Андрій Дмитрович був в повній упевненості, що дочка пішла на концерт разом з Любою.
— Так, Любаша, я тебе слухаю, — відповів він, не приховуючи свого здивування.
— Моя Красуля удома? — запитала дівчина.
— Ні, Любушка, твоєї Красулі удома немає, вона в консерваторії на концерті.
— А ви, Андрій Дмитрович, зайняті? До вас можна піднятися? Дуже треба. Я говорю знизу, з вестибюля.
Було шкода цього вечора, робота йшла на відмінно, тому, трохи зачекавши з відповіддю, Крилов сказав:
— Добре, Люба, піднімайся, — і поклав трубку. Він ледве встиг зібрати листки рукопису, як біля вхідних дверей пролунав дзвінок.
Впустивши Любу і допомагаючи їй зняти шубку, Крилов запитав:
— Чому ти називаєш дочку Красулею? Здається, це звучить недобре, я б сказав, іронічно.
— За душевну її красу, Андрію Дмитровичу, — відповіла дівчина і почервоніла.
— Душевна краса людини, Любо, — скромність. Вона не потребує ярлика. «Красуля», — ще раз повторив він і посміхнувся. — Немов кличка корови або кози!
— Добре, Андрію Дмитровичу, більше не буду, — сказала Люба і почервоніла ще більше.
— Проходь, сідай, — запросив дівчину до кабінету Крилов і додав: — Чаю зігріти, га? З морозу?
— Ні, спасибі. Я до вас у справі.
— Склянка чаю справі не зашкодить. Ну як хочеш.
Настала тривала, ніякова пауза. Люба довго водила пальцем по ручці крісла, насупивши брови, і так зосереджено, ніби для того тільки й прийшла; зрештою, зібравшись із силами, сказала:
— Я до вас, Андрію Дмитровичу, з приводу Маші…
У Крилова неспокійно тьохнуло серце, але, нічим не виказуючи свого хвилювання, він запитав:
— Погано складає заліки?
— Ні, вона складає краще за всіх. Я була у секретаря комсомольського комітету, ми порадились, і він доручив мені поговорити з вами. Машенька закохалася, — раптом сказала вона. — Ви знаєте, Андрію Дмитровичу, яка вона, коли чимось захопиться, вона вся тут, повністю, без остатку, немов одержима.
Відчувши в словах дівчини щось недобре, він, не забігаючи наперед, сказав:
— Нічого в цьому поганого не бачу. Цієї пори не минути й тобі. Кохання ніколи не принижувало людину. Воно вело її на великі діла, на подвиг.
— Так, але Машенька закохалася в іноземця.
«Ось воно що», подумав Крилов і занепокоївся ще більше.
Люба розповіла, як Машенька познайомилося з Роггльсом у Великому театрі, як розвивалося почуття дівчини, якими частими були їх зустрічі.
— Розумієте, — говорила вона, — можливо, в цьому немає нічого поганого, він — чесна, хороша людина. Треба мати багато мужності, щоб, як він, написати правду. Про нього ось і в наших газетах писали: «Прогресивний журналіст Патрік Роггльс перед судом реакції». Ось вирізка з газети, — я її для вас зберегла, — а ось його книга «Зрадники нації», — дівчина, діставши з сумочки статтю і книгу, поклала їх на стіл. — Розумієте, його навіть мати зреклася. Там, на батьківщині, його називають «Червоний Роггльс».
— Авжеж, звичайно… Всюди є хороші, чесні люди… їх навіть багато, цих людей, їх більше, ніж поганих… Але… — Крилов деякий час дивився, не читаючи, на газетну вирізку і барабанив пальцями по столу. Згодом важко зітхнув, усміхнувся і навіть спробував пожартувати:
«Что за комиссия, создатель,
Быть взрослой дочери отцом!»
— Сьогодні вона з ним у консерваторії, як його, — Крилов присунув до себе книгу і прочитав: — Патріком Роггльсом?
— Так. Вони зустрічаються майже щодня.
— Он як… Красивий хлопець… — непевно сказав Крилов, помовчав і додав: — Була б жива мати, вона б з нею ділилася.
— Вона б і мені нічого не сказала, але я знала про це знайомство і спитала сама.
— Що ж каже секретар комсомольського комітету?
