289
Його зразу ж пройняв гострий холод, той пронизуючий холод першого заморозку, що за одну ніч нищить останні рештки літа.
Вздовж бульварів падав густий дощ широкого жовтого листя, що сипався з сухим, тихим шелестом. Він падав, скільки око сягало, з кінця в кінець широких вулиць між будинками, немов усі стеблинки були відтяті від гілля вістрям тонкого крижаного леза. Брук і тротуари були вкриті ним і за декілька годин стали схожими на лісові шляхи на початку зими. Це мертве листя шаруділо під ногами і збивалося у хвилеподібні купи від поривів вітру.
Це був перехідний день, що знаменує кінець одного й початок другого сезону: такі дні сповнені особливої насолоди й особливого суму вмирання, або ж насолоди відродження життя.
Коли Олів’є переступив поріг турецької парні, його засмучене серце затремтіло від утіхи, бо він подумав про тепло, що зараз огорне його тіло після вуличного холоду. Він квапливо роздягся, обіпнув стан легкою пов’язкою, яку подав хлопець, і зник за обшитими дверима, що розчинились перед ним.
Коли він проходив через мавританську галерею, освітлену двома східними ліхтарями, йому важко було дихати гарячим задушливим повітрям, що, здавалось, йшло від якоїсь далекої печі. Кучерявий негр з лискучим м’язистим тілом, тільки в одному поясі, підняв перед ним завісу в другому кінці галереї, і Бертен увійшов у велику круглу, високу, мовчазну, майже містичну, мов храм, парильню. Зверху, з бані, крізь скляний трилисник і трикутні кольорові шибки світло падало в просторий, круглий зал, де підлога була вимощена плитками, а стіни вкриті барвистим фаянсом в арабському стилі.
Майже голі чоловіки різного віку поволі походжали тут поважно і мовчки; деякі сиділи на мармурових лавках, склавши руки; інші тихо розмовляли.
Гаряче повітря захоплювало дух одразу при вході. Всередині, в цьому задушливому, прикрашеному циркові, де грілися людські тіла, де метушились чорні масажисти й мідноногі маври, було щось античне й таємниче.
Першим Бертен помітив графа де Ланда. Той походжав, як римський борець, пишаючись своїми велетенськими
грудьми з товстими, схрещеними на них руками. Завсідник лазень, він почував себе тут як славетний актор на сцені, і, як знавець своєї справи, сперечався про м’язи паризьких силачів.
— Добридень, Бертене, — обізвався він.
Вони потиснули один одному руки.
— А добре в таку погоду попаритись! — мовив Ланда.
— Чудово.
— Ви бачили Рокдіана? Він тут. Я його просто з ліжка стягнув. Ось гляньте на цей кістяк!
їх саме проминав низенький клишоногий добродій із щуплими руками та запалим животом; зразкові представники людської сили дивились на нього із зневажливою посмішкою.
Підійшов і Рокдіан, побачивши художника.
Вони посідали за довгий мармуровий стіл і почали розмовляти, як десь у салоні. Метушились прислужники з напоями. Чути було ляскання масажистів по голому тілу і раптовий шум води, що лилася з душів. Невпинний плескіт води долинав з усіх кінців величезного амфітеатру, наповнюючи його легким шелестом дощу.
Раз у раз якийсь новий відвідувач вітався з трьома приятелями або підходив до них потиснути їм руку. То були товстий герцог д’Арісон, низенький князь Єпілаті, барон Флак та інші.
Зненацька Рокдіан мовив:
— Стривайтег он Фарандаль!
Маркіз, уперши руки в боки, увійшов невимушено, як чоловік із гарною статурою, якому нема чого соромитись.
— Цей гульвіса — справжній гладіатор! — буркнув Ланда.
Рокдіан спитав, звертаючись до Бертена:
— Правда, що він бере шлюб з дочкою ваших друзів?
— Здається, що так, — відповів художник.
Але це питання в присутності маркіза, в цей час і в цьому місці підняло в серці Олів’є страшну хвилю розпачу й обурення. Він в одну мить і з такою гостротою відчув усю жахливу реальність майбутнього, що мусив кілька хвилин бороти в собі тваринне бажання кинутись на маркіза.
Потім підвівся, сказавши:
— Стомився я. Піду зараз же масаж робити.
Мимо проходив араб.
— Ти вільний, Ахмеде?
— Так, пане Бертене.
