26
КРАПЛЕНИЙ
З ранку Роггльса охопив неспокій. Прокинувся він рано, відчинив кватирку. Холодне січневе повітря ввірвалося в кімнату. Він увімкнув радіо і розпочав гімнастичні вправи, спостерігаючи себе у дзеркало.
Під випещеною шкірою його сильного, натренованого торса слухняно збиралися у бугри і розбігалися знову м’язи. Роггльс розглядав своє тіло причепливим, оцінюючим поглядом. Закінчивши гімнастику, він довго стояв під душем, все знижуючи температуру води, поки не змерз. Розтерся мохнатим рушником, надів піжаму і замовив сніданок.
День почався як звичайно, але безпричинна тривога, з якою він прокинувся сьогодні, не залишала його ані на мить. Його маленький і обмежений світ почуттів був створений ним самим і підкорений вузьким, таким же маленьким, корисливим інтересам існування. Він міг звично і легко, наче новобранець у казармі, вишикувати свої думки й почуття на перевірку. Та сьогодні, перебираючи у своїй свідомості всі події останніх днів, Роггльс не знаходив підстав для тривоги.
Але тривога була і наче тінь крокувала поруч з ним і так само, як тінь, була невловимою. Це був інстинкт звіра, що відчув мисливця на своєму сліду.
Тихо, нечутно ступаючи, він підійшов до дверей і, несподівано відчинивши їх, визирнув у коридор готелю, ніби він міг застукати тут, біля свого порога, долю, що підстерігала його. В ці ранкові години коридор був безлюдним, і тільки офіціант на витягнутій вперед долоні, наче в екзотичному танці, ніс маленький піднос із кофейним прибором.
Після сніданку, переглядаючи газети, Роггльс піймав себе на тому, що його думки були далеко. Він зняв трубку і подзвонив Маші, але… ніхто не підійшов до телефону. «Дивно», подумав цін. І холодок остраху торкнувся його серця. Нарешті, щоб розвіяти свої підозри, він зважився на рискований крок і подзвонив Гараненій, Машиній подрузі. До телефону підійшла Любина мати:
— Вас слухають, — сказала вона.
— Покличте, будь ласка, Любу.
— Хто її питає?
— Товариш з інституту.
— Люба сьогодні зранку поїхала з подругою до Істринського будинку відпочинку.
— З Машею? — спитав Роггльс.
— Так, з Криловою.
Полегшено зітхнувши, він поклав трубку. «Чому ж Маша не попередила мене? А може, вона дзвонила, та не застала вдома?» Перебувати у невідомості нестерпно. Легше, коли знаєш, звідки тобі загрожує небезпека і ти зустрічаєш її лицем в лице.
На початку дванадцятої Роггльс одягся, вийшов з готелю і взяв таксі. Проїхавши до Арбатської площі, він відпустив машину і пішов пішки. Звернувши у провулок, Роггльс перейшов на протилежний бік і подивився на вікна.
В одному з них стояла дитяча рахівниця, строкаті кульки показували: тисячу триста сімнадцять.
«Чорт! — з досадою подумав Роггльс. — Сьогодні тринадцяте число! Зустріч була призначена на сімнадцять годин».
Не затримуючись біля вікон, щоб не звертати на себе уваги, він спустився провулком вниз.
До зустрічі з шефом залишалося багато часу. Вітер ніс дрібний колючий сніг, кидаючи його пригорщами в обличчя, за комір. Мерзлякувато повівши плечима, Роггльс зупинився, не знаючи, куди податись, потім взяв таксі і поїхав у центр, в кафе «Національ».
У першому залі місць не знайшлося, був час обідньої перерви в установах. Роггльс пройшов у другий зал і знайшов вільний столик у кутку ліворуч, біля батареї опалення. За цим столиком два тижні тому він зустрівся з Едмонсоном. Цей спогад не був приємним, однак він подумав: «Що зараз поробляє „Джентльмен пера“?» — і, підвівши очі від картки вин, зустрівся поглядом з Едмонсоном.
Журналіст з ним не привітався. Едмонсон довго і безцеремонно розглядав Роггльса, потім встав, підійшов до нього ближче і, дивлячись у вічі, скрипучим фальцетом сказав:
— Тепер я пригадую, ми з вами справді бачилися в сорок сьомому, в Ланкастр Хаузі, але Патріка Роггльса я не знаю. Під яким ім’ям ви подвизалися тоді?
Великі сірі очі, надмірно збільшені товстими менісками окулярів, уважно стежили за Роггльсом. Вираз його обличчя був нищівно образливим.
— Киньте, Едмонсон, ви знову п’яні. Мене звуть Патрік Роггльс, — примирливо сказав він.
