— Гадаю, що так: він ішов за Дребером аж до Брикстон-Роуд. Там знову зчинилася бійка, і Дребер дістав удар палицею, — скоріш за все, в живіт, — і одразу помер, але на тілі не залишилося жодного сліду. Вночі дощило, довкола не було ні душі, тож Шарпантьє затяг тіло до порожнього будинку. А свічка, кров, напис на стіні, обручка — все це витівки, щоб збити поліцію зі сліду.
— Чудово! — схвально вигукнув Холмс. — Ви справді досягаєте успіхів, Ґреґсоне. Ми ще почуємо про вас.
— Я теж задоволений своєю роботою, бо непогано з нею впорався, — гордовито відповів детектив. — Молодик наголошує в своєму свідченні, що він справді пішов за Дребером, але той невдовзі побачив його, покликав кеб і поїхав. А по дорозі додому Шарпантьє стрів свого товариша з флоту, і вони довго гуляли разом. Однак сказати, де живе той товариш, він не зміг. Як на мене, тут усе збігається якнайліпше. Але як подумаю про Лестрейда, що гасає тепер хибним слідом! Боюся, що він небагато там відшукає. Дивіться-но, ось і він сам!
На порозі справді стояв Лестрейд — за розмовою ми не почули його кроків. Та куди поділися його пиха, ошатність? Обличчя його було розгублене, стривожене, одежа — пом’ята, заляпана брудом. Він, мабуть, прийшов порадитися з Шерлоком Холмсом, бо надто вже збентежився, коли побачив свого колегу: той стояв посеред кімнати, нервово бгаючи капелюх, і не знав, що робити.
— Вкрай дивовижний випадок, — промовив він нарешті. — Страшенно заплутана історія.
— Та невже, містере Лестрейде? — вигукнув Ґреґсон. — Я так і думав, що ви дійдете цього висновку. Чи вдалося вам знайти секретаря, містера Джозефа Стенджерсона?
— Містера Джозефа Стенджерсона, секретаря, — поважно мовив Лестрейд, — убито в приватному готелі «Голідей» сьогодні вранці о шостій годині.
7. Світло серед темряви
Звістка, що її приніс нам Лестрейд, була така раптова й несподівана, що приголомшила нас усіх. Ґреґсон скочив на ноги, перекинувши віскі з содовою. Я мовчки вирячився на Шерлока Холмса, що міцно стулив уста й насупив брови.
— Стенджерсона теж... — пробурмотів він. — Справа ускладнюється.
— Вона й так уже досить складна, — пробурчав Лестрейд, сідаючи на стілець. — Але я, здається, потрапив на військову нараду.
— А ви... ви певні, що його вбито? — затинаючись, запитав Ґреґсон.
— Я щойно був у його кімнаті, — мовив Лестрейд. — Я перший побачив труп.
— А ми тут слухали Ґреґсонову точку зору, — відзначив Шерлок Холмс. — Може, ви розповісте нам, що бачили й що встигли зробити?
— Будь ласка, — відповів Лестрейд, зручно вмощуючись на стільці. — Правду кажучи, мені здавалося, що Стенджерсон замішаний в убивстві Дребера. Останні події довели, що я цілком помилявся. Переповнений цією думкою, я вирішив з’ясувати, де секретар зараз. Третього числа, о пів на дев’яту вечора, їх бачили разом на Юстонському вокзалі. О другій годині ночі тіло Дребера знайшли на Брикстон-Роуд. Я повинен був дізнатися, що робив Стенджерсон між пів на дев’яту й тією годиною, коли стався злочин, і куди він подівся потім. Я послав до Ліверпуля телеграму, перелічив його прикмети й просив простежити за пароплавами, що відбувають до Америки. Потім об’їхав усі готелі, що біля Юстона. Як бачите, міркував я так: якщо вони з Дребером розійшлися біля вокзалу, то секретар, природно, переночує десь поблизу, а вранці знову прийде на вокзал.
