«З однієї краплі води, — писав автор, — логік може зробити висновок про можливість існування Атлантичного океану чи Ніагарського водоспаду, навіть коли він їх не бачив і ніколи про них не чув. Усяке життя — це величезний ланцюг причин та наслідків, природу якого ми можемо пізнати з однієї ланки. Як і всі інші мистецтва, мистецтво робити висновки осягається тривалою, старанною працею, але життя надто коротке, тож жоден смертний не може досягти тут повної досконалості. Перш ніж звернутися до морального та розумового аспектів цієї справи, що являють собою найбільші труднощі, дослідник має почати з розв’язання дещо простіших загадок. Нехай він, поглянувши на першу-ліпшу людину, навчиться одразу визначати її минуле та фах. Спочатку це здаватиметься дитинним, але такі вправи загострюють увагу і вчать, як і на що слід її звертати. За нігтями людини, за рукавами її піджака, за черевиками, за колінами штанів, за мозолями на великому і вказівному пальцях, за виразом обличчя й манжетами сорочки — за кожною з цих дрібниць можна визначити її професію. І немає жодного сумніву, що все це вкупі підкаже обізнаному спостерігачеві потрібні висновки».
— Що за дурниці! — вигукнув я, пожбуривши часопис на стіл. — Ніколи ще не читав такої брехні.
— Про що це ви? — поцікавився Шерлок Холмс.
— Про оцей допис, — відповів я, тицьнувши в часопис ложечкою, і взявся до сніданку. — Як бачу, ви вже читали його, бо підкреслили заголовок. Написано хвацько, не перечитиму. Але мене це просто дратує. Добре йому, оцьому неробі, сидіти собі в кріслі посеред кабінету й вигадувати отакі дивовижі! Запроторити б його до метрополітену, у вагон третього класу, та й змусити вгадувати професії пасажирів. Тисяча проти одного, що нічогісінько в нього не вийде.
— І ви програєте, — спокійно зауважив Шерлок Холмс. — А писав це я сам.
— Ви?!
— Так. Я маю здібності до спостережень і міркувань. Думки, що їх я тут висловив, здаються вам надто вже химерними, але насправді вони надзвичайно практичні — такі практичні, що я завдячую їм своїм шматком хліба з сиром.
— Але яким чином? — спитав я мимоволі.
— У мене, бачте, рідкісний фах. Мабуть, я один такий на весь світ. Я детектив-консультант, якщо вам зрозуміло, що це таке. У Лондоні багато державних детективів і не менше приватних. Коли ці хлопці розгублюються, вони біжать до мене, і мені вдається скерувати їх на правильний слід. Вони знайомлять мене з обставинами справи; а я, добре знаючись на історії злочинів, найчастіше можу підказати їм, де тут помилка. Всі злочини мають багато спільних рис, і якщо ви знатимете подробиці тисячі справ, то дивно буде не розплутати тисяча першу. Лестрейд — відомий детектив. Але він нещодавно заплутавсь у справі з фальшуванням, отож і прийшов до мене.
— А всі інші?
— Найчастіше їх посилають до мене приватні детективні агентства. Все це — люди, що попали в біду й потребують невеличкої поради. Я вислуховую їхні історії, вони вислуховують мої зауваження, і я кладу до кишені платню.
— Невже ви хочете сказати, — мовив я, — що можете, не виходячи з кімнати, розплутати вузол, над яким марно б’ються ті, хто знає всі подробиці краще за вас?
— Саме так. Я маю таке собі чуття. Щоправда, трапляється часом трохи важча справа. Отоді доводиться побігати, щоб побачити дещо на власні очі. В мене, як бачите, є багато особливих знань, які я застосовую до кожного випадку окремо; вони на диво полегшують працю. Оті правила робити висновки, що їх я виклав у дописі, про який ви відгукнулися з такою зневагою, просто неоціненні в моїй роботі. Спостережливість — моя друга вдача. Ви начебто здивувалися, коли під час нашої першої зустрічі я сказав, що ви приїхали з Афганістану?
— Вам, звичайно, хтось розповів про це.
— Аж ніяк. Я здогадався, що ви приїхали з Афганістану. Завдяки давній звичці перебіг моїх думок виникає так швидко, що я доходжу висновку, ще навіть не помітивши проміжних ланок. Проте ці ланки були. Ось він, перебіг моїх думок: «Цей джентльмен схожий на лікаря, але постава в нього вояцька. Отже, військовий лікар. Він щойно приїхав з тропіків — обличчя зовсім засмагло, але це не вроджена засмага, бо зап’ястки в нього біліші. Обличчя стомлене, — напевно, зазнав негараздів та захворів. Був поранений у ліву руку — тримає її нерухомо й трохи неприродно. Де саме в тропіках англійський військовий лікар міг зазнати негараздів і дістати рану? Звичайно ж, в Афганістані». Увесь цей перебіг думок зайняв менш ніж хвилину. Тоді я зауважив, що ви приїхали з Афганістану, а ви здивувалися.
