Чоловік з ліхтарем знову з’явився, тягнучи за собою на вірьовці понурого коня, що ступав неохоче. Він поставив коня біля дишла, прив’язав посторонки і довго порався, закріплюючи збрую однією рукою, бо в другій тримав ліхтар. Повертаючись за другим конем, він помітив нерухомі постаті пасажирів, зовсім уже білі від снігу, і сказав:
— Чого ж ви не садете в диліжанс? Там хоч від снігу сховаєтесь.
Вони, мабуть, не подумали про це, і тепер всі разом кинулись до диліжанса. Троє чоловіків розмістили своїх дружин у глибині екіпажа і слідом за ними влізли самі; потім вільні місця мовчки зайняли інші невиразні й закутані постаті.
Підлога диліжанса була заслана соломою, в якій тонули ноги. Дами, що сиділи в глибині карети, взяли з собою мідні грілки з хімічним вугіллям; тепер вони розпалили ці прилади і деякий час стиха розповідали одна одній про їхні якості, повторюючи все те, що кожна з них уже давно знала.
Нарешті, коли диліжанс був запряжений шістьма кіньми, замість чотирьох, як звичайно, зважаючи на труднощі шляху, чийсь голос зовні спитав:
— Усі сіли?
Голос зсередини відповів:
— Усі.
Тоді вирушили в дорогу.
Диліжанс їхав повільно, дуже повільно, майже ступою. Колеса грузнули в снігу; вся карета стогнала і глухо потріскувала; коні ковзали, хрипли, від них ішла пара; довжелезний батіг кучера безперервно хльоскав, літав у всі боки, звиваючись і розгортаючись, немов тоненька гадючка, і раптом стьобав по якому-небудь круглому крупу, після чого той напружувався ще дужче.
Потроху розвиднювалось. Легкі сніжинки, які один а пасажирів, чистокровний руанець, порівняв з дощем бавовни, перестали падати. Тьмяне світло просочилося крізь великі, темні й важкі хмари, проти яких ще сліпучішими здавалися білі поля, де виринав то ряд високих дерев, вкритих інеєм, то халупки під сніговою шапкою.
При світлі цього сумного світанку пасажири почали з цікавістю розглядати одне одного.
У найдальшому кутку, на найкращих місцях, одне навпроти одного, дрімало подружжя Луазо, оптові торговці вином з вулиці Гран-Пон.
Луазо, що був колись прикажчиком, купив підприємство у свого збанкрутілого хазяїна і розбагатів. Він по найнижчій ціні продавав дрібним провінціальним торговцям найгірше вино і мав серед друзів і знайомих славу страшенного шахрая, справжнього нормандця — хитрого й життєрадісного.
Репутація шахрая настільки закріпилася за ним, що якось на вечорі в префектурі пан Турнель, авторг байок і пісеньок, в’їдливий і гострий, місцева знаменитість, запропонував дамам зіграти в гру «пташка літає»
4
; його жарт облетів вітальню префекта, потім дійшов до віталень городян і цілий місяць звеселяв усю округу.
Крім того, Луазо славився всякими смішними вихватками і дотепами — часом вдалими, а часом банальними, — і кожен, хто говорив про нього, обов'язково додавав:
V— Він страшенно кумедний, цей Луазо.
Невисокий на зріст, він ніби складався з самого круглого черева, над яким здіймалася червона фізіономія, облямована сивіючими бачками.
Його дружина, висока, дужа, енергійна жінка з грубим голосом і рішучою вдачею, була душею порядку і рахівництва в торговельній фірмі, в той час, як, сам Луазо оживляв її своєю життєрадісною жвавістю.
Поруч з ними з неприхованою свідомістю своєї гідності і високого стану сидів пан Карре-Ламадон, фабрикант, особа визначна в бавовняній промисловості, власник трьох бавовняних прядилень, кавалер Почесного легіону і член Генеральної ради. За весь час Імперії він очолював благо-намірену опозицію з єдиною метою одержати згодом якомога більше за приєднання до того устрою, з яким він боровся, за його власним виразом, благородною зброєю. Пані Карре-Ламадон, значно молодша від свого чоловіка, була втіхою для призначених в руанський гарнізон офіцерів з порядних родин.
Вона сиділа напроти чоловіка, маленька, гарненька, загорнута в хутра, і журно розглядала жалюгідну внутрішність диліжанса.
