— Що ти маєш на увазі? — спитав Каширін, переходячи на «ти».
— Ці сигарети «Фатум» настирливо лізуть в очі. При опису речей комерсанта ми виявили сигарети «Фатум». У Великому театрі кореспондент Едмонсон забуває сигарети цієї ж марки. У машині, кинутій на Ваганьковському кладовищі, — сигарета. У кишені полушубка вбитого — сигарети. А експертиза обережно наполягає на тому, що небіжчик за життя не курив. Складається враження, що за всім цим криється якийсь особливий смисл.
— Ти, Степане, сідай і перестань говорити загадками. Конкретно, що ти маєш на увазі? — спитав Нікітіна Каширін.
— Гонзалес курив. Про це свідчить персонал готелю. Та я й сам у цьому певний. Увійшовши в номер, де вій жив, я відчув пряний солодкуватий запах тютюну.
— Ти, Степане, не забувай, що нікотин — нестійкий продукт і висновки експертизи можуть бути помилковими. «Можна припускати», пишуть експерти.
— Ні, Сергію Васильовичу, — стояв на своєму Нікітін. — Я схильний вірити висновку експертизи. Але мої припущення настільки жахливі, що… — Нікітін розвів руками і, підвівшись з крісла, несподівано спитав: — Дозвольте, я пройду до Галини Миколаївни?
Діставши дозвіл полковника, Нікітін через кілька хвилин відчинив двері до фізичної лабораторії. Він переступив поріг великої кімнати, що виблискувала білим кахлем, саме тоді, як у витяжній шафі спалахнуло сліпуче сяйво електричної дуги.
— Не можете дочекатися? — сказала посміхаючись Макарова і, закривши касету, вийняла її з спектрографа.
Макарова була тоненькою, тендітною на вигляд жінкою з тугою світлою косою, вкладеною кругом голови.
— Галино Миколаївно, не томіть…
— Ось проявлю знімок і, якщо перший аналіз підтвердиться, скажу сама. Зайдіть години через дві-три, — закінчила вона й пішла до дверей лабораторії.
— Галино Миколаївно, але результат першого аналізу ви мені можете сказати? — наполягав Нікітін, затримуючи її в дверях.
— Уявіть собі, Степане Федоровичу, не можу. Одержаний аналіз спростовує всі ваші припущення. Закінчу роботу, матимете висновки, — рішуче сказала Макарова і під носом у Нікітіна зачинила двері.
«Легко сказати — чекати дві-три години», — подумав Нікітін. «Справа Гонзалеса», як він у думці назвав її, захоплювала його дедалі більше й більше. Якщо справді Мехія Гонзалес убитий, а сумнівів у цьому залишалось дедалі менше, то які ж мотиви цього злочину? Чому речові докази, що сприяли пізнанню трупа, так настирливо про себе кричать? Начебто чиясь уміла рука наполегливо підкреслює ці деталі. Чия це рука? Уільяма Едмонсона? Тоді чому Едмонсон не подбав про своє алібі напередодні вбивства? В якій мірі «джентльмен пера», людина з бездоганною репутацією, якщо не прогресивного, то у всякому разі об’єктивного журналіста, міг бути причетним до цього злочину? У «вільній країні», де все купується і продається, репутація чесного журналіста теж є об’єктом бізнесу! — вирішив Нікітін і пішов на вулицю Огарьова на Центральну міжнародну телефонну станцію.
Іноземні кореспонденти звичайно збираються тут пізнього вечора, коли ефір чистіший і вільніші канали міжнародного зв’язку. Влаштувавшись у кабінетах-кабінах зі своїми друкарськими машинками, пропалюючи сигаретами кришки столів, вони вистукують тут кореспонденції і, здавши на візу рукописи, передають повідомлення до своїх редакцій і газетних агентств.
У цю пору дня, як звичайно, тут було безлюдно. Нікітін встановив, що Уільям Едмонсон дев’ятого січня передав у «Марсонвіль Стар» велику статтю під інтригуючою назвою: «Найголовніше».
У короткому вступі до статті автор писав про те, що його перед від’їздом до СРСР попереджали: «Росіяни вам підсовуватимуть показові заводи з квітковими клумбами і робітниками у білих халатах, колгоспи з оперною декорацією і ультращасливими колгоспниками, учбові заклади, квартири робітників і кабінети вчених, де реклама процвітаючого комунізму буде доведена до досконалості».