— Ви брешете! — це підвищуючи тону, знову проскрипів Едмонсон. — Ви не хотіли поновити мою пам’ять, це зробили інші!
— Яким чином? — посміхаючись спитав Роггльс.
— Я вирізав ваше фото з обкладинки книжки «Зрадники нації», яку ви, до речі, безсоромно списали у Макса Томпсона. Я послав ваше фото своїм друзям на батьківщину, вони мені допомогли розібратися у вашій справжній фізіономії, так званий «журналіст» Патрік Роггльс.
— Я бачу, вам мало репутації «Джентльмена пера», ви хочете заслужити прізвисько шпигуна! — сказав Роггльс, намагаючись не привертати увагу присутніх.
— Шкода шампанського, що я вихлюпнув у вашу фізіономію, це благородний напій! — ледве стримуючи лють, кинув Едмонсон і вийшов із залу.
День був остаточно зіпсований.
У Томіліно Роггльс приїхав раніше призначеного часу. Довгенько прочекавши в холодному прокуреному буфеті, він вийшов до наступного поїзда на платформу. На його здивування, замість шефа до нього на побачення прийшов Елліс Кенор з пресвідділу, вони добре знали один одного.
Франтуватий, у світлому пальті і зеленому капелюсі, Кенор пройшов повз нього і спустився з платформи. Роггльс мовчки пішов за ним. Ця зустріч не віщувала нічого доброго.
Коли вони одійшли на чималу. відстань од платформи, Кенор обернувся до нього і, криво посміхнувшись, сказав:
— Кепські твої справи, Дайс, дівчисько тебе обдурило. Це були знімки гармати зразка чотирнадцятого року.
— Год деміт! — вилаявся Роггльс.
— Ображатися нічого: ти їм підсунув факти, зібрані Томпсоном, як сенсацію, вони тобі — стару гармату замість «РЗ-1». Ви квити.
— Що каже шеф? — з тривогою спитав Роггльс.
— Шеф лютує. Він каже, що у крапленій агентурі він не має потреби…
— Чому крапленій? — перебив його Роггльс.
— Ти не дитина, Дайс, і повинен розуміти сам, якщо тобі підсунули цю стару хлопавку, значить гра програна.
— Що мені робити?
— Виплутуйся сам, як знаєш. Якщо ти так нечисто попрацював і з Балтом…
— З Балтом справа чиста! — перебив його Роггльс.
— Ну якщо чиста, тобі нічого боятись. Найбільше, що може бути, — тебе вишлють і цим справа скінчиться.
— Скажи шефу, щоб запросив зворотну візу…
— Мушу тебе засмутити, Дайс, на шефа не розраховуй. Шеф ризикувати не бажає. Якщо у тебе з’явився хвіст, виплутуйся сам.
— Боягуз! — презирливо кинув Роггльс.
— Боягуз? — перепитав Кенор — А якщо вони натрапили на слід історії з Балтом? Що тоді? Тебе візьмуть у кримінальній справі і розмотають усю котушку. Було б нерозумно відкрити твій зв’язок з шефом.
— Що ж робити?
— Подай заяву у відділ віз і реєстрацій. Вимагай зворотну візу, а втім… якщо ти впевнений, що з Балтом все чисто, тобі нічого боятись. За інтрижку з цим дівчиськом тобі дадуть коліном нижче спини і… лети відпочивати на лазурові береги Марсонвіля, — підморгнувши йому, закінчив Кенор і заклопотано подивився на годинник.
До поїзда в Москву залишалося десять хвилин. Він повернувся до платформи і поквапливо сказав:
— Я поїду сам. Ти приїдеш наступним поїздом.
— Стривай, Еліс! Ще одне питання. Як Едмонсон?
— Едмонсон ідіот! — перебив його Кенор. — Розраховуючи на його репутацію, хлопці з «Стар» хотіли зробити добрий трилерз,[11] але з цим «джентльменом пера» ні чорта не звариш, його вже відкликали. Привіт, Дайс! Не падай духом! Ти завжди був майстром хепі енд! — з удаваним оптимізмом закінчив Еліс Кенор і швидко попрямував до платформи.
Коли Роггльс повернувся до Москви, був уже кінець робочого дня. Вокзальна площа і прилеглі до неї вулиці сповнились гомоном пожвавілих людей, що поспішно снували в різних напрямках. Приголомшений міським прибоєм, притиснутий людським потоком до газетного кіоска, Роггльс відчував себе самітним і глибоко ворожим цій масі людей.
