Коли графиня лягла спати, в голові її знову зароїлись тривожні думки, якими вона катувалася в Ронсьєрі. Тепер причина їх стала яснішою: вона почувала себе старою.
Цього вечора вона вперше зрозуміла, що в її салоні, де досі захоплювались тільки нею, хвалили тільки її, любили тільки її, тепер її місце забирає інша: її дочка. Вона арозуміла це відразу, спостерігши, що захват переходить на Аннету. В царстві вродливої жінки, в її домі, де вона не терпить жодної тіні, звідки обережно й уперто усуває всдкі небезпечні для себе порівняння, куди впускає інших жінок тільки для того, щоб зробити їх своїми власними, тепер ставала володаркою дочка. Яке чудне воно було, оте стиснення серця, коли всі очі утупились в Аннету, що стояла поруч картини, а Бертен тримав її за руку! Графиня тоді раптом відчула себе зниклою, позбавленою влади й трону. Всі дивились на Аннету, жоден погляд не звернувся на неї. Вона так звикла чути компліменти та лестощі щоразу, як захоплювались її портретом, так упевнено чекала похвал, які все ж пестили її слух, хоч вона й не зважала на них, що те забуття й несподівана поразка, той захват, цілком перенесений на дочку, схвилював, зчудував і вразив її дужче, ніж будь-яке інше суперництво за будь-яких інших обставин.
w
Однак, належачи до тих натур, що в усякій кризі після першого пригнічення знову починають діяти, борються і знаходять підстави для заспокоєння, вона подумала, що, коли її люба дівчинка вийде заміж і вони перестануть жити під одним дахом, то їй не треба буде терпіти постійного порівняння, яке вже гнітило її під поглядом друга.
Проте удар був надто сильний. Графиню била пропасниця, і вона спала кепсько.
Вранці вона прокинулась притомлена й розбита. І тоді в неї збудилась непереможна потреба розради, порятунку, допомоги від когось, хто міг би вибавити її від усіх цих страждань, від цього морального і фізичного болю.
Вона справді так зле, так кволо себе почувала, що їй спало на думку порадитись із своїм лікарем. Може, їй загрожує навіть серйозна недуга, бо ж неприродно за кілька годин зазнати таких змін настрою. Вона викликала його телеграмою і почала чекати.
Лікар прийшов об одинадцятій годині. Це був один із тих поважних світських лікарів, відзнаки й титули яких є гарантією їх здібностей, життєва спритність яких дорівнює знанню, і які,— головне, — знаходять для жінок ті потрібні слова, котрі діють краще за всякі ліки.
Він увійшов, привітався, глянув на пацієнтку й мовив, усміхаючись:
— Ну, нічого страшного. З такими очима, як у вас, людина хворіє несерйозно.
Графиня, вдячна за такий вступ, відразу розповіла про свою кволість, нервування, меланхолію, потім побіжно про свій поганий вигляд, що її турбує. Не перебиваючи її, спитавши тільки про апетит, так, ніби добре знав причину цієї жіночої недуги, лікар вислухав її, оглянув, торкнувся пальцями до шкіри на плечах, помацав руки, збагнувши, мабуть, таємну думку, і чуттям бувалого практика, що зазирає крізь усі завіси, зрозумів — вона радиться з ним не так про здоров’я, як про красу; потім сказав:
— Так, маємо недокрів’я і розлад нервів. Та й не дивно, бо ви пережили велике нещастя. Я напишу вам рецептик, що все налагодить. Але передусім треба їсти поживну їжу, вживати м’ясний сік, пити не воду, а пиво. Я вкажу вам на чудову марку. Не сидіть довго вечорами, ходіть скільки можете. Спіть багато, намагайтесь трохи поповнішати. Оце й усе, що можу порадити вам, графине й прекрасна пацієнтко.
Вона слухала лікаря з палкою цікавістю, силкуючись зрозуміти його натяки.
Останні слова вона підхопила:
— Так, я схудла. Раніш я була дуже повною, і певно ослабла, перейшовши на дієту.
— Безперечно. Не страшно бути худим, коли весь час таким буваєш, але коли людина худне навмисне, це завжди чомусь шкодить. На щастя, це можна швидко виправити. Прощайте, пані.
Вона почувала вже себе краще, бадьоріше, і послала принести на сніданок пива зазначеної марки з головної заводської крамниці, щоб воно було свіжішим.