«Коли я приїхав до Москви, мої колеги попередили мене, — писав Едмонсон, — що дорогі співвітчизники підсовуватимуть мені сенсаційний матеріал, приготовлений на смердючій кухні прес-аташе посольства.
Не бажаючи опинитись у становищі сліпого, якому замість посоха тичуть до рук зброю, я купив квиток на одному з вокзалів Москви на поїзд, що йшов у невідомому для мене напрямі. Вночі я прокинувся в купе від незвичайної тиші, поїзд стояв на станції. Я вийшов на перон. Маленький вокзал серед неозорих степових просторів мені сподобався. Я вийшов на вокзальну площу. За рулем вантажної машини дрімав шофер. Я відчинив дверці автомобіля і спитав:
— Кого ви чекаєте?
— Товариша одного з області, та ось прийшов останній поїзд, а його немає. Зараз розігрію машину й додому!
— Ви мене не підвезете? — спитав я.
— До правління колгоспу можу підвезти. Сідайте.
Я мовчки сів поруч з шофером у кабіну і за деякий час опинився біля правління колгоспу „Нова праця“.
Користуючись гостинністю людей, яких ніколи не знав раніше, я написав цю кореспонденцію. Думаю, що мене не можна обвинуватити у необ’єктивності, а тим більше в упередженості поглядів!»
Кореспонденція Едмонсона справді була об’єктивною. З властивим цьому журналістові темпераментом і гостротою зору він розповів про те, що саме його, людину, яка чимало побачила на своєму віку, схвилювало у далекому степовому колгоспі.
Де цей колгосп «Нова праця»? Як перевірити, що саме в дні, які передували жахливій знахідці глухівського лісничого, Едмонсон був за багато сот кілометрів од місця злочину? А може, ця кореспонденція Едмонсона і є спробою відвести од себе підозру слідства і встановити своє алібі?
Записавши кілька прізвищ колгоспників, що згадувалися в статті Едмонсона, Нікітін поїхав у Міністерство сільського господарства, щоб з’ясувати, де знаходиться колгосп «Нова праця», але… колгоспів з такою назвою виявилося тридцять шість!..
Ретельно виписавши місцезнаходження всіх колгоспів «Нова праця», Нікітін, виходячи з того, що Едмонсон був у дорозі не більше десяти годин, викреслив із списку всі колгоспи за радіусом п’ятисот кілометрів від Москви. Список колгоспів зменшився до дев’яти. Потім, вилучивши всі колгоспи позастепової смуги, Нікітін одержав список з чотирьох колгоспів.
З Управління він запитав телеграфом чотири районних відділи про колгоспників, які згадувались у статті Едмонсона, і попрямував до лабораторії фізичних методів досліджень.
У лабораторії Нікітін застав Галину Миколаївну за мікрофотометром, вона закінчувала перевірку останнього знімка. Кинувши погляд через її плече на негатив, Нікітін побачив чергування темних, світлих і зовсім чорних смужок спектра і відчув знайоме почуття досади, яке звичайно переживає людина перед речами, недоступними її розумінню.
— Ну що ж, Степане Федоровичу, негативи ідентичні. Зараз точно можна сказати, що спектрографічний аналіз речовини показав наявність до шести частин вольфраму, двох частин ванадію, однієї частини вуглецю і частини заліза. Якщо ми з вами пригадаємо, що хімічний аналіз передбачає наявність елементів скла, можна зробити висновок: перед нами спеціальна група металів, де скло відіграє роль флюсу для електродугового наплавляння твердих сплавів.
— Дивна знахідка, — у роздумі промовив Нікітін. — Я думаю, що цей аналіз значно прискорить слідство. Ви можете дати мені письмовий висновок?
— Я написала висновок з першого аналізу, — сказала Макарова і, діставши з папки експертизу, звірила її з даними останньої перевірки, підписала й передала майорові.
Нікітін доповів полковникові про наслідки спектрографічної експертній і виїхав до інституту сталі на консультацію.
Професор Шестаков був високий, худорлявий чоловік років сімдесяти з темними жвавими очима. Він люб’язно прийняв Нікітіна, вислухав його і сказав:
— Судячи з групи металів і кількісного співвідношення вольфраму та феррованадію, я думаю, товаришу Нікітін, що ми маємо справу з бальмінітом. Інженери металургії Балясін, Мінков і Уткін розробили новий спосіб електродугової наплавки надміцних сталей. Бальмініт значно міцніший за вокар і підвищує опір щодо спрацювання деталей у п’ять-шість разів. Використання бальмініту — справа нова. Зараз досліди з електродугової наплавки бальмініту поставлені лише на двох заводах, на одному в нас у Москві й на Південноуральському номерному заводі.
