І знаєте чому? Тільки тому, що Вас тут немає. Я впевнений у цьому! Коли Ви в Парижі, даремної прогулянки не буває, бо десь на вулиці я можу зустріти Вас. Я можу скрізь іти, бо Ви скрізь можете бути. Коли Вас не побачу, то можу хоч зустрітись з Аннетою, а вона — це Ваш образ. Ви обидві сповнюєте для мене вулиці надією, надією пізнати Вас, коли Ви здалеку до мене підходитимете, чи коли я здогадуюсь, що це Ви, ідучи слідом за Вами, — і тоді місто стає для мене чарівним, і жінки, постать яких нагадує Вашу, хвилюють моє серце, втягуючи його у вихор вуличного руху, полегшують моє чекання, відганяють нудьгу від моїх очей і збуджують у мене якусь фізичну жадобу бачити Вас.
Ви назвете мене егоїстом, бідний друже, бо я розповідаю про свою самотність, як старий, туркотливий голуб, — а Ви в цей час плачете так скорботно. Даруйте мені, я так звик, щоб Ви пестили мене, — отож, залишившись на самоті, кричу: «Рятуйте!»
Цілую Вам ноги, щоб Ви пожаліли мене.
Олів’є»
ЗО липня, Ронсьєр.
«Друже!
Дякую за листа. Мені так треба знати, що Ви мене кохаєте! Я пережила страшні дні. Часом думала, що туга вб'є й мене. Ця туга давила мені на груди каменем, чимдалі важчим, гнітила мене й душила. Лікар, якого покликали, аби заспокоїти нервові напади, що бували в мене по чотири й п'ять разів на день, впорскнув мені морфію, і я мало від цього не збожеволіла, а через спеку, що в нас стоїть, мене опанувало збудження, яке доходило до марення. Заспокоїлась я трохи в п'ятницю після великої грози. Треба сказати Вам, що після похорону я зовсім не плакала, а під час урагану, наближення якого мене схвилювало, я зненацька відчула, що з очей моїх поволі потекли дрібні, пекучі сльози. О, які ж болісні ці перші сльози! Вони шматували мене, мов пазурі, і горло у мене так стиснулось, що я не могла навіть дихати. Потім сльози стали частіші, більші, тепліші. Вони точились з моїх очей, немов із джерела; їх було так багато, що моя хустка геть змокріла, і треба була брати другу. Отак величезна брила болю немов пом'якшала, розтопилась і витекла очима.
Відтоді я плачу з ранку до вечора — і це мене рятує. Якби не можна було плакати, то залишилося б тільки збожеволіти або вмерти. Я теж тут дуже самотня. Чоловік їздить по околицях і я попросила, щоб він брав Аннету з собою, аби трохи розважити й заспокоїти її. Вони їдуть за вісім-десять льє від Ронсьєра, каретою чи верхи, і вона вертається до мене розрум’янена, дарма що сумує, і очі її блищать яшттям, збуджені степовим повітрям та їздою. Як гарно бути в таких літах! Гадаю, що ми лишимося тут ще два-три тижні, потім, хоч і буде лише серпень, повернемось до Парижа з відомої Вам причини.
Посилаю Вам усе, що лишилось від мого серця.
Ані»
4 серпня, Париж.
«Не можу далі, любий друже, Вам треба вернутись, бо зі мною, певно, щось станеться. Питаю сам себе, чи не хворий я, — така огида бере до всього, що я давно вже звик робити з певною втіхою або з байдужою покорою. Передусім, у Парижі така спека, що кожна ніч — це вісім чи дев’ять годин турецької лазні. Я встаю, стомлений після такого сну в цій парні, і тупцюю годину-дві перед чистим полотном із наміром щось намалювати. Але нічого немає ні в думці, ні в очах, ні в руці. Я вже не художник! Через марність цих спроб працювати я впадаю в розпач. Запрошую натурщиць, садовлю їх, і тому, що в них ті ж самі пози, рухи та вирази, які багато разів малював, я прошу їх одягатись і виряджаю геть. Нічого нового я вже не можу бачити і страждаю від цього, так наче осліп. Що ж це таке? Стомленість ока та мозку, занепад творчих здібностей чи знесилення зорового нерва? Хто зна! Мені здається, що кінець уже моїм відкриттям у тій ділянці недосліджено-го, куди я міг проникати. Я примічаю тільки те, що всі знають, роблю те, що всі погані художники роблять, бачу fi спостерігаю як педант. Колись, та ще й недавно, кількість нових мотивів здавалася мені безмежною, і, щоб їх передати, у мене було безліч способів, я навіть вагався від труднощів вибору. І ось світ можливих сюжетів зненацька обезлюдів, а мої шукання стали безсилими й безплідними. Люди, що проходять мимо, втратили для мене всяку цікавість, я вже не бачу в людській істоті того характеру ft смаку, що так любив викривати й виявляти. Та, гадаю, я зможу зробити прегарний портрет Вашої дочки. Чи не тому, що вона дуже Вас нагадує, що я плутаю Вас обох у думці? Либонь і так.
