Це — штучне і чарівне місце, куди парижани ходять милуватися вирощеними в оранжереях квітами та захоплюються, немов театральною, тією приємною виставою, що влаштовує розкішна природа в самісінькому серці Парижа.
Олів’є Бертен уже кілька років мало не щодня приходив до цього вподобаного ним парку подивитися на парижанок у найвідповідніших для них обставинах. «Для цього парку потрібні туалети, — казав він. — Погано вдягнені люди здаються тут огидними». І він годинами тут блукав, знав усі рослини й усіх постійних відвідувачів.
Бертен ішов поруч з Аннетою по алеї, неуважно поглядаючи на строкате, кипуче життя саду.
— О, як чудово! — вигукнула дівчина.
Вона дивилась на хлопчика з білявими кучерями, що здивовано й захоплено зиркав на неї.
Потім вона роздивилася всіх дітей і, тішачись виглядом живих одягнених ляльок, сама ставала балакуча й товариська.
Вона йшла дрібним кроком і говорила про малят, годувальниць та матерів. Здорові діти викликали у неї радісні вигуки, а бліді збуджували жаль.
Бертен слухав її, тішачись нею більше, ніж дітворою, і, не забуваючи про свій живопис, шепотів: «Чудово!» Він думав про те, що можна було б намалювати прекрасну картину — куточок парку з букетом годувальниць, матерів та дітей. Як це він раніш не здогадався?
— Ти любиш таких хлопчаків?
— Обожнюю.
Бачачи, як дівчина на них дивиться, він почував, що їй хочеться взяти їх на руки, цілувати, термосити — природне й ніжне бажання майбутньої матері. І його дивував цей потайний інстинкт, прихований у жіночому тілі.
У неї був настрій поговорити, і він почав розпитувати про її смаки. Вона мило й наївно призналась у своїх надіях на світський успіх і славу, розповіла про бажання мати гарних коней, яких знала, мов той баришник, бо в Ронсьєрі розводили також і коней; а про жениха вона турбувалась не більше, ніж про помешкання, яке можна завжди вибрати серед безлічі тих, що здаються в найми.
Вони підійшли до ставу, де тихо плавали пара лебедів та шестеро качок, чисті й спокійні, як порцелянові птахи, й проминули молоду жінку, що сиділа на стільці з розгорнутою книжкою на колінах, втупивши очі у простір, витаючи в мріях.
Вона не ворушилась, так наче була воскова. Бридка, скромна, одягнена бідно, навіть і не сподіваючись сподобатися комусь, певно, вчителька, вона полинула в мрії, захоплена фразою чи словом, що заворожило їй серце. Вона, мабуть, продовжувала й розвивала далі почату в книжці пригоду* зв’язуючи її зі своїми власними надіями.
Бертен вражено спинився.
— Як гарно, — мовив він, — отак захопитись.
Вони пройшли повз неї. Повернули й знову проминули її, проте вона не помітила їх — так напружено стежила вона за далеким летом своєї думки.
Художник спитав у Аннети:
— Скажи, люба, тобі не нудно буде позувати мені раз чи два?
— Ні, навпаки!
— То глянь уважно на ту дівчину, що витає в ідеальному світі.
— На fy, що сидить отам на стільці?
— Так. Ти теж сядеш на стілець, розгорнеш на колінах книжку і замрієшся, як вона. Ти мріяла коли-небудь?
— Звичайно.
— Про що?
І він спробував розпитати дівчину про її мандрівки в країну мрій, але вона не хотіла відповідати, дивилась, як плавали качки круг хліба, що кидала їм якась пані, і, здавалось, ніяковіла, немов він зачепив у ній якусь чутливу струну.
Потім, щоб змінити тему, вона почала розказувати про своє життя в Ронсьєрі, згадала про бабусю, якій подовгу читала вголос щодня, яка тепер, мабуть, почуває себе самотньою й сумує.
Слухаючи її, художник відчував, що йому весело, мов пташці, так весело, як ніколи не було. Все, що вона говорила, всі дрібні, незначні, звичайні подробиці простого життя дівчини тішили його й цікавили.
— Сядьмо, — сказав він.
Вони посідали над водою. Лебеді підпливали до них, сподіваючись поживи.
У Бертенові прокидалися спогади, ті зниклі, стерті забуттям спогади, що зненацька оживають невідь-чому. Вони зринули так швидко, і розмаїті й такі численні, що йому здавалось, ніби чиясь рука ворушить сховище його пам’яті.
