Олів’є хотів, щоб Аннета нікого іншого не бачила, не знала й не цінувала. Досить було їй зробити рух, щоб обернутись і глянути на когось, — і його поривало заступити її погляд собою. Коли ж він не міг одвернути його або цілком поглинути, то нестерпно страждав.
Так страждав він і тепер, дивлячись на цього співака, що, здавалось, сіяв і пожинав любов у залі Опери; він обурювався на всіх за тріумф тенора — на жінок, що сиділи в ложах закляклі, завмерлі від захвату, на дурнів-чоловіків, що робили апофеоз цьому фертикові.
Артист! Вони називають його артистом, великим артистом! І цей блазень, що тлумачив чужі думки, має такий успіх, якого не мав і сам автор! Ось де справедливість і розум світських людей, цих претензійних неуків-аматорів, для яких усе своє життя працюють майстри людського мистецтва! Олів’є чув їхні оплески й вигуки, бачив їхнє захоплення, і та давня ворожість, що завжди жевріла в його пихатому й гордому серці вискочня, розпалювалася, оберталась на шалену лють проти цих дурнів, всемогутніх тільки за правом народження й багатства.
До кінця вистави він мовчав, катуючись цими думками, потім, коли в залі ущух ураган захвату, подав руку герцогині, а маркіз у цей час взяв об руку Аннету. Вони зійшли великими сходами в тісній юрбі жінок та чоловіків, у цьому чудовому й повільному каскаді голих плечей, пишних суконь та чорних фраків. Далі герцогиня, Аннета, батько її та маркіз сіли в ландо, а Бертен лишився сам із Мюзадьє на площі біля Опери.
Зненацька він відчув до нього якусь прихильність, точніше, той природний потяг, що його відчуваєш до земляка, якого зустрів у далекому краї, бо йому здавалося, що він загубився в цьому чужому, байдужому тлумшці, а з Мюзадьє він міг іще поговорити про Аннету.
Тож він узяв інспектора за руку й спитав:
— Ви додому не зразу? Погода гарна. Пройдімось.
— З великим задоволенням.
Вони пішли до церкви святої Магдаліни серед нічної юрби, в тому короткому бурхливому хвилюванні, що вирує на бульварах після виходу з театрів.
У Мюзадьє було повнісінько новин і тем, які Бертен називав «денним меню», і він пролив своє красномовство на два-три сюжети, що цікавили його найдужче. Бертен ішов з ним об руку, але не слухав, упевнений, що зараз наведе його на розмову про дівчину, і нічого навколо себе не бачив, замкнувшись у своєму коханні. Ішов, виснажений ревнощами, немов після падіння з височини на твердий грунт, пригнічений думкою, що на світі йому вже нема чого робити.
Він буде мучитися дедалі більше, без жодної надії. Минатимуть один по одному безрадісні дні, і він буде здалеку споглядати, як живе вона, щаслива, кохана і сама, певно, закохана. Коханець 1 Може, в неї теж буде коханець, як був і в її матері. Олів’є почував у собі безліч джерел страждання, приплив лиха, пекучої муки, почував себе таким пропа-пщм, рокованим на жахливу агонію, що, здавалося йому, більших катувань не знав іще ніхто й ніколи. І він подумав про дитячі вигадки поетів, про марну сізіфову працю, фізичну спрагу Тантал а, шматоване серце Прометея. О, коли б вони дослідили, коли б зазирнули у безтямне кохання старого чоловіка до молодої дівчини, як зуміли б вони висловити нестерпні затаєні муки істоти, що не здобуде вже кохання, муки марного бажання і,— що страшніше від дзьоба яструба! — те, як терзає старече серце білява голівка!
Мюзадьє говорив, не змовкаючи, і Бертен, весь у полоні невідчепної думки, спинив його, пробурмотівши майже мимоволі:
— Аннета сьогодні була чарівна.
— Еге ж, чарівна…
Щоб Мюзадьє знову не вернувся до попередньої розмови, художник додав:
— Вона вродливіша, ніж була її мати.
Мюзадьє неуважно підтвердив, сказавши кілька разів, поспіль: «Так… так… так…», — але думка його ще не зосередилась на цій новій темі.
Намагаючись звернути на це його увагу, Олів’є вдався до хитрощів, зацікавивши Мюзадьє найулюбленішою для того темою!
— Після весілля в неї буде один із найкращих салонів у Парижі.
Цього було досить, аби інспектор образотворчих мистецтв, як справжня світська людина, заходився із знанням справи міркувати про те становище, що його посяде у вищому французькому суспільстві маркіза де Фарандаль.