Простягши руку, Роггльс взяв з прилавка кіоска книжку «Підмосков’я». Перегортаючи сторінки, він прочитав: «Істра. Архітектурні пам’ятники. Місця історичних боїв. Здравниці трудящих…»
Заклавши сторінку, він заплатив за книжку, засунув її в кишеню і став енергійно пробиватися до стоянки таксі.
Вже сидячи в машині, він знову відкрив книжку на закладеній сторінці й заглибився у вивчення Істринського будинку відпочинку.
«Якщо Кенор правий, — думав він, — дівчисько стає небезпечним. Вона знає більше, ніж треба…»
Відпустивши таксі біля кінотеатру «Ударник», Роггльс перейшов на протилежний бік і зупинився біля входу у сквер. Підліток, що весь час стежив за ним збоку, перейшов через площу і наблизився до Роггльса. Це був меткий хлопчак, на вигляд років чотирнадцяти, у чоботях з низько спущеними халявами, у матроському тільнику і теплій тужурці, розхристаній на грудях. З під його хутряної шапки вибивалося кучеряве світле пасмо волосся, а з-під задертої верхньої губи блиснула золота коронка.
— Відійдемо вбік! «Кінь» кукси відморозив, чекаючи! — трохи заїкаючись, сказав підліток і пройшов уперед.
— «Кінь» тут? — спитав Роггльс.
Не відповідаючи на запитання, чубатий хлопчина зник за рогом скверу і незабаром виринув знову. Як за лоцманом, дрібною в’юнкою рибчиною, йде акула великий хижак, так і за ним показався «Кінь». Він ішов, широко розставивши ноги, дрібним кроком, наче на ключках. У льотній шкіряній тужурці на блискавці і ушанці, приземкуватий, він пройшов мимо, кинувши:
— «Фіксо», візьми фари в руки!
Чубатий хлопчина, виконуючи наказ, зупинився біля входу, спостерігаючи за вулицею, а Роггльс пішов слідом за «Конем» у глибину скверу.
27
ВТЕЧА
Користуючись ключем, залишеним, як завжди, в умовленому місці (Машенька точно вказала це місце), Нікітін з Гаєвим ретельно оглянули дачу і всю ділянку. На зовнішньому наличнику вікна, в купі сміття, мабуть, викинутого з кватирки невеликої кімнати, що виходила вікнами в ліс, вони знайшли кілька недокурків сигарет «Фатум». Роггльс не курив. Можна було припустити, що так званий Мехія Гонзалес деякий час жив у цій кімнатці, про існування якої Машенька навіть не підозрівала. У грубі в цій же кімнаті, серед вугілля й попелу, знайшли обгорілі гудзики, певно, від білизни Ладигіна. Мабуть, тут, на дачі, і переодягнувся Ладигін у теплу єгерську білизну.
В глибині садиби, в сараї, виявлено сліди «Олімпії», кілька плям автолу на підлозі і відбитки ніг двох чоловік, взутих у мисливські чоботи.
Склавши у присутності коменданта дачного селища протокол, Нікітін і Гаєв виїхали в Москву.
Полковника Каширіна вони застали роздратованим. Причиною було те, що спостерігач, простеживши зустріч у Томіліно, загубив Роггльса на вокзалі.
Черговий доповів Нікітіну: недавно дзвонили з домоуправління і повідомили про повернення з рейсу Анікіної. Тому, не затримуючись в Управлінні, Нікітін поїхав на Троїцький провулок.
Анікіна була повновида, ще молода, привітна жінка.
— Три тижні я не була вдома, безладдя в мене, ну, та ви вже мені вибачте… — сказала вона і запросила Нікітіна до кімнати. — У нас, знаєте, букса почала підводити, вагон у Чкалові одчепили. Ми на три дні в Москву запізнилися, — пояснила вона. — Сідайте.
Нікітін сів на запропонований йому стілець і оглядівся. В кутку стояв чемодан, від якого апетитно пахло яблуками (велика спокуса побувати в Середній Азії і не захопити фруктів). Анікіна зачинила двері і сіла навпроти Нікітіна.
— Знаєте, дорогий товаришу, — сказала вона, вислухавши майора, — допомогти вам я — всією душею, тільки сусід у мене мовчазний, тихий, мов бабусина скриня. Та й сама я по півроку на рік удома не буваю, все на колесах, усе в дорозі.
— Скажіть, вас Клавдією Петрівною звати?
— Просто — Клавдія!
— Так, Клавдіє Петрівно, може, ви знаєте, з ким Ладигін дружив. Хто бував у нього?
— Бував у нього один чоловік, собою інтересний, видний такий, словом, для нашої статі кавалер привабливий, — сказала Анікіна і розсміялася.