їхні сусіди, граф і графиня Юбер де Бревіль, мали одне з найстаровинніших і найзнатніших нормандських прізвищ. Граф, літній дворянин з величною осанкою, намагався одягатися так, щоб підкреслити свою природну схожість з королем Генріхом IV, від якого, коли вірити легенді,— фамільним гордощам, — завагітніла одна з дам Бревіль, чоловік якої саме через це одержав графський титул і губернаторство в провінції.
Граф Юбер, колега пана Карре-Ламадона по Генеральній раді, представляв орлеаністську партію департаменту. Історія його одруження з дочкою дрибного нантського судновласника назавжди лишилася загадкою. Але оскільки графиня мала величні манери, приймала краще за всіх і про неї ходила навіть чутка, що вона була колись коханкою одного з синів Луї-Філіппа, — уся знать поважала її, а її салон вважався першим у департаменті, єдиним, де збереглася ще старовинна вишуканість, і потрапити до якого було нелегко.
Багатство Бревілів, що цілком складалося з нерухомого майна, приносило, як казали, п’ятсот тисяч ліврів доходу щорічно.
Ці шестеро людей займали найкращу частину карети і уособлювали багату, владну й могутню верству суспільства, верству людей впливових, вірних релігії й твердим устоям.
Через дивний збіг обставин усі жінки розташувались на одній лавці, і поруч з графинею сиділи дві черниці, що перебирали довгі чотки, бурмочучи молитви. Одна з них була літня, з подзьобаним віспою обличчям, ніби в неї колись впритул вистрелили картеччю. В другої, дуже немічної, було гарне, хворобливе обличчя і сухотні груди, які терзала всепоглинаюча віра мучеників і фанатиків.
Але всі погляди були звернуті до чоловіка і жінки, що сиділи навпроти черниць.
Чоловік був добре відомий Корнюде, демократ, пострахо-вище всіх шановних людей. Уже двадцять років купав він свою довгу руду бороду в пивних кухлях по всіх демократичних кафе. Він прогуляв із своїми товаришами й друзями досить велику спадщину, одержану від батька, колишнього кондитера, і нетерпляче чекав встановлення Республіки, щоб дістати, нарешті, посаду, заслужену стількома революційними частуваннями. Четвертого вересня, можливо, внаслідок чийогось жарту, він вирішив, що його призначено на посаду префекта; проте коли він хотів приступити до виконання своїх обов’язків, писарі, які опинилися на той час єдиними хазяїнами префектури, не захотіли його визнати, і йому довелося відступити. Та бувши загалом непоганим хлопцем, смирним і догідливим, він з надзвичайним запалом взявся за організацію оборони. Під його керівництвом у полях викопали вовчі ями, по сусідніх лісах вирубали всі молоді деревця і всі дороги всіяли пастками; задоволений вжитими заходами, він з наближенням ворога поспіхом відступив до міста. Зараз він вважав, що значно більше користі принесе в Гаврі, де також необхідно буде копати траншеї.
Жінка — з так званих осіб «легкої поведінки» — славилась своєю передчасною повнотою, через яку її прозвали «Пампушкою». Маленька, вся кругленька, немов налита жиром, з пухкими пальцями, перетягнутими в суглобах, наче низка сосисок, з лискучою і натягнутою шкірою, з неосяжними грудьми, що випиналися під сукнею, вона була все-таки апетитна й приваблива, і до неї багато хто залицявся — так радувала око її свіжість. Обличчя її було схоже на рум’яне яблуко, на бутон півонії, що ось-ось розквітне; на ньому блищало двоє чудових чорних очей, відтінених довгшіи густими віями, а внизу — чарівний, маленький, вогкий ротик з дрібними блискучими зубками, створений для поцілунків.
Крім того, вона, як казали, відзначалася ще багатьма неоціненними якостями.
Як тільки її впізнали, між порядними жінками пробіг шепіт; слова «повія», «який сором» були сказані так виразно, що Пампушка підвела галову. Вона обвела своїх супутників таким задирливим і сміливим поглядом, що відразу ж запанувала цілковита тиша, і всі опустили очі, крім Луазо, який грайливо поглядав на неї.
Незабаром, проте, розмова між трьома дамами поновилася; присутність такого сорту особи несподівано зблизила, майже здружила їх. Чеснотливі дружини відчули потребу об’єднатися перед лицем цієї безсоромної продажної істоти, — адже любов законна завжди ставиться згорда до своєї вільноГ сестри.