Бертен слухав його й уявляв Аннету у великій, залитій світлом вітальні серед жінок і чоловіків. Це видиво знову розбуркало його ревнощі.
Тепер вони підіймалися по бульвару Мальзерб. Проминаючи будинок Гійруа, художник підвів очі. У вікнах між щілинами завіс, здавалось, світилося. Йому спало на думку, що герцогиню з небожем мабуть, запросили на чай. Серце його стиснулось від люті й гризоти.
Він не випускав зі своєї руки руку Мюзадьє і часом розворушував якимсь запереченням його думки про майбутню молоду маркізу. І від цього банального голосу, що говорив про Аннету, образ її миготів круг них у нічній тиші.
Вони прийшли на вулицю де Вільє, де мешкав Бертен.
— Зайдете? — спитав він.
— Ні, дякую. Пізно вже, треба спати.
— Ну, зайдіть на півгодинки, побалакаємо ще.
— Ні, справді. Пізно дуже.
Від думки, що зараз лишиться сам після потрясіння, що його оце знову зазнав, Бертена охопив жах. У нього є співбесідник, і він його затримає!
— Та зайдіть же, виберете якийсь етюд! Я давно вже збираюсь вам що-небудь подарувати.
Знаючи, що в художників не завжди бував настрій робити дарунки і що пам’ять на обіцянку у них коротка, Мюзадьє вхопився за це. Як інспектор образотворчих мистецтв, він зумів зібрати цілу картинну галерею.
— Зайду, — мовив він.
Вони ввійшли.
Розбуджений служник приніс їм грог, і розмова якийсь час точилась навколо живопису. Бертен показував етюди й просив Мюзадьє взяти собі той, що більше йому сподобається. А Мюзадьє вагався, бо йому заважало газове освітлення, при якому він плутав тони фарб. Зрештою вибрав гурт дівчаток, що скачуть через мотузку на тротуарі, і майже зразу ж зібрався іти, взявши подарунок.
— Я пришлю вам цей етюд, — сказав Бертен.
— Ні, я краще заберу його й помилуюсь на нього, лягаючи спати.
Нічим не можна було його затримати, і Бертен знову лишився сам у своєму помешканні, цій в’язниці його спогадів та болісного хвилювання.
Коли вранці служник приніс чай та газети, то побачив: господар його сидить на ліжку блідий мов мрець.
— Ви нездужаєте, пане? — спитав служник злякано.
— Нічого, просто голова болить.
— Чи не накажете піти по ліки?
— Ні. Як надворі?
— Дощ, пане.
— Гаразд. Ідіть.
Поставивши, як звичайно, на столик чайний прибор та поклавши газети, служник вийшов.
Олів’є взяв «Фігаро» й розгорнув. Передовиця називалась «Сучасний живопис». Це була палка похвала чотирьом чи п’ятьом молодим художникам, що справді майстерно володіли колоритом і зловживали ним задля ефекту, намагаючись видавати себе за революціонерів і геніальних новаторів у мистецтві.
Як і всі представники старшого покоління, Бертен обурювався цими новими прибульцями — обурювався їхньою нетерпимістю, заперечував їхні теорії. Отже, вже беручись до читання, він почував у собі зачаєний гнів, що так швидко опановує знервоване серце; потім, пробігши очима по тексту, він помітив своє ім’я, і кілька слів у кінці якогось речення вразили його, мов удар кулаком у груди: «…застаріле мистецтво Олів’є Бертена»…
Він завжди був чутливий до критики та похвали, але в глибині душі, незважаючи на законне шанолюбство, більше страждав від зневаги, ніж радів від похвали, бо сам не був упевнений в собі через вічні вагання. Проте раніше, за часів тріумфу, він у густому диму кадильниць забував про шпильки. Тепер, при невпинному зростанні нових художників і нових цінувальників мистецтва, похвали ставали рідші, а лайка дошкульніша. Він почував, що перейшов до загону старих талановитих художників, яких молодь не визнає за вчителів, і, бувши не тільки розумним, а й проникливим, страждав тепер від найменших натяків так само, як і від одвертих нападів.
Проте ніколи ще його самолюбство художника не було так болісно вражене. Задихаючись, він іще раз прочитав статтю, щоб зрозуміти все до найменших подробиць. Кількох колег і його викидали до кошика образливо й розв’язно, і він підвівся з ліжка, шепочучи слова, що лишились у нього на устах: «…застаріле мистецтво Олів’є Бертена».
