотів відкрити нам схованку, ми просто сатаніли. Про ціну захованих скарбів ми могли судити хоча б з отих перлових чоток. Через ті чотки ми навіть посперечалися з братом Бартолом’ю. Перлини були, мабуть, дуже коштовні, і він не хотів розлучатися з ними, успадкувавши, правду кажучи, й батьків гріх. До того ж він вважав, що коли про ці чотки хтось дізнається, то поповзуть чутки, й тоді нам не уникнути клопоту. Я зміг лише переконати його, щоб він розшукав адресу міс Морстен і щороку посилав їй по одній перлині, аби хоч якось порятувати її від злиднів.
— Ви такі ласкаві, — щиро мовила міс Морстен. — Це справді був добрий вчинок.
Чоловічок палко замахав руками.
— Але ж ми опікувалися вами, — сказав він. — В усякому разі, так вважав я, одначе брат Бартолом’ю ніяк із цим не погоджувався. Ми мали великі гроші. Більшого я не бажав. Поводитися так із молодою леді — це просто погана манера. Погані манери ведуть до злочину, — кажуть французи: як вишукано вони висловлюють такі думки! Незгода наша зайшла так далеко, що я вирішив поселитись окремо; так я залишив Пондишері-Лодж, узявши з собою старого індуса та Вільямса. Але вчора я дізнався, що сталась надзвичайно важлива подія: скарби знайдено. Я негайно повідомив про це міс Морстен, і тепер нам зостається лише поїхати до Норвуда й забрати свою частку. Минулої ночі я сказав про це братові Бартолом’ю, тож непроханими гістьми ми там не будемо, хоч і жаданими — так само. Містер Шолто замовк; він сидів, пересмикуючись, на своїй розкішній канапі. А ми мовчали й думали про несподіваний поворот цієї таємничої справи. Першим підхопився Холмс.