— Але нам уже тепер необхідне безперервне надходження полонених.
— А табір під Гомелем? Це ж зовсім недалеко.
— Але й не близько… — заперечив Зомбах. — Коли табір близько, ми маємо можливість вести там щоденні дуже важливі для нас спостереження над полоненими. А поїздки до Гомеля можуть просто зриватися через ті самі снігові замети, через які я не зміг учора приїхати до вас в Оршу.
Клюге подивився в вікно, за яким лютувала хуртовина, і зітхнув.
— Так, росіяни цілком можуть назвати зиму другим фронтом.
— Невже вона так ускладнила наші дії? — обережно спитав Зомбах.
— Дуже, — довірливо, наче доброму другові, сказав Клюге. — Страждають від неї і техніка і особливо люди. За останні два дні ми маємо сотні обморожених солдатів.
— Значить, це факт? — запитав Зомбах. — А я піддав сумніву донесення свого агента.
— Даремно. Це в Берліні повинні знати.
— Але ставка, напевно, знає все, — заперечив Зомбах, уже починаючи догадуватись про причини поспішної люб'язності фельдмаршала. — Адже ви із ставкою зв'язані щоденно.
— Зв'язаний-то зв'язаний, але в нас нема звички доповідати ставці про отакі неприємні речі, тим більше, якщо вони не мають прямого відношення до ходу воєнних дій, — облишивши свій довірливий тон, роздратовано сказав Клюге і додав поспішно: — Але якщо й ви теж будете мовчати про сумніви, це буде схоже на змову брехунів.
Тепер Зомбах остаточно зрозумів, чому Клюге так захотів його побачити: вирішив з'ясувати, чи доносить фюреру розвідка про те, чого сам він повідомляти не наважується.
— Про труднощі під час осіннього бездоріжжя ми повідомляли регулярно, — сказав Зомбах, вирішивши трохи заспокоїти і підбадьорити Клюге.
— Можу вам за це лише подякувати. До речі, чи цілком точні ваші дані про те, що росіяни підтягують до нашого району свіжі і досить великі резерви.
— Цілком. Дані перевірені і підтверджені кількома нашими агентурними точками.
— Фюрер про це теж знає?
— Звичайно. Наші дані вже фігурують у матеріалах головної ставки.
— О, це нічого не значить, — махнув рукою Клюге. — Матеріали ставки могли пройти і обминувши фюрера. А зараз, як ніколи, фюреру потрібна абсолютно точна і регулярна інформація про наш фронт. Вам, мабуть, відомо, полковнику, що недавно я був у конфлікті з фельдмаршалом Боком з приводу тактичної мети групи «Центр». Я дотримувався початкових планів фюрера, щоб наші армії зупинились на річці Десні, а вихід на Москву здійснювати з півдня. Але потім перемогла позиція Браухича, і війська «Центр» атакують Москву. Браухич схилив до цього рішення і фюрера. А для нас, солдатів, наказ є наказ — ми, не рахуючись ні з чим, рвемося вперед. Не рахуємось ми і з повідомленнями про те, що росіяни підтягують резерви.
— Але ж і для росіян, — сказав Зомбах, — контрнаступ утруднений тими ж зимовими умовами.
— Ви так думаєте? — з іронією запитав Клюге. — У росіян є дуже точна приказка: дома і стіни допомагають. А ми тут в гостях, полковнику. Ви бува не читали мемуари наполеонівського генерала Коленкура? Обов'язково прочитайте… — Клюге кивнув головою через плече, запитав: — Ваші агенти… там… не проґавлять моменту, коли готовність росіян до контрудару стане цілком реальною?
— Не повинні. У прифронтовій смузі з того боку в нас більше десятка добрячих агентів.
— Я іноді думаю про цих ваших людей. Сміливий народ. І я чув, усі вони росіяни? Це правда?
— Так. Майже всі.
— Таємнича нація, слово честі, таємнича!
— Чому? — запитав Зомбах. — Люди, схильні і навіть закохані в ризиковану професію розвідника, є в кожній нації. І ми їх добре готуємо, надійно споряджаємо, ми багато платимо тим, хто добре працює. Ви пригадуєте наші зведення по району Гжатськ — Вязьма?
— Аякже! Аякже! — ожив Клюге. — Це була дуже цінна інформація, вона дала мені можливість вивільнити з бою і перекинути в інше місце три дивізії. І силами однієї дивізії я зробив те, на що збирався кинути майже всю армію. Це був приклад блискучого контакту армії і її розвідки; користуюсь нагодою подякувати вам за це.