— Ви можете, професоре, повідомити мені, який з московських заводів ставить досліди з бальмінітом? — спитав Нікітін.
— Звичайно, — сказав професор і, відірвавши з шестиденки аркуш паперу, написав адресу.
Нікітін подякував професорові за консультацію, попрощався і швидко збіг сходами вниз.
19
ШМАТОК ШКІРИ
За півгодини Нікітін легко добрався до району, вказаного професором Шестаковим, і, проплутавшись цілу годину, опинився перед високим кам’яним муром з глухою брамою. Подзвонивши з прохідної в спецчастину, довго чекав, поки до нього вийшов, спираючись на ціпок, важкий чоловік у вигорілому старому офіцерському кітелі з трьома рядками орденських планок на грудях. Незважаючи на холодний, непогожий день, шинеля була лише накинута на його плечі.
Чоловік у шинелі мовчки подивився на документ Нікітіна, так само мовчки написав перепустку і запросив іти за ним.
Кабінет начальника спецчастини виявився світлою, просторою кімнатою з гратами на вікнах. За трохи відкритою завісою, що відокремлювала третину кімнати, було видно масивні сейфи і кілька ротаторів. Передня частина кімнати була приймальною.
— Родіонов Гліб Іванович, — відрекомендувався начальник спецчастини і, підсунувши крісло відвідувачеві, сів на диван. Це була ще нестара людина з густою копицею сивого волосся, карими очима під важкими припухлими повіками і великим широким носом.
Мимоволі впадаючи в тон скупого на слова співрозмовника, Нікітін сказав:
— Один з цехів вашого заводу ставить досліди з наплавкою надміцних сталей. Нас цікавить, хто з працівників цього цеху вибув останнім часом і з яких причин?
— Цех цей невеликий, людей небагато. Першого січня на підставі наказу міністерства інженер Ладигін переведений у Південноуральськ. Інші працівники на місцях, — теж лаконічно відповів Гліб Іванович.
— Особисту справу інженера Ладигіна я можу подивитися? — з усе зростаючим інтересом спитав Нікітін.
Не відповідаючи на запитання, Родіонов підвівся, важко спираючись на ціпок, і, подзвонивши у відділ кадрів, попросив принести у спецчастину особисту справу Ладигіна.
Коли Родіонов повернувся і сів на диван, Нікітін спитав його:
— Ви не могли б дати мені коротку характеристику Ладигіна?
— Молодий, здібний інженер, але без вогника. Замкнута людина.
Характеристика виявилася справді короткою. У двері постукали. Родіонов підвівся, відчинив двері, і прийняв від співробітника відділу кадрів особисту справу. Передавши папку Нікітіну, він сказав:
— Влаштовуйтесь за моїм столом.
Нікітін не без хвилювання розгорнув папку, поглянув на фотографію Ладигіна і мимоволі протяг:
— Та-ак!..
У даному разі «та-ак!» звучало, як «Евріка!» Архімеда в момент відкриття ним першого закону гідростатики.
З невеликої, шість на дев’ять, фотографії Ладигіна, наклеєної у верхньому правому кутку анкети, на нього дивився Мехія Гонзалес, молодший компаньйон Гондурас Фрут компані. Подібність була такою разючою, особливо в перший момент, що Нікітін навіть спитав Родіонова, який стояв позад нього:
— Це фотографія інженера Ладигіна? — і, не дочекавшись відповіді, розсміявся. Запитання було безглуздим.
Чим більше Нікітін вдивлявся у фотографію Ладигіна, тим ясніше поставала перед ним похмура картина Глухівського лісу: мертве тіло, кривава пляма біля піднятої руки… Уцілілий бік обличчя трупа, якби можна було б зняти з нього трагічну маску смерті, був частиною ось цього обличчя, що дивилося з фотографії, наклеєної на анкету інженера Ладигіна.
Нікітін переглянув анкету, автобіографію, кілька копій наказів-заохочень, наказ міністра про переведення до Південноуральська, останній наказ по заводу і, закривши папку, запитав:
— Скажіть, Глібе Івановичу, інженер Ладигін з власної ініціативи перевівся до Південноуральська?