— Цей кавалер? — запитав Нікітін, показуючи фотографію Роггльса.
— Він! Га-арний! — не приховуючи своєї симпатії, сказала вона.
— Ви знаєте його ім’я, прізвище? Де він живе? Чим займається?
— Григорій Іванович казав, що він у газетах пише, а звуть його Петро Рогов.
— Крім цього журналіста, у Ладигіна ніхто не бував?
— Як же не бував, бував, тільки рідко, товариш його, Саша, прізвища його не знаю. Григорій Іванович учився з ним разом.
— А який він собою, цей Саша? — зацікавився Нікітін.
— Ну, як би сказати, який… молодий, випити мастак, веселий… високий такий, в окулярах…
— А чи не знаєте ви, Клавдіє Петрівно, де Ладигін з цим Роговим познайомився?
— Знаю. З ним, із сусідом моїм, одного разу конфуз вийшов. Затягнув його Саша в ресторан, свято було, а от яке — не пригадую, випили вони. Ну, знаєте, як чоловіки, їм завжди мало, замовили ще, а коли довелося розраховуватись, у них сотні, чи то й двох не вистачало. Пили, їли — веселились, а до грошей — засмутились! Офіціант міліціонера покликав, скандал. Тут підійшов до них цей товариш Рогов та й каже: «Не можу дивитись, як пристойних людей у міліцію ведуть. Нате, — каже, — вам гроші, потім розрахуємось». А Саша — той науковий працівник, йому й зовсім незручно в міліції ночувати. Ну, взяли вони гроші, розплатилися. Рогов за містом живе, так він ту ніч у Григорія Івановича ночував.
— А скажіть, Клавдіє Петрівно, у Ладигіна була на лівій руці татуїровка? «Таня» друкованими буквами…
— Аякже, була, — ствердила Анікіна.
— Він вам ніколи не розповідав про цю Таню? Де вона тепер? Чого він ім’я її на руці виколов?
— Що ви, товаришу Нікітін, він усе в собі тримав і мовчав. Бабусиною скринею я його прозвала.
— Ви можете описати мені обстановку його кімнати? Може, у нього на стіні висіли фотографії рідних чи знайомих?
— Можу! Та у мене від його кімнати ключ є. Я у Григорія Івановича прибирала, ну, він мені й замовив другий ключ. Якщо хочете, самі подивіться, я вам відчиню, — запропонувала Анікіна.
— Добре, — згодився Нікітін, — тільки ви сходіть двірника покличте.
У кімнаті Ладигіна був суворий порядок, але по деяких деталях Нікітін зрозумів, що тут до нього було вже зроблено ретельний обшук. Кольорові репродукції в рамочках, що висіли на стіні, раніше з лівого боку були обклеєні смужками паперу; хтось зірвав ці смужки і, мабуть, виймав нижні картонки. Матрац на ліжку в кількох місцях був прорізаний. Книги на полиці стояли не по відділах, чого, напевне, у Ладигіна не було. Анікіна підтвердила ці припущення.
В думках розбивши кімнату на квадрати, Нікітін, стримуючи своє нетерпіння, методично повторював зроблений до нього обшук. Намагаючись ні до чого не доторкуватись, він оглянув меблі, стіни, навіть підлогу. Його уважний, гострий погляд проникав скрізь.
У марних шуканнях минуло хвилин сорок. Глянувши на годинник, Нікітін заквапився. Він мусив устигнути сьогодні ж побувати в училищі імені Баумана, щоб з’ясувати, хто такий цей Саша, з яким учився Ладигін.
Тим часом Роггльс безцільно блукав по вулицях. Обставини змушували його діяти, а стан розгубленості не проходив. Невідомість не давала йому спокою.
Коли, взявши себе в руки, Роггльс оглянувся, він упізнав Самотечну площу. Чого він опинився в цьому районі? Нещодавно Роггльс був тут бажаним гостем, тепер…
Бажання ще раз побачиш цей будинок і переконатися, що тут усе благополучно, було непереборне. Він перетнув площу, пройшов трохи вперед і, звернувши в Перший Троїцький провулок, став повільно підніматися по крутому і слизькому тротуару.
За поворотом, на фоні старої, наполовину зруйнованої церкви Троїцького подвір’я стояв будинок, де жив Ладигін. Роггльс зупинився і повернув було назад, але бажання, сильніше за нього, примусило зробити ще кілька кроків уперед, де провулок круто повертав ліворуч.
Коли перед Роггльсом постала знайома картина, він здивовано зупинився, потім швидко перейшов на лівий бік і, пройшовши через прохідний двір, опинився прямо навпроти будинку.