— За цей епізод ставка нагородила наших людей орденами, — сказав Зомбах.
— Заслужено, заслужено, полковнику! — швидко промовив Клюге і знову замислився.
— Прагнення до такого контакту повинно бути постійним і взаємним, — сказав Зомбах. — Дуже прикро, коли стикаєшся з нерозумінням і неповагою до наших завдань.
— Що я можу зробити для вас? — Клюге підсунув до себе великий блокнот.
— Чи ви не можете віддати наказ, щоб поки тутешній табір буде побудований і заповнений, ми одержували полонених безпосередньо з військ? Ми будемо робити відбір, а решту пересилатимемо в найближчі табори.
Клюге розгонисто записав щось у блокноті.
— Добре, це буде зроблено. Ви маєте рацію, армія повинна вам допомагати краще, але й ви армії теж.
— Ми робимо все, що від нас залежить, — з гідністю відповів Зомбах. — Менше ніж за півроку створити в тилу ворога широку агентурну сітку було справою нелегкою.
Зомбах і справді був задоволений виконаною «Сатурном» роботою. Він був певен, що, коли б не повсякчасні інтриги служби безпеки та ще холодок у взаєминах з армійською верхівкою, справу можна було б розвернути ще краще. Щодо цього Зомбах покладав великі надії на цю розмову з фельдмаршалом Клюге.
— Ви зазнаєте великих втрат? — запитав Клюге.
— Значні втрати для нашої роботи природні. Головним чином це буває при переході через фронт. Ось і тут, дозволю собі зауважити, допомога нам від армії могла б бути значно кращою.
— Як же ми можемо допомогти? — запитав Клюге.
— В даний час при переході фронту наші люди можуть розраховувати лише на те, що свої не вистрелять їм у спину. Але траплялося й таке.
— Не може бути! Де, коли?
— У вересні на ділянці сто дев'ятої дивізії. Командир дивізії на наше прохання нібито дав відповідний наказ, але, наказ чомусь не дійшов до флангів дивізії, і ми втратили двох цінних, добре підготовлених агентів. Їх застрелили наші солдати.
— Чому про цей випадок не доповіли мені?
— Шифровку вам було послано.
— Я це розслідую. — Клюге зробив запис у блокноті і, відкинувши олівця, сказав: — У свою чергу прохання до вас: будьте до кінця чесні у зведеннях, які досягають стола фюрера. Ви розумієте мене?
— Цілком.
— Армія не забуде цієї вашої допомоги їй. — Клюге встав. — Я буду подзвонювати вам, а ви дзвоніть мені, не соромтесь, я хочу мати з вами, полковнику, справжній діловий контакт. — Клюге подав руку. — До побачення, полковнику, бажаю успіху.
— Взаємно.
Зомбах повернувся в «Сатурн» у хорошому настрої. Розмова з Клюге вийшла цікавою і досить підбадьорливою. Зима — все ж небезпека побіжна: армія з нею справиться. Треба негайно повідомити про цю розмову Канаріса, підкресливши прохання Клюге щодо чесного інформування фюрера.
Зомбах зайшов до кабінету свого заступника Мюллера і розповів йому про зустріч з Клюге. Він розповів усе, крім того, що збирається підкреслити в донесенні Канарісу.
— Коли їм непереливки, вони згадують про розвідку, — вколов Мюллер. — Здається, ще старий Микола сказав, що армія любить ділитися з розвідкою лише поразками.
— Непогано сказано, — посміхнувся Зомбах. — Що нового?
Мюллер розкрив папку, що лежала перед ним, і взяв з неї два оранжевих аркуші, на яких друкувалися розшифровані донесення агентів.
— Два цікавих донесення, — сказав він. — Агент «Іван» повідомляє, що за минулу добу з Сибіру до Москви пройшло тринадцять ешелонів, тобто на два ешелони більше, ніж учора, і на п'ять більше, піж позавчора. Друге — від точки «Оскар». Повторно твердить, що нічого подібного до голоду в Москві не спостерігається. — Мюллер поклав шифровки в папку. — Я гадаю, що обидва ці донесення треба включити до зведення номер один.
Зомбах згадав прохання Клюге і розпорядився включити до головного зведення лише донесення про сибірські ешелони. Нічого лізти на рожен. Геббельс у «Фелькішер беобахтер» щодня розписує голодну Москву, і кінець кінцем сам цей факт, тим більше, що він зовсім і не факт, — ніякісінького значення зараз для німецької армії не має.