Коли вона вставала з-за столу, ввійшов Бертен.
— Знову я, — сказав він, — завжди я. Хочу вас спитати, ви щось робите зараз?
— Ні, нічого. То що?
— А Аннета?
— Теж ні.
— То ви, може, зайдете до мене о четвертій?
— Звичайно, але з якої нагоди?
— Я роблю нарис моєї «Мрійниці», про яку вже казав, коли питав, чи не може ваша дочка трохи попозувати. Велику послугу вона зробила б мені, коли б хоч на годинку сьогодні прийшла. Згода?
Графиня вагалась — їй чомусь було неприємно це чути, — проте відповіла:
— Звичайно, друже мій, ми будемо у вас о четвертій.
І він пішов приготувати полотно та обміркувати сюжет, щоб не стомлювати занадто модель.
Графиня теж вийшла з дому, пішки — хотіла дещо ще купити. Вона спустилася великими головними вулицями, тоді поволі побралася вгору бульваром Мальзерб, бо ледве трималась на ногах. Коли проминала церкву святого Ав-густина, їй захотілось зайти всередину. Вона відчинила оббиті сукном двері, радісно вдихнула свіже повітря широкого храму і сіла на стілець.
Графиня була релігійна, як і багато парижанок. Вона вірила в Бога без жодного сумніву, бо не могла припустити існування всесвіту без творця. Але, поєднуючи, як і більшість людей, атрибути божества з природою матерії, ним створеної й доступної її очам, вона уособлювала свого бога відповідно до того, що знала про його творіння, не маючи певної уяви про те, чим міг бути в дійсності цей таємничий творець.
Вірила вона в нього непохитно, визнавала теж теоретично і дуже невиразно боялася, бо, правду кажучи, нічого не знала про його наміри та волю, а до священиків, яких вважала лише синами селян, що уникають військової служби, ставилася з дуже обмеженою довірою. Батько її, паризький буржуа, не прищепив їй жодних релігійних принципів, і до заміжжя вона недбало виконувала обряди.
Потім, коли нове становище точніше визначило її зовнішні обов’язки до церкви, вона почала ретельно відбувати цю легку повинність.
Вона була благодійницею числелних і дуже показних ясел, ніколи не пропускала в неділю обідні й роздавала милостиню, для себе — безпосередньо з власних рук, а для світу — через абата, вікарія своєї парафії.
Часто вона молилася з обов’язку, як той солдат, що стоїть на варті коло генеральського помешкання. А іноді молилася тому, що на серці їй було тяжко, особливо коли боялась втратити Олів’є. Тоді, не звіряючи небу причини свого благання, звертаючись до Бога з таким наївним лицемірством, як і до чоловіка, вона просила в нього допомоги. Після смерті батька і недавно після смерті матері її охоплювали напади побожності, потреба пристрасних молінь та порив до того, хто пильнує нас і заспокоює.
І сьогодні в церкві, куди випадково зайшла, вона зненацька відчула глибоку потребу молитись, молитись не за когось чи за щось, а за себе, за себе саму, як молилась уже на домовині матері. їй потрібна була звідкись допомога, і вона зверталася до Бога, як цього ж р$/нку зверталась до лікаря.
Вона довго стояла навколішках у церкві серед тиші, порушуваної шелестом кроків. Потім раптом, наче в серці її продзвонило, прокинулась від спогадів, глянула на свій годинник, здригнулася, побачивши, що незабаром четверта, й майже бігцем подалася додому — адже Олів’є, певно, вже чекав її з дочкою.
Вони застали художника в майстерні, біля мольберта, де він обмірковував позу своєї «Мрійниці». Він хотів точно відтворити те, що бачив у парку Монсо, гуляючи з Анне-тою: замріяну дівчину з розгорнутою на колінах книжкою. Вагався, якою зробити її — негарною чи вродливою. Негарна була б характерніша, швидше збуджувала б думку й почуття, мала б набагато більше філософії. Вродлива дуже захоплювала б, чарувала, замиловувала.
Бажання змалювати свою маленьку приятельку поклало край його нерішучості. Мрійниця має бути вродливою, щоб здійснити колись свою поетичну мрію, — а негарна буде приречена мріяти безнастанно й безнадійно.
Коли жінки ввійшли, Олів’є мовив, потираючи руки:
— Ну, панно Нане, зараз попрацюємо!