— Розумієте, Андрію Дмитровичу, Рябінкін хороший хлопець, але любить він усе розкласти по поличках, а для даного випадку у нього полички не знайшлося…
— Любов до іноземця не вкладається на поличку, так? — додав Крилов.
— Саме так. Він говорить: «Ти, Любо, поговори з батьком, він член партії, академік, а я пораджуся з секретарем райкому».
— Я майже забув слова поета, але зміст цих рядків пам’ятаю добре: «Нa серце гаряче не можна в чоботищах». Ти, Любо, передай Рябінкіну, що тут потрібні ласкаві руки. У Маші сильний, палкий характер. Мати у неї така була. У сорок другому я був на фронті. Маші тоді було вісім років. Варя, дружина моя, закінчила курси медсестер, одвезла дочку до матері в Тулу й пішла на фронт. Вона сказала просто і ясно: «Це мій обов’язок». Ти ось кажеш, від Роггльса відмовилася мати, на батьківщині його чекає суд і, можливо, тюрма. Пройти з коханням шлях боротьби і знегод в ім’я правди — це майже подвиг. Треба, Любо, зрозуміти її і підтримати. Якщо він чесна людина. Словом, подумаємо, я з нею поговорю. Спасибі, що ти прийшла до мене, — Крилов підвівся і простяг дівчині руку.
Розуміючи, що Андрій Дмитрович хоче залишитись на самоті, Люба попрощалась і пішла.
Довго Крилов ходив по кімнаті. Скрипів паркет під його важкими кроками, і велика тінь металася за ним по стінах. Двічі підходив він до телефону, нерішуче знімав трубку і, подумавши, клав назад. Нарешті, наважившись, набрав номер:
— Здрастуй, Анастасіє Григорівно! Ти можеш під’їхати до мене?
Відчувши у голосі Крилова тривожні ноти, Шубіна спитала:
— Що в тебе скоїлось?
— По телефону всього не скажеш. П’ятдесят п’ятий автобус зупиняється біля самого будинку. Я чекатиму тебе.
— Добре.
Шубіна жила поблизу, на Солянці. Через півгодини ліфт підіймав її на дев’ятнадцятий поверх. Над дверима спалахували і миттю погасали номери поверхів.
Подвійні автоматичні двері ліфта відчинялися майже безшумно. Однак напружений слух Крилова вловив знайомий звук дверей, що зачинилися, і він вийшов назустріч Шубіній на площадку поверху.
— Що сталося? — стривожено спитала вона, заходячи до кабінету.
— Ти, мати, сідай, розмова у нас довга, — сказав Крилов і присунув Шубіній крісло.
Розмова справді виявилася тривалою. Що вони знали про Роггльса? Тільки ті скупі факти, які можна було почерпнути з газет. Чесна він людина чи авантюрист? Куди він поведе за собою просту російську дівчину? Маша не була вродливою. Покохавши, він справді відкрив усе багатство її душі, всю цільність і чистоту її пристрасної і сильної натури, чи, може, Маша цікавила його, як дочка відомого вченого, до праць якого за кордоном завжди виявляли підозрілий інтерес? Як складалася і формувалася свідомість самого Роггльса? Що передувало його сміливому виступу з словами правди на сторінках марсонвільської преси? Що це — мужність чи підступність? Чесність чи авантюризм?
Вислухавши Крилова, Анастасія Григорівна важко зітхнула, подумала і, різко опустивши долоні на стіл, ніби розрубуючи гордіїв вузол, сказала:
— Якщо хочеш відверто, Андрію Дмитровичу, то знай; у тому, що ти довідався про це не від рідної доньки, а від Люби, — винний ти сам. Тебе самолюбство заїло. Ти бачив, що з дочкою негаразд? Бачив! «На серце не можна в чоботищах!» кажеш. У чоботях не треба, а взагалі треба, та ще й як треба! Вона не маленька, розуміє, куди ця любов приведе, а все ж любить. Я її за це, за її кохання, поважати більше стала. Сильний у неї характер. Ти думаєш, вона красою його спокусилася?
Шубіна, взявши з стола книгу Роггльса, деякий час розглядала його портрет на обкладинці, потім рішуче заявила:
— Ні, Андрію Дмитровичу, «вона його за муки полюбила». Так, здається, у Шекспіра сказано.
* * *
Машенька повернулась додому о першій годині ночі. Почувши голоси за дверима батькового кабінету, вона пройшла у свою кімнату, намагаючись не стукати, роздяглася, не вмикаючи світла, і лягла.