Мюллер не заперечував. Він і сам думав так само, але хотів заручитися підтримкою начальника «Сатурна».
— Всі інші точки, — сказав Мюллер, — наче змовилися передавати нісенітниці. Точка «Південна» вважає за потрібне радирувати про пожежу в гасовій крамниці.
— Може, це справа їхніх рук? — запитав Зомбах.
— Та ні ж, вони б про це повідомили. Доповідають, наче репортери в хроніці: «Згоріла гасова крамниця». Я дав вказівку Фогелю, щоб він усім цим репортерам зробив суворе напучення.
— Тільки хай він це робить делікатніше, без лайки, бо це може образити агентів. Прошу вас, простежте за цим. Щo ще?
— Андросов доповідає, що в нього є, як він висловився, цікавий і дуже цінний екземпляр. Він наполягає, щоб ми самі поговорили з цією людиною.
— Де він його взяв?
— Прислали з військової комендатури.
— Чого б це вони згадали про нас? — здивувався Зомбах.
— Просто випадковість, — пояснив Мюллер. — Наш Грейс приятелює з якимсь майором із комендатури, і той зробив йому цей подарунок.
— Ну що ж, враховуючи наш голод на кадри, давайте поглянемо, що за екземпляр. Хвилин через тридцять хай його приведуть до мене. Приходьте.
Зомбах написав особисте донесення Канарісу про розмову з Клюге. Як завжди, він цілком точно розрахував час. Тільки з його кабінету вийшов шифрувальник, що поніс донесення Канарісу, як у дверях з'явився Андросов.
— Людина, про яку вам говорив підполковник Мюллер, тут, — доповів Андросов. — Накажете ввести?
— Зачекайте, спершу розкажіть, хто він такий.
В цей час до кабінету ввійшов Мюллер.
— Це він сидить біля дверей? — звернувся він до Андросова.
— Так.
— Пика симпатична, прямо схожий на якогось нашого кіноартиста, тому мені здається, що я його десь бачив.
— Ви бачили його у мене в кабінеті,— сказав Андросов. — Пам'ятаєте, коли я не відповідав по телефону і ви зайшли довідатись, у чому справа. А симпатичний він в іншому, для вас більш важливому, — шанобливо посміхнувся Андросов.
— Побачимо, — похмуро кинув Зомбах. — Розкажіть про нього.
Андросов чітко, без зайвих слів виклав версію Рудіна-Крамера і повідомив, що перевірка того, що можна було перевірити, свідчення Крамера підтвердила.
— А що? — звернувся до Мюллера Зомбах. — Я вірю в такий поклик німецької крові. Лист від батька у вас? Ану, покажіть.
Андросов взяв із своєї папки і подав Зомбахові листа. Той вивчив окремо конверт, потім почав читати листа.
— Так, цей лист писав німець… — Зомбах подумав і сказав Мюллеру: — Між іншим, ми цю більшовицьку республіку німців Поволжя, як резерв кадрів, використали погано.
— Про ці наші інтереси, — сказав Мюллер, — більшовики своєчасно подумали і вжили заходів. Республіка ця стала для нас недоступною.
— О, нестерпні більшовики! — розсміявся Зомбах, якого ще не покинув хороший настрій. Він звернувся до Андросова: — Давайте сюди вашого червоного німця…
Перше запитання Рудіну поставив Зомбах:
— Де і в якій формі ви розраховуєте співробітничати з нами?
Рудін довго не відповідав, вдаючи, ніби він напружено обдумує відповідь.
— Ви поставили мені найважче запитання… — пробурмотів він і, помовчавши, запитав: — Можна відповісти мені на це запитання пізніше?.. Розумієте, я був готовий до всього, що ви мені самі запропонуєте, про вибір я й не мріяв, але якщо ви мені даєте цю можливість, я хочу обдумати як слід.
— Яка причина спонукала вас перейти до нас? — запитав Зомбах.
— Було кілька причин, — не поспішаючи, з паузами відповів Рудін. — Тут і лист батька. Він ще раз нагадав мені, яка кров тече в моїх жилах; тут і хамське ставлення до мене командування партизанського загону, куди мене закинули; тут і…
— Чому вас не любило командування загону? — перебив його Мюллер.
