Довідавшись, хто цей ставний моложавий гестапівець, Кравцов весь внутрішньо зібрався. З короткої характеристики, яку йому показував Марков, Клейнер був освіченим гестапівцем і зробив блискучу кар'єру у Франції. А до війни працював у німецькому посольстві в Москві.
Вже на початку розмови Кравцов зрозумів, що Клейнер не високо цінить Ціммера, Коли Кравцов на перше запитання Клейнера відповів, що про все це він уже розповідав Ціммеру, начальник гестапо різко сказав:
— Розмови такого типу — це не речі, і передавати їх через треті руки — не найкращий спосіб зберегти їх точність. Отже, скажіть про вашу освіту.
Кравцов слово в слово повторив те, що казав Ціммеру.
— Диплом у вас є?
— Є, але він у Смоленську.
— Ви можете там його одержати?
— Безумовно. Деякі мої документи, в тому числі і диплом, я перед арештом передав хазяйці квартири, в якої жив. Вона нікуди не виїхала і, сподіваюсь, жива.
— Так… — Клейнер помовчав, холодно дивлячись на Кравцова. — Тепер про арешт і суд. Кількома словами: в чому тут справа?
Кравцов розповів.
— Про це в вас є документи?
— Особисто мені ніяких довідок з цього приводу не давали, — сказав Кравцов. — Але в архівах смоленського суду і тюрми, я думаю, ви знайдете все, що вас із цього приводу цікавить. У мене особисто збереглася лише копія касаційної скарги із штампом, що оригінал її прийнятий до розгляду.
Клейнер вислухав це з непроникним виразом обличчя і запитав:
— Ваш злочин мав економічний характер?
— Не було ніякого злочину! — роздратовано відповів Кравцов.
— Трохи докладніше про це, будь ласка, — сухо, але ввічливо попросив Клейнер.
— Я переїхав до Смоленська… — почав Кравцов.
— Звідки? — перебив його Клейнер.
— З Москви.
— Чому?
— В Москві мені не давали працювати за спеціальністю. Останнім часом я на півставки працював юрисконсультом в універмазі, але згодом був позбавлений і цієї роботи.
— За що?
— Я виявив, що все керівництво універмагу краде, і написав про це прокуророві, а звільнили мене, використавши для цього оту саму інститутську характеристику.
— Це у вищій мірі дивно, — зауважив Клейнер.
Кравцов подивився на нього з відвертим співчуттям: мовляв, звідки вам, приїжджим, знати тутешні порядки?
— Ну, ну, далі,— сказав Клейнер.
— Я перебрався до Смоленська, і там мені вдалося влаштуватися завідуючим м'ясним магазином. І знову натрапив на злодіїв. І заступник мій злодій, і бухгалтер, і старший продавець. Але тепер я до прокурора вже не бігав і лише тримався від злодюг якнайдальше. А на їх натяки й пропозиції включитися в їхні чорні справи я ніяк не реагував. Через кілька місяців їх посадили і мене разом з ними. А потім судили. Довести, що я одержував гроші від злодіїв, судді не змогли, але, оскільки директор у принципі відповідає за все, дали мені три роки, по-божому. Ті дістали по сім років. От і все.
— Ви втекли з тюремного поїзда? Скажіть точно день, час і місце, де зазнав бомбардування ваш поїзд.
— Другого липня, близько п'яти ранку, приблизно посередині між станціями Ярцево і Дорогобуж.
Клейнер це записав, подумав і сказав:
— У ваших інтересах зробити таке: з'їздити до Смоленська і привезти свій диплом і всі інші документи.
— А не можна це зробити з вашою допомогою? — попросив Кравцов. — Я дам точну адресу своєї хазяйки, дам до неї записку. Ви зрозумійте мене: кожна поїздка в моєму становищі — справа дуже ризикована. Мене вже хапали не раз. Крім того, навряд чи на моє прохання будуть шукати документи в архівах.
— Подзвоніть у Смоленськ і забезпечте цю операцію з документами, — наказав Клейнер Ціммеру.
— Буде зроблено, — клацнув каблуками гестапівець.
Клейнер повернувся до Кравцова.
— Те, що ви казали моєму співробітникові про залучення підлітків, ви вважаєте справою можливою?
— Цілком, — переконано відповів Кравцов.
Клейнер встав.
— Завтра вранці рівно о дев'ятій будьте у нас в гестапо. Знаєте де?