Стомившись від спроби зробити ескіз чоловіка або жінки, які не нагадували б усіх знайомих моделей, я вирішую йти десь поснідати, бо не зважуюсь сам сідати до столу в своїй їдальні. Бульвар Мальзерб здається мені замкненим у мертвому місті гаєм. Від усіх будинків віє пусткою. Поливальники на вулицях пускають бризки білого дощу, що заляпує дерев’яний брук, звідки парує дух мокрої смоли та митої стайні, а з кінця в кінець довгого схилу від парку Мосо до церкви Сент-Огюст побачиш п’ять-шість чорних постатей перехожих — рознощиків або слуг. Тіні платанів кидають на розпечені тротуари химерні плями, які здаються рідкими, мов калюжі, що підсихають.
В нерухомості листя на гіллі та сірих обрисах на асфальті відчувається втома міста, яке печеться, дрімає ft пітніє, ніби заснулий на лавці під сонцем робітник. Так, воио пріє, підле місто, й страшенно смердить отворами своїх стічних труб, продухвинами з льохів та кухонь, струмками, де тече вуличний бруд. Тоді я думаю про літні ранки у Вашому саду, де повно польових квітів, що ширять у повітрі дух меду. Потім уже з огидою заходжу в ресторан, де понуро їдять, розстебнувши жилети, лисі й череваті люди з блискучими від поту лобами. їжі тут теж гаряче — диням, що тануть під льодом, м’якому хлібові, в’ялому філе, розвареній городині, гниючому сирові та перезрілим у вітрині фруктам. І я виходжу з нудотою, вертаюсь додому й пробую заснути до того часу, коли йду обідати до клубу.
Там завжди зустрічаюсь з Адельманом, Мальданом, Рок-діаном, Ланда та ще багато з ким, хто обридає мені й стомлює мене, як катеринка. Кожен співає своєї пісні, чи пісень, що я чую їх уже п’ятнадцять років, і співають їх усі разом у клубі, куди, кажуть, люди ходять розважатись. Мені конче треба змінити своє покоління, яким пересичені мої очі, вуха та розум. У них завжди перемоги, вони хваляться ними й один одного вітають.
Позіхнувши стільки разів, скільки хвилин є між восьмою та дванадцятою годинами, іду додому спати й, роздягаючись, думаю, що завтра треба починати все спочатку.
Так, любий друже, я дійшов тих літ, коли парубоцьке життя стає нестерпним, бо нічого нового вже немає для мене під сонцем. Нежонатий чоловік мусить бути молодим, цікавим, жадібним. Коли цього немає, бути вільним стає небезпечно. Боже, як любив я колись свою волю, поки Вас не полюбив більше, ніж її! Яка ж вона важка мені тепер! Воля для старого, як я, парубка — це порожнеча, порожнеча скрізь, це шлях до смерті, де ніщо не прикриває кінця, це постійне питання: що робити? Куди піти, щоб не бути самому? І я йду від приятеля до приятеля, від рукостискання до рукостискання, випрошуючи, мов жебрак, трохи приязні. Та я збираю тільки крихти її, з яких не зліпиш цілого шматка. У мене є Ви, мій друже, але Ви не моя. Може, навіть, через Вас гнітить мене оця туга, бо якраз бажання Вашої близькості й присутності, бажання одного даху над нашими головами, одних і тих же стін для нашого життя, одних і тих же інтересів, що примушують стискатись наші серця, потреба спільних надій, жалів, втіх, радощів, смутку й навіть загальних предметів ужитку — ось що так мучить мене. Ви — моя, тобто коли-не-ко-ли я краду часточку Вас. Але я хотів би повсякчас дихати тим повітрям, що й Ви, ділити з Вами все, користуватись тільки речами, що належать нам обом, почувати, що все те, чим я живу, належить як мені, так і Вам — склянка, з якої п’ю, крісло, де спочиваю, хліб, що їм, і вогонь, що мене гріє.
Прощавайте, вертайтесь швидше. Мені занадто важко вдалині від вас. Олів’є*
8 серпня, Ронсьєр.