— Вони, напевно, заздалегідь домовились про місце зустрічі, — зауважив Холмс.
— Так і було. Увесь минулий вечір я розшукував Стенджерсона, але марно. Сьогодні я почав шукати його рано-вранці і о восьмій годині дістався приватного готелю «Голідей», що на Літл-Джордж-стріт. На моє запитання, чи не мешкає тут містер Стенджерсон, там одразу відповіли: «Так».
«Ви, звичайно, той джентльмен, на якого він чекає, — сказали мені. — Вже два дні чекає».
«А де він зараз?» — спитав я.
«У себе нагорі, спить. Він просив розбудити його о дев’ятій».
«Я сам піду й розбуджу його», — мовив я.
Я подумав, що моя несподівана поява застане його зненацька, й він прохопиться про вбивство. Коридорний узявся провести мене до його кімнати — вона була на третьому поверсі й виходила до вузенького коридору. Коридорний показав мені його двері і вже пішов собі вниз, аж раптом я уздрів таке, що мені погано стало, незважаючи на мій двадцятирічний досвід. З-під дверей тоненькою червоною смужкою витікала кров; вона перетинала коридор і збігалася біля стіни навпроти в калюжку. Я мимоволі скрикнув; коридорний почув і повернувся. Побачивши таке, він мало не знепритомнів. Двері було замкнено зсередини, але ми висадили їх плечима і вдерлися до кімнати. Вікно було відчинене, а коло нього, скорчившись, лежав чоловік у нічній сорочці. Він був мертвий і вже, напевно, давно: руки й ноги встигли захолонути. Ми перевернули труп горілиць, і коридорний підтвердив, що це той самий джентльмен, який мешкав у них під ім’ям Джозефа Стенджерсона. Причиною смерті був глибокий удар ножем у лівий бік, що зачепив серце. І тут виявилася найдивовижніша річ. Як ви гадаєте, що ми побачили над трупом?
Перш ніж Холмс відповів, я зрозумів, що зараз почую щось страшне, і в мене пробіг мороз поза шкірою.
— Слово «Rache», написане кров’ю, — мовив він.
— Саме так, — підтвердив Лестрейд із забобонним страхом у голосі.
Ми з хвилину помовчали.
У вчинках невідомого вбивці було щось таке незбагненне й методичне, що його злочини здавались від того ще лиховіснішими. Нерви мої, що ніколи не підводили мене на полі бою, напружились.
— Убивцю бачили, — вів далі Лестрейд. — Хлопець, який приносив молоко, повертався до молочарні провулком, куди виходить стайня, що за готелем. Він помітив, що драбину, яка завжди лежить там на землі, приставлено до одного з вікон третього поверху, а вікно відчинено навстіж. Хлопець відійшов убік, озирнувся й побачив, що по драбині лізе вниз чоловік. Ліз він так поволі, що хлопець сприйняв його за теслю чи столяра з готелю. Він не звернув уваги на того чоловіка, хоч і подумав мимоволі, що в таку ранню годину ще ніхто не працює. Він пригадав, що той чоловік був високий, червонолиций, у довгому коричневому пальті. Напевно, пішов з кімнати не одразу після вбивства, бо встиг сполоснути руки в тазику з водою й старанно витерти ніж об простирадло, — на ньому залишилися криваві плями.
Я позирнув на Холмса — опис убивці якнайточніше збігавсь із його здогадами. Проте обличчя його не виявляло ні радощів, ні задоволення.
— Чи знайшли ви в кімнаті щось таке, що могло б навести на слід убивці? — спитав він.
— Нічого. У Стенджерсона в кишені був Дреберів гаманець, але тут немає нічого незвичайного: Стенджерсон завжди платив за хазяїна. В гаманці було вісімдесят фунтів і ще дріб’язок, але звідти, мабуть, нічого не взяли. Не знаю, якими були мотиви цих химерних злочинів, але запевно, що це не грабунок. У кишенях убитого не було жодних документів чи записок, крім телеграми з Клівленда, одержаної місяць тому; в ній сказано — «Д. Г. в Європі». А підпису немає.