— Ні.
— Він пояснить вам. — Клейнер кивнув на Ціммера, надів картуза і, недбало піднявши два пальці до козирка, вийшов.
Ціммер прямо-таки не знав, як йому тепер триматися з Кравцовим. Похапцем пояснивши, де міститься гестапо, він дав зрозуміти, що візит закінчено.
Незабаром Марков одержав коротку радіограму від товариша Олексія.
«Кравцов просить, щоб його смоленська хазяйка і тюремний архів були на місці»,
Розділ 14
Солдат в окулярах вів Рудіна через усе місто.
Різко похолодало. Темні хмари низько стелилися над містом, здавалося, торкались дахів. На вулицях було похмуро, ніби в передвечірній час; ось-ось мав піти сніг. На солдатові була коротенька легка курточка. Він ішов за Рудіним, засунувши руки в кишені штанів, ліктем притискуючи до боку автомат.
— Швидше йди, швидше! — майже благав він замороженим голосом.
Рудін кілька хвилин ішов швидше, але тут же сповільнював крок: йому треба було встигнути продумати недавню розмову в комендатурі.
Вирішуючи, хто може зацікавитись радянським напівнімцем, майор насамперед згадав, звичайно, гестапо. Небажання Рудіна попасти туди майорові було до вподоби: тут відіграла роль взята до уваги давня ворожість військових до служби безпеки. Але яку адресу обрав майор потім? Куди його ведуть?
— Швидше, швидше! — квапив Рудіна конвоїр.
Вони перейшли якийсь бульвар, повернули за ріг великого будинку і одразу ж опинилися перед шлагбаумом, біля якого стояла будка. Рудін бистрим поглядом окинув вулицю, і серце його радісно забилось. Якщо одержаний у свій час від підпільників опис зони «Сатурн» точний, то будівля попереду і зліва і є приміщення школи, де розташувався «Сатурн». Той самий, до якого Рудін так поривався. Він внутрішньо посміхнувся, згадавши, як Марков сказав йому одного разу: «Розвідник часто потрапляє в неймовірно критичні ситуації і щасливо виходить з них не з примхи випадку, а лише завдяки тому, що він розвідник і весь час працює, маючи певну мету, а ніяка праця марно не пропадає». Це правильно. І коли б зараз його привели не сюди, а зовсім в інше місце, він продовжував би діяти і зробив би все для того, щоб кінець кінцем опинитися саме тут, у «Сатурні».
Рудін прислухався до розмови солдата в окулярах з вартовим, який вийшов з будки. Вони, видно, не могли домовитись. Нарешті вартовий почав вимагати, щоб солдат і чоловік, якого він привів, одійшли назад на десять кроків. Після цього вартовий, мабуть, подзвонив кудись із своєї будки.
Минуло хвилин десять. Солдат в окулярах страшенно лаявся, пританцьовуючи і гріючи руки. З хвіртки в паркані позад будки вийшов офіцер у довгій шинелі з хутряним коміром. Він поговорив з вартовим, потім підійшов до Рудіна й солдата в окулярах.
Солдат доповів, що він супроводить людину, яку йому доручили сюди доставити за домовленістю майора Оренкліхера і підполковника Грейса.
Офіцер ковзнув поглядом по Рудіну і, нічого не сказавши, пішов і зник у хвіртці. Минуло ще хвилин з десять. Почав сипати рідкий колючий сніжок. Солдат в окулярах пробурмотів:
— Усі корчать із себе начальників, хай їм чорт!
— Що б не було, погано завжди солдатові,— посміхнувся Рудін.
— Німецькому солдатові завжди добре! — сердито і завчено випалив солдат.
Із хвіртки в паркані вийшло двоє солдатів з автоматами і за ними офіцер у довгій шинелі. Офіцер показав солдатам на Рудіна і відчеканив:
— Другий блок, кімната вісім, підполковник Грейс.
Солдати стояли з обох боків Рудіна, і один з них зробив рух автоматом, що замінював наказ: «Пішли!».
Солдати підвели його до невеликого двоповерхового будинку, що стояв поряд, із школою. Один лишився біля входу, другий пройшов з Рудіним всередину будинку. У вестибюлі їх уже чекав молодик у цивільному. Він кивнув солдатові, і той завмер у дверях. Чоловік жестом запросив Рудіна йти за ним. Вони піднялися на другий поверх і завернули праворуч по коридору. Біля других дверей молодик зупинився.