Він силкувався збагнути, звідки з'явився в ньому цей подих давнього життя, що його він не раз уже спостерігав, відчував, але не з такою силою, як сьогодні. Причина цих спогадів, збуджень і згадок завжди була — причина проста і матеріальна: здебільшого — аромат парфумів. Як часто запах сукні випадково зустрінутої жінки будив у ньому спогади про забуті події! В порожніх туалетних флаконах він теж часто знаходив часточки свого існування, і всі мандрівні запахи вулиць, полів, будинків та меблів, приємні й гидкі, теплі запахи літніх вечорів, холодні запахи зимових ночей завжди воскрешали забуте минуле, немов зберігаючи в собі напахчені мертві речі,— як ті аромати, що їх зберігають мумії.
Може, це вогка трава та цвіт каштанів оживляли у ньому колишнє? Ні. То що ж? Чи не його очі були причиною цієї тривоги? Але що він побачив? Нічого. Може, обличчя якоїсь із жінок нагадало йому про те, що було, і хоч він і не пізнав те обличчя, воно сколихнуло в його серці всі дзвони минулого.
Чи може, це, скорше, якийсь звук? Дуже часто, почувши випадково фортеп’яно чи невідомий голос, навіть катеринку, що грала на майдані старовинну мелодію, він ураз молодшав років на двадцять, і груди його повнилися забутою ніжністю.
На цей раз поклик не вщухав — нестримний, тривожний, майже дратівливий. Що ж могло круг нього, біля нього, так оживити його погасле хвилювання?
— Стає холоднувато, — мовив він, — ходімо звідси.
Вони підвелися й почали походжати по алеях.
Бертен дивився на бідаків, що сиділи на лавах, не маючи
змоги заплатити за стільці.
Аннета теж розглядала їх, турбувалася їхнім життям, працею та дивувалась, що, маючи такий злиденний вигляд, вони теж гуляють у чудовому публічному парку.
А Бертен чимраз більше заглиблювався в минулі роки. Йому здавалось, що якась муха дзижчить над вухом і в пам’яті зринає невиразний гомін пережитих днів.
Дівчина, помітивши, що він замріявся, спитала:
— Що з вами? Здається, ви засумували.
Бертен затремтів до глибини серця. Хто це сказав? Вона чи її мати? Не теперішнім голосом, а колишнім, але таким зміненим, що він тільки зараз упізнав його.
Він відповів, усміхаючись:
— Нічого, ти мене дуже тішиш, ти дуже мила й нагадуєш мені свою маму.
Як він раніш не впізнав цього дивного відгомону колись такого рідного голосу, що лунав уже з інших уст.
— Поговори ще, — мовив він.
— Про що?
— Розкажи, чого вчили тебе твої вчительки. Чи ти любила їх?
І дівчина знову почала говорити.
Бертен слухав, дедалі більше хвилюючись, пильнував, чекав коли у фразах цієї дівчини, майже чужої його серцю, прозвучать якесь слово, звук, сміх, достеменно такі, які вони були в її матері замолоду. Раз у раз він здивовано здригався від її інтонацій, Аннетиного голосу. Звичайно, між їхньою мовою була така різниця, що він і не міг відразу помітити схожості, така різниця, що він давіть часом не відчував цієї схожості, але і в відмінності ще дужче вражав його раптовий відгомін материної мови. Досі він дружнім і цікавим оком відзначав тільки подібність їхніх облич, а тепер таємниця цього воскреслого голосу так їх поєднала, що, одвернувши голову й не бачачи дівчини, він часом питав себе, чи це не графиня говорить із ним, як говорила дванадцять років тому.
Потім, обернувшись до Аннети, весь у полоні цієї омани, він знову ніби почував, обмінюючись з нею поглядом, ту млість, д$о навіювали на нього очі матері на зорі їхнього кохання.
Вони тричі обійшли парк, вкотре вже минаючи тих самих людей, тих самих годувальниць та дітей.
Тепер Аннета оглядала будинки, що оточували парк, та розпитувала, хто в них живе.
Вона хотіла все знати про всіх цих людей, вона розпитувала з жадібною цікавістю, немов наповнювала відомостями свою жіночу пам'ять, і, розпалившись від захоплення, слухала, здавалось, не тільки вухами, а й очима.