— І більш нічого? — спитав Холмс.
— Нічого важливого. На ліжку лежав роман, який небіжчик читав перед сном, а на стільці поряд — його люлька. На столі стояла склянка з водою, а на підвіконні — коробочка до ліків, і в ній — дві пігулки.
Шерлок Холмс із радісним вигуком скочив зі стільця.
— Остання ланка! — скрикнув він. — Тепер усе ясно.
Обидва детективи приголомшено вирячились на нього.
— Зараз у моїх руках, — упевнено промовив мій приятель, — усі нитки цього заплутаного клубка. Бракує, звичайно, кількох подробиць, але низка найголовніших подій — від тієї миті, коли Дребер розійшовсь із Стенджерсоном на вокзалі, і аж до тієї, коли ви знайшли Стенджерсонове тіло, — мені зрозуміла, немовби я бачив їх на власні очі! Я це доведу вам. Чи не могли б ви взяти звідти пігулки?
— Вони тут, у мене, — сказав Лестрейд, дістаючи маленьку білу коробочку. — Я взяв і пігулки, і гаманець, і телеграму, щоб віддати їх до поліційної дільниці. Правду кажучи, пігулки я взяв випадково, бо взагалі не надавав їм жодної ваги.
— Дайте-но їх сюди, — наказав Холмс. — Ану-бо, докторе, — звернувся він до мене, — чи звичайні це пігулки?
Ні, безперечно, вони не були звичайні. Перлисто-сірого кольору, кругленькі, майже прозорі...
— Судячи з їхньої легкості й прозорості, вони повинні розчинятись у воді, — зауважив я.
— Саме так, — відповів Холмс. — Підіть, будь ласка, вниз і принесіть отого бідолашного тер’єра; він такий хворий, що господиня вчора просила приспати його — нехай не мучиться.
Я пішов униз і приніс тварину на руках. Важке дихання й неначе скляні очі собаки свідчили про те, що йому недовго лишилося жити. З побілілого його носа було видно, що собаче життя вже добігало кінця. Я поклав тер’єра на килимок.
— Тепер я розріжу одну з цих пігулок навпіл, — мовив Холмс, дістаючи кишеньковий ніж. — Одну половинку ми покладемо назад — вона ще стане нам у пригоді. А другу вкинемо до оцієї склянки й додамо ще чайну ложечку води. Як бачите, наш друг доктор не помилився — вона швидко розчиняється.
— Дуже цікаво, — ображено промовив Лестрейд, запідозривши, мабуть, що з нього кепкують, — але я все-таки не доберу, до чого тут смерть містера Джозефа Стенджерсона?
— Постривайте, друже, постривайте! Невдовзі ви побачите, що ці пігулки стосуються її якнайтісніш. Тепер я додам трохи молока, щоб було смачніше й собака вихлебтав усе одразу.
Сказавши це, він вилив рідину із склянки на тарілочку й поставив її перед тер’єром; той вилизав усе до краплі. Серйозність Шерлока Холмса так вразила нас, що ми сиділи мовчки, мов зачаровані, й стежили за твариною, чекаючи на щось надзвичайне. Проте нічого не сталося. Собака й далі лежав на килимку, важко дихаючи, але від пігулки йому не стало ні краще, ні гірше.
Холмс дістав годинник: хвилина бігла за хвилиною, собака дихав, як і раніш, а Шерлок Холмс сидів засмучений і зневірений. Він прикусив губу, затарабанив пальцями по столу — одне слово, виказував усі ознаки явного нетерпіння. Він так хвилювався, що мені щиро стало шкода його, а обидва детективи зловтішно посміхалися, відверто радіючи його невдачі.