— Вам сюди, — він відчинив перед Рудіним двері. Рудін увійшов до невеликого кабінету.
В цей час німець, що сидів за столом, роздратовано говорив по телефону. Побачивши Рудіна на порозі, він крикнув у трубку: «Подзвоню пізніше!» — і недбало запитав по-російськи:
— Ну що там у вас?
— Я думав… Це довго розповідати, пане начальник… — усім своїм виглядом і тоном Рудін немов пробачався за те, що змушений відривати час у заклопотаного далеко важливішими справами начальника.
— Я щось не второпаю: ви і партизан, і водночас німець, до того ж німець радянський? Що це за ребус?
— Так, я за національністю німець, але виріс у Радянському Союзі, в республіці німців Поволжя, а потім був мобілізований у партизани. Тепер здався в полон.
— Так. Чого ж ви хочете?
— Я хочу співробітничати з Німеччиною, — відповів Рудін.
Підполковник Грейс на мить задумався, потім нахилився до якогось апарата на столі і тихо сказав:
— Попросіть до мене Андросова. Зараз же.
Серце в Рудіна застукотіло так швидко, що він злякався…
Ну, от і настав вирішальний момент. Робота не пропала марно, зараз він побачить Андросова — першу свою ціль.
Рудін стояв серед кімнати, коли ззаду з легким шумом відчинились і зачинились двері.
— Ви мене викликали? — запитав спокійний і якийсь безбарвний голос.
Андросов пройшов повз Рудіна до столу полковника. Рудін бачив його спину, широко розгорнуті плечі. На ньому був кітель німецького офіцера, але без знаків розрізнення, штани заправлені в чоботи, начищені до лакового блиску.
— Цього чоловіка нам прислав з військової комендатури мій друг майор Оренкліхер, — порпаючись у паперах, недбало сказав Грейс. — Займіться ним.
— Є які-небудь ваші рекомендації? — запитав Андросов.
— Ні, ні, все вирішуйте самі і потім мені доповісте.
Андросов повернувся до Рудіна, зміряв його поглядом і, вже проходячи повз нього, сказав:
— Ходімо.
Перше враження про Андросова було майже невловиме. Запам'ятались тільки його очі — уважні, чіпкі. В просторому кабінеті, куди вони прийшли, незважаючи на день, горіло світло, а вікна були зашторені.
— Сідайте, — Андросов показав Рудіну на стілець біля стола. Потім він, може, цілу хвилину пильно дивився на Рудіна, а той на нього, вичікувально і покірно.
Андросов підсунув до себе аркуш паперу, поклав на нього олівець.
— Розкажіть, як ви опинились у військовій комендатурі.
— Я прийшов туди добровільно!
— Ви місцевий житель?
— Ні,— посміхнувся Рудін. — Вам, напевне, доведеться вислухати досить довгу історію…
— Відповідайте на запитання, — сухо відповів Андросов. — Прізвище, ім'я, по батькові і основні анкетні дані. Прошу! — Він взяв олівець.
— Крамер Михайло Євгенович.
— Національність?
— Німець, вірніше — по батькові німець. Мати росіянка. Рік народження тисяча дев'ятсот одинадцятий, місце — місто Енгельс, колишня республіка німців Поволжя. Безпартійний, освіта вища — енергетик, працював у Москві. В липні цього року мобілізований у партизани як знавець німецької мови. Кілька днів тому в бою біля села Нікольського здався в полон.
Андросов мовчав, а Рудін дивився на нього спокійно і вичікувально. В очах Андросова він не бачив ні цікавості, ні віри, ні недовір'я — нічого.
— Значить, ви здалися в полон, а потім вільно прибули на прийом у військову комендатуру? Не здається вам це дивним? — запитав Андросов.
— У такій послідовності це виглядає, звичайно, дивно, — погодився Рудін. — Але ви не знаєте, що сталося між тим, як я здався в полон і прийшов у комендатуру.
— Вас передумали брати в полон, — без тіні посмішки сказав Андросов.
— Ні, мене взяли. Але замість того, щоб прислухатися до моєї пропозиції про співробітництво, мене відправили в табір військовополонених. Мало того, це трапилося тієї ночі, коли табір перебазували в тил. Ніхто зі мною не поговорив, мене одразу запхнули в ешелон, а я з нього втік — вистрибнув з вагона на ходу, вернувся сюди і прийшов до військової комендатури. Все це вам неважко перевірити. Я був у останньому вагоні ешелону, мої папери залишилися, очевидно, в солдата, що супроводив цей вагон.