Але, підійшовши до павільйону, що розділяв обидва виходи на зовнішній бульвар, Бертен побачив, що незабаром проб’є четверта година.
— О, — сказав він, — час додому.
І вони неквапом попростували до бульвару Мальзерб.
Розставшися з дівчиною, Бертен пішов униз до площі Згоди, щоб зробити візит на тому березі Сени.
Він наспівував, йому хотілось бігати й перестрибувати через лави — така бадьорість пойняла його. Париж виглядав променистим, кращим, ніж будь-коли. «Весна, далебі, оновлює землю», — думав він.
Він переживав ті години, коли збуджений розум сприймає все з особливою насолодою, коли з очей ніби спадає полуда і все здається виразнішим та яснішим, коли радість бачити й осягати стає глибшою, так наче якась всемогуща рука освіжила всі барви, спонукала до руху всі живі істоти і завела в них, ніби в годиннику, що зупинився, жвавість почуттів.
Вбираючи поглядом безліч утішних речей, він дивувався: «Подумати тільки, що часом я не можу знайти сюжетів для картин!»
І він відчув таку свободу й проникливість свого інтелекту, що всі його твори здалися йому банальними і він збагнув новий спосіб відображення життя, більш правдивий і більш оригінальний. Його пойняло бажання опинитися вдома й працювати, і він вернувся назад й замкнувсь у своїй майстерні.
Проте, коли підійшов до початої картини, захват, що допіру палав у нього в крові, раптом згас. На нього налягла втома, він сів на диван і поринув у мрії.
Та щаслива байдужість, в якій він жив, та безтурботність вдоволеної людини, всі потреби якої майже повністю задоволені, непомітно зникали з його серця, немов йому чогось бракувало. Він почував порожнечу свого будинку й пустку великої майстерні. Тоді, озирнувшись круг себе*' він мов би побачив примарну тінь жінки, присутність якої була йому солодка. Він давно вже забув нетерплячість коханця, що чекає коханку, а ось зараз зненацька відчув, що вона далеко, і його, мов молодого, охопило гарячкове бажання бути з нею.
Зі зворушенням думав він про те, як вони кохали одне одного, і в цій просторій кімнаті, куди вона так часто приходила, все нагадувало про неї, про її жести, слова й поцілунки. В його пам’яті зринали певні дні, певні години й певні хвилини, і він почував на собі дотики її давніх пестощів.
Він підвівся, не в змозі далі всидіти на місці, й заходив по майстерні, знову думаючи про те, що, незважаючи на це кохання, яким було наповнене його життя, він завжди був самотній. Після довгих годин праці він збентежено озирався навколо, як людина, що прокинулась і вернулася до життя, він не бачив нічого, крім стін, і тільки їх міг торкнутися рукою, тільки вони могли почути його голос. Не маючи дружини і зустрічаючись з коханкою тільки крадькома, мов злодій, він мусив проводити своє дозвілля в публічних місцях, де знаходять, де купують якісь способи гаяти час. Він звик ходити в клуб, у цирк та на іподром, звик відвідувати оперу — звик скрізь бувати потроху, аби не сидіти вдома, де він з радістю жив би, коли б із ним була вона.
Колись, у години любовного шалу, він жорстоко страждав від того, що не міг залишити її в себе; потім, коли прохолов його запал, він покірно примирився з їхньою розлукою та своєю свободою; а тепер знову шкодував за цим, мов знову починав її кохати.
І це повернення ніжності раптом захопило його, майже без причини, бо надворі було чудово, а може й тому, що він почув помолоділий голос цієї жінки. Небагато треба, щоб зворушити серце чоловіка, який старіє, у якого спогади обертаються на журбу!
Як і колись, бажання бачити коханку прокинулось у ньому, пройняло душу й тіло, мов гарячка, і він почав думати про неї майже так, як думають закохані юнаки, розпалюючи її образ у серці й сам розпалюючись, щоб жадати її ще сильніше, а потім вирішив, дарма, що бачив її вранці, піти сьогодні ж увечері до неї на чашку чаю.
Години здавались йому нескінченними, і, коли він вийшов, щоб іти на бульвар Мальзерб, його охопив страх, що
не застане її й муситиме і цей вечір перебути на самоті, як багато інших вечорів.