«Друже, я слаба й така стомлена, що Ви не пізнаєте мене. Мабуть, я забагато плакала. Мені треба спочити перед виїздом, бо я не хочу показатись Вам такою. Чоловік
їде післязавтра до Парижа й привезе Вам наші новини. Він має намір десь із Вами пообідати й доручає мені попросити Вас, щоб Ви чекали його вдома коло сьомої години.
Я вернуся др Вас, коли почуватиму себе трохи краще й не нагадуватиму викопаного мерця обличчям, яке мене саму лякає. У мене теж на світі тільки Аннета та Ви, і я хочу дати кожному з Вас усе, що можу, не обкрадаючи другого.
Підставляю Вам свої виплакані очі, щоб ви їх поцілували.
Анна»
Одібравши цього листа, що повідомляв про нову затримку з приїздом, Олів’є Бертенові до жаги закортіло сісти в екіпаж і вирушити на вокзал, а далі поїздом до Ронсьєра, однак, подумавши, що пан де Гійруа має завтра вернутись, він скорився й почав чекати приїзду чоловіка майже так само нетерпляче, як чекав би приїзду дружини.
Ніколи він не любив так Гійруа, як у цей день чекання.
Побачивши графа на порозі, він кинувся до нього, простягти руки, й вигукнув:
— Ах любий друже, який я щасливий вас бачити!
Той теж, здавалось, був задоволений, особливо зі свог#
повернення до Парижа, бо три останні тижні в Нормандії йому жилось невесело.
Вони посідали на канапу в кутку майстерні під балдахіном із східних тканин і ще раз зворушено потиснули один одному руки.
— А графиня, як вона себе почуває? — спитав Бертен.
— О, не зовсім гаразд. Вона була дуже вражена, дуже схвильована й заспокоюється надто поволі. Скажу навіть — вона мене трохи непокоїть.
— Та чому ж вона не вертається?
— Нічого не знаю. Я не міг умовити її, щоб вернулась.
— Що вона робить цілий день?
— Боже мій, плаче й думає про матір. Це недобре для неї. Мені дуже хотілося, щоб вона згодилась змінити місце, виїхати звідти, де це сталося, розумієте?
— А донька?
— О, вона цвіте!
Олів’є радісно всміхнувся. Потім спитав:
— Вона дуже сумувала?
— Так, дуже, дуже, але, знаєте, сум у вісімнадцять років, триває недовго.
Помовчавши, Гійруа спитав:
— Де ж ми пообідаємо, любий? Мені конче треба розважитись, почути гомін, побачити рух.
— Здається, «Посольське кафе» влітку найбільш підходяще місце.
І вони піщли, взявшись за руки, до Єлісейських Полів. Гійруа, радіючи, як і всі парижани, що вертаються до міста, і яким воно після кожної відсутності здається помолоділим та повним несподіванок, розпитував художника про безліч дрібниць, про те, що робили тут і про що говорили, а Олів’є після байдужих відповідей, у яких почувалась уся нудьга його самотності, заговорив про Ронсьєр. Він намагався схопити в графові, взяти у нього те майже матеріальне, що залишають у нас люди, яких ми щойно бачили, те тонке випромінювання живих істот, що його ми захоплюємо, розлучаючися з ними, і що зберігається в нас кілька годин, а потім випаровується в новому повітрі.
Важке небо літнього вечора облягло місто ft широку вулицю, де під кронами дерев вже лунала весела музика концертів на чистому повітрі. Обидва чоловіки, вмостившись на балконі «Посольського кафе», дивились униз на порожні ще лави й стільці в загородженому місці перед маленьким театром, де при тьмяному світлі електричних куль, що зливалось із денним світлом, співачки виставляли на показ свої крикливі туалети й своє рожеве тіло.
Ледве вловимий подих вітерця, що посилали один одному каштанові дерева, ніс із собою запахи пригорілого масла, підлив та гарячих страв, а коли проходила якась жінка в супроводі чоловіка в чорному фраку, шукаючи замовлене місце, вони залишали за собою принадний і свіжий аромат свого вбрання й тіла.
Гійруа, сяючи, прошепотів:
— О, мені тут більше подобається, ніж там!
— А я, — відповів Бертен, — волів би бути там, а не тут.
— Ото ще!
— Їй-Богу, Париж здається мені огидним цього літа!
— І все ж таки, любий, це Париж!