— Це не може бути збіг! — вигукнув він нарешті, підхопився зі стільця й став розлючено ходити туди-сюди кімнатою. — Це не може бути простий збіг! Ті самі пігулки, які, вважав я, вбили Дребера, знайдені біля мертвого Стенджерсона. І вони не діють. Що це означає? Не вірю, що вся низка моїх припущень була хибна. Це неможливо! І все-таки бідолашний пес живий. Ага, тепер я знаю! Знаю! — 3 цим радісним вигуком він схопив коробочку, розрізав навпіл іншу пігулку, розчинив її, додав молока й поставив перед тер’єром. Ледве нещасна тварина лизнула цю суміш, як тіло її скорчилося в судомах, напружилось, і вона заціпеніла, ніби вражена блискавкою.
Шерлок Холмс глибоко зітхнув і втер з чола піт.
— Треба більше довіряти собі, — сказав він. — Час мені вже знати, що коли якийсь факт перечить довгій низці висновків, то його можна витлумачити інакше. З двох пігулок у коробочці одна містила смертельну отруту, а інша була цілком безпечна. Я мав про це здогадатися раніше, ніж побачив коробочку!
Ці останні слова здалися мені такими дивними, що я почав сумніватися, чи при здоровому глузді він. Труп собаки, проте, слугував доказом, що його висновки були правдиві. Я відчув, що туман у моїй голові поволі розвіюється і я починаю потроху осягати правду.
— Вам усе це видається дивовижним, — вів далі Холмс, — бо ви на початку розсліду не звернули увагу на єдину обставину, що була справжнім ключем до таємниці. Мені пощастило вхопитися за неї, а все інше тільки підтверджувало мій здогад і було його логічним результатом. Усе те, що спантеличувало вас і, здавалось, іще більше заплутувало справу, для мене лише прояснювало її й робило переконливішими мої висновки. Змішувати химерне з таємничим не можна. Найбуденніший злочин часто є найзагадковішим, бо його не супроводжують якісь особливі обставини, що на них могли б спертися висновки. Це вбивство було б набагато важче розгадати, якби тіло знайшли просто на вулиці, без усяких чудернацьких ознак і подробиць. Такі химерні подробиці не тільки не утруднюють справи, а навпаки — полегшують її.
Містер Ґреґсон, що палав нетерпінням під час цієї промови, не витримав.
— Послухайте-но, містере Шерлоку Холмсе, — сказав він, — ми охоче визнаємо, що ви — людина кмітлива й маєте власні методи роботи. Але зараз нема часу вислуховувати ці лекції. Зараз треба ловити вбивцю. Я сам спробував розгадати цю справу, але схоже, що помилився. Молодий Шарпантьє не може бути причетним до другого вбивства. Лестрейд підозрював Стенджерсона й теж, здається, помилився. Ви увесь час сиплете натяками і вдаєте, що знаєте більше за нас, але тепер ми маємо право спитати відверто: що ви знаєте про цей злочин? Чи можете ви назвати вбивцю?
— Не можу не погодитися з Ґреґсоном, сер, — підхопив Лестрейд. — Ми обидва шукали розв’язку і обидва помилилися. З тієї хвилини, як я прийшов, ви вже кілька разів наголошували, що маєте всі потрібні докази. Тепер уже, гадаю, ви їх не приховуватимете?
— Якщо вбивцю не заарештувати негайно, — додав я, — він може скоїти ще якісь злочини.
Ми так напосілися на Холмса, що він навіть завагався. Насупивши брови й схиливши голову, він походжав туди-сюди по кімнаті, як це робив, коли над чимось замислювався.