Коли на запитання: «Графиня вдома?» — слуга відповів: «Так, пане», — він зрадів і весело промовив, з'явившись на порозі малої вітальні:
— Це знову я!
Обидві жінки працювали під рожевим абажуром подвійної лампи з англійського металу, що стояла на високій тонкій підставці.
— Це ви? Яким випадком?
— Це я. Відчув себе дуже самотнім і прийшов.
— Дуже мило!
— Ви когось чекаєте?
— Ні… а може… я ніколи не знаю.
Бертен сів і зневажливо поглянув на сіре плетиво з грубої вовни, що вони швидко в'язали довгими дерев’яними спицями.
— Що це таке? — спитав він.
— Ковдри.
— Для бідних?
— Звичайно.
— Які бридкі!
— Зате теплі.
— Можливо, але вони бридкі, особливо в помешканні у стилі Людовіка XV, де все тішить око; коли б не для бідних, а для друзів, вам треба було б подумати про більш вишукану доброчинність.
— Боже мій, оці чоловіки! — сказала пані де Гійруа, знизавши плечима. — Та ж ці ковдри зараз скрізь плетуть.
— Я добре це знаю, аж занадто добре. Ввечері, куди підеш з візитом, бачиш це жахливе сіре лахміття поруч із найкращими туалетами і найвибагливішими меблями. Цієї весни доброчинність набрала поганого смаку.
Щоб пересвідчитись, чи правду він каже, графиня розгорнула плетиво, яке лежало біля неї, на оббитому шовком стільці, що стояв поруч, і байдуже погодилась:
— А воно справді бридке.
І знову взялася до плетива. Струмінь рожевого світла з двох близьких ламп лився на волосся двох схилених голівок, на обличчя, сукні й руки, і мати й дочка дивились на свою роботу з поверховою, однак неослабною увагою жінок, звиклих працювати пальцями, де око пильнує без всякої участі розуму.
В чотирьох кутках кімнати ще чотири інші лампи з
китайської порцеляни, що стояли на старовинних одлонках з позолоченого дерева, кидали на шпалери ніжне, рівне світло, пом’якшене мереживними транспарантами, надітими на скляні кулі.
Бертен узяв дуже низеньке, майже карликове кріселко, яке дуже любив, хоча ледве у ньому вміщався: так чудово було розмовляти з графинею, сидячи майже біля її ніг.
— Ви довго гуляли з Нанетою в парку, — сказала вона.
— Так. Ми розмовляли, як давні друзі. Дуже люблю вашу дочку. Вона страшенно на вас схожа. Коли вона вимовляє деякі фрази, можна подумати, що ви забули свій голос у неї на устах. ^
— Чоловік мені часто це казав.
Бертен дивився, як вони працюють, осяяні світлом ламп, і та думка, від якої він страждав так часто, від якої страждав ще й сьогодні,— думка про свій пустинний, мертвий, мовчазний дім, холодний у всяку пору, хоч би як гріли каміни та калорифери, — засмутила його так, ніби він уперше зрозумів свою самотність.
О, як бажав він, щоб ця жінка була його дружиною, а не коханкою! Колись він хотів викрасти її, відібрати в графа, заволодіти нею цілком. А тепер ревнував її до обдуреного чоловіка, що назавжди влаштувався в затишку її дому та в ніжності її обіймів. Дивлячись на неї, він почував, що серце його знову повниться спогадами про минуле, і він хотів їй про це сказати. Справді, він іще дуже кохав її, навіть трохи більше тепер, ніж раніше, а сьогодні — ще набагато більше, як не кохав уже давно, і потреба сказати про це оновлене почуття, що її так порадувало б, навіяла бажання якнайшвидше вирядити дівчину спати, щоб лишитися з графинею на самоті. Схилитися до її колін, покласти на них голову, взяти її за руки, з яких випадуть ковдра для бідних та дерев’яні спиці, а клубок вовни покотиться під крісло, залишаючи за собою розмотану нитку. Він поглядав на годинника й мовчав, гадаючи, що не слід привчати дівчат сидіти вечорами з дорослими.
Кроки порушили тишу сусідньої кімнати, і лакей, просунувши голову, сповістив:
— Пан де Мюзадьє.
Олів’є Бертен, стримуючи лють, потиснув руку інспекторові образотворчих мистецтв, якого йому хотілось схопити за плечі й викинути геть.
У Мюзадьє було повно новин: міністерству загрожувала