Олів’є похапцем пішов, аби не вітатися за руку із Фа-рандалем, що поволі обходив зал.
Він і чверті години не пробув у великій затишній спочивальні, де було так тихо, де вздовж стін тяглися кабіни з ліжками, а посередині знаходився майданчик з африканськими рослинами та водограй, з якого били мерехтливі струмені. Йому здавалось, що за ним женуться, що йому щось загрожує, що ось-ось зайде маркіз, і він муситиме подати йому руку й поводитись з ним як із приятелем, тим часом як насправді йому хотілося вбити його.
Незабаром він знову вийшов на бульвар, устелений мертвим листям. Листя вже не падало, бо й рештки його були зірвані бурхливим вітром. Червоно-жовтий листяний килим тремтів, ворушився і хвилями перекочувався з тротуару на тротуар від рвучких поривів вітру, що дедалі дужчав.
Раптом над дахами розляглося якесь ревіння, немов дикий крик бурі, що наближається, і зразу шалений подмух вітру з боку церкви святої Магдаліни війнув на бульвар.
Опале листя, немов тільки того й чекаючи, зірвалося йому назустріч. Воно котилось перед ним, збиваючись у купи і вируючи, знімаючись спіралями аж до дахів будинків. Вітер гнав його, як стару божевільну отару, що бігла, мчала, тікала до застав Парижа, що вільного неба передмість. І коли густа хмара листя та пилу зникла за підйомом біля кварталу Мальзерб, брук і тротуари стали голі й чисті, так наче їх підмели.
Бертен гадав: «Що буде зі мною? Що робити? Куди йти?» — і повернув додому, так нічого й не вирішивши.
Кіоск з газетами привернув його увагу. Він купив сім чи вісім газет, сподіваючись, що матеріалу для читання вистачить на годину-дві.
— Тут і снідатиму, — мовив він, переступивши поріг свого дому, і пішов до майстерні.
Але, сівши, зрозумів, що лишитись удома не зможе, — почував, що тіло його розбурхане, мов у розлюченого звіра. Він переглянув газети, однак читання не розважило його ні на хвилину, і події, про які він читав, сприймалися тільки очима, не доходячи до свідомості. В одному дописі, якого він і не старався зрозуміти, ім’я Гійруа вразило його. Мова йшла про засідання палати, де граф виступив з короткою промовою.
Він став читати уважніше, збуджений цим нагадуванням, і натрапив на ім’я славетного тенора Монрозе, який наприкінці грудня повинен був виступити лише один раз в Опері. Це буде, писалось у газеті, чудове музичне свято, бо тенор Монрозе, покинувши Париж шість років тому, гастролював по всій Європі та Америці із незрівнянним успіхом; до того, разом з ним виступить і відома шведська співачка Ельсон, якої Париж не чув теж п’ять років.
Зненацька Олів’є сяйнула думка, що немов родилася в глибині його серця: потішити Аннету цією виставою. Потім він згадав, що графиня та її дочка в жалобі, і почав обмірковувати, як би все-таки здійснити свій намір? Єдиний спосіб здався йому підходящим — узяти ложу, що виходить на сцену, де глядачів майже не видно; якщо ж графиня не схоче піти, то він запросить Аннету, разом із батьком та герцогинею. В такому разі герцогині треба буде запропонувати ложу. Але тоді слід і маркіза запросити!..
Олів’є завагався і знову надовго замисливсь.
Певна річ, справу зі шлюбом вирішено і, без сумніву, вже призначено день весілля. Він здогадувався, що графиня поквапилася з цим кінчити, і розумів, що вона віддасть дочку за Фарандаля якнайшвидше. Тут він був безсилий. Він не міг ні перешкодити цій жахливій події, ні змінити, ні відстрочити її! А коли вже належить скоритися, то чи не краще спробувати приборкати своє серце, приховати муку, прикидатися задоволеним і не давати волі своєму роздратуванню, як оце допіру в лазні.
Так, він запросить маркіза, заспокоїть цим підозру графині, а собі забезпечить дружні стосунки з домом молодого подружжя.
Поснідавши, Олів’є подався до Опери — замовити ложу позаду завіси. Йому обіцяли. Тоді він пішов до Гійруа.
Графиня майже зразу ж вийшла до нього і сказала все ще під враженням їхньа вчорашньої зворушливої розмови:
— Як мило, що ви сьогодні прийшли!