Графиня здавалася заклопотаною. Вона сіла в крісло і дивилася на художника, що встановлював у бажаному освітленні садовий стілець з плетеного заліза. Далі він відчинив книжкову шафу, щоб вибрати книжку, і спитав, вагаючись:
— Що ваша дочка читає?
— Боже мій, що хочете. Дайте їй том Віктора Гюго.
— «Легенду віків»?
— Чудово.
Тоді він сказав:
— Сідай, люба, і візьми цю збірку віршів. Відшукай сторінку… триста тридцять шосту сторінку, там ти побачиш вірш під назвою «Бідні люди». Впивайся ним, як найкращим вином, поволі, слово по слову, хай він п'янить тебе і зворушує. Прислухайся, що говорить твоє серце. Потім закрий книжку, підведи очі і мрій… А я налагоджу своє знаряддя.
Він одійшов у куток і почав готувати палітру, але, видушуючи з олов’яних трубочок тонкі й покручені змійки фарб, вряди-годи обертався, поглядаючи на дівчину, що поринула в читання.
Серце його стискалося, пальці тремтіли, він не тямив, що робить, і плутав тони, мішаючи купки фарб — таке непоборне хвилювання несподівано охопило його перед цим видінням, перед цим воскресінням, на тому самому місці, що й дванадцять років тому.
Дівчина кінчила читати і дивилась просто перед собою. Підійшовши до неї, Бертен побачив в її очах дві ясні сльозинки, що, падаючи, покотились по щоках. Тоді він затремтів тим поривом хвилювання, що змушує чоловіка забути про все, і прошепотів, обертаючись до графині:
— Боже, яка вона прекрасна!
Але, глянувши на пані де Гійруа, він замовк і укляк на місці — таке бліде і перекошене було в неї обличчя. Широко розкритими, повними якогось жаху очима вона дивилась на них — на дочку і на нього.
— Вам недобре? — стурбовано спитав Бертен.
— Я хочу з вами поговорити.
4
Підвівшись, графиня хутко сказала Аннеті:
— Почекай хвилинку, дитино, я маю дещо сказати панові Бертену.
Вона швидко вийшла в маленьку вітальню поруч, де його часта чекали відвідувачі. Він пішов слідом, нічого не розуміючи, розгублений до краю.
Коли вони лишились на самоті, графиня схопила його за обидві руки й прошепотіла:
— Олів’є, Олів’є, прошу вас, не змушуйте її більше позувати!
— Та чому ж? — пробурмотів він спантеличено.
— Чому? Чому? — перепитала вона, задихаючись. — Він іще питає! То ви самі не почуваєте, чому? О, я мусила б раніше догадатись, але побачила це тільки допіру… Зараз нічого не можу вам сказати… нічого… Покличте дочку. Скажіть їй, що мені погано, гукніть візника, а самі приходьте до мене за годину. Поговоримо на самоті.
— Та що ж з вами, зрештою?
Здавалося, з нею буде зараз істерика.
— Облиште мене! Покличте дочку й гукніть візника.
Він мусив послухатись і вернувся до майстерні. Аннета,
нічого не підозрюючи, знову взялася читати. Жалісна поетична історія сповнювала її серце сумом.
— Твоїй матері нездужається, — сказав Олів’є.— Вона мало не зомліла в маленькій вітальні. Йди до неї. Я принесу ефіру.
Він вийшов, майже побіг до своєї кімнати по пляшечку, потім вернувся до вітальні.
Обидві плакали, обнявшись. Аннета, зворушившись «Бідними людьми», дала волю своєму хвилюванню, а графині стало трохи легше, коли її горе злилося з цією ніжною скорботою дочки і сльози — з її сльозами.
Він почекав якийсь час, дивлячись на них і не зважуючись заговорити, сам теж проймаючись незрозумілим смутком.
Нарешті спитав:
— Ну, вам краще?
— Так, трохи, — відповіла графиня. — Це минеться. Ви замовили карету?
— Так, зараз буде.
— Дякую, друже, це дрібниця. Занадто переболіла я в останній час.
— Карета під’їхала! — незабаром оповістив слуга.
І Бертен, повний таємної тривоги, провів під руку аж до дверцят карети свою бліду, напівпритомну ще подругу* почуваючи, як б’ється під корсажем її серце.