Андросов почекав і спитав іронічно:
— Отже, ви вискочили з поїзда спеціально для того, щоб запропонувати ваші послуги нам саме в цьому місті і ні в якому іншому?
— Так, — почулася тверда відповідь Рудіна.
Андросов зробив на аркуші паперу помітку «Перевірити втечу» і запитав:
— А чому ви не подумали, що в глибокому тилу, куди йшов ешелон, у спокійнішій обстановці, ніж тут, німецьке начальство розібралося б у вашій історії далеко краще?
— Навпаки! — палко заперечив Рудін і виклав уже відоме нам пояснення: здавшись у полон, він вважав, що всі наступні пояснення німецькому начальству повинні відбуватись в умовах, коли цьому начальству буде найлегше перевірити кожне його слово.
Рудін бачив, що Андросов це його пояснення прийняв. У розмові настала пауза. Андросов зробив помітку: «Перевірити здачу в полон», кинув на стіл олівець, обіперся ліктем об стіл і, дивлячись у вічі Рудіну, запитав:
— Що змусило вас здатися в полон?
Рудін витяг із-за підкладки пом'ятий конверт з батьковим листом і подав його Андросову.
— Ось вам причина номер один.
Рудін бачив, як Андросов професіональним поглядом що називається обмацав конверт і лист.
— На першій сторінці неістотне, — пояснив Рудін. — Звичайні старечі нарікання. Читайте на звороті, в кінці.
Але Андросов прочитав усього листа. Прочитав і поклав біля себе. Він мовчав досить довго, потім запитав:
— Отже, в вас прокинулась кров, заговорила, закричала, і ви на її поклик пішли витворяти неймовірне? — Андросов серйозно, навіть сумно посміхнувся і сказав: — Перестаньте, це несерйозно. Кажіть правду, це для вас в усіх відношеннях буде краще.
Рудін знизав плечима, помовчав, потім раптом розуміюче глянув на Андросова і поквапливо заговорив:
— Пробачте мені, будь ласка, я не подумав…
Андросов здивовано витріщився на нього.
— Про що?
— Може, вам неприємне нагадування про голос крові! Пробачте ради бога.
— Та ви що, збожеволіли? Що ви мелете? — майже до крику підвищив голос Андросов. Але негайно взяв себе в руки і недбало запитав: — Отже, ви наполягаєте на версії про голос крові і більше ніяких мотивів свого вчинку назвати не можете?
— Все інше — ще більше суб'єктивне, — пригнічено промовив Рудін.
— А все ж таки що? — наполягав Андросов.
— Незгоди з командуванням загону.
— Конкретно, будь ласка. Характер незгод. Політичний? Особистий?
Рудін здивовано глянув на Андросова.
— Та що ви, справді! Я ж був рядовим бійцем, та ще й перекладачем без роботи, оскільки полонених у нас не було. Просто в загоні мене чомусь не злюбили, дали мені прізвисько Напівфріц. Словом, несправедливі хамлюги, і все… — Рудін будив у Андросова спогади про його власні неприємності в Ризі, пережиті ним.
— Який загін? Де його база? — Андросов почав міняти тему.
— Ліговинські болота.
— Ліговинські? — здивувався Андросов і, діставши на столі якісь папери, почав їх розглядати. — Ви кажете правду?
— Тільки правду. На ваших картах показано, що ці болота непрохідні. Але це не так. У центрі болота є острів і до нього безпечні стежки.
Андросов здивовано глянув на Рудіна.
— Скільки чоловік у загоні?
— Близько двохсот. Більша частина — місцеві, а решта закинуті, як і я, з Москви.
— Командир місцевий?
— Так.
— Прізвище?
— Я знаю лише його партизанське ім'я — дядько Микола.
— Ким він був до війни?
— Судячи з усього, партійний діяч. Причому з тих, хто впевнений, що кожне його слово — це іскра геніальному розуму. Його улюблений вислів: «Фріц сам лізе в петлю, наше діло підштовхнути його в спину». І цей глибокодумний висновок він зробив, сидячи в болотній землянці.
Андросов знизав плечима.
— Те ж саме, тільки трохи іншими словами, твердить московське радіо.