— Знаєте що? Для того, щоб ви могли відповісти обгрунтовано, давайте я протягом дня збігаю за всіма вказаними тут адресами і перевірю, що це за люди. До вечора я подам вам офіціальну довідку.
Ціммер вагався.
— А як же ви поясните свої відвідини, чому ви займаєтеся цією заявою?
— Коли щось виникне, я дам ваш телефон: мовляв, будь ласка, перевірте, я маю доручення. Ви сходіть до Клейнера і погодьте це з ним.
Ціммер пішов і через кілька хвилин повернувся.
— Начальник зайнятий, але його ад'ютант каже, що це можна зробити. Тільки адреси випишіть, а заява має лишитись у мене.
Кравцов виписував адреси і раптом у самому кінці виявив недогляд аноніма, який міг допомогти відшукати його. Він писав: «Із вікна свого бачу православний собор, його святі ворота, і дума моя рветься з молитвою до бога, щоб він разом з вами покарав комуністів, які погубили Росію»…
Кравцов швидко вирішив, що робити.
…Він вийшов на невеликий майдан, де стояв православний собор. Зупинившись біля його воріт, розглядав, де може бути те вікно, через яке донощик дивиться на храм і його святі ворота. Прямо навпроти церкви стояв старий присадкуватий кам'яний будинок з підсліпуватими вікнами. «Одне з тих вікон його», — впевнено вирішив Кравцов і попрямував до будинку.
Ввійшовши в дім через бічний ганок, Кравцов опинився в темному, з запахом вбиральні коридорі. Придивившись, він побачив двері і рішуче в них постукав. Ніхто не відповів. Кравцов штовхнув двері і ввійшов у кімнату. Біля стола сиділи дві жінки. Вони злякано дивились на нього.
— Чого не обзиваєтесь? — грубо спитав Кравцов. — Я з гестапо. Хто тут живе?
— Ми живемо, — відповіла одна з жінок.
Кравцов оглянув напхану мотлохом кімнату.
— Так, до вас нікого не поселиш. У кого тут є зайва площа?
— А де ж вона тут зайва візьметься? — сміливіючи, обізвалась жінка. — Нас самих сюди поселили як погорільців.
— Крім одного, — раптом ожила жінка. — У нього якраз найбільша кімната, разів у п'ять більша від нашої.
— Хто він?
— Колишній церковний староста Михайловський. Ви тільки погляньте, як він живе! Тут же всі кажуть, що він у соборі цінності з ікон обідрав і тепер міняє їх на продукти.
— Де його кімната? — суворо спитав Кравцов.
— Через одну від нашої. Ліворуч.
Кравцов увійшов до Михайловського без стуку. Двоє вікон кімнати були замішені якоюсь одежиною. В дальшому кутку миготів кривавий язичок лампади, що ледве освітлював витріщені очі святого на іконі.
Кравцов підійшов до вікон і зірвав затемнення. На старому ліжку з червоного дерева лежав старик з викоханою білою борідкою. Він з острахом дивився на Кравцова.
— Чого… чого вам треба? — ледве промовив він.
— Михайловський?
— Так.
— Вставайте! Я з гестапо.
Михайловський схопився з ліжка і поквапливо почав натягати штани.
— Сей момент… Сей момент… — бурмотів він.
— Сідайте сюди. Так. — Кравцов витяг з кишені аркуш паперу з виписками із доносу і, не даючи старому отямитися, суворо сказав: — Ви написали нам заяву? Чому без підпису?
— Та якось так… подумав… а що як… — заїкався Михайловський.
— Пересвідчились, що від нас сховатися не можна?
— Ну аякже, якже! Я ж і уповаю на вашу могутність.
— Уповаєте, значить? Уповаєте, а самі вставляєте нам палиці в колеса? — підвищив голос Кравцов.
— Боже борони! Що ви! Та як же це так!
— А так. Ми від ранку до ранку ловимо ворогів справжніх, небезпечних, а ви вирішили відвернути наші сили на стару пенсіонерку з дитячого садка, на недоумкуватого садівника та на всяку дрібну погань? Думаєте, нам неясно, для чого ви це робите?
Вицвілі очі Михайловського сповнилися жахом, голова як повернулася вліво, так і застигла, ніби його правцем поставило.
— Я цього не хотів, бачить всевишній, не хотів, — пробелькотів він.
— Хотів чи не хотів — це на вашій темній душі, а факт незаперечний — спроба пошкодити роботі гестапо. І за це доведеться відповідати, ми жартувати не любимо! Михайловського напала гикавка.