— Як по-вашому, то це дуже просто, — усміхнувся я. — Ви нагадуєте мені Дюпена в Едґара Аллана По. Я думав, що такі люди існують лише в романах.
Шерлок Холмс підвівся й закурив люльку.
— Ви, звичайно, думаєте, що лестите мені, порівнюючи мене з Дюпеном, — зауважив він. — А як на мене, то цей Дюпен — не бозна-який розумака. Оця витівка — збивати з пантелику свого друга якимось висловом «до речі» після чверть годинної мовчанки — надто вже дешева й поверхова. Він мав, безперечно, певні здібності до міркування, проте його ніяк не можна назвати феноменом, за який, очевидно, вважав його По.
— А чи знаєте ви романи Ґаборіо? — спитав я. — Чи до смаку вам Лекок як детектив?
Шерлок Холмс ущипливо реготнув.
— Лекок був жалюгідний шмаркач, — роздратовано сказав він. — Тільки й мав, що завзяття. Від цих книг мене просто нудить. Теж мені загадка — встановити особу вже ув’язненого злочинця. Я зробив би це за двадцять чотири години. А Лекок порпається з півроку. За цими книгами слід учити детективів, як не треба працювати.
Він так зарозуміло розвінчав моїх улюблених героїв, що я знову почав сердитись. Я підійшов до вікна і став там, стежачи за вуличним натовпом. «Нехай він справді розумний, — говорив я подумки, — але ж хіба можна бути таким самовпевненим?»
— Тепер нема ані злочинів, ані злочинців, — бурчав він далі. — Розум у нашій професії нічого не вартий. Я пречудово знаю, що міг би здобути славу. В світі не було й немає жодної людини, яка віддала б розкриттю злочинів стільки праці й таланту, як я. І що ж? Розкривати нема чого — хіба якесь недолуге шахрайство з такими прозорими причинами, що навіть агенти Скотленд-Ярду все побачать наскрізь.
Мені вже набридли ці вихваляння, тож я вирішив змінити тему розмови.
— Цікаво, чого він там шукає? — спитав я, показавши на дужого, просто вбраного чоловіка, що поволі прямував іншим боком вулиці, приглядаючись до номерів будинків. У руці він ніс великий блакитний конверт, — напевно, то був посильний.
— Хто, оцей відставний сержант флоту? — перепитав Шерлок Холмс.
«Пихатий хвалько! — подумав я. — Адже знає, що мені його не перевірити!»
Тільки-но мені майнула ця думка, як чоловік, за яким ми спостерігали, побачив номер на наших дверях і швидко перебіг через вулицю. Чути було гучний стукіт, унизу залунав густий бас, і зі сходів долинули важкі кроки.
— Містеру Шерлоку Холмсу, — мовив посильний, ступивши до кімнати, й передав листа моєму приятелеві.
Це була чудова нагода вщент розбити його пиху. Адже минуле посильного він визначив наздогад.
— Скажіть-но, друже, — найулесливішим голосом спитав я, — ким ви працюєте?
— Посильним, сер, — похмуро відказав він. — Уніформу віддав полатати.
— А ким були раніше? — питав я далі, дещо зловтішно позираючи на Холмса.
— Сержантом королівської морської піхоти, сер. На відповідь не чекати? Слухаю, сер.
Він клацнув закаблуками, козирнув і пішов.
3. Таємниця Лористон-Ґарденс
Правду кажучи, я був добряче приголомшений тим, як справдилися теорії мого приятеля. Повага моя до його здібностей відразу зросла. І все-таки на думці в мене спливала підозра, що все це було задумано заздалегідь, щоб ошелешити мене, хоча навіщо — я ніяк не міг добрати. Коли я поглянув на нього, він дочитував лист і очі його були неуважні та байдужі, що свідчило про напружену роботу мозку.
— Як ви про це здогадалися? — спитав я.
— Про що? — похмуро відгукнувся він.
— Ну, про те, що це відставний сержант флоту.
— В мене нема часу на дурниці, — одрізав він, але тут-таки з усмішкою додав: — Пробачте мені ці грубощі. Ви перервали мої роздуми, але це, може, навіть на краще. То ви справді не зуміли побачити, що це колишній сержант флоту?