Ніколи він ще не впадав у такий розпач, не був такий пригнічений; у нього було відчуття, що настає кінець усьому його фізичному й духовному єству; ніколи не поринав він у таку безутішну душевну тугу. До другої пополудні він сидів у кріслі 'біля каміна, простягти до вогню ноги, не маючи сили ворухнутись чи щось робити. Потім у нього з’явилась потреба заспокоїтись, потиснути віддані руки, побачити вірні очі, потреба в тому, щоб його пожаліли, допомогли йому, потреба в ласкавих й дружніх словах. І, як завжди, він подався до графині.
Коли він зайшов, Аннета була Сама у вітальні — стояла до нього спиною й швидко писала адресу на якомусь листі. На столі коло неї лежала розгорнута газета «Фігаро». Бертен побачив разом і дівчину, і газету, і він розгублено зупинився, не сміючи далі ступити. А що, як вона прочитала? Вона обернулась і, заклопотана своїми жіночими справами, квапливо сказала:
— А, добридень, пане художнику! Вибачте, що покидаю вас. Швачка чекає мене нагорі. Розумієте ж, зустріч із швачкою перед весіллям — це важлива справа. Зараз пришлю вам маму, — вона оце сперечається й розважає мою художницю… Коли вона потрібна буде, я знову її покличу на декілька хвилин.
І дівчина майже вибігла з вітальні, підкреслюючи, що їй ніколи.
Ця раптова втеча без жодного приязного слова, без жодного прихильного погляду на нього, Бертена, що так її кохає, зовсім пригнітила його. Очі його знову спинились на «Фігаро», і він подумав: «Вона прочитала. З мене глузують, мене заперечують. Вона вже не вірить у мене. Я вже для неї ніщо».
Він ступив до газети так, як підходять до людини, щоб дати їй ляпаса. І тут у голові в нього промайнуло: «Може, вона й не читала. Вона така заклопотана сьогодні. Але про це, безперечно, розмовлятимуть при ній за обідом, і їй однаково схочеться прочитати цю статтю».
Якось мимоволі, майже несвідомо, він схопив газету, згорнув її, зібгав і швидко, мов злодій, сховав у кишеню.
Ввійшла графиня. Побачивши синяве, перекошене обличчя' Бертена, вона здогадалась, що його страждання дійшли до крайньої межі.
Вона кинулась до нього з поривом, усім поривом своєї бідної і змученої душі, свого бідного, теж розбитого тіла. Поклавши йому руки на плечі й подивившись просто в очі, вона мовила:
— О, який ви нещасний!
На цей раз Бертен уже не заперечував і, задихаючись — так йому зсудомило горло, — пробурмотів:
— Так… Так… Так!..
Вона відчула, що він зараз заридає, і повела його в темний куток вітальні, до двох крісел, що стояли за невеликою ширмою з старовинного шовку. Вони сіли за цією тонкою, вишитою стіною, в сірих сутінках дощового дня.
Щиро жаліючи його, страждаючи від його горя, графиня сказала:
— Як ви мучитесь, мій бідний Олів’є!
Вія поклав свою сиву голову їй на плече.
— Більше, ніж ви гадаєте! — сказав він.
Вона прошепотіла сумно:
— О, я це знала! Я все почувала. Бачила, як воно зароджувалось і росло.
Він відповів, ніби вона обвинувачувала його:
— Я не винен, Ані.
— Знаю… І не дорікаю вам…
Обернувшись трохи, вона ніжно торкнулась устами очей Олів’є, і відчула його гіркі сльози.
Здригнувшися, немов випила краплю відчаю, вона повторила кілька разів:
— Ох бідний друже… бідний друже… бідний друже…
Потім, якусь мить помовчавши, додала:
— Наші серця в цьому винні, бо вони не постаріли. Який вогонь палає в моєму!
Він спробував заговорити, але не міг, бо тепер його душили ридання. Пригортаючись до нього, вона відчула судорожне колихання його грудей. І тут егоїстична любовна туга, що так довго точила графиню, знову її охопила, і вона мовила з тим несамовитим виразом, який свідчить про пекельні муки:
— Боже, як ви кохаєте її!
— О так, я кохаю її! — ствердив він.
Вона замислилась, а тоді спитала:
— А мене, мене ви ніколи так не кохали?
Він переживав зараз одну з тих хвилин, коли кажуть усю правду, тож відповів:
— Ні, я тоді був надто молодий.
— Надто молодий? Чому? — здивувалася вона.