— Вибачаюсь… дуже вибачаюсь… Це від нервів, — прошепотів дідок, схопившись руками за стіл.
— Ось ручка і папір, — Кравцов ледве стримував сміх. — Пишіть, я продиктую…
— Боже мій, боже мій! — лепетав Михайловський, намагаючись взяти ручку неслухняними пальцями. — Слухаю!
— Пишіть! «Я, Михайловський, признаюсь, що послав до гестапо заяву без підпису, з наміром перешкодити роботі німецької адміністрації…»
Михайловський сповз із стільця і став на коліна:
— Христом богом клянуся! Не думав! Пожалійте старого чоловіка! Позбавив бог розуму на старість! До стоп ваших припадаю! — викрикував він, задихаючись.
Кравцов витримав паузу і сказав:
— Гаразд. Досить. Пишіть так… — Він підождав, поки дідок знову вмостився за столом. — Значить, признаюсь і так далі, а потім напишіть так: «Листа послав, не подумавши про те, що повідомляв про всяких дрібних людей, які не становлять небезпеки для нового порядку, як не думав і про те, що я міг спрямувати гестапо по оманливому шляху і відвернути від справжніх ворогів Німеччини. На це щиро прошу пробачення і прошу не притягати до відповідальності, зважаючи на мій похилий вік». Підпис щоб розбірливо, — наказав Кравцов.
Михайловський розписався. Кравцов узяв папірець, акуратно згорнув його і поклав у кишеню.
Михайловський конвульсивно зітхав і дрібно хрестився, дивлячись на лампаду.
— Стривайте, рано ще богові дякувати. Де цінності, які ви вкрали з собору?
Очі в старого вилізли на лоба:
— Не брав… святе слово, не брав! Перед богом, ось перед ликом Миколи-угодника клятву даю!
— Ну, ну, — посміхнувся Кравцов. — Угодник вам, брехунові й злодію, може й повірить, але гестапо — ні! — Кравцов стукнув кулаком по столу. — Гадина. В той час, як усі чесні люди віддають останнє, щоб допомогти Німеччині в її священній боротьбі з більшовиками, він краде коштовності, щоб жерти масло і писати шкідницькі доноси! Збирайся, і миттю! Ми тобі покажемо, що таке гестапо і чим воно займається. Ну, швидко!
Михайловський встав із стільця, його хитнуло, і він завив високим баб'ячим голосом.
— Мовчати! — гримнув Кравцов.
Старий замовк.
— Якщо хочеш жити, скотино погана, коштовності — на стіл. Ну?
Михайловський ступив кілька кроків і повалився на ліжко.
— Тут вони, — пробурмотів він, показуючи на перину під собою.
— Виймай і клади на стіл. Швидко!
Старий сповз із ліжка і тремтячими руками стягнув на підлогу перину. Під нею на дошках лежали шматки іконних риз, великий хрест з ланцюгом і згорток у білій ганчірці.
— Клади на стіл, злодюго паршивий.
Старий поклав церковні речі на стіл.
— Тут не все, — впевнено сказав Кравцов. — Значить, жити тобі набридло? Одягайся.
Дідок пройшов у куток кімнати до череватого самовара, зняв покришку і витяг звідти золотий ланцюг, хрест, кадило, чаші.
— Тепер усе, — видихнув старий. — Стріляйте не стріляйте — все.
— Сідай, негіднику, до столу. Пиши! Якщо тебе щось і врятує, то тільки щиросерде зізнання. Ex ти, пацюк церковний, бога пограбував!
— Нечистий попутав… лихий до гріха підбив… — белькотав дід.
— Пиши: «Я, Михайловський, вчинив крадіжку церковних цінностей у православному соборі». Написав? Так. Далі: «Признаючись у цьому злочині, передаю пограбовані мною цінності гестапо на зміцнення великої Німеччини. Хай живе Адольф Гітлер!» Написав? Підпишись розбірливо. Давай сюди.
Сховавши і цей папірець, Кравцов перелічив цінності і написав розписку: «За дорученням гестапо я, Конопльов, прийняв від громадянина Михайловського вкрадені ним у церкві цінні речі в кількості тридцяти двох предметів».
— Ось тобі, гадино, розписка, ми не злодії, як ти. І завтра вранці прийдеш до гестапо, щоб поставили на цю розписку печатку. Спитаєш там пана Ціммера. Запам'ятав?
— Ціммера, — прошелестів старий.
— Правильно. Не здумай зникнути, під землею знайдемо, злодюго.