Троє чоловік», яких в присутності Корнюде теж зближував іцстйнкт консерваторів, говорили про гроші, і в їхньому тоні відчувалося презирство до бідняків. Граф Юбер розповідав про шкоду, заподіяну йому пруссаками, про великі збитки, пов’язані з крадіжкою худоби й загибеллю врожаю, та в словах його чулася впевненість вельможі й мільйонера, для якого така втрата могла бути відчутною хіба лише один рік. Пан Карре-Ламадон, цілком обізнаний із справами у бавовняній промисловості, своєчасно постарався перевести в Англію шістсот тисяч франків — запасний капіталець, збережений ним про всякий випадок. Що ж до Луазо, то він примудрився продати французькому інтендантству весь запас дешевих вин, що зберігалися в його погребах, і держава винна була йому величезну суму, яку він і сподівався одержати в Гаврі.
Всі троє обмінювались швидкими дружелюбними поглядами. Незважаючи на різне становище у суспільстві, вони почували себе товаришами по багатству, членами великої франкмасонської ложі, що об’єднує всіх власників, всіх тих, у кого в кишенях дзвенить золото.
Диліжанс рухався так повільно, що на десяту годину ранку не проїкйв і чотирьох льє. Тричі чоловікам доводилось на підйомах сходити і йти пішки. Пасажири почали хвилюватися, бо снідати передбачалося в Тоті, а тепер уже втратили всяку надію дістатись туди раніше ночі. Кожен визирав у вікно, сподіваючись побачити який-небудь придорожній пщнок, як раптом карета застряла в наметі, і на те, щоб визволити її звідти, пішло аж дві години.
Апетит посилювався, тривога зростала, а по дорозі не зустрічалось жодної харчевні, жодного шиночка, бо наближення пруссаків і відхід голодуючих французьких військ нагнали страх на власників усіх торговельних закладів.
Чоловіки бігали за провізією на ферми, що зустрічалися їм дорогою, але не могли купити там навіть хліба, бо недовірливі селяни приховували свої запаси, боячись зголоднілих солдатів, які силою відбирали все, що попадалось їм на очі.
Коло першої години дня Луазо заявив, що відчуває в шлунку зовсім уже нестерпну порожнечу. Всі давно вже страждали не менше за нього; жорстокий голод, що все зростав, відбив усяку охоту до розмов.
Час від часу хто-небудь з пасажирів починав позіхати; майже одночасно за ним позіхав другий, і, відповідно до свого характеру, вихованості, суспільного стану, кожний по черзі відкривав рот, хто голосно, хто беззвучно, швидко затуляючи рукою зяючий отвір, з якого йшла пара.
Пампушка кілька разів нахилялась, ніби шукаючи щось під своїми спідницями. Та, після хвилинного вагання, вона поглядала на сусідів і зновіу спокійно випростувалась. Обличчя в усіх були білі й насуплені. Луазо запевняв, що заплатив бій за маленький окорок тисячу франків. Його дружина зробила заперечливий рух, але потім заспокоїлась. Розмови про марно розтринькані гроші завжди завдавали їй справжньої муки, вона навіть не розуміла жартів на цю тему.
— Ай сцравді, я ніби сам не свій, — промовив граф. — Як це я не подбав про їжу?
Кожен в думках дорікав собі за те саме.
Проте у Корнюде виявилась ціла фляжка рому; він запропонував її пасажирам; всі холодно відмовились. Лише Луазо Згодився випити один ковток і, повертаючи фляжку, подякував:
— Але й добре ж! Гріє і заспокоює голод.
Алкоголь привів його в хороший настрій, він запропонував зробити ігак, як на судні, про яке співається в пісеньці: з’їсти найжирнішого а мандрівників. Добре видовані особи були шоковаЩі цим побічним натяком на Пампушку. Черниці перестали бурмотіти молитви і, заховавши руки в широкі рукава, сиділи ие рухаючись, вперто не підводячи очей і, безумовно, приймаючи як випробування послану їм небом муку.
Нарешті, (годині о третій, коли навкруги була безмежна рівнина без жодного села, Пампушка швидко нагнулася і витягла з-під лавки великий кошик, покритий білою серветкою.