— Убивств уже не буде, — сказав він нарешті, раптово зупинившись і поглянувши на нас. — Нехай це більше не турбує вас. Ви питаєте, чи знаю я ім’я вбивці. Так, знаю. Але просто знати ім’я — ще замало, треба зуміти спіймати його. Я сподіваюся зробити це якнайскоріше. Гадаю, що вжиті мною заходи полегшать це важке завдання, але тут слід діяти надзвичайно обережно, бо нам доведеться зіткнутися з відчайдушною, ладною на все людиною, — і до того ж, як я вже мав нагоду довести, вона має спільника, ще хитрішого, ніж сама. Поки вбивця не знає, що злочин розкрито, ми ще маємо змогу схопити його. Але тільки-но в нього промайне хоч найменша підозра, він одразу змінить ім’я й зникне серед чотирьох мільйонів мешканців нашого величезного міста. Я не хочу нікого з вас образити, але мушу сказати, що такі люди не під силу поліції; через те я й не просив у вас допомоги. Якщо я зазнаю невдачі, то вся вина за це впаде на мене, і я готовий до цього. А тим часом можу лише пообіцяти, що негайно розповім вам усе, тільки-но переконаюся, що моїм намірам ніщо не загрожує.
Ґреґсон із Лестрейдом, напевне, були незадоволені й цією обіцянкою, і образливим натяком на поліційних детективів. Ґреґсон почервонів аж по самісіньке своє біляве волосся, а Лестрейдові очиці спалахнули цікавістю й гнівом. Проте ні той, ні інший не встигли промовити ані слова: у двері постукали, й на порозі з’явився не хто інший, як замурзаний посланець вуличних хлопчаків — малий Віґінс.
— Сер, — мовив він, прикладаючи руку до чола, — унизу чекає кеб.
— Молодець! — схвально сказав Холмс. — Чому Скотленд-Ярд не використовує оцей новий взірець? — вів далі він, беручи з шухляди пару сталевих наручників. — Погляньте, як чудово спрацьовує пружина. Вони замикаються за одну мить.
— Вистачить нам і старого взірця, — зауважив Лестрейд, — аби лише було на кому їх замкнути.
— Чудово, чудово! — всміхнувся Холмс. — Нехай візник знесе вниз мої речі. Поклич-но його сюди, Віґінсе.
Я здивувався: мій приятель, мабуть, зібрався кудись їхати, а мені не сказав жодного слова. В кімнаті стояла валізка; він витягнув її на середину, став навколішки й почав поратися з ременями. Тим часом до кімнати увійшов візник.
— Допоможіть-но мені з цим ременем, друже, — промовив Холмс, так само стоячи на колінах і не повертаючи голови.
Візник недбало ступив уперед і простяг руки до ременя. Цієї миті пролунав різкий ляскіт, металевий дзвякіт, і Шерлок Холмс знову підхопився; очі його палали.
— Джентльмени, — вигукнув він, — дозвольте відрекомендувати вам містера Джеферсона Гоупа, вбивцю Еноха Дребера та Джозефа Стенджерсона!
Сталося все це миттєво — так швидко, що я навіть не встиг нічого зрозуміти. Але в пам’яті моїй назавжди закарбувалася ця хвилина — переможна Холмсова усмішка, його дзвінкий голос і дике, ошелешене обличчя візника, що уздрів блискучі наручники, які дивовижним чином опинилися на його зап’ястках. Ми закам’яніли, мов ідоли. Раптом затриманий із лютим ревом викрутився з Холмсових рук і побіг до вікна. Він вибив раму й шибку, але вискочити не встиг: ми з Ґреґсоном, Лестрейдом і Холмсом накинулись на нього, мов гончаки. Ми затягли його назад до кімнати, й почалася шалена бійка. Він був такий дужий і розлючений, що знову й знову розкидав нас чотирьох в усі боки. Така сила буває в людини хіба що в нападі епілепсії. Обличчя та руки його були дуже порізані склом, але він, незважаючи на втрату крові, пручався так само люто. Лише тоді, коли Лестрейд умудрився просунути руку йому під шарф, схопив за горлянку й трохи не задушив, він зрозумів, що боротися марно; проте ми доти не відчували себе в безпеці, доки не зв’язали йому ноги. Нарешті, ледве дихаючи, ми підхопилися.