— Ні, звичайно.
— Мені легше було здогадатися, ніж пояснити, як саме я здогадався. Уявіть собі, що вам треба довести, що двічі по два — чотири; важкувато, еге ж, хоча ви твердо це знаєте. Навіть по той бік вулиці я помітив на його руці витатуйований синій якір. Тут уже пахне морем. Постава в нього вояцька, і він носить вояцькі бакенбарди. Отже, моряк військового флоту. Поводиться він поважно, — напевно, звик командувати. Вам слід було б помітити, як високо він тримає голову, як вимахує ціпком. А зовні це статечний чоловік середнього віку — оце всі прикмети, з яких я дізнався, що він був сержантом.
— Просто диво! — вигукнув я.
— Дурниці, — відповів Холмс, але з обличчя його я помітив, що він задоволений моїм зачудуванням. — Я щойно скаржився вам, що тепер не буває злочинців. І, здається, помилився — ось погляньте-но! — Він подав мені лист, що його приніс посильний.
— Це якийсь жах! — скрикнув я, пробігши лист очима.
— Так, щось начебто не дуже звичне, — спокійно зауважив мій приятель. — Прочитайте, будь ласка, мені вголос.
Лист, що його я прочитав, був таким:
«Дорогий містере Шерлоку Холмсе!
Цієї ночі в будинку номер 3 в завулку Лористон-Ґарденс, на Брикстон-Роуд, сталася препогана історія. Близько другої години наш черговий помітив у будинку світло, а оскільки там ніхто не мешкає, запідозрив недобре. Він побачив, що двері відчинено, а в першій кімнаті, зовсім порожній, лежить труп ошатно вбраного джентльмена. На візитних картках у його кишені стояло ім’я «Енох Дж. Дребер, Клівленд, Огайо, СІЛА». Ні слідів пограбування, ні слідів насильства не було. На підлозі були криваві плями, але на трупі жодної рани не знайшли. Ми не можемо зрозуміти, як він потрапив до порожнього будинку; і взагалі вся ця справа — чистісінька загадка. Якщо ви приїдете до дванадцятої, то застанете мене на місці. Поки вас не буде, я залишатиму все як є. В разі ви не зможете приїхати, то я перекажу вам усі подробиці й буду щиро вдячний, якщо зволите поділитися зі мною своєю думкою.
Щиро ваш Тобіас Ґреґсон».
— Ґреґсон — найкмітливіший з детективів Скотленд-Ярду, — зауважив мій приятель. — Вони з Лестрейдом вирізняються з-поміж піших нездар. Обидва жваві й завзяті, хоча старомодні до краю. Між собою вони не ладнають. Ревнують один одного до слави, як красуні акторки.-Ото сміху буде, коли вони обидва натраплять на слід.
— Але ж не варто, напевно, марнувати ані хвилини! — вигукнув я. — Піти покликати кеб?
— А я не знаю, чи поїду, чи ні. Я ж найперший у світі ледар, коли на мене нападають лінощі, але часом буваю й бадьорим.
— Але ж ви мріяли про такий випадок.
— Любий мій друже, що мені до того? Я, скажімо, розплутаю цю справу, але все одно Ґреґсон, Лестрейд і К° покладуть усю славу собі до кишені. Така вона, доля приватної особи.
— Але він благає вас допомогти.
— Так. Він знає, що до мене йому далеко, і навіть сам казав про це мені, але він радше язик собі втне, ніж скаже це комусь третьому. Проте їдьмо погляньмо. Візьмуся до роботи на свій власний ризик. Хоч посміюся з них, коли нічого не вийде. Ходімо!
Він кинувся по своє пальто: напад завзяття взяв гору над його байдужістю.
— Беріть капелюх, — мовив він.
— Ви хочете, щоб я поїхав з вами?
— Так, якщо вам більше нема чого робити.
За хвилину ми вже сиділи в кебі, що мчав нас на Брикстон-Роуд.
Був хмарний, понурий ранок; над дахами навис темний туман, що, здавалося, віддзеркалював брудні вулиці внизу. Приятель мій був у чудовому настрої, без упину балакав про кремонські скрипки й про різницю між скрипками Страдіварі та Аматі. Я сидів мовчки; похмура погода і сумна справа, до якої ми взялися, гнітили мене.
— Ви нібито зовсім не думаєте про цю справу, — перервав я нарешті Холмсову музичну балаканину.