— У мене є щось для вас, — пробурмотів він.
— Що саме?
— Ложа на сцені в Опері на єдину виставу Ельсон та Монрозе.
— Ох друже, який жаль! А моя жалоба?
—' Вашій жалобі уже незабаром чотири місяці.
— Повірте, що не можу.
— А Аннета? Подумайте, що такої нагоди вдіуте може й не трапитись.
— З ким же вона поїде?
— З батьком та герцогинею, яку я запрошу. Так само й маркізові гадаю запропонувати місце.
Вона глянула йому просто в очі, почуваючи нестримне бажання поцілувати його, і перепитала, не вірячи власним вухам:
— Маркізові?
— Атож.
І вона відразу прийняла його запрошення.
— Ви вже призначили день їхнього весілля? — спитав Олів’є байдужим тоном.
— Боже мій, приблизно! У нас є причини поспішати з цим, тим більше, що це було вирішено ще до смерті матері. Пригадуєте?
— Дуже добре. На коли ж?
— На початок січня. Даруйте, що раніш вас не повідомила.
Увійшла Аннета. Серце Олів’є підскочило в грудях, мов на пружині, і вся ніжність, що вабила його до дівчини, миттю обернулася на гнів і породила ту дивну жагучу злість, якою стає кохання під бичем ревнощів.
— Я вам щось приніс, — сказав він.
— То ми вже рішуче на «ви»? — відгукнулася дівчина.
Він мовив по-батьківському:
— Слухайте, дитино! Мені відома подія, що готується. Повірте, через якийсь час це буде неминуче, то краще зараз, ніж потім.
Вона невдоволено знизала плечима, а графиня мовчала, втупившись у далечінь, і про щось зосереджено думала.
— Що ж у вас для мене? — спитала Аннета.
Він розповів про виставу й про те, кого збирається запросити.
Дівчина була захоплена, кинувшись йому на шию в дитячому пориві, поцілувала його в обидві щоки.
Він мало не зомлів і, відчувши ніжний дотик цих свіжих губ, зрозумів, що це не зцілиться ніколи.
Графиня роздратовано зауважила:
— Тебе ж батько чекає!
— Гаразд, мамо, йду.
Дівчина побігла, посилаючи Олів’є поцілунки рукою.
Коли вона вийшла, він спитав:
— Вони поїдуть у подорож?
— Так, на три місяці.
— Тим краще, — пробурмотів він.
— Знову будемо жити, як колись, — сказала графиня.
— І я сподіваюсь, — мовив він знехотя.
— Тим часом не забувайте мене.
— Ні, друже.
Той порив, що охопив його напередодні, коли графиня плакала, і його намір запросити маркіза на виставу в опері, вернув графині трохи надії.
Але ненадовго. За якийсь тиждень вона знову почала з болісною і ревнивою увагою пильнувати вирази Олів’є, вишукуючи на ньому сліди всіх тих страждань, що він переживав. Вона знала все до дрібниць, бо сама пройшла крізь усі ті муки, що їх почувала в ньому, і постійна присутність Аннети раз у раз нагадувала про марність її зусиль.
Все гнітило її заразом, — і роки, і жалоба. Її діяльне, вміле й вигадливе кокетство — незмінний помічник усіх її перемог, — тепер було паралізоване чорною сукнею, яка підкреслювала блідість і зміну її обличчя так само, як прикрашала пишну юність її дочки. Який далекий був уже той час, — проте ще такий недавній, — після повернення Аннети до Парижа, коли графиня гордо добирала однакові з нею туалети, тоді для неї вигідні. Тепер їй кортіло зірвати з свого тіла жалобний одяг, який спотворював її і завдавав пекучих страждань.
Коли б до її послуг були всі засоби краси, коли б вона вільно могла вибирати та носити тканини ніжних відтінків у гармонії з кольором обличчя, що надавали б її красі, що в’яла, тонко розрахованої сили, настільки ж чарівної, як і природна грація дочки, — отоді вона, безперечно, з них двох була б спокусливіша.
Вона добре знала вплив збудливих вечірніх туалетів і легкого чутливого ранкового одягу, хвилюючого хатнього вбрання, в якому жінка залишається під час сніданку з близькими друзями і завдяки якому зберігає до середини дня немовби аромат її пробудження, матеріальне й гаряче відчуття ліжка, з якого вона встала, й напахченої кімнати.