— Любов чи нелюбов — це не те визначення, — скромно посміхнувся Рудін. — За хамством до мене стояв середній рівень культури моїх начальників.
— Тобто? — не зрозумів Зомбах.
— Майже завжди люди середнього рівня не люблять людей освічених, які мають цю явну перевагу над ними.
— Чому? Навпаки, більш природна їхня повага до такої людини, — сказав Зомбах.
— Так, так, — закивав головою Рудін, — де завгодно, тільки не в Росії. Простежте трагічну долю розумних людей Росії у всі часи її історії. В основі цих трагедій те, що наділені владою посередності не визнавали розуму й таланту таких людей, як Пушкін, Шевченко, Лермонтов, Некрасов. У Росії ворожість сонму людей середнього рівня до розуму склалася історично. — Рудін посміхнувся. — Я, звичайно, не відношу себе до таких геніїв, як Пушкін, і моя трагедія порівняно з його трагедією — піщинка, але для кожної людини свій біль найболючіший. Командирові загону не подобалось у мені все: і те, що я знаю німецьку мову, а він її не знає; і те, що я люблю книги, а він у вільний час завалюється спати; і те, як я розмовляю, і не вдаюся, як він, до матірщинної лайки. Ну, і вже, звичайно те, що я по крові наполовину німець. Вони називали мене Напівфріц і вдавали, що не знають іншого імені. Часто я був не згодний з командиром з приводу дій загону, але це менш суттєве. Зрештою за загін відповідав він, а не я. А головне, в мене не виходили з голови слова батька, і з кожним днем я почував себе в загоні все більше чужим. Кінець кінцем я побачив, що залишатися там мені не під силу. Я міг раптом зірватись і загинути. І тоді я здався в полон…
Рудіну здалося, що Зомбах слухає його не тільки з цікавістю, а і з співчуттям. А ось Мюллер — той не зводив з нього холодного примруженого погляду. Але це були розвідники-професіонали, і точно визначити, що вони зараз думають насправді, неможливо. Було видно, як нервував, сидячи збоку, Андросов. Він так стискав у руках папку, що пальці в нього побіліли.
— Дозвольте мені тепер відповісти на ваше перше запитання? — звернувся Рудін до Зомбаха.
Полковник на знак згоди кивнув.
— Все, що я зараз сказав, і є частина відповіді на ваше перше питання. Я перебуваю тут у нашому… пробачте, в вашому тилу… — збентежено виправився Рудін. — Усі дні війни я спостерігав справді грандіозний розмах дій німецької армії і її окупаційного апарату. Але, з другого боку, я не міг не бачити прикрих промахів і огріхів, які траплялися від незнання специфіки Радянської Росії. Саме Радянської, а не просто Росії. Ви мені пробачте за сміливість, але мені здається, що багато діючих тут представників Німеччини вивчали Росію лише за Достоєвським.
Зомбах не зміг стримати посмішки. Він згадав, як Канаріс на одній нараді сказав, що він не спроможний збагнути руську душу в тому її вигляді, як її розкрив Достоєвський, і, крім того, треба думати, що більшовики вивернули, цю душу навиворіт, і німцям доведеться мати справу чорт зна з чим…
— А можете ви навести хоч один приклад із цих ваших спостережень? — попросив Мюллер.
— Скільки завгодно, — з готовністю відповів Рудін, напівповернувшись до Мюллера. — Наприклад, дії окупаційного апарату по відношенню до місцевого населення. Безжальність і жорстокість по відношенню до комуністів і до всіх їх прихвоснів — це твереза необхідність. Німеччина повинна змести з цієї землі все, що було головною опорою радянського режиму. Але вона, ця жорстокість, не повинна бути безжальною і нерозбірливою по відношенню до всіх людей, які живуть на цій землі. Коли як заложників розстрілюють наугад схоплених жителів якогось села, іноді навіть не дізнавшись про їхні прізвища, ми… пробачте, ви в цім селі через кожного розстріляного наживаєте стільки ворогів, скільки в цього розстріляного друзів і родичів. Уславлена покірність російського мужика закінчується там, де він починає озлоблюватися. Ще приклад, навіть просто запитання: чи розстрілювати заложників на очах у всього села, чи робити це в іншому місці, лишивши родичам право сподіватися на краще? Знову ж, враховуючи класичну довготерпеливість росіянина.
— Гестапо зобов'язане виконувати наказ фюрера про розчистку зайнятих нами просторів Росії,— рівним голосом сказав Мюллер.