— Бо життя було надто гарне. Тільки в наші літа можна кохати до самозабуття.
— А почуваєте ви біля неї те саме, що й біля мене почували? — спитала вона.
— І так, і ні… А проте, це майже те саме. Вас я кохав так, як тільки можна кохати жінку. І її кохаю, як вас, бо вона — це ви; але кохання це стало чимсь непоборним, згубним, чимсь таким, що сильніше за смерть. Я належу їй так, як палаючий будинок належить вогню!
Подих ревнощів ураз висушив в ній жаль, і вона сказала втішено:
— Бідолашний друже! Через кілька днів вона одружиться й поїде. Певно ж, ви одужаєте, не бачачи її.
Він похитав головю.
— О, я пропав, пропав!
— Та ні, ні! Три місяці не будете її бачити. Цього досить. Адже вам було досить трьох місяців, щоб покохати її так, як мене, — а ви ж знаєте мене дванадцять років.
Тоді він заблагав у своїй безмежній тузі:
— Не покидайте мене, Ані!
— А що я можу, друже?
— Не покидайте мене самого!
— Я навідуватиму вас, скільки ви схочете.
— Ні! Краще я тут буду, скільки можна.
— Біля неї будете?
— І біля вас.
— Вам не треба бачитися з нею перед весіллям.
— О Ані!
— Або хоч дуже рідко.
— А сьогодні можна лишитись?
— Ні, в такому стані не можна. Вам треба розважитись, піти до клубу, до театру, куди-небудь, тільки не лишатися тут.
— Я прошу вас.
— Ні, Олів’є, це неможливо. До того, на обіді в мене будуть люди, присутність яких знову вас розхвилює.
— Герцогиня? І… він?
— Так.
— Та я ж цілий вечір вчора провів із ними.
— Це й видно! Тому ви й гарний такий сьогодні.
— Обіцяю вам бути спокійним.
— Ні, це неможливо.
— Тоді я йду.
— Чешу ж так швидко?
— Хочу походити.
— Гаразд, ходіть до самісінької ночі, аби смертельно втомитися, а потім лягайте спати!
Він підвівся.
— Прощайте, Ані.
— Прощайте, любий. Завтра вранці провідаю вас. Хочете, щоб я знову робила велику необережність, як колись, та вдавала, ніби снідаю вдома о дванадцятій, а насправді, щоб я снідала у вас о чверть на другу?
— Так, дуже хочу! Ви добра.
— Бо кохаю вас.
— Я теж вас кохаю.
— О, не згадуйте про це!
— Прощайте, Ані.
— Прощайте, любий. До завтра.
— Прощайте.
Бертен поцілував їй руки, потім поцілував її в скроні, потім у куточок уст. Тепер очі його були сухі, вигляд рішучий.
Він обійняв її, пригорнув до себе, і припавши устами до її чола, немов пив, вдихав усе кохання, яке вона почувала до нього.
І швидко пішов не обертаючись.
Лишившись сама, графиня впала на стілець і заридала. Так сиділа б до ночі, якби Аннета не прибігла по неї.
Щоб мати час витерти почервонілі очі, графиня сказала:
— Мені треба написати кілька слів, дитино моя. Іди, я незабаром буду.
До вечора вона мусила клопотатись важливою справою посагу.
Герцогиня з небожем обідали в Гійруа по-родинному. Тільки-но вони посідали до столу, розмовляючи про вчорашню виставу, як увійшов служник із трьома величезними букетами в руках.
Пані де Мортмен здивувалась.
— Боже мій, що це таке?
— О, які гарні! — вигукнула Аннета. — Хто це міг нам прислати?
— Певно, Олів’є Бертен, — відповіла графиня.
Вона не переставала думати про нього. Він видався їй таким похмурим, таким трагічним, вона так ясно бачила його безпорадне лихо, так гостро почувала в собі відбиток його туги, так ніжно й глибоко кохала його, що серце її стискалось від зловісного передчуття.
В кожному букеті справді були картки від Бертена. На кожній він написав олівцем імена графині, герцогині та Аннети.
Пані де Мортмен спитала:
— Чи не занедужав ваш друг Бертен? Учора в нього був кепський вигляд.
— Так, він трохи турбує мене, хоч і не скаржиться, — відповіла пані де Гійруа.
— О, з ним те, що й з нами всіма — старіє,— докинув її чоловік. — Навіть дуже старіє. Загалом мені здається, що старі парубки піддаються зразу. Вони швидше занепадають, ніж ми. Він таки дуже змінився.