Концерт закінчився об одинадцятій годині. З вулиці Герцена вони пішли пішки і більше години мовчки гуляли по набережній. Концерт, особливо заключна його частина, п’ята симфонія, справив на обох таке враження, що говорити не хотілося. Здавалось, усе було сказано, і краще, сильніше, не скажеш. Доля владно стукала на порозі її життя.
Машенька довго лежала з розплющеними очима, слухаючи приглушений голос батька за стіною. Непомітно підкрадався до неї сон…
Низький грудний голос батька переходить у гуркіт літавр. Тривожні звуки літавр усе наростають, попереджаючи про небезпеку, що насувається, про удари неминучої грізної долі. Вона і Патрік повільно сходять трапом на берег Марсонвіля. Зліва від них бронзові Марс і Меркурій, такі, якими їх змалював Патрік у своїх яскравих розповідях про батьківщину.
Порожньо і безлюдно у гавані. Тільки цеп поліцейських з наручниками в руках, а за ними мовчазні і потворні громаддя Марсонвіля.
Тривожно звучать літаври, мов глухі удари крові у скронях… Та ось скрипки, спочатку ледве чутно, потім все гучніше і виразніше пронизують звуки літавр… Патрік сидить біля стола поруч неї. Їх руки у стальних наручниках. Сліпучі прожектори спрямовані на їхні очі… З темряви вони чують голос сухий, ніби то скрипить дерево од вітру: «Скажіть, що це неправда!» Прожектори присуваються ближче, Машенька відчуває їх спопеляючий жар… Дедалі схвильованіше і тривожніше пронизують скрипки рокіт літавр, у їх звуках дедалі ясніше вчувається радість перемоги… І знову тема долі тривожно звучить в оркестрі, і знову вони в кімнаті і блакитний квадрат вікна закований важкими гратами. Скуті разом одним ланцюгом, вони стоять довго, можливо, кілька днів, їх ноги заклякли, і важка дрімота склепляє їх повіки, мов налиті свинцем… Перед ними у кріслі товстий чоловік без піджака, у підтяжках. Він шумно наливає содову воду з сифона в бокал і п’є… Ой, як хочеться пити!.. Ще більше — впасти на коліна, на підлогу і спати, спати… «Стенд ап!»[7] без інтонацій, смертельно стомлений сам від цього катування, говорить чоловік у кріслі. Машенька не стане на коліна! «Росіяни ніколи і ні перед ким не ставали на коліна!» думає дівчина і непомітно потискує руку Патріка. Гримлять їх кайдани лунким дзвоном міді… В мідних інструментах вона чує силу і мужність, і ось, підхоплена всім оркестром, героїчно й урочисто звучить тема перемоги…
Машенька прокидається. Дівчину вражає тиша, що оточує її, потім вона чує, як у батьковій кімнаті протяжно і сумно б’є годинник. Три години ночі. Тихо. Зрідка потріскує паркет. Машенька заплющує очі і засинає знову.
14
АГЕНТ «777»
Округлі, м’які обриси Уральських гір, що непомітно переходять у рівнину, кришталева гладінь гірського озера і віковий сосновий бір здавна вабили людське око. В цих чудових місцях виросли будинки для інженерно-технічних працівників заводу. Селище назвали Заозерне; його маленькі одноповерхові будники з шиферними покрівлями простяглися довгою стрічкою між берегом озера і асфальтованим шосе, що зв’язує селище з заводом.
І як це не дивно, саме тут, у Заозерному, розташованому далеко від заводу і від міста, після додаткових вказівок полковника Каширіна вдалося запеленгувати станцію, що передала в ефір криптограму, записану Жбанковим.
Справа «Невідомий передавач 777» була доручена капітанові Ржанову. Одержавши дані пеленга, Ржанов опинився перед складною необхідністю визначити, в якому із ста вісімнадцяти будинків селища Заозерного перебуває кореспондент Ебергарда Ценсера.
Під час радіоприйому і передачі агентурних відомостей у Берлін «777» не міг користуватися кімнатною антеною. Для короткохвильового передавача необхідна зовнішня антена, а щоб виправдати наявність такої антени, агент повинен був мати радіоприймач, — розсудив Ржанов і попрямував у поштове відділення селища, де реєструвалися радіоприймачі.