Кравцов загорнув у скатертину цінності і пішов…
Коли Кравцов у кімнаті Ціммера розв'язав свій згорток і висипав на стіл усе, що в ньому було, унтерштурмфюрер зблід. Вислухавши розповідь Кравцова, він негайно подзвонив Клейнеру.
— Прошу пробачити мені, пане оберст, але я дуже прошу вас зайти до мене. Дуже важлива і незвичайна справа.
Клейнер прийшов. Він вислухав розповідь Кравцова, не зводячи очей із розсипаних на столі блискучих речей, і вдав, ніби його ніщо не дивує.
— Я дякую нам, Конопльов, за цю дуже корисну для Німеччини операцію, — сказав він і звернувся до Ціммера: — Віднесіть це до мене в кабінет. До побачення, — він кивнув Кравцову і вийшов.
Розділ 17
Савушкін і далі вів комерційні справи з німецьким інженером Хорманом. Він думав, що ця його операція не довгочасна: наша авіація розіб'є новий аеродром, і він одержить нове, цікавіше завдання. Але майже готовий аеродром чомусь не бомбили, а Москва вимагала продовжувати комерційний альянс з інженером. Савушкін не знав, як далеко були націлені плани Москви щодо цієї операції. Але до чого ж огидний тип цей Хорман! Прямо не людина, а ходяча колекція пороків. Усе в ньому є: і пожадливість, і розбещеність, і непереборний нахил до спиртного, і навіть елементарна неохайність. Завжди від нього смердить кислим потом і якимсь гострим ромом, який він дуже любив. Савушкін помітив, що навіть його колеги з ним у побуті не спілкуються. Але слід бути справедливим, Хорман дивовижно змінювався, коли брався за свої інженерні справи. Останніми днями Савушкін уже мав змогу бувати там, де будувався аеродром, і не раз бачив, як інженер керував роботами і з якою пошаною прислухались до його вказівок інші інженери. Але Савушкіну від цього легше не було.
Тим часом комерційний альянс Савушкіна і Хормана поступово міцнів. Карного злочинця Анатолія вдалося вивести з цієї гри дуже просто: Савушкін постачав його тютюном, який той вигідно збував, і в справи з інженером не втручався.
Але не так легко було Савушкіну вести з Хорманом комерційні справи. Ніяких грошей, крім доларів, інженер не визнавав. Він виклав Савушкіну свою нехитру теорію про гроші, а водночас виклав перспективи власного життя. Завчивши трохи російських слів, він сказав:
— Франція — капут. Ясно? Я із Франція пив коньяк. Цо-цо! Дуже корош коньяк унд дами, абер метхен. Цо-цо! Дуже корош! Абер я був дурень, грос дурень. Колеги пили коньяк, аух, абер шукав брильянт, золото, платина, долар. Розумієш? Я не шукав. Грос дурень. Тепер — ні. Я не дурень. Ти говорив карбованець! Що є карбованець? Росія фюїть, і карбованець є зеро — нуль. Марка? Марка окупації є піпіфакс, папір фюр туалет, розумієш? Рейхсмарка? — Тут він вивіряюче подивився на Савушкіна, потім підморгнув йому і підніс палець до губів: — Тсс! — і продовжував пошепки: — Рейхсмарка аух капут. Може бути. Розумієш? Іван крак фріца, і фюїть! Рейхсмарка аух зеро — нуль. А долар — грос валюта, дуже корош… — Він зітхнув. — Росія долар нема. Вольдемар, дай мені золото, срібло, платину, хороші камінчики, гольд рінг — перстень, бранзулет унд зо вейтер. Сьогодні війна є, завтра війни нема. Німеччина хорошо, Німеччина погано, а мені завжди хорошо. Сім'я моя великий, дуже великий… — він приготувався загинати пальці, але передумав і засміявся. — Цвельф, дванадцять, син — три, дочка — чотири ун зо вейтер. Дуже багато треба золота, дуже. Розумієш, Вольдемар?
— Звичайно, розумію, — чемно і співчутливо промовив Савушкін. — Але де тут багато золота?
— Ти шукайт, — енергійно сказав Хорман.
— Я шукаю, пане Хорман. Ось привіз тут дещо…
Савушкін поліз у потайну кишеню і витягнув звідти вузлик. Швидким рухом Хорман надів окуляри, очі його стали зовсім тверезі.