Лишившись сам, він спитав себе: «Та що ж із нею? Звідки цей припадок?» І почав дошукуватись, блукаючи навколо правди й не зважуючись її викрити. Нарешті наблизився до неї. «Стривай, — подумав він, — чи не гадає вона, що я впадаю за її дочкою? Ні, це вже занадто». І, висуваючи проти такого здогаду дотепні й законні доводи, він образився, що вона могла бодай на мить побачити в цьому чистому, майже батьківському почутті якесь залицяння. Він дедалі більше обурювався, не припускаючи, що графиня може подумати про нього таку гидоту, таку нечу-вану підлість, і обіцяв сам собі на побаченні не соромитись у виявленні свого обурення.
Незабаром він пішов до неї, бажаючи порозумітися. По дорозі добирав, дедалі більше дратуючись, докази та фрази, що мусили виправдати його й відплатити за таку підозру.
Він застав графиню в шезлонгу із змарнілим від муки обличчям.
— Ну, — мовив він сухо, — поясніть же, друже, ту чудну сцену, що недавно відбулася.
Вона відповіла страдницьким тоном:
— То ви й досі не зрозуміли?
— Ні, щиро кажу.
— Ось що, Олів’є, пошукайте добре в своєму серці.
— У моєму серці?
— Так, у глибині свого серця.
— Нічого не розумію. Кажіть ясніше.
— Пошукайте добре в глибині свого серця, чи немає там чогось небезпечного для вас і для мене.
— Повторюю — я не розумію. Здогадуюсь: у вашій уяві є щось таке, — але на сумлінні в мене нічого немає.
— Я не про сумління кажу, а про серце.
— Я не вмію розгадувати загадок. Прошу вас висловлюватись відвертіше, ясніше.
Графиня взяла художника за руки, стиснула їх, потім мовила таким тоном, ніби кожне слово завдавало їй болю:
— Бережіться, друже, ви закохуєтесь у мою дочку.
Він умить висмикнув свої руки, почав жваво заперечувати, обороняючись проти ганебної підозри, жестикулюючи й розпалюючись дедалі більше, — захищався і, в свою чергу, звинувачував її за таку підозру.
Вона дозволила йому говорити довго, вперто не вірила йому, впевнена у правдивості своїх слів, потім мовила:
— Та я ж і не підозрюю. Ви не знаєте, що діється у вашій душі, як і я сама не знала цього ранку. По-вашому виходить, ніби я звинувачую вас у бажанні спокусити Аннету. О ні, ні! Я знаю, який ви чесний, який ви гідний всілякої пошани й довіри. Я тільки прошу, благаю вас заглянути в глибину свого серця чи не маєте ви до моєї дочки почуття, що зародилось у вас мимоволі, почуття, трохи відмінного від простої приязні.
Бертен, дедалі більше хвилюючись, знову почав обстоювати свою чесність так само, як і сам собі доводив це, йдучи до графині.
Графиня почекала, поки він виговориться, потім, не гніваючись і не похитнувшись у своєму переконанні, тільки страшенно збліднувши, прошепотіла:
— Олів’є, те, що ви кажете мені, я все знаю, і думаю так само, як і ви. Але я певна, що не помиляюся. Послухайте, поміркуйте й зрозумійте. Дочка надто на мене схожа, вона надто нагадує все те, чим я була колись, коли ви покохали мене, ось чому ви обов’язково покохаєте її.
— І ви зважуєтесь, — вигукнув він, — кидати мені таке в обличчя тільки на підставі цього припущення, на підставі сміховинного міркування — він мене кохає, дочка на мене схожа, отже, він її теж кохає!..
Але, побачивши, що обличчя графині щораз більше змінюється, повів лагідніше:
— Люба Ані, та саме тому, що я знаходжу вас у дівчинці, вона й подобається мені дуже! Вас, вас одну кохаю я, дивлячись на неї.
— Так, саме від цього я так страждаю, саме цього я й боюся! Ви ще не тямите того, що почуваєте. А через якийсь час і вам стане ясно.
— Запевняю вас, Ані, це безглуздя.
— Хочете доказів?
— Так.
— Ви три роки не були вже в Ронсьєрі, дарма, що я вас запрошувала. Але ви з’явились незагайно, коли вам запропонували приїхати по нас.
— Он воно що! Ви звинувачуєте мене в тому, що я не покинув вас там одну, знаючи, що ви хворі після смерті матері?
— Хай так. Але ось що: вам так хочеться побачити Аннету, що ви навіть сьогодні не могли перечекати і попросили привезти її до себе — позувати.
— А ви не припускаєте, що я хотів вас побачити?