Спочатку вона вийняла звідти фаянсову тарілочку і срібну чарочку, потім велику миску, де застигло в холодці двоє курчат, порізаних на шматки; у кошику видно було ще й інші смачні речі: пироги, фрукти, ласощі й інша провізія, приготовлена з розрахунком на триденну подорож, щоб не мати справи з трактирною кухнею. Поміж пакунків з провізією виглядало чотири шийки пляшок. Пампушка взяла крильце курчати й делікатно почала їсти, закушуючи маленькою булочкою, що зветься в Нормандії «регентською».
Всі погляди були скеровані на неї. Скоро в кареті рознісся апетитний запах, від якого роздулися ніздрі, в роті з'являлась слина й нестерпно зводило щелепи біля вух. Презирство Ідам до «цієї дівки» перетворилося в лютість, в шалене бажання вбити її або викинути геть з диліжанса в сніг, разом з її чарочкою, кошиком і провізією.
Але Луазо дожирав очима миску з курчатами. Він сказав:
— Оце розумно! Мадам передбачливіша за нас. Є люди, які завжди про все подумають.
Вона обернулась до нього.
— Чи не бажаєте, пане? Не так-то легко постити з самого ранку,
Луазо вклонився.
— Слово честі, я не відмовлюсь, я вже не витримую. На війні, як на війні, чи не так, мадам?
І, глянувши навколо себе, він додав:
— В такі часи дуже приємно зустріти людину, яка може тобі допомогти.
Він розгорнув на колінах газету, щоб не забруднити штани, кінчиком ножа, який завжди лежав у нього в кишені зачепив курячу ніжку, всю в холодці, і, відриваючи зубами шматки, почав жувати з таким неприхованим задоволенням, що по всій кареті прокотилось важке зітхання.
Тоді Пампушка скромним і лагідним голосом запропонувала черницям розділити з нею трапезу. Обидві негайно згодились і, не підводячи очей, пробурмотівши якусь подяку, почали швидко їсти. Корнюде теж не відмовився від угощення сусідки, і всі вони, разом з черницями, утворили щось подібне до столика, порозстелювавши на колінах газети.
Роти безперервно розтулялись і затулялись, шалено жували, уминали, поглинали. Луазо в своєму кутку трудився щосили і пошепки вмовляв дружину наслідувати йoгo приклад. Вона довго опиралася, але потім, відчувши спазму у шлунку, здалася. Тоді чоловік у витончених виразах спитав у «чарівної супутниці», чи не дозволить вона запропонувати маленький шматочок пані Луазо. Пампушка відповіла:
— Та звичайно, пане.
І, люб’язно посміхаючись, простягла миску.
Коли відкупорили першу пляшку бордо, сталося маленьке замішання: був тільки один бокал. Його почали передавати одне одному, витираючи кожен раз. Тільки Корнюде, як галантний кавалер, доторкнувся губами до того місця, яке було ще вогким від губів сусідки.
Граф і графиня де Бревіль, так само як і подружжя Карре-Ламадон, оточені людьми, які так жадібно їли, задихаючись від пахощів їжі, відчували ті страшенні муки, які дістали назву Танталових. Раптом юна дружина фабриканта так важко зітхнула, що всі обернулись; вона зблідла, як сніг, що лежав на полях, очі її заплющились, голова схилилась, вона знепритомніла. Чоловік її страшенно перелякався і став благати всіх допомогти їй. Всі розгубились, але старша з черниць, підтримуючи голову хворої, піднесла до її губів бокал Пампушки і примусила проковтнути кілька крапель вина. Гарненька дама поворухнулась, розплющила очі, посміхнулась і завмираючим голосом промовила, що тепер їй зовсім добре. Але, щоб непритомність більш не повторилась, черниця присилувала її випити повний бокал бордо, додавши;
— Це не інакше, як від голоду.
Тоді Пампушка, червоніючи й ніяковіючи, пробелькотіла, звертаючись до чотирьох супутників, які все ще продовжували постили:
— Господи, так я ж просто не наважувалася запропонувати вам… Будь ласка прошу вас.
Вона замовкла, боячись, дочути образливу відмову.
Луазо взяв слово:
— Їй-Богу, в таких випадках всі люди — браття і мусять допомагати одне одному. Та ну-бо, пані, без церемоній, погджуйтесь, що там і говорити. Нам, можливо, й на ніч не вдасться знайти притулку. За такої їзди ми доберемося до Тота не раніше, ніж завтра опівдні.
Але всі вагались, ніхто не наважувався взяти на себе відповідальність за згоду.