У вузлику було чотири золоті монети по десять карбованців царської чеканки, всіяна дрібними рубінами браслетка із зламаним замком, золотий корпус від старовинного кишенькового годинника, золотий ланцюжок із хрестиком і, нарешті, брошка з невідомого металу, з двома ефективно сяючими синіми камінцями. Це було все, що поки що зміг дістати для Савушкіна Бабакін, використавши для цього свої торговельні зв'язки в місті.
Хорман обережно брав річ за річчю, підносив її до очей, зважував на долоні, пробував на зуб. Про монети по десять карбованців він сказав: «Дуже корош. Фірма корошо є». Про решту речей говорив стриманіше. Але Савушкін бачив, що саме це йому й потрібно, і вирішив ні в якому разі не продешевити свого товару.
Торг тривав понад годину. Кілька разів Хорман категорично кричав:
— Більше нікс!
— Мало, — впевнено промовляв Савушкін і починав згрібати із стола речі.
Торг відновлювався. Хорман ішов до сусідньої кімнати і виносив звідти ще одну банку консервів або плитку шоколаду. Кинувши їх на купу, яка займала вже половину дивана, він кричав:
— Більше нікс!
— Мало.
Нарешті вони дійшли згоди. Хорман забрав коштовності і допоміг Савушкіну скласти продукти в мішок. Він усе зітхав і, докірливо поглядаючи на Савушкіна, бурчав:
— Вольдемар, ти гангстер, грос гангстер.
— Бізнес є бізнес, — сміючись відповідав Савушкін. — Не хочете — не треба, і більше я не прийду.
— Ніхт, ніхт, Вольдемар, ти давай аух золото! Давай! — В очах у Хормана спалахували радісні вогники.
Як смеркло, Хорман на своїй машині, що нею він сам керував, одвіз Савушкіна до того місця на шосе, де в ліс ішла не дуже в'їжджена санна дорога. Тут вони попрощалися. Хорман завдав Савушкіну на слину мішок з продуктами, і Вольдемар пішов до лісу. Хорман розвернув машину і поїхав назад. В глибині лісу Савушкіна чекали троє бійців Будницького з конем, запряженим у сани-гринджоли.
До світанку Савушкін був уже на зимовій базі своєї групи.
Марков уважно вислухав його розповідь про комерцію з Хорманом.
— Бачите? От справа в нас і пішла, — сказав Марков.
У цей час за ширмою почувся голос Галі Громової:
— Рудін повернувся з загону в «Сатурн». Зараз розшифрую все…
— У людей — діло, — похмуро сказав Савушкін.
— Облиште ці розмови! — раптом розсердився Марков. — Знайдіть Будницького і заприбуткуйте привезені продукти. Опис коштовностей є?
— Є перелік предметів.
— А вага? Приблизна вартість.
— Цього нема.
— На перший раз прощаю, а надалі наказую складати абсолютно точну відомість. Ці коштовності не наші з вами.
— У тому розумінні, що вони нічиї,— посміхнувся Савушкін, але наткнувся на такий погляд Маркова, що вирішив за краще виструнчитись і відрапортувати: — Буде виконано!
В землянці у Будницького було повно людей. Савушкін зупинився в дверях, намагаючись через завісу тютюнового диму роздивитися, де Будницький. Але ліхтар «летюча миша» погано освітлював землянку, і Савушкін чув лише голос Будницького, густий, із здавленою хрипотою, яка не проходила в нього з осені.
— Скільки разів було сказано! — роздратовано вичитував комусь Будницький. — Лижі нам видано, щоб забути про дороги. Це перекриває всі недоліки зими. А ти цю єдину свою перевагу віддав противнику і мало не наклав за це головою.
— Хурделиця була, — виправдувався боєць сонним голосом. — І я боявся, що не вийду на Осиповичі.
«На Осиповичі? — здивувався і позаздрив Савушкін. — Ач куди вже забираються!..»
Бійці Будницького вже давно робили далекі рейси, або, як висловлювався Будницький, ривки на дальність. До глибокої осені вони пересувалися на велосипедах, а тепер — на лижах. Групи, які вирушали в рейди, складалися з двох-трьох підривників і бойового прикриття. Будницький сам розробляв план кожного такого ривка. Вихід був так побудований, що противник ніяк не міг зрозуміти, звідки беруться і куди діваються ці невловимі загони. На бойовому рахунку загону вже було понад десять висаджених у повітря мостів, близько десяти пущених під укіс ешелонів і різноманітні диверсії в містах і селах на німецьких складах і базах. Ось і зараз він слухав донесення свого бійця-підривника, який з групою ходив в Осиповичі і, видно, допустився там якоїсь помилки.