В Заозерному було п’ятдесят дев’ять радіоприймачів переважно першого класу і сто чотири радіотрансляційні точки з своїм радіовузлом, що містився в одній з кімнат селищної Ради.
Радист трансляційного вузла Вася Фігарін, молодий хлопчина, що тільки минулої осені закінчив технікум, секретар Заозерного комсомольського комітету, був поза підозрою. Ржанов хотів викреслити його прізвище з списку, але, подумавши, поставив проти нього галочку і попрямував до селищної Ради, що містилася тут же, як і всі адміністративні установи Заозерного, в одному двоповерховому будинку.
Василь Фігарін, сидячи на обертовому стільці біля мотального станка, перемотував обмотку перегорілого трансформатора і слухав передачу. Був час прийому і трансляції.
Розмовляючи з радистом, Ржанов поцікавився, чи немає в селищі радіолюбителів-короткохвильовиків, які могли б взяти участь у змаганні радистів-операторів, що організується радіоклубом.
Василь, зсунувши на потилицю навушники, від чого вихор його рудуватого волосся смішно піднявся догори, уважно подивився на Ржанова, посміхнувся і сказав:
— Я це селище знаю, як свої п’ять пальців. Тут не те, що радіолюбителів, радіослухачів справжніх і то немає. Якщо запобіжник згорів у приймачі, викликають Фігаріна, шнур вирвався з вилки, знову ж Фігаріна! Мене тут так і звуть — «Фігаро!», «Фігаро — тут, Фігаро — там!»
Розмова з «Фігаро» не дала бажаних наслідків, але наштовхнула Ржанова на правильну думку: під приводом перевірки радіотрансляційної сітки він вирішив побувати в кожному будиночку Заозерного і познайомитись з його мешканцями. Одержавши для цього необхідні повноваження від дирекції обласного радіомовлення, Ржанов наступного дня знову з’явився у Фігаріна, а ввечері, в години, коли майже всі жителі селища повертаються з заводу додому, він разом з «Фігаро» вже стукав у двері першого будиночка.
«Технічний огляд» радіотрансляційної сітки надходив до кінця і здавався безрезультатним, коли в будиночку Теплова, змінного інженера заводу, одна важлива деталь привернула до себе увагу Ржанова. В повідомленні полковника Каширіна про дані радіопеленга прямо вказувалося на томик Маяковського, як на ключ шифрованого коду, яким користувався агент «777». І ось тут, на письмовому столі, серед великої кількості технічної літератури, Ржанов побачив п’ятий том творів Володимира Маяковського, видання сорокового року.
Спеціаліст по гарячій обробці металу, Олександр Веніамінович Теплов один займав весь будиночок з двох кімнат і кухні. Він жив тут, у Заозерному, близько десяти років, а обстановка його квартири була необжитою, випадковою і створювала враження, що її господар оселився тут ненадовго. Радіоприймача в квартирі Теплова не було, несправний репродуктор «Рекорд» стояв у кутку кімнати на підлозі.
Теплов прийняв Фігаріна і Ржанова ввічливо, але холодно, поспішаючи на вечірню зміну. Від ремонту репродуктора він відмовився, сказавши:
— Знаєте, товариші, так втомлюєшся від гуркоту прокатних станів на заводі, що хоч удома хочеться побути в тиші і спокої. Я передплачую кілька газет і можу обійтися без радіо.
Справді, в квартирі було багато газет. Зв’язані пачками, вони лежали на книжковій шафі з технічною літературою. Звичайно, на даху його будинку антени не було.
Дальший огляд будиночків Заозерного не дав ніяких результатів.
Вранці Ржанов пішов у спецчастину заводу і, взявши у відділі кадрів особисті справи інженерно-технічних працівників цеху термічної обробки металу, заглибився у вивчення справи О.В.Теплова.
Особиста справа інженера не викликала ніяких підозр — Теплов Олександр Веніамінович народився в 1908 році в місті Катеринославі. У тридцять четвертому році закінчив технологічний факультет Дніпропетровського металургійного інституту. До липня сорок першого року працював на металургійному заводі імені Г. І. Петровського. У липні сорок першого року, в зв’язку з наближенням лінії фронту, Теплов за вказівкою з Москви був відкомандирований у розпорядження відділу кадрів міністерства, а з лютого сорок другого року працює тут, на Уральському заводі.