Депутат був сьогодні у прегарному настрої, в тому веселому збудженні, яке охоплює поважних людей дуже рідко і в якому вони здатні коїти дурниці. Вій поглядав на двох кокоток, що обідали поруч за столом з трьома худими, надзвичайно чемними молодими людьми, і тихенько розпитував Олів’є про всіх відомих продажних жінок, імена яких йому щодня доводилось чути. Потім пробурмотів з глибоким жалем:
— Вам пощастило, що ви неодружені. Ви можете робити й бачити все, що схочете.
Однак художник став гаряче заперечувати і, як усі, кому ятрить серце клопітна думка, повідав Гійруа про свою тугу fi самотність. Коли він сказав, що жадає любові й близькості жінки, яка постійно жила б із ним разом, коли відправив службу своїй скорботі й вилив свій душевний біль, граф і собі погодився, що в шлюбі є дещо гарне. Озброївшись парламентською пишномовністю, він почав славити приємність свого сімейного життя й вихваляти графиню, а Бертен поважно підтверджував його слова, раз у раз киваючи головою.
Радіючи, що Гійруа говорить про неї, але заздрячи інтимному щастю, яке той оспівував з обов’язку, художник пробурмотів кінець кінцем із щирим переконанням:
— Вам пощастило, це безперечно.
Потішений депутат погодився з цим, потім додав:
— Я дуже хотів би, аби вона вернулась; справді, вона зараз непокоїть мене. Слухайте, якщо ви нудитесь у Парижі, то мусите поїхати до Ронсьєра й привезти її. Вас вона послухає, бо ви найкращий її друг, а чоловік, ви знаєте…
— Та я кращого й не бажаю! — захоплено відповів Олів’є. Але… як вам здається, чи не гніватиметься вона, коли я приїду?
— Аж ніяк, їдьте, любий.
— Тоді згода. Поїду завтра о першій. Може, телеграму послати?
— Я сам пошлю. Попереджу її, щоб вам коней на вокзал вислали.
Пообідавши, вони пішли по бульварах, але за півгодини граф зненацька покинув художника, пославшись на якусь термінову справу, що про неї він зовсім забув.
II
Графиня з Аннетою, обидві в жалобному вбранні, тільки що сіли снідати одна навпроти другої у великій залі Ронсьєра. На стінах висіли в ряд наївно змальовані портрети предків, ціла колекція колишніх Гійруа в старих рамах з пощербленою позолотою: цей у кірасах, той у камзолі, інший у перуці й мундирі офіцера французької гвардії, ще інший у формі полковника часів Реставрації. Двоє слуг, тихо' ступаючи, подавали страви двом мовчазним жінкам;
навколо кришталевої люстри над столом хмаркою чорних і вихрястих крапок роїлися мухи, що дзижчали.
— Одчиніть вікна, — сказала графиня, — тут трохи холоднувато.
Троє високих, як ворота, від паркета до стелі — і широких, як двері, вікон слуги розчинили навстіж. Подих теплого повітря, несучи запах нагрітої трави й далекий гомін села, увірвався крізь три величезні отвори, змішавшися з вогкуватим повітрям просторої кімнати, замкненої в грубих мурах замка.
— Ах, як гарно, — мовила Аннета, дихаючи на повні груди.
Очі обох жінок звернулися до вікон і дивились на довгий зелений луг парку з розкиданими на ньому острівцями дерев; тут і там відкривався далекий краєвид жовтих полів, які до самого обрію виблискували золотим килимом стиглих хлібів під ясно-блакитним небом, оповитим легким полудневим туманом, що міниться над напоєною сонцем землею.
— Після сніданку підемо далеко гуляти, — сказала графиня, — можемо пройтись пішки до Бервіля берегом, бо в долині буде жарко.
— Гаразд, мамо, й візьмемо з собою Джуліо, щоб полохав куріпок.
— Ти знаєш, що батько це забороняє.
— О, тато в Парижі! Так цікаво дивитись, як Джуліо робить стойку. Дивись, он він дражнить корів. Як смішно!
Відсунувши стільця, дівчина схопилась, підбігла до вікна й крикнула:
— Сміливіше, Джуліо, сміливіше!
На лугу три незграбні, знесилені спекою корови лежали на боці, наївшись трави й випинаючи притиснуті до землі черева. Серед них метушився, гавкаючи й дико плигаючи з веселим, шаленим, удаваним гнівом, метляючи за кожним скоком кучерявими вухами, стрункий, білий з рудими плямами іспанський мисливський пес, силкуючись зігнати грубих тварин, що не хотіли підводитися. Це, мабуть, була улюблена гра собаки, який звичайно починав її щоразу, коли корови розлягалися на траві. Вони невдоволено, але без страху дивились на нього великими очима, повертаючи слідом за ним голови.