— Ладигін був людиною нетовариською, ні з ким своїми планами він не ділився, тому відповісти на ваше запитання я не зможу. Думаю, що міністерство могло перевести Ладигіна як спеціаліста в зв’язку з поширенням промислового досвіду в галузі наплавки надміцних сталей, — відповів Родіонов і в свою чергу спитав сам — Особисту справу Ладигіна ви візьмете з собою?
— Так, обов’язково.
— Тоді я поки що оформлю вам винос папки через прохідну, — сказав він і, сівши за стіл, присунув до себе книжечку перепусток.
Результати дослідження речових доказів, матеріали експертизи і несподіване відкриття, зроблене ним сьогодні тут, на заводі, давали Нікітіну можливість по-новому переосмислити багато всяких обставин справи.
Дивлячись через вікно на одноманітний пейзаж заводського двору, Нікітін, роздумуючи, приходив до висновку, що вбитий не Мехія Гонзалес, а інженер Ладигін, документом якого скористався Гонзалес для того, щоб проникнути на Південноуральський завод. У той час, як, внаслідок незначної зовнішньої подібності і спритно підтасованих обставин, тіло Ладигіна під виглядом трагічно загиблого Гонзалеса було відправлене за океан, справжній Гонзалес з документами інженера Ладигіна виїхав на Урал. Логічний хід подій підказував, що спільником Гонзалеса при здійсненні цього плану був Уільям Едмонсон.
Перевіряючи правильність побудованої ним гіпотези, Нікітін спробував її заперечити: навіщо потрібна була Гонзалесу вся ця інсценівка з нещасним випадком на полюванні, цей складний громіздкий прийом? Чи не простіше було б напередодні від’їзду Ладигіна в Південноуральськ убити його, заховати труп і, захопивши його документи, виїхати на Урал? «Ні, це було неможливо!» думав Нікітін. Не міг же з Москви безслідно зникнути молодший компаньйон комерційної фірми Гондурас Фрут компані. Перекинути агента через кордон літаком? Рисковано. Навіщо наражати на небезпеку на кордоні агента, який виконує таке важливе завдання розвідки?
Так аналітичне мислення Нікітіна повільно, цеглина за цеглиною, зводило міцну будову істини. Та ще багато неясного було й для нього. Перебираючи всі факти цієї складної заплутаної справи, Нікітін згадав шматок шкіри на звороті кисті лівої руки і, не покладаючи великих надій на відповідь, спитав Родіонова:
— Що було на кисті лівої руки Ладигіна?
Родіонов здивовано подивився на Нікітіна і, мовчки знизавши плечима, знову було взявся за відкладену роботу, але, подумавши, сказав:
— На кисті лівої руки… Лівої руки… Була татуїровка! Чотири літери: «Таня», — згадав він.
— Та-ак! — задоволено промовив Нікітін.
І, справді, так була виявлена остання ланка, якої не вистачало в ланцюгу умовиводів.
— Ви не можете собі уявити, Глібе Івановичу, як це важливо! Ви не знаєте історії цієї татуїровки? Хто ця Таня? Де вона?
— Ні, пригадую, якось я зауважив Ладигіну з приводу цієї татуїровки: «Варварський спосіб запису на згадку!» Він знітився і сказав, якщо не помиляюсь: «Захоплення юності…» Я вам говорив, Ладигін був завжди застебнутий на всі гудзики.
Заїхавши в деканат Московського вищого технічного училища імені Баумана, Нікітін одержав список розподілу студентів, що закінчили у сорок восьмому році механіко-технологічний факультет. Вій узяв цей список для того, щоб з кимось із інженерів, які закінчили разом з Ладигіним інститут, уточнити факти його біографії. Але, уважно вивчаючи список в машині по дорозі на квартиру Ладигіна, Нікітін прочитав:
«8. Мельникова Тетяна Миколаївна.
9. Ладигін Григорій Іванович».
— Доронін, повертай назад до інституту! — розпорядився Нікітін.
Повернувшись в деканат, він попросив особисту справу студенти Мельникової. А поки з архіву вилучали потрібну йому «справу», Нікітін у декана механіко-технологічного факультету довідався про те, про що його не міг повідомити Родіонов.
У сорок восьмому році Мельникова і Ладигін закінчили механіко-технологічний факультет МВТУ імені Баумана. Знаючи про їх юнацьке кохання і плани на майбутнє, декан факультету доклав чимало зусиль до того, щоб вони дістали призначення на один завод.