Але що вона могла зробити з цією одежею факельника, з цим халатом каторжника, що його рокована носити цілий рік? Цілий рік! Рік вона повинна вбиратися в чорну сукню, жити, мов у в’язниці, безпорадною і бездіяльною. Рік вона почуватиме, як старіє щодня, щогодини, щохвилини в цьому креповому футлярі! Що буде з нею через рік, коли нещасне хворе тіло її й далі так марнітиме від душевної туги?
Ці думки не покидали її, отруювали їй усе, чим вона хотіла б утішитись, обертали на біль кожну радість, не лишали їй ні розради, ні задоволення, ні веселощів. Вона невпинно тремтіла, розпачливо намагаючись скинути з себе цей тягар лиха, що давив її,— адже без цієї гнітючої мани, вона була б щаслива, бадьора, серце молоде, в ній палала жага істоти, що починає жити, невтомна жадоба щастя, навіть більш палка, ніж раніше, і невситима потреба кохання.
І от усе гарне, все ніжне, радісне й поетичне, все, що прикрашає життя і примушує нас цінувати його, — все це відходить від неї тому, що вона постаріла! Кінець! Проте вона почувала в собі ще ніжність дівчини й пристрасні пориви молодої жінки. Ніщо не постаріло, крім її тіла, крім шкіри, жалюгідної оболонки кісток, потроху вицвілої і поточеної, мов те сукно на дереві меблів. Невідступна думка про цей занепад переслідувала її і стала майже фізичним болем. Думка ця породила в неї особливу чутливість шкіри, відчуття старіння, постійне і таке ж виразне, як осягання холоду й тепла. їй здавалось, що шкіра їй безнастанно свербить, що зморшки на чолі поволі розповзаються, що западають тканини шш та щік і множиться безліч маленьких рисок, від яких стомлена шкіра здається пом’ятою. Болісна сверблячка примушує хворого на яку-небудь нашкірну хворобу постійно чухатись; так само свідомість-і острах цієї руйнуючої та тонкої роботи скоро-минущого часу спонукали графиню підходити до дзеркала, щоб упевнюватися в цьому. Ця свідомість, це побоювання кликали, вабили і штовхали її до дзеркал; вона втуплювалася в них і без кінця роздивлялася своє обличчя, торкалась його пальцями, щоб краще переконатись у незабутніх слідах шкоди, завданої часом. Ця думка іноді зникала, але зринала щоразу, коли вона чи вдома, чи десь помічала блискучу поверхню страшного скла. Вона спинялась на тротуарах, щоб подивитись у дзеркальні вітрини, немов якась рука затримувала її біля скляних платівок, якими крамарі прикрашають фасади своїх крамниць. Це стало хворобою, справжньою манією. В кишені вона носила мініатюрне пуделечко з слонової кості, завбільшки з горіх, де на покришці зсередини було вставлено люстерко, і часто, йдучи, вона тримала його відкритим у руці й підносила до очей.
Коли сідала читати або писати в оздобленій килимами вітальні, ця нова робота на мить відвертала її думку, але скоро вона знову піддавалася давнішній манії. Вона боролась, силкувалася розважитись, думати про щось інше й продовжувати свою роботу, але даремно, гостре бажання дратувало її, і незабаром рука її, покидаючи книжку чи перо, хапала дзеркальце з ручкою зі старовинного срібла, що лежало на столі. В овальній різьбленій рамці, що замикала в собі все її обличчя, воно здавалось образом, портретом минулого століття, колись свіжою, а тепер ви-цвілою на сонці пастеллю. Вона довго на себе дивилася, потім стомлено клала дзеркальце на стіл, силкуючись знову взятися до роботи, але й двох сторінок не прочитавши і двох десятків рядків не написавши, знову почувала непоборну, болісну потребу дивитись на себе, знову простягала руку до дзеркальця.
Тепер вона брала його як обридлу, невідчепну дрібничку, що з нею ніяк не може розстатися рука; навіть приймаючи друзів, вона раз у раз у нього зазирала; вона мало не плакала від роздратування і, крутячи дзеркальце в руках, ненавиділа його, немов воно було живою істотою.
Одного дня, доведена до розпачу цією боротьбою з шматком скла, вона вдарила ним об стіну і потрощила вщент.
Але чоловік віддав його полагодити і незабаром повернув іще яснішим, ніж раніше. Вона мусила взяти його, подякувати і примиритись з тим, що дзеркальце залишиться у неї.