— Я ще не маю фактів, — відповів він. — Припускати щось, не знаючи всіх обставин, — найприкріша помилка. Це зашкодить подальшим міркуванням.
— Скоро ви матимете факти, — зауважив я, показуючи пальцем. — Ось Брикстон-Роуд, а отам, коли не помиляюся, — той самий будинок.
— Саме так. Стій, хлопче, стій!
Ми зупинилися ярдів за сто від будинку, але Холмс наполягав, щоб ми вийшли тут і закінчили подорож пішки.
Будинок номер 3 в завулку Лористон-Ґарденс виглядав лиховісно й погрозливо. То був один із чотирьох будинків, що стояли трохи збоку від вулиці; у двох із них хтось мешкав, два інші стояли порожні. Будинок номер 3 дивився надвір трьома рядами темних вікон; то тут, то там на брудній шибці, наче більмо на оці, біліла картка «Здається внайми». Перед кожним будинком був маленький садочок, що одділяв його від вулиці, — кілька деревець над ріденькими кущиками; через садок пролягла вузька жовтава стежка, що являла собою, очевидно, суміш глини з піском. Уночі дощило, й зараз усюди були калюжі. Вздовж вулиці височів цегляний мур у три фути заввишки, з дерев’яною решіткою вгорі; до муру притулився здоровило констебль, оточений невеликою юрмою роззяв, що витягали шиї, марно сподіваючись хоч на мить уздріти, що коїться за тим муром.
Мені здавалося, що Шерлок Холмс одразу увійде до будинку й візьметься розслідувати цю загадку. Але це немовби зовсім не входило до його намірів. Із безжурністю, яка за таких обставин межувала б із хвальковитістю, він пройшов туди-сюди тротуаром, позираючи то на землю, то на небо, то на будинки навпроти, то на решітку над муром. Закінчивши огляд, він поволі пішов стежкою — чи радше моріжком уздовж неї, — уважно придивляючись до землі. Двічі він зупинявсь, і одного разу я помітив на його обличчі усмішку й почув задоволений вигук. На вологій глинястій землі було багато слідів, але її вже добряче витоптала поліція, тож я просто не уявляв собі, що сподівався відшукати там мій приятель. Проте я встиг переконатись у його надзвичайній проникливості й не мав сумніву, що він може побачити багато такого, що залишиться непомітним для мене.
На порозі будинку нас зустрів високий, ясновидий, білявий чоловік із записником у руці; він кинувся до нас і гаряче потис руку моєму приятелеві.
— Як добре, що ви приїхали, — мовив він. — Я все залишив тут, як було.
— Крім отого! — відповів Холмс, показуючи на стежку. — Навіть череда буйволів не залишила б по собі такого місива. Але ви, Ґреґсоне, безперечно, оглянули стежку, перш ніж дозволити її так затоптати?
— Я мав багато роботи в будинку, — ухильно відповів детектив. — Тут є мій колега, містер Лестрейд. Я сподівався, що він простежить за цим.
Холмс позирнув на мене й насмішкувато підняв брови.
— Ну, після таких майстрів, як ви та Лестрейд, мені тут нема чого робити, — мовив він.
Ґреґсон самовдоволено потер руки.
— Еге ж, ми, гадаю, зробили все, що могли, — відповів він. — Проте справа ця досить химерна, а я знаю, що вам такі до вподоби.
— Ви приїхали сюди в кебі? — спитав Шерлок Холмс.
— Ні, сер.
— А Лестрейд?
— Теж, сер.
— То ходімо оглядати кімнату, — зовсім уже не до ладу закінчив він і зайшов до будинку. Ґреґсон з подивом на обличчі попрямував за ним.
Невеликий дощаний запилюжений коридор вів до кухні та до інших служб. Ліворуч і праворуч було двоє дверей. Одні з них, мабуть, не відчинялися вже багато тижнів; інші вели до їдальні, де й було скоєно загадкове вбивство. Холмс увійшов туди; я подався за ним з тим гнітючим почуттям, яким огортає наше серце присутність смерті.
Велика квадратна кімната здавалася ще більшою через те, що в ній не було жодних меблів. Яскраві дешеві шпалери були вкриті пліснявою, а подекуди вони поодривалися й звисали, мов лахміття, оголюючи жовтий тиньк. Навпроти дверей стояв камін із полицею з фальшивого білого мармуру; скраю полиці був приліплений недогарок червоної воскової свічки. В неясному, непевному світлі, що пробивалося крізь брудні шибки єдиного вікна, все довкола виглядало мертвотно-сірим; до того ж на підлозі лежав товстий шар пилюки.